Газета «Новости медицины и фармации» №1 (782), 2023
Вернуться к номеру
Акредитація як інструмент підвищення якості медичної допомоги
Авторы: Горачук В.В.
Національний університет охорони здоров’я України імені П.Л. Шупика, м. Київ, Україна
Разделы: Справочник специалиста
Версия для печати
Вступ
Якість як загальна економічна та соціальна категорія визначається унікальними характеристиками товару або послуги, які можуть задовольнити запити споживачів і докорінним чином відрізняють їх від інших видів товарів або послуг [1–3]. Актуальними характеристиками якості медичної допомоги є: клінічна ефективність, безпека, орієнтованість на пацієнта, фінансова доступність, своєчасність, справедливість, комплексність, економічна ефективність, висока підготовка кадрового потенціалу [4]. З метою досягнення таких характеристик медичної послуги застосовуються ліцензування медичної практики, акредитація закладів охорони здоров’я, сертифікація систем управління якістю, стандартизація медичних технологій.
Акредитації відводиться особливе місце у згаданому переліку регуляторів якості медичних послуг, оскільки вона передбачає надання закладом охорони здоров’я послуг більш високого рівня якості, ніж того вимагають умови ліцензування. В історичному масштабі акредитація подолала тривалий шлях становлення й розвитку, ініційований хірургічним коледжем США ще 1917 року, з виходом на світовий рівень, представлений сьогодні авторитетними міжнародними системами акредитації, орієнтованими на безпеку пацієнта та управління медичною організацією [5]. Це підтверджує затребуваність і значимість акредитації як дієвого інструменту забезпечення якості медичної допомоги, підвищення її безпеки та ефективності [6–8].
Науковими дослідженнями вітчизняних авторів [9–11] доведено, зокрема, недосконалість акредитації закладів охорони здоров’я в Україні, зниження зацікавленості керівників закладів охорони здоров’я в запровадженні більш високих, порівняно з ліцензуванням, вимог до якості послуг, які надаються їх споживачам. Цьому сприяють, прикладом, відсутність мотиваційних механізмів до акредитації з боку держави та ринку медичних послуг, низький рівень економіки та доходів населення, що не дозволяє керівникам закладів вкладати в забезпечення високого рівня якості достатню кількість ресурсів. Водночас просування України європейським шляхом вимагає підвищення уваги до запровадження таких механізмів забезпечення якості медичної допомоги, які сприятимуть конкурентоспроможності вітчизняних медичних, зокрема стоматологічних, послуг на європейському ринку, що обумовлює актуальність цієї роботи.
Мета дослідження: виявити особливості акредитації закладів охорони здоров’я в Україні та обґрунтувати концептуальні напрями її удосконалення.
Матеріали та методи
Здійснено комплексний аналіз порядку та процедури акредитації закладів охорони здоров’я в Україні порівняно з аналогічними в міжнародних системах акредитації. Результати аналізу покладено в основу обґрунтування концептуальних напрямів удосконалення акредитації у вітчизняній сфері охорони здоров’я. Додатково використані методи: бібліо–семантичний; системного підходу; концептуального моделювання. Теоретичною базою дослідження обрано систематичні огляди та метааналізи з бази даних PubMed, рекомендації міжнародних експертів, вітчизняні нормативно-правові акти.
Результати та обговорення
Результатами дослідження встановлено, що сучасний стан світових систем акредитації медичних організацій характеризується бурхливим розвитком. Активно розробляються та впроваджуються міжнародні акредитаційні програми, які містять спеціальні, залежно від профілю діяльності закладу охорони здоров’я та складності медичних утручань, стандарти акредитації. Для такої диференційованої розробки стандартів акредитації функціонують спеціальні незалежні інституції: центри якості й акредитації, комісії, служби, агентства з акредитації. Додатково вони надають консалтингові послуги з впровадження й дотримання вимог стандартів акредитації закладами охорони здоров’я [12–15].
Основна спрямованість стандартів акредитації, задекларована в міжнародних програмах, полягає в орієнтованості на задоволення потреб пацієнта в медичній допомозі з наданням максимально безпечних послуг за умов якісного управління медичним закладом. Показовим прикладом можна назвати стандарти акредитації міжнародної Об’єднаної комісії з акредитації (JCI) для лікарень, які містять високі вимоги до безпеки пацієнтів на етапах: надходження, переведення, виписки зі стаціонару; ідентифікації пацієнта; профілактики падінь; хірургічної й епідемічної безпеки; безпеки використання лікарських засобів; безперервності лікування; ефективності комунікацій; дотримання прав пацієнтів та їх сімей; навчання персоналу; адміністративно-господарського управління закладом і техніки безпеки; управління інформацією, формування культури безпеки тощо. Важливо, що ці вимоги щороку переглядаються й оновлюються, з урахуванням набутого досвіду, розвитку медичної науки, запитів пацієнтів і медичних працівників тощо [16–18].
На відміну від стандартів акредитації міжнародних програм, якими користуються національні системи акредитації різних країн, стандарти акредитації в Україні, розроблені ще 2011 року, переглядалися із внесенням окремих змін лише у 2013 та 2020 роках [19]. За змістом стандарти акредитації спрямовані переважно на дотримання закладом охорони здоров’я нормативних вимог, що необхідно й поза –межами акредитації. Такий підхід не наближує стандарти акредитації до забезпечення ними високої якості медичної допомоги на рівні без–посереднього споживача — пацієнта, оскільки нормативні вимоги мають узагаль–нений характер і не орієнтовані на персональні потреби кожного окремого хворого. Важливо, що 40,1 % стандартів акредитації повторюють ліцензійні вимоги, скеровані на забезпечення лише мінімального рівня якості [20].
Процедура акредитації в Україні здійснюється Головною акредитаційною комісією МОЗ України й акредитаційними комісіями при структурних підрозділах охорони здоров’я обласних/міських державних адміністрацій. Це вказує на відомчу залежність акредитації, на противагу міжнародному досвіду незалежних агенцій, де забезпечують більшу об’єктивність оцінок.
В Україні відсутнє методичне забезпечення процедури акредитації, що ускладнює роботу і експертів, і працівників закладів охорони здоров’я при підготовці та проведенні/проходженні цієї процедури, а перевірка дотримання акредитаційних вимог має дискретний характер, на відміну від постійного, як це практикується в інших країнах.
Акредитація в Україні була запроваджена в кінці 90-х років минулого століття і носила обов’язковий характер до 31.12.2018. За прикладом міжнародних систем акредитації, з 01.01.2019 вона набула добровільного характеру. Але в умовах вітчизняної системи охорони здоров’я та тривалих економічних негараздів у країні цим було створено загрозу відмови закладів охорони здоров’я від акредитації, утримання якості послуг лише відповідно до умов ліцензування, що усвідомлено передбачало нижчий рівень якості. Причинами таких рішень керівників закладів стали відсутні будь-які механізми мотивації закладів охорони здоров’я до проходження акредитації, зокрема, в умовах оплати за надану медичну послугу за програмою медичних гарантій, коли не враховується наявність чи відсутність свідоцтва акредитації. Слабкий розвиток ринку страхових послуг також є демотиватором для проходження закладами акредитації, на відміну від розвинених систем охорони здоров’я, у яких страхові компанії не вступають у договірні відносини з надавачами медичних послуг у разі відсутності в них акредитаційного сертифіката.
З урахуванням вищезазначеного можна запропонувати концептуальні підходи до удосконалення акредитації закладів охорони здоров’я в Україні як надійного інструменту підвищення якості медичних послуг. Насамперед вітчизняні стандарти акредитації необхідно доповнити прий–нятими на міжнародному рівні стандартами безпеки пацієнта [21]. Дієвість стандартів акредитації значно зросте в разі їх диференціації для різних типів закладів охорони здоров’я (лікарняних, амбулаторно-поліклінічних), видів медичної допомоги (екстрена, первинна, спеціалізована, реабілітаційна, паліативна), клінічних станів пацієнтів. Надійність стандартів щодо забезпечення ними якості в разі виконання вимог помітно підвищиться, якщо до них увійдуть стандарти проведення/виконання заходів, маніпуляцій, процедур на рівні лікар/медичний працівник — пацієнт, де безпосередньо формується якість медичної допомоги.
МОЗ України має передати функції розробки стандартів акредитації, а також наділити функціями створення методичних керівництв з акредитації, підготовки експертів з акредитації, надання консалтингових послуг, проведення процедури підготовки та власне акредитації закладів охорони здоров’я, регулярного післяакредитаційного моніторингу незалежний орган з акредитації.
Такі зміни потребують відповідних змін нормативно-правового регулювання акредитації з метою використання її як удосконаленого інструменту для забезпечення високого рівня якості медичної допомоги в Україні.
Висновки
В Україні використовується акредитація закладів охорони здоров’я як інструмент регулювання якості медичної допомоги, ефективність якого доведена тривалою міжнародною практикою. Водночас за змістом, обсягом, методами впровадження й використання стандарти акредитації вимагають перегляду, оновлення й наближення до міжнародних практик, що сприятиме поліпшенню якості медичної допомоги населенню.
Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.
Список литературы
Список літератури знаходиться в редакції