Журнал «Травма» Том 27, №4, 2026
Вернуться к номеру
Витоки української вертебрології (харківська школа)
Авторы: Хвисюк М.І., Хвисюк О.М.
Навчально-науковий інститут післядипломної освіти Харківського національного медичного університету, м. Харків, Україна
Рубрики: Травматология и ортопедия
Разделы: Клинические исследования
Версия для печати
Резюме
Формування вертебрології в Україні нерозривно пов’язане з діяльністю харківської школи ортопедії та травматології, яка заклала наукові й клінічні основи сучасної діагностики та лікування патології хребта. У статті проаналізовано історичні витоки, основні етапи становлення та ключові наукові досягнення харківської школи у формуванні української вертебрології. Проведено історико-аналітичний огляд розвитку клінічних, експериментальних і наукових досліджень у галузі патології хребта, виконаних співробітниками Харківського НДІ ортопедії і травматології та кафедри травматології й ортопедії у 1960–1980-х роках. У результаті спільної роботи були розроблені оперативні доступи до всіх відділів хребта, впроваджені нові методи діагностики та патогенетично обґрунтовані підходи до лікування туберкульозного спондиліту, дегенеративних захворювань, нестабільності, травматичних ушкоджень, пухлин і деформацій хребта. Створено класифікації дегенеративної патології, запропоновано нові методики реконструктивних і стабілізуючих операцій, розроблено імплантати та фіксуючі конструкції. Організація спеціалізованих клінічних підрозділів, відкриття першої в Україні клініки хірургії хребта та кафедри вертебрології забезпечили розвиток спеціалізованої медичної допомоги й підготовку висококваліфікованих фахівців. Теоретичні, експериментальні та клінічні дослідження, виконані харківською школою у 1960–1980-х роках, стали підґрунтям становлення вертебрології як самостійного напряму ортопедії та травматології в Україні.
The formation of vertebrology in Ukraine is inextricably linked with the activities of the Kharkiv school of orthopedics and traumatology, which laid the scientific and clinical foundations of modern diagnosis and treatment of spinal pathology. The article analyzes the historical origins, main stages of formation and key scientific achievements of the Kharkiv school in the formation of Ukrainian vertebrology. A historical and analytical review on the development of clinical, experimental and scientific research in the field of spinal pathology carried out by employees of the Kharkiv Research Institute of Orthopedics and Traumatology and the Department of Traumatology and Orthopedics in the 1960s–1980s was conducted. As a result of joint work, operative accesses to all parts of the spine were developed, new diagnostic methods and pathogenetically substantiated approaches to the treatment of tuberculous spondylitis, degenerative diseases, instability, traumatic injuries, tumors and spinal deformities were introduced. Classifications of degenerative pathology were created, new methods of reconstructive and stabilizing operations were proposed, implants and fixing structures were developed. The organization of specialized clinical departments, the opening of the first spine surgery clinic in Ukraine and the Department of Vertebrology ensured the development of specialized medical care and the training of highly qualified specialists. Theoretical, experimental and clinical studies carried out by the Kharkiv school in the 1960s-1980s became the basis for the formation of vertebrology as an independent direction of orthopedics and traumatology in Ukraine.
Ключевые слова
вертебрологія; патологія хребта; огляд
vertebrology; spine pathology; review
Вертебрологія зародилася на межі ортопедії і травматології з нейрохірургією та неврологією як спеціальність, що вирішує науково-практичні проблеми захворювань та пошкоджень кінцівок, таза та хребта.
На початку 60-х років ХХ століття в Україні практично не існувало науково обґрунтованих методів лікування ушкоджень і захворювань хребта. Однією з основних причин була неможливість виконання хірургічних втручань на передніх частинах хребтового стовпа, у яких переважно локалізується патологічний процес, а також відсутність об’єктивних методів візуалізації та діагностики патологічних змін у паравертебральних тканинах.
Водночас у Європі та Північній Америці вертебрологія активно розвивалася з початку ХХ століття, зокрема для вирішення проблем при остеохондрозі хребта, туберкульозному спондиліті та пухлинах. Розроблялися нові засоби діагностики та хірургічного лікування. Засновниками цього напряму хірургії були Дж.Е. Голдтуайт (США), Дж.С. Міддлтон і Дж.Г. Тічер (Велика Британія), В. Путті (Італія), Т. Алажуанін і Д. Пті-Дютайї (Франція).
У 1934 р. В.Дж. Мікстер і Дж.С. Барр (США) опублікували результати 19 оперативних втручань на поперековому відділі хребта, виконаних у пацієнтів із перед–операційним діагнозом грижі міжхребцевого диска [1]. Основним недоліком таких операцій була післяопераційна нестабільність оперованих хребтових сегментів, яка в окремих випадках призводила до ще тяжчих клінічних проявів.
Варто зазначити, що співробітники Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології ім. проф. М.І. Ситенка вивчали травми хребта від перших років існування установи [2]. У 1936 р. вихованець харківської школи ортопедії, учень К.Ф. Вегнера професор В.Д. Чаклін виконав першу у світі операцію переднього міжтілового спондилодезу поперекового відділу хребта.
Для вирішення цієї проблеми у Харкові в 60-х роках минулого століття за ініціативою О.О. Коржа було об’єднано зусилля фахівців Харківського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології ім. проф. М.І. Ситенка та кафедри ортопедії та травматології Українського інституту удосконалення лікарів. Метою даного об’єднання було теоретичне обґрунтування та клінічна оцінка патогенетичних аспектів діагностики та лікування захворювань та пошкоджень хребта, розробка показань та протипоказань до різних способів лікування.
Основним завданням досліджень була розробка оперативних доступів до передніх частин хребтового стовпа, у яких найчастіше локалізується патологічний процес, та способів діагностики патології міжхребцевих дисків, деформацій хребетного каналу та патології нервово-судинних утворень.
Розробку оперативних доступів було доручено аспірантам кафедри Р.Р. Талишинському, М.І. Хвисюку, В.М. Козицькому, Б.А. Осипіву, які в 1961–1968 роках обґрунтували доступи практично до всіх відділів хребта — від верхньошийного до крижового [3–5]. Водночас розроблялися та експериментально вивчалися контрастні методи дослідження хребта — веноспондилографія, епідурографія, пневмографія, дискографія, функціональна рентгенографія [6, 7].
Паралельно з цими експериментальними і теоретичними дослідженнями починаючи з 1965 р. проф. О.О. Корж та доц. М.І. Хвисюк епізодично проводили операції на хребті при туберкульозному спондиліті, спондилолістезі, пухлинах. До 1970 р. вже був накопичений певний досвід хірургічного лікування цих патологій. Було створено базис для подальшої планової роботи.
З метою концентрації та об’єднання результатів клінічних та теоретичних досліджень у 1971 р. було вирішено за участі талановитих ортопедів-травматологів, аспірантів, клінічних ординаторів створити творчий колектив вертебрологів, у складі якого в подальші роки працювали О.О. Корж, М.І. Хвисюк, Г.І. Фадєєв, М.О. Корж, О.І. Продан, Г.Х. Грунтовський, О.С. Чикунов, С.Д. Шевченко, В.О. Радченко, М.І. Завеля, Є.М. Маковоз, Є.Б. Волков, М.Ф. Капрош, О.А. Бур’янов, О.М. Козирєв, О.М. Мезенцев, О.М. Хвисюк, Г.Г. Голка, В.М. Шимон, а також співробітники наукових лабораторій О.П. Тимошенко, Н.В. Дедух, Ю.П. Делевский, Л.Н. Лигун та інші.
Починаючи з 1971 р. у клінічному відділенні для дорослих було відокремлено 4 палати для пацієнтів з захворюваннями та пошкодженнями хребта. У 1976 р. в Українському інституті удосконалення лікарів була створена перша в Україні клініка хірургії хребта, а в 1977 р. — кафедра травматології та вертебрології. Ці структури стали вертебральним науковим центром, у якому за тісної участі співробітників лабораторії патоморфології та технічних служб постійно обговорювалися та розроблялися проблеми вертебрології. Вперше в Україні розпочалося планомірне вивчення основних аспектів патології хребта.
Не перелічуючи велику кількість розроблених методів і способів лікування та діагностики, наводимо тільки основні напрямки, які тоді були актуальними.
Однією з основних соціальних та медичних проблем у ті роки в Україні був туберкульозний спондиліт — найпоширеніша і найскладніша деформація з хронічним прогресуючим довічним перебігом. Антибактеріальне та загальнозміцнювальне лікування в умовах кістково-туберкульозних санаторіїв лише стримувало прогресування захворювання, не забезпечуючи повноцінного одужання. Паліативні хірургічні втручання (абсцесектомія, некректомія, декомпресія спинного мозку) проводилися лише при інтоксикації, норицях та паралітичних формах захворювання шляхом задньобічної декомпресії (геміламінектомія, ламінектомія). Фіксацію хребта здійснювали шляхом заднього автокісткового спондилодезу. Ці операції призводили лише до тимчасового поліпшення.
За ініціативою О.О. Коржа та М.І. Хвисюка вперше в Україні було розроблено й упроваджено в клінічну практику метод радикального хірургічного лікування туберкульозного спондиліту. Метод передбачав виконання переднього оперативного доступу з резекцією туберкульозних вогнищ у тілах хребців, видаленням вільних кісткових секвестрів, казеозних мас із туберкульозного абсцесу та порожнини хребетного каналу. Такий підхід був можливий за умови ураження 2–3 хребців [8]. Здійснювався передній спондилодез автотрансплантатом із крила клубової кістки. Гіпсовий корсет та антибактеріальна терапія протягом 3 місяців призводили до утворення кісткового блоку та ліквідації ознак туберкульозного запалення. У 95–97 % випадків наставало одужання.
Другою проблемою була дистрофічна деструкція хребетного сегмента.
До 60–70-х років минулого століття даних про остеохондроз хребта в Україні не було. Хворі з діагнозом «радикуліт» лікувалися у неврологічних стаціонарах чи амбулаторно.
Завдяки проведенню комплексних клінічних, конт–растних рентгенологічних та патоморфологічних досліджень вперше в Україні під керівництвом М.І. Хвисюка було вивчено особливості дистрофічно уражених дисків у різних вікових групах [9, 10]. Виділено три основні види захворювання: спондилодискоз — передніх частин хребтового стовпа, спондилоартроз — ураження задніх частин, спондилосегментоз — тотальне ураження сегмента. За формою ураження виділені вогнищеві (локальні) та розлиті (тотальні) ураження. За розташуванням вогнища деструкції в диску виділено дисквертебральний, дискпаравертебральний та диск–медулярний типи захворювання. Залежно від характеру пошкодження виділено компенсовану та декомпенсовану (нестабільну) форми захворювання.
Вивчено характер дистрофічної деструкції при спондилоартрозі, особливості деформації суглобової щілини, ступеня склерозу та деформації суглобових поверхонь, характер та напрямок остеофітів [11–14]. Виділено види спондилосегментозу — дискартрогенний та дискартроостеогенний, особливості функціональних порушень у сегменті (зокрема, нестабільність у вигляді ретро- або антеролістезу).
Було обґрунтовано клініко-рентгенологічні прояви при будь-якій локалізації процесу (шийній, грудній, поперековій), вікові особливості хвороби [13–18].
Розроблено патогенетично обґрунтовані способи консервативного [19] (медикаментозна терапія, тракція, мануальна терапія, фізіотерапія) та оперативного лікування з дотриманням принципу радикальності (видалення переміщених фрагментів), стабільності (застосування авто- та алотрансплантатів, металевих та керамічних фіксаторів), профілактичності — створення нормальних біомеханічних параметрів хребта [20].
Вивчено особливості утворення кісткового блоку на місці оперативного втручання при застосуванні кісткових автотрансплантатів, алотрансплантатів та їх поєднання, встановлено закономірність утворення хибного суглоба на місці трансплантації при нестабільному стані хребетного сегмента, зокрема при спондилолістезі. Розроблено низку фіксаторів та імплантів для хребта.
Вперше в Україні виявлено та вивчено таку патологію хребта, як нестабільність [21].
Стабільність — це анатомічно зумовлена сталість структури та функції хребетного сегмента. Внаслідок впливу травми, деструкції або дистрофічного процесу з’являються структурні руйнування та невластиві нормі рухи — переміщення хребця у горизонтальній площині, деформація прилеглих кісткових поверхонь, деформація хребетного каналу, біомеханічні порушення у сегменті з виникненням нестабільності та подразненням чи стисненням навколо- та внутрішньохребтових судинно-нервових структур.
Патологічна рухливість становить суть нестабільності. Були вивчені окремі види нестабільності (дистрофічна, диспластична, посттравматична), моносегментарна (дискогенна, дискартрогенна, дискартроостеогенна) та полісегментарна форма нестабільності [22, 23].
Розроблено способи консервативної та оперативної стабілізації хребта при різноманітних видах нестабільності, зокрема стабілізації кістковими трансплантатами, спеціальними металевими та керамічними імплантами та пластинами, які перешкоджають прогресуванню зміщень та надійно стабілізують хребці [24–27].
Встановлено особливості хірургічного лікування аномальної (диспластичної) нестабільності. Диспластичний спондилолістез, почавшись у дитячому віці, без усунення зазвичай прогресував до спондилоптозу. Способи заднього та переднього спондилодезу, запропоновані В.Д. Чакліним і О.О. Коржем, у разі наявності зміщення хребців не запобігали його подальшому прогресуванню. Це пояснювалося тим, що сформований кістковий блок у таких випадках зазнавав переважно зсувних, а не осьових навантажень, що призводило до його лізису та втрати стабільності.
У зв’язку з цим О.О. Корж та М.І. Хвисюк розробили спосіб відкритого вправлення та стабілізації хребта з особливостями резекції залежно від ступеня зміщення тіла, деформації хребетного каналу на рівні зміщення та переднього спондилодезу кістковими трансплантатами або різними імплантами. При цьому значною мірою усувалася деформація входу в малий таз, нормалізувалася біомеханіка поперекового відділу, значно зменшувалась деформація тулуба [28–31].
Ушкодження хребта, особливо ускладнені, завжди є тяжкою проблемою. Лікування неускладнених пошкоджень хребта проводилося хірургами у хірургічних відділеннях за місцем проживання. Основною рисою ускладненого пошкодження вважався спінальний шок у гострому періоді — 4–5 тижнів. У цей час будь-які маніпуляції вважалися недоцільними. Близько 70 % хворих із пошкодженням шийного відділу хребта гинули протягом перших місяців після травми. Декомпресія спинного мозку, що виконується за допомогою ламінектомії, лише частково вирішувала проблему пошкодження, залишаючи патогенетичну суть травми — пошкодження тіл хребців та міжхребцевих дисків, зв’язок, деформації хребетного каналу. Навіть при відновленні функції спинного мозку зазначені пошкодження зумовлювали подальше виникнення посттравматичної нестабільності хребетного сегмента з властивими для неї клінічними проявами. Вперше було зроблено висновок, що спінальний шок — не причина всіх розладів, а наслідок. Причиною є деформація хребетного каналу та стиснення спинного мозку.
У зв’язку з цим проф. М.І. Хвисюком розроблено метод одномоментного відкритого вправлення у перші дні після травми. Переднім доступом з видаленням пошкоджених ділянок тіла хребця та диска, декомпресією нервових структур проводилася тракція та відкрите вправлення під візуальним та рентгенологічним конт–ролем та передній спондилодез. У перші дні після операції створювалися умови для відновлення спинного мозку, протягом 1,5–2 місяців формувався кістковий блок з відновленням опорної функції. Це дозволяло проводити реабілітаційне лікування з перших днів після операції. Термін «спінальний шок» втратив свою актуальність. Летальність у гострому періоді після травм різко знизилася [32–35].
Розроблено декілька способів операції залежно від локалізації травми, характеру та термінів пошкодження. Запропоновано реконструктивно-відновлювальні операції з кістковою пластикою, реконструкцією біомеханіки та опірності хребта при застарілих травмах [36–40].
Пухлини хребта були та залишаються окремою проблемою. Внаслідок клініко-анатомічних особливостей та труднощів радикального хірургічного лікування дана група хворих найчастіше належала до категорії безнадійних. Запізніла діагностика, тяжкість перебігу як злоякісних, так і доброякісних пухлин (стиснення спинного мозку — паралічі, пролежні, розлад функції тазових органів), неможливість реалізації принципу радикальності через небезпеки хірургічних втручань — характерна риса лікувальної допомоги таким хворим.
Проф. О.О. Корж та М.І. Хвисюк, маючи великий досвід хірургічного лікування при різних видах деструкції хребта, розробили та успішно здійснювали радикальне видалення доброякісних пухлин у ме–жах ураження, починаючи з глибини і до периферії, при мінімальній травматизації оболонки пухлини і максимально можливому гемостазі, за необхідності заміщаючи дефект кісткової тканини різними трансплантатами. При злоякісних пухлинах рекомендували дотримуватись принципу радикальності лікування (можливе максимальне субтотальне видалення пухлини, декомпресія судинно-нервових утворень, ретельний гемостаз, стабілізація імплантами та подальша багаторазова хіміо- та променева терапія). Також було розроблено особливості хірургічної тактики та техніки залежно від гістологічного типу й локалізації пухлини (остеоїд-остеоми, остеохондроми, саркоми, гемангіоендотеліоми тощо) [41–43].
Для усунення деформації хребта та грудної клітки при сколіозі розроблено спосіб заднього спондилодезу з одночасною реконструкцією грудної клітки (О.О. Корж, С.Д. Шевченко). Суть способу — задній спондилодез у поєднанні з кістково-надкістковим м’язовим клаптем, резекцією ребер; спондилодез з увігнутого боку та корекція грудного відділу. Розроблено спеціальний коригуючий пристрій, набір інструментів та пристроїв. Ця операція забезпечує досягнення корекції до 80 %, зниження термінів перебування хворих у стаціонарі та значне поліпшення результатів хірургічного лікування [44–47].
Ми навели лише приклади вирішення найважливіших проблем патології хребта, що існували на той час. Конкретні наукові та практичні розробки висвітлені в сорока шести авторських свідоцтвах, п’ятнадцяти монографіях та учбових посібниках, двохсот семи наукових публікаціях у медичних журналах, матеріалах з’їздів та конференцій, а також у захищених сорока кандидатських та дванадцяти докторських дисертаціях.
Таким чином, наукові теоретичні та практичні дослідження та вирішення актуальних проблем патології хребта у 60–80-ті роки минулого століття, відкриття спеціалізованих відділень у НДІ та лікарнях, підготовка лікарів-спеціалістів для практичної охорони здоров’я дають підстави вважати, що в Україні в рамках ортопедії та травматології було створено нову медичну спеціальність — вертебрологію. Можна упевнено стверджувати, що фундаторами вертебрології в Україні були професори О.О. Корж та М.І. Хвисюк.
Вертебрологія розвивалася завдяки впровадженню запропонованих нами ідей та розробці нових, що базувались на новітніх наукових та технологічних досягненнях [48–61].
Сьогодні вертебрологи мають у своєму розпорядженні сучасні методи діагностики, зокрема МРТ, КТ та УЗД. Арсенал хірургічних втручань значно розширився завдяки впровадженню методик транспедикулярної фіксації, навігаційних систем для їх виконання, ендопротезування міжхребцевих дисків, а також широкого спектра малоінвазивних оперативних втручань. Вертебрологія продовжує динамічно розвиватися, відкриваючи нові можливості для діагностики та лікування патології хребта.
Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.
Список літератури знаходиться в редакції
Отримано/Received 19.05.2026
Рецензовано/Revised 30.06.2026
Прийнято до друку/Accepted 03.07.2026