Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

International journal of endocrinology 3 (27) 2010

Back to issue

Професор з країни орлів, бункерів і новобудов До 65-річчя від дня народження професора Фегора Агачі

Певно, немає в Європі країни більш віддаленої від нас, ніж Албанія. Географічно ця держава, яка дуже цікавила мене ще з дитинства, не так уже й далеко від нас, але похвалитися тим, що бачив її, може аж ніяк не кожен затятий мандрівник, не те що пересічний обиватель. Причини — в непростій історії цієї країни. У радянський час громадянин СРСР не мав особливої нагоди відвідувати закордон, проте потрапити в Народну Республіку Албанія в ті далекі часи було складніше, аніж у самісіньке серце ідеологічного противника на кшталт США. І все знову ж таки через ідеологічні розбіжності.

Півстоліття після Другої світової війни Албанія залишалася найбільш закритою країною Європи. «Залізна завіса» генсека Албанської трудової партії Енвера Ходжі була значно крутішою від радянської. Вірний сталінський послідовник Е. Ходжа керував маленькою гірською країною (28,7 тис. кв. кілометрів площі, з яких 70 % — гірські плато; 3,5 млн населення) з 1946­го по 1982­й, посварився з Микитою Хрущовим за критику сталінізму, не примирився і з Брежнєвим, якого ревні албанські сталіністи вважали за гнилого ліберала. Хоч як це дивно, але вони були праві — порівняно з порядками, що запанували в Албанії після того, як країна розірвала відносини майже з усім світом, окрім маоїстського Китаю, навіть «застійний» СРСР можна було сприйняти за цілком ліберальну країну.

У НРА під забороною було навіть вільне пересування: скажімо, щоб відвідати родичів в іншому місті країни, громадянин мав отримати дозвіл у поліції, а повернувшись, доповісти, про що спілкувався. Мало того, Албанія стала першою і єдиною у світі країною, у якій офіційно були заборонені релігії. 1967­го державу оголосили атеїстичною (в СРСР свобода віросповідання — принаймні офіційно — була дозволена). Само собою зрозуміло, що в Албанії були закриті всі кордони, і ніхто з іноземців не відвідував цієї гарної гірської країни ані з туристичною метою, ані з будь­якою іншою.

Однак на початку нового тисячоліття ситуація в Албанії стабілізувалася. За короткий час від комуністичної символіки в Албанії нічого не залишилося, всі пам’ятники Леніну, Сталіну і Ходжі були знищені, а комуністична партія була заборонена.

Завдяки запрошенню провідного вченого­ендокринолога, доктора наук, професора Фегора Агачі нещодавно випала можливість відвідати «країну орлів» (саме так перекладається автентична назва Албанії — Шкіперія, адже мови, схожої на албанську, здається, не знайти). До того ж спеціальної візи для в’їзду в Албанію (за наявності багаторазової шенгенської) не потрібно. Дорогою до Албанії і назад удалося відвідати 12 європейських країн, здолати за 9 днів майже 5000 км, щоразу зустрічаючи світанок у новій країні.

Буквально декілька хвилин після перетину кордону з боку Косово — і нас зустрічають прославлені бункери. Ці сірі «гриби» стали візитівкою Албанії. Історія цих бункерів така. Ідея їхнього створення прийшла в голову албанському керманичу на початку 70­х, коли він залишився без союзників і сподівався в такий спосіб організувати оборону від Югославії, Греції, Італії. Згодом «виробництво» було поставлено на потік, і до 1985 року в країні набудували близько 700 тисяч цих споруд. Чи була в тих бункерах бодай потенційна користь? Як на мене, вони відігравали зовсім іншу роль — «залізобетонно» посилювали у громадян відчуття, ніби живеш у фортеці, оточеній ворогами. Нині бункери стоять без діла в селянських подвір’ях, а також у горах і навіть на пляжах.

Вулицями пересуваються на старих автомобілях, часто трапляються й двоколісні візки, запряжені віслюками чи кіньми. Уперше в Європі побачив і такий транспорт, як вантажний мотоцикл: засіб на трьох колесах із кабіною та кузовом. Але король «вбитих» доріг — мерседес. Це улюблена машина албанців. Нині країна наповнена машинами, переважно автомотлохом з Європи. Деякі, вочевидь, потрапили сюди на утилізацію — з них зняли все корисне й покинули іржавіти на численних придорожніх звалищах.

Автомобільний рух досить хаотичний, албанці постійно сигналять один одному — при обгонах, поворотах, і здається, що навіть зовсім без приводу — просто так. Спочатку проблемою було перейти вулицю (потім звикаєш) — хоча існують правила дорожнього руху і світлофори, але на перехрестях машини, велосипедисти і моторолери намагаються протиснутися одночасно у всіх напрямках, пішоходів ніхто і не збирається пропускати. Водій запросто може зупинитися на дорозі, щоб поговорити з приятелем, який їде по зустрічній смузі. При цьому з обох сторін утворюються півкілометрові затори, але ніхто не обурюється — адже поспішати особливо нікуди.

Народ дуже дружелюбний і не звик до туристів, яких узагалі дуже мало. Нині мусульман в Албанії близько 65 %, 20–25 % — православні, решта — католики. Відчуття, що ти перебуваєш у мусульманській країні, немає. Жінки на вулицях албанських міст ходять у цілком вільному одязі, однак у численних кав’ярнях за кавою сидять самі чоловіки. Продовжуючи аналогії з нашою країною, зазначу, що Албанія, як і Україна, — країна заробітчан. Майже кожен третій виїхав за кордон за кращим життям. Вочевидь, левова частка заробленого по закордонах іде на будівництво: уздовж доріг зводяться численні нові будинки. І що характерно — на кожній будові майорить національний прапор. А ще багато прапорів Євросоюзу — албанці свято вірять, що колись і вони стануть його членами.

Основний пункт нашої експрес­мандрівки — Тирана. Столицею це місто стало відносно недавно, у 1920 році, тому старовинних будівель тут практично немає. Хіба що головна міська мечеть Етем Бей, збудована наприкінці XVIII століття, яка нині знову працює. Залишками соцреалізму можна помилуватися і зараз — наприклад панно з традиційними для цього стилю «робітниками і колгоспницями», щоправда озброєними і войовничими, на стіні однієї з будівель у самому центрі.

У центрі Тирани стоїть гарний пам’ятник Скандербегу і пам’ятник матері Терезі, яка була албанкою за походженням. А ось на місці, де колись височів кам’яний Енвер Ходжа, нині порожньо. Музей на його честь у вигляді піраміди перетворено на виставковий центр. Нинішній мер албанської столиці наказав знести понад тисячу старих будинків і на їхньому місці побудувати нові, різнокольорові. Цілий мікрорайон під назвою «Місто­сад» будується на околиці Тирани на гроші мільярдера з Кувейту.

Орлів в Албанії так і не побачив, але враження від спілкування з колегами залишилися найприємніші. Після подорожі по країні я можу з упевненістю сказати, що Албанія чи не найбезпечніше в Європі місце для туристів. Навіть прикордонник, повертаючи документи при в’їзді до Албанії, тиснув мою руку, висловлюючи бурхливе захоплення візитом у його країну.

До 1961 року СРСР був «кращим другом албанського народу», російська мова вивчалася в школах, чимало албанців здобували вищу освіту в наших вищих навчальних закладах. До речі, мавзолей Е. Ходжі було побудовано за проектом його дочки — професійного архітектора. Але диктатор так і не потрапив сюди після смерті від цукрового діабету. Коли «піраміда» була вже майже готова, політична ситуація у країні змінилася. Тут влаштували бар із досить цинічною назвою «Мумія». Тепер на цьому місці культурно­виставковий центр. До речі, мавзолею Г. Димитрова, який я безуспішно шукав у центрі Софії, також уже немає.

Надалі протягом усієї подорожі мені траплялися люди, які колись вчили російську в школі, і як тільки вони дізнавалися, що я з України, з гордістю намагалися продемонструвати свої знання з російської. Колись російська мова була обов’язковою для всіх школярів, адже Радянський Союз був старшим братом і кращим другом Албанії, що йшла разом із ним до комунізму.

Якби в Албанії проводили конкурс, аналогічний «Великим українцям», думки розділилися б тільки стосовно Агнес Гонджа Бояджиу (албанської католички, яку в усьому світі знають під іменем матері Терези) і Георгія Кастріоті, який увійшов до історії під іменем Скандербега. Історики стверджують, що Скандербег не програв туркам жодної битви, на чверть століття забезпечивши Албанії незалежність у XV ст. Після падіння режиму генсека Е. Ходжі в Албанію повернулося ім’я матері Терези. Пам’ять її увічнена в назвах вулиць і площ, університету та єдиного аеропорту, а також у десятках пам’ятників.

Ім’я матері Терези носить і університетський госпіталь, де працює професор Фегор Агачі. 16 березня 2010 року виповнилося 65 років від дня народження цього відомого вченого­ендокринолога. 1968 року Ф. Агачі закінчив навчання на медичному факультеті Тиранського університету, потім впродовж 4 років працював лікарем загальної практики в рідному місті Берат на півдні Албанії. З 1972 року Ф. Агачі працює в університетській клініці в м. Тирана. Крах комуністичного режиму дозволив науковцю 1992 року пройти 6­місячне стажування з ендокринології в США. З того часу професор Ф. Агачі керує ендокринологічною клінікою в університетському госпіталі.

Загалом ендокринологічна служба Тирани представлена 34 спеціалізованими ліжками і трьома центрами для амбулаторних хворих. По всій Албанії працюють близько 70 лікарів­ендокринологів (за кількістю населення вся Албанія дорівнює столиці України). Щороку в ендокринологічній клініці надається допомога понад 700 хворим на цукровий діабет та інші ендокринопатії. У структурі клініки — кабінети навчання хворих, діабетичної стопи, лікувальної фізкультури та дієтології. Середній термін перебування хворих у клініці — від 10 до 15 днів.

В Албанії зареєстровано понад 30 тис. хворих на цукровий діабет із тенденцією до постійного збільшення. Основою лікування інсулінопотребуючих хворих є генно­інженерні інсуліни імпортного виробництва, лише 5 % хворих отримують аналоги інсуліну. Хворі отримують усі необхідні цукрознижувальні препарати в аптеці за символічну ціну за рецептом лікаря (а коли ця система відновиться по всій Україні?). Число хворих із компенсованим цукровим діабетом не перевищує 20 %. Відзначається тенденція до збільшення частоти ожиріння серед дітей і підлітків.

Професор Ф. Агачі часто відвідує міжнародні наукові медичні форуми. З великою приємністю згадує професор своє перебування в Україні 2009 року, де він виступив на науково­практичній конференції «Українська школа ендокринології» в Харкові. Ф. Агачі — член редакційної ради «Міжнародного ендокринологічного журналу», автор багатьох монографій, підручників, статей, у тому числі й у нашому часописі.

Після зустрічі з професором Ф. Агачі, отримавши в подарунок прекрасну настінну тарілку з видом Тирани і пляшечку албанського бренді Skenderbeu, виникло бажання відвідати цю дивну за всіма параметрами країну ще раз — на довший час, але трохи згодом. Головна ж мета республіки Албанія сьогодні – політична та економічна інтеграція в Європу.

Редакція «Міжнародного ендокринологічного журналу»
щиро бажає ювіляру міцного здоров’я, натхнення, енергії та нових здобутків на благо ендокринології.

Професор Володимир Паньків,
член Національної спілки журналістів України  


Similar articles

Патріарх департаменту міжнародного науково-технічного співробітництва МОЗ УРСР
Authors: Віталій Пінчук, начальник департаменту міжнародних зв’язків Міністерства охорони здоров’я УРСР в 1985–1990 рр.
"News of medicine and pharmacy" 20-22, 2012
Date: 2013.02.11
Sections: Нistory of medicine

Back to issue