Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



UkraineNeuroGlobal


UkraineNeuroGlobal

Международный неврологический журнал 6 (36) 2010

Вернуться к номеру

Сучасна діагностика ураження судомоторних волокон у хворих на алергічний риніт

Авторы: Левіщенко В.С., Сон А.С., Стоянов О.М., Одеський державний медичний університет

Рубрики: Неврология

Версия для печати


Резюме

Отримані нові дані, що характеризують стан периферичних судомоторних симпатичних волокон у хворих на алергічний риніт при дослідженні викликаних шкірних симпатичних потенціалів. Наведені результати дозволяють скласти враження про ступінь ураження судомоторних волокон слизової оболонки носа, що є важливим діагностичним критерієм і визначає тактику лікування даного захворювання.


Ключевые слова

Алергічний риніт, викликаний шкірний симпатичний потенціал, вегетативна нервова система.

Алергічний риніт (АР) постійно перебуває в центрі уваги клініцистів та експериментаторів у зв’язку з тим, що, незважаючи на велику кількість досліджень у цій галузі, його частота постійно зростає [1].

В основі патофізіологічної фази АР лежать процеси порушення мікроциркуляції слизової оболонки носа, які здебільшого залежать від змін вегетативної нервової системи (ВНС), тому що вона бере участь у забезпеченні нормального функціонування всіх систем організму взагалі, у тому числі шкіри і слизової оболонки. Вона також спроможна виробляти в організмі алергічні феномени [2, 3]. Алергени є подразниками ВНС, що вторинно змінюють реактивність організму. За допомогою цілеспрямованих методик досліджень вегетативного статусу та сучасних методів діагностики можна в короткий термін поставити діагноз і провести ефективну етіотропну та патогенетичну терапію. При цьому слід урахувати особливості клінічного перебігу АР із вегетативними дисфункціями.

Однією з використовуваних методик вивчення стану ВНС є викликаний шкірний симпатичний потенціал (ВШСП), що реєструє шкірно-гальванічні реакції (ШГР) у відповідь на дозований електричний стимул [4].

За допомогою методики визначення ВШСП уперше стало можливим вивчити ступінь ураження симпатичних судомоторних периферичних волокон [5].

Мета цього дослідження — провести кількісну оцінку стану судомоторних волокон шокового органа (носа) за результатами вивчення ВШСП у хворих на АР залежно від стадії, форми та терміну захворювання для вдосконалення діагностики та обгрунтування подальших рекомендацій щодо патогенетичної терапії.

Дослідження проводили на удосконаленому чотириканальному електроміографі MG-440 угорської фірми Medicor. Реєструвальні поверхневі хлорсрібні електроди площею 0,8 см2 змащували електропровідною пастою й розміщували на ділянці нижньої третини плеча. Реєстрацію проводили почергово з правого і лівого боку.

Як електричний стимул використовували поодинокі імпульси довжиною 0,2 мс. Сила струму добиралася за субпороговою величиною больової чутливості хворого і становила 20–40 мА. Імпульси подавалися у випадковому порядку з інтервалом не менше ніж 20 с після згасання спонтанних ШГР. У відповідь на стимул проводили реєстрацію та усереднювали чотири шкірно-гальванічних відповіді з кожного боку носа, які вважалися ВШСП.

При аналізі ВШСП враховували латентний період комплексу (ЛП) та амплітуду ВШСП. Латентний період відбиває сумарний час проходження еферентного імпульсу стимулу по спинному мозку, по пре- та постгангліонарних нейронах і час нейрогляндулярної передачі. Навіть незначне порушення проведення по цих волокнах внаслідок їх повільної провідності є причиною подовження ЛП, тоді як ушкодження інших ланцюгів рефлексу, що забезпечує ВШСП, повинно бути дуже грубим, щоб це змогло призвести до подовження латентних періодів [5].

Обстежували хворих з цілорічним (побутова сенсибілізація) та сезонним (пилкова сенсибілізація) АР без органічних захворювань центральної нервової системи. Вік пацієнтів — від 16 до 45 років (45 жінок і 39 чоловіків). Для порівняння було обстежено контрольну групу пацієнтів без клінічних симптомів риніту. Згідно з метою роботи було вивчено динаміку показників ВШСП залежно від тривалості захворювання. Хворих на АР розподілили на кілька груп: I — тривалість АР до 3 років, II — від 3 до 5 років, III — від 5 до 10 років і IV — понад 10 років.

Дослідження проводились на початку лікування, у періоді загострення та після терапії — у стадії ремісії. У періоді загострення хворі скаржилися на ринорею, чхання, закладання й свербіж у носі. У хворих із сезонним АР ці симптоми спостерігалися залежно від спектра сенсибілізації в різні місяці періоду цвітіння (березень — вересень).

Лікування хворих на АР починалося з рекомендації зменшити можливий контакт із причинним алергеном. Застосовувалися мембраностабілізатори місцевої та загальної дії (кетотифен, задитен, ломузол, крамоглін), пероральні антигістамінні препарати (гісманал, кларитин, кестин тощо). Курс терапії глюкортикостероїдними препаратами місцевого застосування (беконазе, фліксоназе, альдецин) проведено 11 хворим. Показання до призначення даної терапії визначалися за загальноприйнятою методикою, що грунтувалася на клінічній динаміці захворювання [1].

У групі контролю показники ВШСП, зареєстровані з правої та з лівої половини носа, ідентичні. Слід відмітити, що симетричність змін амплітуди та ЛП була характерною і для хворих на АР.

Однак результати дослідження у групі, яка складалася з 84 хворих, виявили вірогідне зменшення ЛП та збільшення амплітуди ВШСП у період ремісії порівняно з періодом ­загострення незалежно від форми АР, що супроводжувалось негативною динамікою показників ВШСП зі збільшенням терміну захворювання (табл. 1). Різниця між показниками ЛП (загострення, ремісія) зі збільшенням тривалості ­захворювання скорочувалась, що особливо помітно у хворих із цілорічним АР (рис. 1).

Ще більш вагомі зміни були виявлені при порівнянні показників амплітуди, які змінювалися (хоча і невірогідно) у період ремісії, проте зі збільшенням терміну захворювання помітно знижувались. При цьому різниця між хворими на сезонний АР і цілорічний АР ставала вірогідною. Це дозволило нам зробити висновок, що безперервно рецидивуючий перебіг АР супроводжується більш грубими та, можливо, органічними змінами волокон симпатичної нервової системи, що іннервують слизову оболонку носа. Підтверджують наше припущення дані про те, що після місцевого застосування судинозвужувальних крапель у хворих із цілорічним АР з терміном захворювання понад 10 років носове дихання не змінювалося. Якщо стан і поліпшувався, то не більше як на 15–20 хв.

Поліпшення наставало через 5–7 днів після систематичного застосування інтраназальних глюкокортико­стероїдних препаратів. У хворих на сезонний АР такої чіткої залежності між показниками ЛП не спостерігалося (рис. 2), але тут необхідно враховувати відносно короткий період загострення цієї патології протягом року (1–3 міс.).

Якщо параметри ВШСП контрольної групи пацієнтів прийняти за варіант норми, то зрозуміло, що показники у хворих на АР з терміном захворювання до 3 років у періоді ремісії від норми відрізняються незначно.

На наш погляд, результати дослідження свідчать, що ВШСП є інформативним методом діагностики ступеня змін периферичних симпатичних судиномоторних волокон носа у хворих на АР, що також може мати велике значення при виборі тактики лікування.


Список литературы

1. Рязанцев С.В. Современные взгляды на фармакотерапию аллергических ринитов // Аллергология. — 1998. — № 2. — С. 45, 49-50.
2. Курако Ю.Л., Стоянов А.Н. Основные принципы диагностики и клинические особенности вегетативных нарушений при аллергических заболеваниях: Метод. рекомендации. — Одесса, 1996. — 19 с.
3. Зайцев А.В. К вопросу о дифференциальной диагностике вазомоторного и аллергического ринита // Журн. вушн., нос. і горл. хвороб. — 1998. — № 5 (Додаток). — С. 49-50.
4. Вейн А.М., Данилов А.В. Диагностическое значение вызванных кожных симпатических потенциалов // Журн. невропатол. и психиатрии им. С.С. Корсакова. — 1992. — № 5. — С. 3-7.
5. Сучасні можливості діагностики та лікування вазомоторного риніту: (метод. рекомендації) / Авт.-уклад. О.М. Стоянов, В.С. Левіщенко. — Одеса: Одес. держ. мед. ун-т, 2008. — 16 с.


Вернуться к номеру