Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 19(342) 2010

Back to issue

Відкритий лист міністру охорони здоров’я України Митнику З.М.

Доброго дня, шановний Зіновій Миколайович!

Нещодавно прочитав Наказ МОЗ України № 728 від 27.08.2010 р. «Про диспансеризацію населення», і повіяло чимось уже забутим.

Ви повинні добре пам’ятати про суцільну диспансеризацію, яку хотіли запровадити на початку 80-х років минулого століття в СРСР, і чим це усе закінчилось.

Але тоді умови для цього були набагато кращими! В усякому разі, дільничних лікарів, так званих цехових терапевтів, педіатрів та вузьких спеціалістів, рентгенологічного і лабораторного обладнання, засобів медичного призначення було незрівнянно більше, ніж сьогодні.

Та і не в такому занепаді була матеріальна база лікувальних установ, особливо периферійних.

Ніхто не заперечує, що диспансеризація населення потрібна, бо його здоров’я вкрай незадовільне.

У Луганській обласній лікарні № 2, що є спеціалізованим центром з медичного обслуговування постраждалих від наслідків аварії на ЧАЕС, так званий індекс здоров’я серед контингенту майже дорівнює нулю. У країні давно вже вищі, ніж у цивілізованих країнах, показники захворюваності та смертності населення; великий відсоток людей, у яких знаходять запущені форми раку і туберкульозу; на незадовільному рівні знаходиться діагностика захворювань серця; мізерною є кількість оперативних втручань при атеросклерозі судин серця і мозку; майже не розвинута трансплантологія; мають місце величезні проблеми з лікуванням хворих на лейкемії і тих, які вимагають регулярного проведення гемодіалізу, та ще багато інших проблем, що з дуже невигідного боку показують нашу медицину на фоні досягнень, скажімо, Європи, на яку ми постійно, але більше на словах, намагаємося бути схожими.

Усі ці проблеми потребують у першу чергу не все нових і нових реформ галузі, а зовсім іншого фінансування, суттєвих змін у законодавстві.
Як на мене, то існуючий закон про місцеве самоврядування ставить хрест на цьому, бо навряд чи місцеві бюджети спроможуться в найближчі десятиріччя задовольнити хоча б основні потреби системи охорони здоров’я, вивести її на передові рубежі.

Це стосується і проведення ефективної диспансеризації населення.

Такі питання не вирішуються з наскоку і без детального аналізу, без належного фінансування.

Суперечлива акредитація лікувальних установ, що нині призупинена, дуже наглядно це показала.

У наказі йдеться про кадрове та матеріально-технічне забезпечення заходу. Проте не вказуються строки їх виконання, хоча всі розуміють, що це дуже болючий і довготривалий процес, але строки звітів про виконання наказу вказані (поквартально з наступного року). І я, з урахуванням того, що за останні роки комплектування дільничних лікарів, педіатрів дуже страждало (через низьку зарплату, незадовільні побутові умови тощо), а цехових лікарів не стало «як класу», незадовільною в цілому по країні була матеріальна база лікувальних установ, недостатньою — забезпеченість лікарень рентгенологічним і лабораторним обладнанням, апаратами УЗД, реактивами, засобами медичного призначення (через бідність місцевих бюджетів, ледь забезпечуючих захищені статті), вже уявляю, як це буде виконуватись. В основному — на папері. Але кому це потрібно?

Так, Микола Янович Азаров, наш Прем’єр-міністр, поставив перед системою охорони здоров’я завдання про необхідність диспансеризації населення, але я не чув у його виступі, щоб вона проводилася з таким поспіхом, настільки не підготовленою.

Є у мене багато питань і до інших пунктів наказу, як-то ліквідування дублювання проф­оглядів, залучення до них онкологів, фтизіатрів, співпрацівників вищих навчальних медичних установ, стаціонарного обстеження тощо, бо все це натикається на ті ж проблеми в системі охорони здоров’я, про які я сказав вище. Стосується це і дорослих, і дітей.

Особливо мене бентежить питання виїзду лікарів обласних лікарень для проведення проф­оглядів туди, де обмаль місцевих лікарів первинної ланки. Цим кроком ми штучно понижуємо функцію висококваліфікованих спеціалістів до дуже простої, що, безумовно, є кроком назад у справі розвитку нашої медицини.

Шановний Зіновій Миколайович!

Я разом з іншими керівниками торік брав участь у заході, що проводило МОЗ у клінічній лікарні «Феофанія» (Ви там колись працювали). Коли ми дізнались про розмір фінансування цього лікувального закладу, стало зрозуміло, що він у змозі виконати всі завдання з якісного диспансерного нагляду за контингентом, що перебуває в нього на обліку.

Але ж Ви повинні пам’ятати і про Вашу діяльність у системі охорони здоров’я Івано-Франківщини, де, як і скрізь в Україні, феофанівських умов немає. Але є гірке сьогодення. Є нещасні медичні працівники з дуже низькою зарплатою, яку ніяк не прирівняють до середньої по промисловості (закон ще 1992 року), які, незважаючи на об’єктивно незадовільні умови, повинні працювати згідно з дуже вимогливими протоколами і стандартами, платити гроші за навчання на курсах підвищення кваліфікації, за різні дозвільні документи, яких настворювали всі, кому не ліньки, витримувати два рази на рік перевірки санстанцій, набирати бали, аби проатестуватися, подолати наслідки пандемії грипу, якої у нас чи то не було, чи вона була, та не зовсім та, на яку чекали, але звітності й заходів щодо забезпечення витрат ліків і вакцин, таміфлю, яких закупили на сотні мільйонів гривень, створила багацько. І ось тепер ще одне випробування диспансеризацією, до якого, я глибоко переконаний, у прописаний в наказі спосіб, не готові ні сама система охорони здоров’я, ні влада, ні населення.

Одначе хочу Вас завірити, а Ви — нашого Прем’єр-міністра, що диспансеризація, як один із основних видів діяльності лікувальних закладів, у нас у країні проводилась і буде проводитись. Але для того, щоб вона була вищої якості, потрібне покращення того в нашій системі охорони здоров’я, чого я торкнувся вище.

Я впевнений, що ті народні депутати — медики, які давно працюють у Верховній Раді, вже не спроможні щось корисне зробити для вітчизняної медицини: чи то потенціал їх законотворчий недостатній, чи вони переконувати не можуть колег по Раді, чи просто вже не бажають цього робити.

Не краща ситуація й у місцевих радах. Вибори, що відбулися, привели до них в основному керівників різного рівня, народних депутатів (мабуть, однієї Верховної Ради для них замало), бізнесменів, керівників апарату держадміністрацій, навіть пенсіонерів, а медичних працівників вирішили не бентежити.

Але хто ж тоді буде порушувати гострі питання стосовно проблем у медицині на місцях?

Осторонь від вирішення проблем у системі охорони здоров’я зазвичай залишаються профспілки та громадські організації. Останніх настворювали багато. Коли ініціювали створення, обіцяли море прожектів, а створивши, замовкли.

Як і раніше, міністерство не бажає радитися з практикуючими лікарями, з тими головними лікарями, які, як-то кажуть, собаку з’їли, вирішуючи кожного дня кричущі проблеми.

Шановний Зіновій Миколайович!

Мене, і не тільки, дуже бентежить те, що молоді медичні працівники, особливо лікарі первинної ланки і педіатри, стикнувшись з таким нашим сьогоденням і «реформами», підуть геть з медицини. Що тоді будемо робити? А коли підуть і ветерани?

Я, пропрацювавши майже 40 років, вже не пам’ятаю, коли мені і колегам за роки незалежності було комфортно у нашій країні. Постійні реформування, постійні залякування контролюючими органами. До речі, у Грузії, яка стала взірцем демократичних перетворень в очах Європи, скасували перевірки лікарень санстанцією та багатьма іншими контролюючими органами, у Білорусії вони проводяться набагато рідше. Мене бентежить створення негативу навколо нашої медицини деякими засобами масової інформації. Я з острахом дивлюсь «Критичну точку» на каналі ТРК «Україна», де ведучі зі злими обличчями розповідають про «злочинні» вчинки наших медичних працівників. Ясно, що факти не перевірені фахівцями, але ніхто «провинних» не захищає, а народ вірить! В Україні, в центрі й на місцях, створені організації із захисту прав пацієнтів. Люди, які там працюють, як на мене, взяли за основу не покращення нашої системи охорони здоров’я, а зведення рахунків із лікарями задля підвищення свого іміджу серед населення.

Закінчуючи цього листа, я хотів би, щоб Ви, шановний Зіновій Миколайович, розцінили його не як чергове бажання поставити палки в колеса реформ, а як запрошення до діалогу між владою і народом (реформи ж для нього), між керівництвом медичної галузі і простими медичними працівниками, які тягнуть увесь візок проблем нашої медицини, як прохання почати проводити розумні (!) перетворення в системі охорони здоров’я, як бажання звернути увагу влади, у тому числі Президента, Прем’єр-міністра, Верховної Ради, МОЗ, влади на місцях, засобів масової інформації, на необхідність проведення першочергових заходів щодо покращення життя медичних працівників, їх умов праці, вжиття захисних заходів щодо збереження колективів медпрацівників, їх особисто як найціннішого генофонду нації.

Бажаю Вам, шановний Зіновій Миколайович, міцного здоров’я!

Леонід ПОКРИШКА,
головний лікар Луганської обласної лікарні № 2, заслужений лікар України,
член Національного союзу журналістів України

Листопад 2010 р., м. Луганськ



Back to issue