Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 22 (350) 2010

Back to issue

Лікар — хворий, межа поведінки (Думка звичайних лікарів)

Authors: Б.Г. Веденко, к.м.н., В.А. Мельник, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, В.Г. Даценко, к.м.н., заслужений лікар України Вінницький обласний клінічний спеціалізований диспансер, радіаційного захисту населення

print version


Summary

В організації роботи сучасного медичного колективу досить важливого значення повинні набувати питання естетичного виховання. Безперечно, лікарська етика і деонтологія у медичних закладах необхідні у зв’язку з характером їх діяльності: лікарі й медичні сестри працюють серед людей із порушенням здоров’я, що нерідко поєднується з нервово-психічними переживаннями щодо характеру їх захворювання і можливих наслідків. Видатний психіатр О.В. Кебріков підкреслив, що «мала» або «суміжна» психіатрія — це якраз та ділянка, у якій найбільш необхідний контакт психіатра з лікарями загального профілю, тому що з хворими на неврози та психопатії частіше за все зустрічається не фахівець-психіатр, а дільничний або сімейний лікар чи лікар поліклініки. Хотілося б навести слова іншого психіатра — В.П. Сербського, що «лікар має справу не з хворобами, а з хворими, із яких кожен хворіє по-своєму», або Гіппократа: «Потрібно лікувати не хворобу, а хворого». Отже, в наші дні проблема вивчення людської особистості, її ролі у всіх галузях життя є актуальною, і все більш пильну увагу привертають проблеми лікарської етики і деонтології у взаємовідносинах того, хто лікує, і того, кого лікують, а також його родичів і близьких.

Професія лікаря — це подвиг, вона вимагає самовідданості,
чистоти душі і чистоти думок. Треба бути ясним
розумово, чистим морально та охайним фізично.
А.П. Чехов

Не секрет, що науково-технічна революція, що забезпечила високе технічне оснащення медицини складною апаратурою, завдяки якій піднявся на вищий ступінь лікувально-діагностичний процес, призвела до зменшення контактів і уваги лікаря до хворого. Часто лікар менше бачиться й розмовляє з хворим, ніж вивчає результати лабораторних, рентгенівських, радіоізотопних, функціональних та інших досліджень. Іншими словами, сьогодні медицина оснащена електрон­ною та іншою сучасною технікою, а пацієнти відчувають дефіцит чуйності й теплоти спілкування. Тут якраз доречно навести слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Я вірю, настане день, коли хвора невідомо чим людина віддасться в руки фізиків. Не запитуючи ні про що, ці фізики візьмуть у неї кров, введуть якісь постійні, перемножать їх одну на іншу. Потім, звіривши з таблицею логарифмів, вони вилікують її однією єдиною пігулкою. І все-таки якщо я занедужаю, то звернуся до якого-небудь старого лікаря. Він гляне на мене краєм ока, пощупає пульс і живіт, послухає, а потім кашляне… потре підборіддя і посміхнеться мені, щоб краще угамувати біль. Зрозуміло, я захоплююсь наукою, але схиляюсь перед мудрістю».

А.В. Сапегіна (1981) визначає, що лікарська етика і деонтологія в умовах професійної діяльності лікарів та інших медичних працівників — це особливий прояв загальної етики і деонтології. Етика й деонтологія в медичних закладах повинні набувати важливого значення, особливо в наш час.

Медична етика і деонтологія у трудовому колективі будь-якого відділення складаються з двох основних компонентів:

— взаємовідносин членів колективу між собою на всіх рівнях;

— відносин між персоналом, хворими та їх родичами.

Від першого — взаємовідносин працівників відділення — залежить морально-психологічний клімат у колективі, а звідси всі показники трудової дисципліни і виробничої діяльності; від другого — авторитет відділення, спокій хворих та кращі умови діагностично-лікувального процесу.
Керівник колективу повинен бути прикладом у дотриманні лікарської етики і виховувати високі моральні якості медичного працівника в усіх його членів. Однак це досягається не лише особистим прикладом, а й постійним навчанням на прикладі кращих представників медицини, на конференціях, семінарах, біля ліжка хворого, біля операційного столу, на прийомі у поліклініці, на консультаціях, у бесідах із хворими та їх родичами… Питання лікарської етики і деонтології варто обговорювати на спеціальних конференціях та з’їздах. Отже, в центрі діяльності медичних працівників постійно повинен бути хворий із його переживаннями, настроєм, турботами.

Важливо також, щоб у бесідах із підлеглими керівник ставився з повагою до їх праці, людської гідності. Недопустиме голе адміністрування, брутальні зауваження, тим більше в присутності молодих членів колективу, жінок і особливо хворих та їх родичів.

Поруч із суворою дисципліною у колективі, без якої немислимий нормальний виробничий процес, між співробітниками, незалежно від їх рангу, повинні бути рівні, шанобливі відносини, почуття такту. Запорука успіху загальної великої і відповідальної справи — взаєморозуміння, ретельність, співчуття, культура спілкування. Разом з тим недопустимі фамільярність і панібратство.

Почуття такту — це уміння поводитись за різних умов не лише відповідно до загальних правил поведінки, але й так, щоб задовольнити естетичні та етичні вимоги. Ґрунтуючись на сердечності, почуття такту передбачає, що людина розуміє все, що може завдати іншій людині неприємності, біль чи радість, людина розуміє потреби й переживання інших. Тактовна людина намагається запобігти ситуаціям, що створюють незручності для інших. Якщо правила ввічливості можна механічно завчити, то такт вимагає більшого. Щоб розвинути в собі почуття такту, треба частіше ставити себе на місце іншого (І. Ааса­маа, 1974).

Одним із важливих правил деонтології є взаємна повага і розуміння колег і хворих. Неприпустимо нешанобливо відзиватись про інших лікарів, тим більше говорити хворому, що вони його неправильно лікували або оперували. Це не тільки неетично і неприйнятно стосовно колег, але й вкрай негативно позначається на психіці хворого, підриває віру в успіх лікування. Можеш краще лікувати — вилікуй, не можеш — направ до того, хто може. Спроба створити чи підняти свій авторитет зневажливим наріканням на непрофесійність колеги, який призначив лікування, складає негативне враження і формує недовіру до усіх лікарів цього медичного закладу.

Не будемо детально зупинятись на усіх цих питаннях, лише підкреслимо особливо важливу з деонтологічної точки зору тактику: після клінічного розбору хворих необхідно кожного з них запрошувати в ординаторську і в присутності всіх лікарів оголошувати колективне рішення щодо діагнозу його захворювання і плану лікування. Якщо передбачається хірургічне втручання, складна лікувальна або діагностична процедура, бажано роз’яснити хворому в популярній формі, у чому полягає ця операція або процедура. Все це повинно бути задокументовано в історії хвороби.

Бувають випадки, коли недовірливому хворому не слід говорити правду про характер захворювання і можливої операції. У цьому випадку завідуючий відділенням разом з лікуючим лікарем запрошують для бесіди його родичів, які, як правило, повинні бути інформовані про характер захворювання, ступінь небезпеки та ризику, пов’язаного з майбутнім оперативним втручанням. Але слід пам’ятати, що хворий має право знати все про своє захворювання і подальшу тактику лікування.

Зовсім неприпустимо, коли після клінічного розбору і пояснення хворому колективного рішення відносно його захворювання лікуючий або інший лікар у приватній бесіді з хворим або його родичами висловлює своє рішення, протилежне колективному. Такий вчинок несумісний із лікарською етикою. Свою незгоду лікарю слід відстоювати під час клінічного розбору.

У тісному зв’язку з деонтологією і лікарською етикою стоїть питання про ставлення до лікарських помилок. Думка тут повинна бути однозначною. Завідуючий відділенням і адміністрація лікарні зобов’язані кожну помилку лікаря проаналізувати, дати їй об’єктивну оцінку, розкрити причини її виникнення, розібрати з усіма лікарями відділення чи лікарні, намітити шляхи недопущення подібного в майбутньому. Тільки такий шлях є єдино вірним, і залежно від провини медичний працівник повинен понести те чи інше покарання.

Роз’яснимо деякі основні поняття щодо цих промахів, з якими повинен бути ознайомлений лікар.

Вина — це психічне ставлення особи у формі наміру або необережності до здійсненого нею кримінального вчинку. Без вини відповідальність людини не наступає. Якщо невиконання обов’язків або завдання шкоди настало з вини обох сторін, то суд відповідно зменшує відповідальність основного винуватця.

Намір — одна із форм вини. Розрізняють прямий і опосередкований намір. Для прямого наміру характерно, що особа, яка його здійснила, розуміла небезпечність своїх дій або бездіяльності. Опосередкований намір — особа теж розуміла, який буде наслідок, але вона його не бажала, хоча і допускала таку можливість.

Шкода — невигідні і небажані для особи наслідки майнового або іншого характеру, що виникли завдяки якимсь подіям чи діям. Призначене судом відшкодування шкоди відповідно до обставин справи зобов’язує особу, відповідальну за здійснення шкоди, компенсувати її в натурі або повністю відшкодувати збитки грошима.

Необережність — одна із форм вини. Розрізняють 2 форми необережності: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість характеризується таким ставленням винуватого до виконаної дії або бездіяльності, коли він передбачав можливий наслідок, але легковажно розраховував на його запобігання. Недбалість — таке ставлення винуватого до дії, яку він виконував, коли він не передбачив можливість настання шкідливих наслідків, але повинен був передбачити. Якщо особа не передбачала цього і не могла передбачити, то вона не може нести відповідальність. Необережність признається злочином лише у тих випадках, коли сталися тяжкі наслідки.

Злочин — суспільно небезпечне діяння (або бездіяльність), що посягає на особу і право громадян або правопорядок. Для виззнання діяння злочинним необхідно, крім того, щоб особа діяла провинно. Точне виявлення злочину називається кваліфікацією злочину. Це надає основу для покарання.

Хабарництво — злочин, посягання на правову діяльність державного апарату. Хабарництво охоплює 3 положення злочину: отримання хабара, дачу хабара і посередництво в дачі хабара. Перший із цих злочинів визначається законом як отримання посадовою особою у будь-якому вигляді хабара за виконання чи невиконання в інтересах особи, яка дає хабар, якоїсь дії, яку посадова особа зобов’язана виконати, користуючись своїм службовим положенням. Дача хабара — це вручення посадовій особі, особисто або через посередника, у будь-якому вигляді хабара. Посередництво — сприяння досягнення згоди між хабародавцем і одержувачем хабара.

Вимагання — навмисний корисний злочин проти власності, що полягає у вимозі злочинця передати якесь майно або право на це майно під погрозою насилля або оголошення якихось ганебних відомостей про нього чи його рідних і близьких.

Всі ці дії часто приводять до скарг на медичних працівників, подальших розслідувань і адміністративної або кримінальної відповідальності.
Основні причини скарг на медичних працівників можна звести:

1) до бездушного поводження з хворими та їх родичами. Для недопущення подібного слід пам’ятати, що скрізь і завжди повинно мати силу непорушне правило — увага і повага до співпрацівників, хворих і усіх відвідувачів лікарні. Там, де лікуючий лікар і завідуючий відділенням постійно зустрічаються з родичами хворих, у достатньому обсязі і в дружній, довірливій формі інформують їх про найбільш вірогідний діагноз, хід лікування, там створюється нормальний довірливий клімат і немає підстав для скарг. Треба знаходити час на такі зустрічі, потім цей час компенсується сторицею;

2) дефектів обстеження і лікування. Зрозуміло, щоб не було подібних скарг, необхідно постійно вчитись бути доброзичливим, небайдужим, допитливим, мати талант;

3) хабарництва і вимагання. Прига­дується випадок, про який на одній із лекцій у 50-х роках минулого століття розповідав відомий харківський професор-гінеколог Грищенко. Він із делегацією харківських професорів був у Франції. У одного із них защемилась грижа. За порадою звернулись до керівника клініки, з роботою якої вони знайомились: «Що нам робити? Післязавтра треба виїжджати додому, квитки уже куплені, грошей більше немає». Шеф клініки підвів їх до розчиненого вікна. У лікарняному саду працювали хворі. «Бачите, їх вчора оперували з таким самим захворюванням. Хабарів ми не беремо, а колег і служителів культу лікуємо безкоштовно». Хворого успішно прооперували, і він з делегацією через день повернувся до Харкова.

Безумовно, хабарам і вимаганням у всіх галузях і закладах країни потрібно поставити суворий заслін.

Зупинимось лише на темі, яка зараз на слуху, — виписування лікарями рецептів із спрямуванням хворих для отримання медикаментів у певні аптеки, за що деякі лікарі мають так званий запланований відкат. Якщо у рецепті виписані вітчизняні ліки тільки ті, які конче потрібні хворому, або імпортні, які наша промисловість не виробляє, то що ж тут такого, що фармацевт виділяє за це лікарю якусь частку свого прибутку? Хворий, де б він не купував ліки — чи з направленням лікаря, чи без направлення — заплатить однакову ціну. Їх дешевше ніхто не продасть. Чому ж не сварять тих, хто рекламою закликає купувати тільки в їх магазинах і також за рекламу платить гроші? Лікар, особливо молодий, отримує сміхотворну заробітну плату, а у нього сім’я, немає житла, малі діти і, не дай Бог, ще хтось хворий. Якщо він чесно заробить якусь копійку, то що ж тут поганого?

Президент Леонід Кучма на нараді головних лікарів центральних районних і обласних лікарень, яка проходила у Київському національному університеті ім. Богомольця, взагалі запропонував рівноправне існування трьох секторів у медицині: державного, який забезпечує гарантований мінімум надання медичної допомоги всім, хто її потребує; приватного і змішаного, при якому держава надає площу і обладнання, а лікарі, в свою чергу, живуть не на зарплату, а на гонорари, отримані від хворих. Можна вважати, що це і є змішаний сектор. Якщо поєднати офіційну заробітну плату і ті гроші, які отримують за виписку медикаментів, то це ніщо порівняно з тим, що отримує лікар у розвинутих країнах.

Так, за даними Держкомстату, у 2009 році середня заробітна плата українців (не лікарів) склала 1950 гривень (це приблизно 246 доларів). А чи багато лікарів таку отримують? Для порівняння: у Латвії заробітна плата (не лікарів) — 575 доларів; у Польщі — 1200 доларів; у Франції — 5500 доларів. І лікарі там належать до працівників із високою заробітною платою.

Біда наша, що медична галузь і досі фінансується за залишковим принципом. Гірше за медиків живуть лише працівники культури. Медицина за останні роки втратила свій правовий статус, ресурсне забезпечення і роль у суспільстві. Медичні працівники зараз стали як рятівники на воді чи пожежники, вони змушені не займатися профілактикою, а витягати людей із «того світу». Надання медичної допомоги в основному прив’язане до лікарняного ліжка. У стаціонар направляються понад 90 % коштів. Особливо гостро недоступна медична допомога жителям села — не вистачає медичних працівників, людям практично недоступні дорогі ліки…

Доповідач на нараді підкреслив, що він категорично проти катастрофічної оцінки ситуації в галузі охорони здоров’я. Це некоректно, заявив він, хоча проблем хоч відбавляй, одна з них — засилля в Україні імпортних ліків. Крім того, потрібно завершити розробку стандартів обстеження і лікування з пріоритетним використанням ліків вітчизняного виробництва. Настав час поставити питання про соціальний статус і матеріальне забезпечення медичних працівників. А на завершення він сказав, що коли ми хочемо добре жити завтра, то реформи потрібно здійснювати сьогодні. Ну й що змінилось за ці роки? Питання про соціальний статус медичних працівників знову забуті. А де ж ті реформи? Постійні розмови про страхову медицину. На наш погляд, це несерйозно. Мабуть, законо­творці й самі це розуміють, бо тільки говорять, але нічого не роблять.
Лікарі у той же час втомились повторювати, що здоров’я кожного залежить від медиків лише на 10 %. Звернути основну увагу потрібно на економічні обставини й зміну соціальних факторів. Від цих показників здоров’я нації залежить на решту 90 %.

І, як наслідок, все негативне в медицині виливається майже кожен день на сторінки газет, журналів, і в ефір, де «іменинники» — медичні працівники. І що цікаво, якщо інших винуватців називають лише зміненими прізвищами та іменами (у дужках пояснюють — через те, що суд ще не відбувся), то лікарів часто називають справжніми іменами та прізвищами, вказують, де і ким вони працюють, навіть із фотографіями (хоча б у випадку «чорних» трансплантологів). А де ж презумпція невинності, один із демократичних і правових принципів судочинства, згідно з яким обвинувачений вважається невинним, доки його провина не буде доведена в установленому законом порядку? Це ж суттєва гарантія законності! Цими виступами ми ще більше добиваємо медицину і кожний день у передачах надривним голосом закликаємо надсилати гроші для лікування хворих за кордоном.

Благодійність — це відмінна риса. Ми за благодійність! Але ж де наша медицина? Може, їй самій терміново потрібна допомога, і тоді збирати гроші на лікування за кордоном буде непотрібно.

Уже настав час, коли і медичним працівникам, і хворим, і всьому суспільству потрібно ставитись один до одного так, як кожен хотів би, щоб ставились до нього. Хвороба — тяжкий стан людини, з яким борються і лікарі, і хворі, і їх родичі та близькі. Чому ж нам усім не об’єднатись на основі довіри та поваги один до одного, якісного виконання всіма своїх обов’язків та правил поведінки?

Один мудрець сказав, якщо хтось щось вирішив, але він не вислухав другу сторону, то він не справедливий. У цій статті ми також прагнули висловити свою точку зору на нагальні питання.


Bibliography

1. Аасамаа І. Як себе поводити. — К.: Молодь, 1974. — 192 с.
2. Веденко Б.Г., Тарасюк В.С., Гунько П.М., Ковальчук В.П. Организация работы заведующего отделением больницы. — Винница: Областная типография, 1994. — 171 с.
3. Гунько П.М., Веденко Б.Г., Ковальчук В.П., Стойка В.В. Організація роботи завідуючого відділенням. — Він­ниця: ТОВ «Консоль», 2003. — 304 с.
4. Сапегина А.В. Вопросы этики и деонтологии в работе организаторов здравоохранения. — М.: ЦОЛИУВ, 1981. — 18 с.
5. Харди И. Врач, сестра, больной. — Budapest: Akadеmiai Kiadо, 1974.

Similar articles

Authors: Б.Г. Веденко, к.м.н., Л.Б. Веденко, Ф.В. Мельник, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, В.Г. Даценко, к.м.н., заслужений лікар України, А.В. Даценко, к.м.н., Вінницький обласний спеціалізований клінічний диспансер радіаційного захисту населення
"News of medicine and pharmacy" 6 (404) 2012
Date: 2012.05.08
Authors: Б.Г. Веденко, к.м.н, В.А. Мельник, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, В.Г. Даценко, к.м.н, заслужений лікар України, Вінницький обласний клінічний спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення
"News of medicine and pharmacy" 21-22 (393-394) 2011
Date: 2012.01.31
Medical ethics and deontology in the practice of a pediatric anesthesiologist
Authors: Єхалов В.В., Павлиш О.С., Єгоров С.В.
ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», м. Дніпро, Україна

"Emergency medicine" №3(98), 2019
Date: 2019.05.15
Categories: Medicine of emergency
Sections: Clinical researches

Back to issue