Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 1-2 (351-352) 2011

Back to issue

Становлення та розгром української національної медицини в ХХ столітті

Розпочався тотальний розгром української національної науки, у тому числі медицини. ВУАН зазнала нищівного удару, було ліквідовано повністю секцію історії України, Інститут української наукової мови та інші установи та групи, що розвивали українську національну науку. Одночасно партійні та владні органи провели відвертий наступ на українізацію. 14 грудня 1932р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову про ліквідацію на території Росії всіх українських навчальних закладів, більшість українських викладачів і науковців було заарештовано і заслано в концтабори. А незабаром 18 листопада 1933р. рішення про припинення українізації повторив пленум ЦК КП(б)У. Навіть була знайдена мотивація — нібито процес українізації загрожує існуванню єдиного СРСР .

1931р. була ліквідована медична секція ВУАН, очолювана акад. О.Корчак-Чепурківським та проф. О.Черняхівським. З ініціативи нового президента ВУАН акад О.О. Богомольця природничо-технічний відділ ВУАН заснував «Журнал медичного циклу». У вступі говорилося: «Окрему посилену увагу «Журнал» приділяє питанням марксо-ленінської методології в медицині, застосовуючи до своїх праць метод діалектичного матеріалізму… Сторінки журналу широко відкрито для критики буржуазних антимарксівських теорій в медицині і в біології, ворожих та чужих пролетарській ідеології…» На титульному листі з’явився партійний лозунг «Пролетарі…».

У 1932р. рішенням ЦК ВКП(б) було ліквідовано нейрофізіологічні лабораторії Інституту народної освіти та Інституту політичної освіти в Харкові; офіційно введено курс «марксистсько-ленінської психології» як предмет викладання і дослідження. В Україну прислано з Москви професорів Леонтьєва, Лурія і Лебединського для ліквідації українських наукових напрямків і поширення цих псевдонаук.

В цьому ж році організовано страхітливий голодомор українського народу. 22 жовтня 1932р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення «в целях усиления хлебозаготовок, командировать на две декады т. Молотова на Украину с группой в составе тт. Калмановича, Саркиса, Маркевича, Кренцеля». Для постійного нищення українців 14 січня 1933р. московське керівництво прислало на Україну Постишева. Майже 90 % українських комуністів було позбавлено партійних і державних посад, переслідувано і репресовано. На їх місце були прислані інонаціональні кадри, переважно з Росії. Голодомор 1932–1933 рр. забрав життя біля 10 млн українських селян, завдавши незагойні рани генофонду і здоров’ю української нації.

Прийнявши рішення про припинення українізації, влада адміністративними заходами змінила правопис, розроблений в 20-х роках і прийнятий 1929р. в Харкові; його названо «націоналістичним», а укладача правопису Григорія Голоскевича заслано до ГУЛАГу, де він загинув. У поспішно підготовленому словнику С. Василевського (1936р.) писалося: «…докладно викрито головні моменти націоналістичного шкідництва у галузі медичної термінології». Без будь-якого обговорення і висновків фахівців-мовознавців запроваджено новий русифікований правопис української мови, складений в напрямку «злиття» української та російської мов, що повинен був використовуватися також у медичній літературі. Почалася насильна русифікація медичних словників, виключення багатьох українських термінів і слів, заборонено літеру «ґ», багато українських медичних термінів замінено російськими кальками, українським словам надано російськомовного звучання.

9 травня 1934р. за вказівкою партійних органів Президія ВУАН прийняла постанову про об’єднання Інституту демографії і кафедри санітарії і гігієни з санітарно-статистичним кабінетом та перетворення його на Інститут демографії і санітарної статистики; керівництво Інститутом доручено Соломону Кагану, члену партії з 1919р.; таким чином була повністю знищена українська демографічна школа, котру розвивали О. Корчак-Чепурківський і М. Птуха; від демографічно-статистичних досліджень усунуто О. Корчака-Чепурківського і його сина Юрія; наукові дослідження замінено цитуванням вождів і повністю підпорядковано партії; керівництво УСРР намагалося приховати демографічні наслідки штучного голодомору в Україні 1932–1933 рр. та репресій.

21 жовтня 1936р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про український інститут експериментальної медицини та його директора Я.І. Ліфшиця», у якій ухвалив: «директора Ліфшиця з роботи зняти, розглянути питання про правильність надання йому звання професора соціальної гігієни, зняти його з роботи голови Вченої ради Наркомздоров’я, голови Кваліфікаційної комісії Наркомздоров’я, редактора журналів «Врачебное дело» та «Експериментальна медици­на» і уповноваженого Наркомздоров’я по Харківській області». Інститут, створений як український науковий заклад європейського характеру, розгромлено, реорганізовано і русифіковано; Я. Ліфшиця незабаром арештовано, а згодом ізольовано у психіатричній лікарні.

У тому ж році партійне керівництво УСРР почало ліквідацію українських закладів вищої освіти; інститутам народної освіти (в яких викладання велося переважно українською мовою) формально повернено назву «університети», але без відновлення університетської автономії та самоврядування; знову (як за часів царської Росії) введено російську мову викладання; адміністративними рішеннями запроваджено російську мову в медичних інститутах. Університети і медичні інститути в Україні проголошено установами всесоюзного значення, і кадри молодих випускників скеровано поза межі республіки; продовжувалося вилучення інтелектуального потенціалу українського народу та руйнування його генофонду. Лишень 30 років тривав період українізації після століть нівечення української мови.

2 липня 1937р. вищі партійні інстанції у Москві прийняли рішення провести масове репресування ув’язнених в концтаборах в зв’язку з ХХ річницею Жовтневої революції. Нарком Єжов видав наказ, у якому визначалося, скільки ув’язнених у кожній тюрмі розстріляти. За цим рішенням в жовтні — листопаді на Соловках були розстріляні лікарі професори Київського медичного інституту В. Підгаєцький, В. Удовенко, ассистент А. Барбар, доктор медицини з Харкова В. Крушельницька у складі 1111 в’язнів, більшість із яких склали діячі української науки і культури. Вирок про страту прийняла «особлива трійка» ленінградського УНКВД у складі: Заковський (голова), члени Гарін і Позерн, секретар Єгоров.

11 жовтня 1937р. ГПУ заарештувало і 14 грудня того ж року розстріляло професора Олександра Пучківського. Безпосереднім приводом для заведення «справи» став донос якогось С.Ф.Ремського, поляка — фельдшера, арештованого в справі «польських контрревоціонерів». Він заявив про шпигунську контрреволюційну діяльність Василя Вікентійовича (!) Пучківського. Оскільки такого в Києві (а може і взагалі) не знайшлося, то чекісти швидко знайшли вихід — взяли професора Олександра Митрофановича Пучківського, який давно був під наглядом ГПУ-НКВД.

Наведемо дані про деяких репресованих. Олександр Пучківський  (1881–1937) народився поблизу Батурина, гетьманської столиці І. Мазепи. У 1905р. закінчив Петербурзьку військово-медичну академію. Ще на четвертому курсі зайнявся отоларингологією в клініці проф. М.П. Сімановського. До революції працював військовим лікарем і в 1913р. захистив дисертацію на тему «Історичний нарис харчового забезпечення російської армії». Розпад Російської імперії застав його в Одесі. Тут він долучився до спілки лікарів-українців Одеської залоги та став одним з її керівників, організував в 1918р. першу в Україні отоларингологічну клініку, на базі якої в 1920р. створив першу в Україні кафедру отоларингології Одеського університету. Одночасно став деканом медичного факультету і першим в Україні почав викладати отоларингологію українською мовою. Невдовзі він створює в Києві першу самостійну клініку отоларингології і набуває слави блискучого хірурга, робить пластичні операції на вусі, носі, при травмах твердого піднебіння, реставрацію носа за допомогою протезів зі слонової кістки. Окрім того, він розробив методику хірургічного лікування при ураженні слухових кісточок (1909), гіпертрофії носових скойок (1916), операційний доступ до лобних пазух (1924), екстирпацію гортані (1924), ендоназальне втручання при атрезії сльозовивідних шляхів (1925), ендоназальне розкриття слізного мішка (1925) тощо. Надалі О. Пучківський зосереджується на вивченні склероми, очолює всеукраїнський і стає членом міжнародного комітету зі склероми, організовує у клініці склеромний і фоніатричний відділи, на базі яких пізніше створено філіал Українського інституту хвороб вуха, горла і носа. О.Пучківський видає перший підручник українською мовою «Хвороби вуха, носа та горлянки» (1926р.) та декілька монографій зі склероми, хвороб органів слуху і верхніх дихальних шляхів у дітей та підлітків. Створивши потужну українську школу отоларингологів, він став провідним вченим в своїй галузі не лише в Україні, а й у СРСР, бажаним учасником міжнародних форумів. Знав сім мов. Відтворив історію отоларингології від Корнелія Цельса до XX століття, упорядкував «Покажчик літератури громадської та народньої медицини, гігієни, санітарії та бальнеології України по 1890р.», написав «Перші медико-санітарні та антропольогічні нариси України» (1925), в яких ґрунтовно дослідив історію питання про окремішність українців в антропологічному та етнографічному відношенні від інших слов’янських народів. 12листопада 1937р. НКВД заарештувало О.Пучківського, а 14 грудня того ж року розстріляло.

Володимир Удовенко (1881–1937) закінчив медичний факультет Університету св. Володимира. Працював земським лікарем у Бердичівському повіті, санітарним земським лікарем Київського повіту. У період Української національно-визвольної революції брав активну участь у становленні української державності, став завідувачем санітарно-статистичного відділу медично-санітарної управи Генерального секретаріату внутрішніх справ. За Гетьманату та Директорії працював віце-директором санітарного департаменту в Міністерстві народного здоров’я та опікування. Після поразки УНР у 1919р. його, як фахівця, призначають завідувачем санітарно-епідеміологічного відділу Народного комісаріату здоров’я. Одночасно він звертається до науково-педагогічної діяльності, ставши асистентом кафедри гігієни української лектури Київського медичного інституту. Коли у 1923р. О. Корчак-Чепурківський добився відкриття нових гігієнічних кафедр, професору В.Удовенку він передав свою кафедру загальної гігієни, а сам перейшов на створену ним науково-дослідну кафедру народного здоров’я ВУАН. Володимира Удовенка обирають професором Київського медичного інституту, він організовує також кафедру гігієни в Київському художньому інституті, бере активну участь в діяльності Медичної секції ВУАН, стає членом президії Медичної секції. Наукові дослідження В. Удовенка та його учнів розвивають напрямок гігієни води і водопостачання, розробляють гігієнічні оцінки способів очищення та знезараження води, займаються питаннями гігі­єни житла, переважно сільського. У 1929р. проф. В. Удовенка заарештували у так званій справі СВУ і заслали на Соловки, а в 1937р. розстріляли.

Володимир Підгаєцький (1889–1937), родом з Кам’янця-Подільського, закінчив Петербурзьку військово-медичну академію, працював військовим лікарем. Після розпаду Російської імперії повертається в рідний край, бере активну участь в Українській національній революції, обирається членом Центральної Ради. У 1918р. розпочинає викладання гігієни на українському медичному факультеті, зокрема гігієни праці в сільському господарстві. У 1923р. за сприяння О. Корчака-Чепурківського організує першу в Україні та в колишньому СРСР кафедру гігієни праці. Ще раніше в 1921р. він організовує при ВУАН та очолює Інститут фізичної культури. В. Підгаєцький започатковує такі напрями наукових досліджень, як вивчення наукової організації праці (НОП), м’язової діяльності, процесів втоми, ролі вітамінів, медичної генетики. Оскільки на той час в Україні 75 % працюючих було зайнято в сільському господарстві, він та його учні опрацьовують такі найбільш актуальні питання як тривалість робочого часу в сільському господарстві, запорошення при молотьбі, особливості жіночої праці, харчування сільгоспробітників, санітарна характеристика сільськогосподарських робіт. З усіх цих питань В. Підгаєцький співробітничав із німецькими вченими, декілька разів виїжджав в наукові відрядження до Німеччини. Він створив першу українську наукову школу з гігієни праці. Засуджений за сфабрикованою ГПУ справою СВУ в квітні 1930р., розстріляний на Соловках в 1937р.

Не можна з позицій сьогодення засуджувати медичну громадськість, яка в масі своїй мовчала і тремтіла перед цим нечуваним терором. Водночас не можна не подивуватись тим, хто мав мужність виступити проти або зберегти гідність, як і назвати тих, хто голосно схвалював дії партії, ГПУ і НКВД. Під час підготовки і проведення процесу СВУ одному з учасників, а саме проф. А. Скороходькові, колишньому ректорові Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, в процесі слідства було наказано «створити підпільну п’ятку СВУ», до якої мав входити і П. Кучеренко. Після довгих тортур проф. А.Скороходько навіть був уже погодився підписати таке зізнання, бо за це обіцяли накласти на учасників показового процесу лише «невелику кару». Проте коли він написав усе, що від нього вимагали, в одиночній камері уже в останній годині все написане стало йому таким гидким, що він його знищив. Після того вже не змогли примусити його зізнаватися в надуманих слідчими ГПУ звинуваченнях.

На одному із засідань комісії Наркомату охорони здоров’я в 1933р. доцент Харківського інституту вдосконалення лікарів Андрій Журавель підняв питання про необхідність вжити негайних заходів для припинення вимирання людей у селах. Багато хто з медиків, як могли, допомагали жертвам голоду, однак протестувати відкрито не наважувалися ні рядові лікарі, ні керівники медичних закладів, ні академіки-медики. Виступ д-ра А.Журавля— єдиний поки що відомий відкритий виступ працівника Наркомату охорони здоров’я про голод в Україні. Присутній на засіданні нарком С. Канторович, займаючи, як і всі керівники наркомату, чітко визначену Москвою позицію, у відповідь А.Журавлю виголосив гостру промову, у якій пояснював, що республіка позбувається «зайвого соціального баласту суспільства» (це про 10 млн українців!!!), що комісаріат здоров’я цими справами не повинен цікавитися. А.Журавля незабаром було заарештовано, а 13 лютого 1938р. розстріляно.

В 1936р. співробітники та учні проф. Михайла Левітського видали праці очної клініки до 40-річчя наукової, педагогічної та громадської діяльності свого вчителя. Всупереч постановам про заборону українізації праці видали українською мовою, і ні у вступному слові М. Левітського, ні в опублікованих матеріалах немає похвальних дифірамбів на честь більшовицької партії та її вождів, подяк партії та іншого підлабузницького славослів’я, яким вже тоді багато хто користувався, щоб привернути увагу керівництва до своєї вірнопідданості та уникнути репресій.

10 квітня 1937р. в Києві відбулися «збори активу Наркомздоров’я, присвячені рішенням лютневого Пленуму ЦК ВКП(б)», на яких заступник наркома Медведь «розповів про неподобства в роботі наркомату і його місцевих органів, про класових ворогів, які пролізли в систему охорони здоров’я через недостатню пильність керівництва».

В 1937р. опублікована стаття С.С.Кагана «Класовий зміст «наукової» продукції Ю. Корчак-Чепурківського», у якій писалося про роботи вченого в галузі демографічної статистики: «…хиби, помилки, погляди Ю.Корчак-Чепурківського політично загострені: вони мають свої зуби, своє класове вістря. Вони розкривають перед нами буржуазне, націоналістичне, фашистське обличчя Ю.Корчак-Чепурківського»; незабаром вченого заарештували.

12 березня 1938р. газета «Советская Украина» опублікувала пасквільну пропагандистську статтю «Врачи-отравители» за підписом акад. О.О.Богомольця, у якій говорилось: «На процессе право-троцкистского блока» проходит целая вереница ублюдков человеческого рода, разоблаченных предателей… продажных агентов международного фашизма… Среди них группа, к счастью, ничтожная, врачей, группа врачей-отравителей; Левин, Казаков, Плетнев… С чувством гадливости и омерзения наша советская медицинская общественность вместе со всем народом клеймит всех преступных негодяев и прежде всего трех — врачей-отравителей, опозоривших высокое звание врача, и ждет для них самой суровой кары за их неслыханные преступления». Тут треба навести цікавий історичний факт.

В 1970р. у Франції під заголовком «Люди, пути и тропы» вийшли спомини емігранта першої хвилі, доктора Сергія Вербова, який в 20-ті роки жив у Берліні і працював асистентом клініки у профессора Леопольда Каспера. В своїх споминах він згадує такий факт. В середині 20-х років у Німеччину з доповідями приїхала группа радянських професорів — Бурденко, Богомолець і Плетньов. Лекція провідного радянського нейрохірурга, майбутнього президента Всесоюзної академії медичних наук М. Бурденка, пише доктор Вербов, «оставила слушателей в неведенье». Лікар, що сидів поруч, запитав Вербова, на якій мові говорить доповідач. Річ у тім, що Бурденко читав написаний на папірці німецький текст, але ні­хто не сказав би, що він читає по-німецьки. Тема лекції професора О.О. Богомольця про роль сполучної тканини теж не була зрозуміла аудиторії, яка поставилась до неї «сугубо отрицательно». Лекція Д.Д.Плетньова «Об удалении ganglion stellatum при грудной жабе» була виголошена вишуканою німецькою мовою без папірця. Близько двох годин Д.Д. Плетньов тримав великий зал у захваті.

Окрім названих жертв української національної медицини були репресовані професори: М. Плевако — арештований декілька разів, помер на засланні; проф. О. Синявський— помер на засланні; Ф.Сулима — арештований, виселений з Харкова; І.Соколянський — довго перебував у тюрмі , виселений з України; Л. Ніколаєв — тривалий час ув’язнений, після звільнення працював на фабриці взуття; М. Волобуєв — ув’язнений, виселений з України; Л.Квінт — усунений від наукової роботи; Л. Рохлін— тривалий час увязнений; О. Залужний і І.Гарбуз — заслані в табори Сибіру; акад. С. Рудницький — арештований, засланий на Соловки та ін. Арештовані, заслані або позбавлені роботи М.В.Птуха з дружиною, М.О.Свенсон, О.А.Яната, М.П.Вашетко, В.В. Вітенбург, О.І.Крупський, М.П. Нещадименко, В. Дроботько, Б.П.Александрівський, М.Д. Гацинюк, Г.О.Ручко, С.М.Ручковський, Г.О. Хармадарян, Ф.П.Богатирчук, В.М. Савич, Ю.Ф.Богменко, В.В.Радзимовська, А.І.Собкевич, Д.О.Белінг, І.Й.Аголь (медики), М.Мушкет, А.З. Носів, А.І.Онищук, С. Баран-Бутович (антропологи), Ю.О.Артоболевський, М.Д.Білий, М.М.Вознесенський, С.С.Борисов, М.В. Кривинюк (зоологи), І.П.Борисова-Косач, М.Д.Богопольський, П.Є. Марусенко, Ф.З.Омельченко, В.С. Рождественський (бактеріологи), А.Карпетченко (генетик), З. Гіжицька, І.І.Клодницький, А. Криштафович, В.Смиренко (ботаніки).

Виїхали за кордон, тікаючи від радянського терору, академіки В.О.Плотников, А.В. Старков, В.Г. Шапошников, професори Б.П.Матюшенко, В.Гармашів, І.О. Сікорський, І.В. Базилевич, Б.Ю. Андрієвський, М.М.Міщенко, О.З.Архімович, Б.І. Балінський, Н.Т. Осадча-Яната, Є.В. Гімельрайх, В.В.Радзимовська, І.Ф. Розгін, Л.Д.Зофійовська, І. Давидів, В.Солнцев, Ф.П.Богатирчук, М. Вєтухів, В.М.Бобрецька, В.Л. Плющ.

Для нищення української національної медицини були використані інонаціональні вчені, яких партійні органи прислали з Московії і які зайняли випестовані їхніми українськими попередниками інституції, кафедри, відділи, лабораторії.

В Київському медичному інституті 42 кафедри були передані переважно інонаціональним спеціалістам, які приїхали з Росії або інших республік. Серед нечисленних українських професорів і доцентів залишилися в основному ті, яким під впливом комуністичного «виховання» стали байдужими до розвитку української культури, збереження мови і долі української народу як нації.

Кафедру загальної гігієни проф. В. Удовенка зайняв випускник Московського університету проф. Костянтин Добровольський; на місце проф. Олександра Черняхівського було призначено Семена Шахова, який за п’ять років до цього отримав диплом лікаря, пізніше кафедру очолив проф. Микола Зазибін із Ростова-на-Дону. На місце професора Олексія Івакина завідувати кафедрою анатомії прислали асистента Ленінградської військово-медичної академії Михайла Спірова; кафедру патологічної фізіології проф. М. Вашетка зайняв випускник Саратовського університету проф. Євген Татаринов, потім проф. Микола Сиротінін з того ж Саратова, за ним проф. Микола Зайко— з Москви; Київський бактеріологічний інститут, створений О. Павловським, в якому протягом 42 років працював проф. М.Нещадименко (тепер НДІ епідеміології та інфекційних хвороб МОЗ України), отримав ім’я більшовика з 1905р. Л.В.Громашевського; завідувачем кафедри хірургії після проф. Є.Черняхівського призначили випускника Московського університету Олексія Кримова; акушерсько-гінекологічну кафедру проф. Олександра Крупського передали випускнику Московського університету проф. Олександру Лур’є; кафедра проф. Олександра Тижненка врешті-решт дісталась проф. І. Потоцькому із Саратова; кафедру очних хвороб Михайла Левитського обійняв випускник Московського університету проф. Віталій Архангельський тощо. Усі ці новопризначені завідувачі розпочинали свою діяльність із викорінення української мови і «націоналістичного духу» , який посіяли їхні попередники. Мало хто з тих, які з власного бажання чи за наказом партії приїхали працювати на українську землю, усвідомив свою ганебну роль у знищенні українських наукових шкіл. Свідченням цьому є те, що жоден із них, за винятком М. Спірова і О. Лур’є, в оглядових статтях чи монографіях жодним словом не згадав своїх попередників. Цьому прощення немає. Між тим якщо їхні попередники в науці сягали європейського рівня, то вони, у кращому випадку, так званого всесоюзного.

Історія медицини багато написала про середньовічну інквизицію, яка спалила на вогнищі Джордано Бруно і Мігеля Сервета; немало повідала про «дело врачей» 1953р., коли Й. Сталін посадив за грати, але не встиг знищити групу московських лікарів. Але досі вона мовчить про найстрашнішу трагедію, яку коли-небудь знала світова медицина, — фізичне і духовне знищення творців українських національних медичних шкіл, породжених визвольними змаганнями українського народу 1917–1920 рр.

Папа Римський Іоан-Павло ІІ вибачився перед світом за злочини католицької церкви в епоху середньовіччя, правителі післявоєнної Німеччини вибачились перед Ізраїлем за голокост єврейського народу. І лише перед українцями ніхто не вибачився за 10 млн жертв голодомору 1932–1933 рр. за знищення української національної еліти московським окупаційним режимом.

На двадцятому році відновленої української державності, коли через багато причин знову вимирає українська людність, її сучасна інтелектуальна еліта, у тому числі медична, вихована комуністичними інонаціональними вчителями, мовчить, «витріщивши очі, може воно так і треба». Це віддалені наслідки трагедії 30-х років ХХ ст.


Bibliography

1. Васильев К. История медицины Сумщины. — Одесса: Ортімум, 2005. — 226 с.
2. Визначні імена у світовій медицині / За ред. О.А. Грандо. — Київ: РВА «Тріумф», 2001. — 320 с.
3. Верхратський с.А., Заблудовський П.Ю. Історія медицини. — Київ, 1991. — 432 с.
4. Ганіткевич Я. Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи: Біографічні нариси та бібліографія. — Львів: В-во НТШ і ін., 2002. — 542 с.
5. Ганіткевич Я. Історія української медицини в датах та іменах. — Львів: Вид-во НТШ, 2004. — 368 с.
6. Грандо О. Подорож у минуле медицини. — Київ: РВА «Тріумф», 1995. — 175 с.
7. Грандо О. Визначні імена в історії української медицини. — Київ: РВА «Тріумф», 1997. — 336 с.
8. Історія української медицини: Матеріали конференції / Всеукраїнське лікарське товариство. — Київ, 1995. — 74 с.
9. Макаренко І.М., Полякова І.М. Біографічний словник завідувачів кафедр і професорів Київського медичного інституту (1841–1991). — Київ, 1991. — 160 с.
10. Матеріяли до історії української медицини. Видання УЛТПА. Т. 1 / Гол. ред. Василь Плющ. — Нью-Йорк; Мюнхен, 1975. — 336 с.
11. Матеріали до історії української медицини. Видання УЛТПА. Т. 2 / Гол. ред. Павло Джуль. — Чикаго, 1988. — 298 с.
12. Олеарчик А., Олеарчик Рената. Коротка історія медицини. — Чикаго, 1991. — 160 с.
13. Пиріг Любомир. Медицина і українське суспільство: Збірка медико-публіцистичних праць. — Київ, 1998. — 472 с.
14. Плющ Василь. Нариси з історії української медичної науки та освіти. Книга І. Від початків української державности до 19 століття. — Мюнхен, 1970. — 342 с.; Книга ІІ. Дев’ятнадцяте і двадцяте століття. — Мюнхен, 1983. — 372 с.
15. Пундій Павло. Українські лікарі. Бібліографічний довідник / Гол. ред. Я. Ганіткевич. Кн. І. Естафета поколінь національного відродження. — Львів; Чикаго, 1994. — 327 с.; Кн. ІІ. Лікарі діяспори та їх діяльність для рідного краю. — Львів; Чикаго, 1996. — 448 с.
16. Спіров М.С. Київська анатомічна школа. — К.: Здоров’я, 1965. — 131 с.
17. Ступак Ф.Я. Нарис історії національного медичного університету ім. О.О. Богомольця. — Київ, 2002. — 108 с.  

Similar articles

Authors: Яворівський О.П., д.м.н., професор, член-кор. АМН України Сахарчук І.М., к.і.н., доцент Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ
"Internal medicine" 3(15)-2009
Date: 2010.05.03
Categories: Family medicine/Therapy, Therapy
Микола Кудрицький: від земського лікаря — до професора
Authors: Чабан М.П.(1), Шевцова З.І.(2), Гапонов В.В.(3)
(1) — Редакція обласної газети «Зоря», м. Дніпро, Україна
(2) — ДУ «Інститут гастроентерології НАМН України», м. Дніпро, Україна
(3) — ДУ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», м. Дніпро, Україна

"Gastroenterology" Том 54, №1, 2020
Date: 2020.04.27
Categories: Gastroenterology
Sections: Нistory of medicine
Authors: О.В. МАРТИНЕНКО, к.м.н., лікар-уролог Центральної районної поліклініки Голосіївського району м. Київ
"News of medicine and pharmacy" 9(213) 2007
Date: 2007.12.14
Sections: Medicine. Doctors. Society

Back to issue