Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 6 (357) 2011

Back to issue

Україна: загрози і ризики для здоров’я нації, шляхи співпраці з країнами Європейської спільноти

Authors: О.И. Бакалюк, д.м.н., професор Тернопільський національний економічний університет, медичний центр І.Є. Давидович, к.е.н., доцент Тернопільський національний економічний університет, кафедра обліку у виробничій сфері

print version

До особливостей становлення і розвитку України як самостійної держави перш за все слід зарахувати специфіку кризових явищ в економіці — результат ставки на руйнацію цілісного економічного комплексу як складової частини СРСР заради досягнення незалежності. Найбільш несприятливі наслідки цієї кризи проявилися у соціальній сфері, і вони абсолютно аналогічні «великій депресії», відомій з історії США довоєнних часів: некерована інфляція, припинення дії механізмів регулювання цін, державного медичного забезпечення, пенсійних гарантій, оплати праці, зберігання заощаджень населення та ін., причому на тлі реформування і переходу української економіки на ринкову основу сектор охорони здоров’я практично залишився поза цим процесом [40, 41].

Стан здоров’я населення України на сучасному етапі розвитку оцінюється як незадовільний — високий рівень загальної смертності (163 на 1000 населення, низькі рівні очікуваної тривалості життя (68,1 року), найвищий у Європейському регіоні природний спад кількості населення (–5,7 на 1000 населення), відсутність ознак подолання епідемій туберкульозу і СНІДу [33].

Негативні тенденції у розвитку системи охорони здоров’я що спостерігаються і дотепер [19, 33]:

— відсутність чітко позначених ідей і постійний перегляд стратегії реформ;

— низький рівень валового внутрішнього продукту;

— практично повна відсутність глобальних реформ у системі охорони здоров’я;

— переважаюча до цього часу командно-адміністративна модель управління системою охорони здоров’я та ігнорування науково доведених або перевірених практикою підходів, форм та методів перетворень;

— некоректна політика на рівні МОЗ стосовно видання ліцензій на право надання медичної допомоги, істотний вплив на прийняття рішень лобістських груп;

— повільна імплементація у систему охорони здоров’я стандартів GMP, GCP, GPP, а також відсутність необхідних ресурсів та відповідних інвестицій для прискорення цього процесу;

— значний відсоток безрецептурних лікарських препаратів (45 % порівняно з 10 % у країнах Євросоюзу);

— законсервованість медичних послуг з домінуванням державного сектора на тлі ринкової економіки, надмірна фрагментація фінансових потоків;

— некоректна система оплати праці медичного персоналу та неадекватні методи фінансування медичних закладів;

— непрозорість фінансової звітності фармацевтичних та інших компаній;

— недоступність ефективних медичних послуг для більшості українців та загалом низька якість медичної допомоги;

— відсутність диференціації ліжкового фонду залежно від інтенсивності лікування, слабкі функціональні відмінності між лікарями вторинного і третинного рівнів та надмірна спеціалізація лікарень;

— висока зношеність основних фондів у державних та комунальних медичних закладах.

Одним з основних показників нинішнього соціального неблагополуччя, який доволі-таки точно (і головне — швидко) реагує на негативні зміни соціально-економічної ситуації, є рівень смертності немовлят. Із сумом доводиться констатувати, що цей показник у 2–3 рази перевищує аналогічний в економічно розвинутих країнах, що викликає особливе занепокоєння на тлі дуже низького рівня народжуваності [34].

Не можна похвалитися і динамікою такого показника, як репродуктивне здоров’я жінки. У результаті виконання різноманітних державних програм було виявлено, що понад 50 % вагітних жінок мають різні захворювання внутрішніх органів, тому їх стан здоров’я не може забезпечити народження здорового покоління. Число нормальних пологів скоротилося до 30 %, кожний третій новонароджений має ознаки порушень здоров’я, і тільки 8 % (!) дітей при народженні можна вважати здоровими. Епідеміологічні дослідження, які були проведені в індустріальних районах України, засвідчили надприсутність токсичних металів (кадмій, свинець, хром, цинк) навіть у плацентарних водах та у грудному молоці [34].

Таким чином, унаслідок забруднення довкілля кожна жінка дітородного віку у регіоні з високим техногенним навантаженням перебуває у хронічно екстремальній ситуації з високим ризиком ушкоджень свого здоров’я і здоров’я її майбутньої дитини, і навряд чи цю ситуацію виправлять обіцяні державою доплати за народження першої дитини та наступних, тому що постає питання: а яких дітей ми народжуємо і які у них реалії бути здоровими?

Загрозлива демографічна ситуація на перспективу певною мірою формується і внаслідок негативних змін здоров’я молоді — набули стійкої тенденції несприятливі зміни їх психіки, знизився рівень фізичної і розумової працездатності.

Результати багаторічних спостережень безапеляційно свідчать, що найбільш інтенсивне зростання відхилень у фізичному і психічному здоров’ї дітей відбувається під час навчання у школі [11]. Особливо тривожить поширеність психічних розладів, яка в останні роки збільшилася у 2,5 раза [34, 38], і те що як мінімум один із 4–5 дітей і підлітків у віці до 20 років у країнах Європи страждає від психічного розладу [29]. В Україні близько 3 % дітей (понад 227 тисяч) користуються послугами психіатричної служби для корекції синдрому хронічної втоми, депресивних станів, схильності до суїциду (смертність від суїцидів становить 25–26 випадків на 100 тис. населення, з них 0,6 % — серед дітей та підлітків) [36]), розладів поведінки (девіантні та деліквентні). Частота цих розладів щороку збільшується, і можна думати, що вона у десятки разів перевищує показники офіційної статистики. Їх особливістю є і те, що вони діагностуються досить таки пізно і вкрай рідко завершуються ремісією без належної медичної чи психологічної допомоги, а у 20 % випадків вони призводять до порушень соціальної адаптації [7, 43] — зловживаннь психоактивними речовинами (ПАР), труднощів з навчанням, подальшим працевлаштуванням, одруженням, сімейних драм, частого притягнення до кримінальної відповідальності, причому за здійснення тяжких злочинів (убивства, зґвалтування, грабунки) [29].

Однак виникнення та накопичення видимих психічних захворювань дорослих і дітей становить лише незначну частину психічного нездоров’я нації загалом. Це зумовлено не стільки недостатнім виявленням психічних розладів, скільки тим, що переважна частина народного загалу постійно перебуває у стані хронічного психічного дискомфорту: згідно з результатами останніх соціологічних опитувань, лише 20 % (!) наших громадян відчувають себе «щасливими» у своїй державі. За цим показником наша вітчизна посідає одне з останніх місць у світі, поступаючись лише найбіднішим країнам, тому що почуття щастя слабо корелює з матеріальним благополуччям. Такий дискомфорт, звісно, ще не є психічним розладом, однак він разом з масштабними непередбачуваними подіями (аварії на АЕС, вибухи у житлових будинках, метро, аеропортах, газогонах) сприяє розвитку такого стану, як аномія [51]. Цим терміном визначається психічний стан людини, за якого моральні норми розмиті, спутані або й зовсім відсутні. І це природно — адже розмах змін у суспільстві неймовірний і швидкоплинний, упроваджені інститутами влади закони і директиви, що досить часто і демонстративно ігноруються або порушуються, викликають у пересічної особи почуття нездатності здійснювати хоча б мінімальний контроль за чим-небудь у своїй державі, а загроза тероризму, екологічної аварії — драматичний стан безсилля перед можливістю раптової, неочікуваної смерті. Вихід зі стану аномії частина громадян знаходить у самогубстві, наркоманії або алкоголізмі.

Не останню роль у почастішанні психічних розладів у дітей та підлітків відіграває, як це не прикро констатувати, системі освіти. Упродовж останніх років тижневе навантаження у 5–11 класах збільшилося майже у 2 рази. Вкажемо, що разом із виконанням домашніх завдань робочий день учня у початковій школі становить 9–10 год, а у старших класах — 13–15 год. При цьому підраховано, що перевантаження інформаційним матеріалом у 20 (!) разів перевищує можливості учнів. Проте лише 10 % інноваційної діяльності педагогів спрямовані на розробку психологічно і медично виправданих технологій навчання, а 90 % — на розширення і поглиблення змісту освіти [45].

Широке використання технологій навчання, спрямованих на інтенсивний розвиток словесно-логічного типу мислення, й дотепер базується на глибокій вірі в необмежені резерви людського мозку, які, на загальне переконання, задіяні лише на кілька відсотків (як правило, називають цифру 7 %). Проте наукові відкриття, здійснені в останній чверті XX ст., внесли важливі корективи в наше розуміння суті психоментальних процесів.

Згідно з сучасними уявленнями про роботу головного мозку, дві його півкулі відповідають за різні види розумової діяльності: ліва — за словесно-логічний, раціо­нальний, права — за просторово-образний, чуттєвий. Основним біологічно закріпленим способом мислення для людини є мислення образами і реакція на ситуацію почуттями. На переконання багатьох учених, виняткова увага, яка приділяється нині розвитку логічно-раціональної сфери, у недалекому майбутньому матиме для людства трагічні наслідки. Дехто з дослідників вважає, що це майбутнє вже настало: «...людина переступила свої біологічні можливості і навантаження на мозок уже сьогодні перевищує природну фізіологічну норму. Тому поки не пізно, потрібно шукати способи розвантаження лівої півкулі і частину життя проводити в режимі домінування активності правої півкулі...» [28].

Однак сучасній школі, як і всьому суспі­льству загалом, притаманне перебільшення ролі лівопівкульного мислення. Надмірне захоплення методиками розвитку логіки, інтелекту призводить до збіднення образно-емоційного і духовного світу дитини, викликає виснаження її нервово-психічної енергії. Як зазначає директор Українського інституту екології людини М. Курик [32], під час написання контрольних та екзаменаційних робіт школяр зазнає таких нервово-психічних перевантажень, які можна порівняти зі стресовими відчуттями космонавтів при старті космічного корабля. Наслідком стає регулярний «шкільний шок», що найчастіше проявляє себе у формі синдрому хронічної утоми, неврастенії, вегетосудинної дистонії та кардіалгії. М. Курик попереджає про небезпеку, яку становить для суспільства і неприродна система навчання і виховання, яке панує у дитячих дошкільних закладах і у школі: «...Те, що вже з дитячого садочка дітей навчають читання, рахування, роботи з комп’ютером, спричиняє «інтоксикацію» свідомості дитини. Реальний образно-відчуттєвий світ дитини замінюється на штучно створений світ значків, букв, цифр, символів тощо. Це призводить до роздвоєння у дитини інтелектуального, логічного з образним, чуттєвим і до блокування процесу уявлення. На Заході така психоепідемія почалася десь у 50-х роках минулого століття, у нас — у 70–80-ті роки і сьогодні, на думку російських учених, симптоми прихованої шизофренії спостерігаються у 70–80 % дітей уже в четвертому (!) класі...» [32]. То, можливо, варто надати інформацію про цю загрозу для психіки дітей пану Табачнику з його несамовитим «рвением» запроваджувати такий стиль навчання ще з дитячого садка?

Пізнавальна діяльність студентів у подальшому теж у першу череду спрямована на здійснення операцій, за які переважно відповідає ліва півкуля мозку і які асоціюються з такими ключовими поняттями, як логіка, аналіз, абстракція, судження, слова, письмо, символи, зв’язок ідей, лінійна обробка інформації. У той же час можливості правої півкулі мозку, відповідальні за інтуїцію, інсайт, мрії, синтез, візуалізацію, уяву, зорову пам’ять, ритм, інтеграцію, використовуються незначною мірою. Водночас саме з діяльністю правої півкулі дослідники пов’язують почуття людини та її емоційність і вводять поняття так званого емоційного інтелекту, який викликає до життя холістичні, інтуїтивні здібності, пов’язані з роботою підсвідомості. «Емоційний інтелект» — це термін, який широко використовується сучасними західними вченими і асоціюється у них із поняттям «здоровий глузд» [1, 12], а постійна експлуатація резервів лівої півкулі мозку не дозволяє належним чином розвивати культуру емоційно-образного сприймання світу і призводить до виникнення станів тривоги, депресії, апатії, невмотивованої агресії. Саме тому сучасна молодь відзначається емоційною нечутливістю і має низькі показники емпатії. Раціоналістична однобічність у навчанні та вихованні зумовлює загальне зниження рівня її духовності (байдужість, цинізм, агресивність, зневага до людей старшого віку, педагогів) і креативності [44]. Вкажемо, що таке тло — перший крок до можливого у перспективі частого і некерованого захоплення адикціями (алкоголізм, наркоманія, лудоманія) як засобу покращення свого фізичного і психічного стану.

Відзначимо вкрай негативну роль у процесах утрати соматичного і психічного здоров’я молоддю реклами у вітринах магазинів за типом «Живе пиво для студентів — зі знижкою» та телебачення — фільми з пропагандою жорстокості та насилля, неконтрольованого сексу, паління («Атма» — допоможе твоїм легеням, якщо ти палиш» (?!)), реклама алкогольних напоїв за типом «Ну який же футбол без пива «Оболонь?» тощо. Підлітки отримують непослідовну інформацію щодо алкоголю та наркотиків від свого оточення, і це надзвичайно ускладнює проблему боротьби з їх вживанням. Адже молодь — це неперевершені експерти з розпізнавання подвійної моралі та лицемірства, і їй важко зрозуміти запропоновану суспільством політику «Скажемо алкоголю та наркотикам «Ні!», притому що воно ясно каже «Так!» сонму легальних наркотичних речовин, а також нелегальним наркотикам, які поширюються навіть через Інтернет. Тим більше, що ми живемо у суспільстві, де вживання алкоголю та інших психоактивних речовин не лише є нормою, а й іноді набуває ореолу слави. Професійних спортсменів, акторів, співаків, що є кумирами для підлітків, використовують у постійній рекламі алкогольних напоїв — тут тобі і шлях до успіху, і дружба, і розуміння, і чоловіча солідарність.

Алкоголь використовують і для «оформлення» аж надто багатьох соціальних функцій. З одного боку, батьки розповідають своїм дітям, що потрібно утримуватися від вживання алкоголю [17], з іншого — більшість батьків п’ють, палять або й вживають наркотики. Культурні заходи, презентації, соціальні звичаї, як, наприклад, весілля чи похорон, народження дитини, «обмивання» нових речей, релігійні свята тощо не обходяться без алкоголю. Внаслідок такої суперечності вищеописане звернення суспільства до підлітків абсолютно не діє! Дослідження Українського інституту громадського здоров’я доводить, що у нашому суспільстві вживання алкогольних напоїв та інших ПАР переважною більшістю молоді вважається цілком нормальним і припустимим явищем. І це незважаючи на те, що світова статистика свідчить, що зловживання алкоголем стосується більше ніж 60 медичних станів, серед яких — хвороби печінки, серця, інсульти, новоутворення, панкреатити, імунодефіцит, остеопороз, менструальні дисфункції, алкогольний синдром плода, дисфункції щитоподібної та надниркових залоз, уже не кажучи про травматизм, сімейні, виробничі та побутові конфлікти [31].

Не можна не приділити уваги і професійному здоров’ю в Україні [21, 48]. Адже воно є найважливішою складовою трудового потенціалу і значною мірою визначає подальший економічний розвиток суспільства. Ця проблема набула особливої гостроти у країнах з перехідною економікою, до яких належить і Україна, — з’явилася величезна кількість малих підприємств із чисельністю робітників 10–25 осіб. Нові власники здебільшого вважають себе тимчасовими, а ринкові відносини породжують у підприємців примітивний меркантилізм і соціальну короткозорість щодо необхідності збереження здоров’я працівників [34]. Надприбутки отримуються за рахунок нещадної експлуатації робочої сили, а на малих і сімейних підприємствах — і самоексплуатації. При цьому відзначається нонсенс: порівняння професійної захворюваності в Україні з відповідними даними країн Європи свідчить, що вона значно нижча, хоча умови праці у нас набагато гірші. Практика виявлення і реєстрації профзахворювань сьогодні не передбачає збирання даних про випадки таких форм патології за попередні роки, тому в Україні відсутні вірогідні дані про загальну кількість таких хворих. А це означає, що служба охорони здоров’я не в змозі контролювати реальну ситуацію у цій сфері. Отож, руйнація промислової медицини призвела до того, що професійні захворювання натепер виявляють на досить пізніх стадіях, коли ефективна реабілітація стає неможливою — виробництво втрачає робітника, а суспільство отримує інваліда.

Декілька слів про екологію. Аварія на ЧАЕС змусила увесь світ переглянути своє ставлення до проблем радіаційної безпеки та впливу міні-доз опромінення на здоров’я. Є аксіомою, що декількаразове зростання числа злоякісних новоутворень, особливо раку щитоподібної залози, лімфатичної системи, кровотворних органів, сечового міхура, — наслідок цієї аварії. Однак з перших днів інформаційного замовчування аварії й дотепер (хоча минуло вже 25 років) так і не сформовано державну концепцію захисту здоров’я людей у ситуаціях великих техногенних катастроф [34] (принагідно згадаймо фосфорну катастрофу на Львівщині), а про так звану екологічну патологію взагалі не йдеться.

Критичними для здоров’я залишаються нестача і якість питної води практично в усіх регіонах держави. Серед європейських країн Україна за ступенем водозабезпечення займає одне з останніх місць, хоча моніторинг інфекційної захворюваності свідчить, що кожний другий-третій спалахи інфекцій пов’язані з уживанням недоброякісної води.

Істотну загрозу здоров’ю людей несуть і забруднені та деградовані ґрунти. Утворення токсичних відходів виробництва і побуту щорічно зростає і становить натепер 70–90 млн тонн на рік, що на порядок вище, ніж у будь-якій країні Європи. А власне вони формують значну частку властивостей питної води, продуктів харчування, атмосферного повітря, служать джерелом передачі збудників інфекційних хвороб, паразитарних інвазій.

Як видно, ситуацію зі здоров’ям населення України слід вважати катастрофічною, і підкреслимо, що всі ці соціальні причини повністю (виділено авторами) нівелюють усі спроби вчених і практичних лікарів хоч як-небудь стабілізувати ситуацію і як відзначає Г.Л. Апанасенко [6], частка українців, які знаходяться поза межами «безпечної зони здоров’я», становить 99 % (!), у той час як у США аналогічний показник лише 11–13 %.

Таким чином, демографічні прогнози є невтішними: практично за будь-якого варіанта позитивних тенденцій народжуваності та смертності населення України скорочуватиметься й надалі, оскільки потенціал демографічного зростання практично вичерпаний, процес переважання вимирання над народжуваністю триватиме ще не менше 20 років, і навіть міграційний приплив буде не в змозі його відновити. За даними Інституту демографії НАН України, у 2026 році населення України скоротиться до 36 млн осіб, а до 2050 року — до 25–31 млн (!) [40, 41].

Вкажемо і на інші важливі з нашої точки зору аспекти кризового стану медицини:

1. Катастрофічно загрозливе скорочення державних асигнувань на потреби медичної науки і практики, що суттєво зменшило кількість та якість проведення принципово важливих досліджень, спрямованих на розробку нових методів лікування та профілактики поширених захворювань людини, до мінімуму скоротило творчі контакти вчених України з закордонними колегами, а також упровадження уже апробованих новітніх технологій лікування і профілактики на теренах України. За рівнем відрахувань національного прибутку на потреби охорони здоров’я Україна перебуває в середині сьомого десятку зі 126 країн світу (витрати на охорону здоров’я одної людини у ФРН у 2007 році становили 2000 євро, у Польщі — 600 євро, в Україні — 42,7 євро). А за розрахунками ВООЗ, якщо частка валового національного прибутку, що виділяється на потреби системи охорони здоров’я, менша 8–10 %, то галузь не може успішно розвиватися, бути ефективною та рентабельною [19, 30]. Проте видатки на охорону здоров’я за всі роки незалежності не перевищували 4 % ВНП і 30 % від реальної потреби. За таких умов руйнування інфраструктури галузі є неминучим!

Парадокс полягає у тому, що стаття 49 Конституції України гарантує усім «безкоштовну, доступну, кваліфіковану медичну допомогу», у той же час стаття 95 вказує на те, що «усі витрати на охорону здоров’я згідно з законом про бюджет на поточний рік... визначаються... виходячи з існуючих можливостей». А існуючих можливостей, як видно, мало! До неприпустимо низького рівня зменшився також гарантований державою обсяг надання невідкладної медичної допомоги при захворюваннях або нещасних випадках. Внаслідок дорожнечі у переліку ліків, дозволених для закупівлі органами охорони здоров’я, відсутні дійсно ефективні засоби, які спроможні радикальним чином змінити на краще перебіг хвороби.

Звісно, медицина не може бути відокре­млена від загальнополітичних і економічних негараздів у державі, однак посилатися лише на «брак коштів», як це натепер прийнято для всіх і всього, м’яко кажучи, не зовсім коректно, тому що справа не тільки у фінансуванні галузі. Потрібне ще й розумне використання цих коштів! Візьмемо, наприклад, справу закупівлі ліків. Директор Державного фармакологічного центру, виконавчий директор Асоціації фармацевтів України В.Т. Чумак [47] вказує, що натепер в Україні зареєстровано близько 15 тис. препаратів за торговими назвами (генерики), з них засобів за родоначальною діючою речовиною (бренди) — лише дещо більше 2250, причому інструкції щодо їх застосування схожі одна на одну як дві краплі води. А за даними експертів ВООЗ, для лікування патології внутрішніх органів з точки зору цілісності організму, потрібно лише близько 200 лікарських засобів. А анархія у цій справі, яка до останнього часу існувала на рівні МОЗ? Відсилаємо зацікавлених осіб до інформації КРУ та Рахункової палати: «За бюджетні кошти чиновники МОЗ України закупляли у «своїх» фірм ліки для державних лікарень за цінами, які на 587 % (!) були вищі від цін аналогічних ліків на нашому ринку, блокуючи можливість участі в тендерах інших фірм». Загалом же результати перевірок свідчили про багатомільйонні (!) втрати бюджетних коштів, їх нераціональне використання (Газета «2000» від 4.02.2005 р., блок В). А фінал? Один із посадовців МОЗ за рішенням Печерського районного суду оштрафований на 587 (!) гривень. Відзначимо також, що за ці ж кошти проводилася масова закупівля дорогого обладнання, яке потім передавалося у приватні руки [18].

А через брак бюджетних коштів населення не може сподіватися на відшкодування вартості дійсно високоефективних ліків, яке натепер не перевищує 2,7 %, у той час як за кордоном цей показник становить 70 %. Звідси — втрата надії пацієнта на можливість вилікуватися традиційними методами та зростання зацікавленості до нетрадиційної медицини (дешевша). Ця «ніша» тут же заповнилася армією (з ліцензіями МОЗ) «екстрасенсів та цілителів місцевого і міжнародного класів», здатних «знімати чари, виправляти карму, біополе», «заряджати воду, шампуні», лікувати усі хвороби — від вад серця і новоутворень до шизофренії [46]. Зацікавленість публіки підігрівається їх щедро проплаченою рекламою у пресі та на радіо, і складається враження, що медицина поступово повертається у кам’яний вік. Додайте до цього ще некоректну рекламу ліків та методів лікування на телебаченні (типу «Солпадеїн») та радіо («Стоп-старін», «Ламінарин», «Ламідан», «Ерекс», «Фібрамін», лікування артеріальної гіпертензії, атеросклерозу, стенокардії, аритмії без ліків приладом «Небулайзер») та анархію при продажу більшості ліків в аптеках. Тому можна стверджувати, що і до цих пір залишаються актуальними слова професора М. Поліщука: «Наша медицина схожа на потвору...», а С. Глузман, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України прямо називає МОЗ і Міністерство соціальної політики «вредительскими министерствами», і не тому, що «там сидят сплошные негодяи. Наоборот, на среднем уровне там работают вполне нормальные профессионалы, но они вынуждены выполнять безропотно совершенно идиотские указания — вроде проведення всеобщей диспансеризации» [20].

Однак є ж прості цивілізовані джерела суттєвого збільшення асигнувань на охорону здоров’я, як пропонує проф. О.М. Голяченко [19], — відновлення державної монополії на виробництво і продаж алкоголю і тютюну; приведення до «тями» акул фармацевтичного бізнесу і власників приватних аптек, відкриття державних аптек як конкурентів приватних з реальним впливом на ціноутворення фармзасобів, уведення 3% (а не 0,01%, як заплановано у новому Податковому кодексі — це так само, як запропонувати пенсіонеру придбати автомобіль «Майбах» із такою знижкою) податку на власність і багатство.

2. Незбалансоване за кількісними та якісними (наявність ГМО, радіонуклідів, отрутохімікатів, мінеральних добрив) параметрами харчування [8, 34], недооцінювання значення цього фактора як провідної і надзвичайно вагомої ланки зв’язку організму із зовнішнім середовищем та можливостей його використання для профілактики і лікування захворювань внутрішніх органів.

Відзначимо ще ряд негативних тенденцій розвитку приватного медичного бізнесу, страхової та сімейної медицини в Україні на тлі ринкових відносин. Найбільш важливі з них такі:

1. Фактична незацікавленість держави у розвитку як приватної, так і страхової медицини [19]. І це за умови, що держава не може (виділено авторами) забезпечити своїм громадянам необхідний рівень безкоштовного медичного обслуговування, як це записано у ст. 49 Конституції України. Більшість країн світу вважає, що медицина — це «допомога», а не «послуги», як в Україні. Різниця між цими поняттями є принциповою, а тому варто наголошувати не на безкоштовності медицини, а на різних джерелах її фінансування (бюджет, приватні пожертви, страхування тощо). Упровадження ж куцого переліку платних медичних послуг [37] однозначно не здатне реформувати цю галузь.

У країнах світу співвідношення державного і приватного секторів є різним, і залежно від цього розрізняють різні моделі функціонування системи охорони здоров’я в цілому. Так, співвідношення державного і приватного секторів у США становить 44 і 56 %, у Японії — відповідно 74 і 26 %, Австрії — 66 і 34 %, Великобританії — 85 і 15 %. В Україні частка приватного сектора досі становить лише 2–10 %, та й то у великих містах [40]. Однак усе частіше «успішні пацієнти бажають відвідувати успішних лікарів в успішних клініках» [2].

Невирішеною залишається проблема розвитку і страхової медицини. Право кожного на медичне страхування передбачено ст. 49 Конституції України. Крім того, відповідно до Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року, медичне страхування належить до загальнообов’язкових видів соціального страхування. Проте закону, який регулював би відносини у сфері медичного страхування і в якому були б визначені принципи, правові, фінансові та організаційні засади й механізми функціонування загальнообов’язкового державного медичного страхування, немає до цих пір.

На наш погляд, на державному рівні слід розробити на перших порах простий механізм відрахувань на обов’язкове медичне страхування. Тепер орієнтовно 20 % населення — люди здорові, яким медична допомога фактично не потрібна, ще 40 % мають незначні відхилення від нормального стану, корекція якого не вимагатиме значних витрат. Основний тягар економічних витрат лягає на тих 40 %, що залишилися, причому кожен четвертий з цієї групи потребує зазвичай тривалого стаціонарного лікування. Страхова сума в середньому могла б становити приблизно 3 гривні на місяць на кожного жителя без урахування його економічного стану (а це навіть не вартість дешевої коробки цигарок), а загальна сума страхових накопичень може досягати декількох десятків, а то й сотень тисяч гривень на місяць. Але поки не буде змінена або доповнена ця стаття Конституції, ефективної страхової медицини не буде. Крім цього, навіть за вдалого упровадження цієї системи достатні суми тільки для початку розвитку ефективної профілактичної медицини — а це основне в системі страхування — будуть накопичуватися мінімум 5–7 років [8].

2. Інша проблема — проблема розвитку, поряд із приватною і страховою сімейної медицини [3]. Загальноприйнятою тенденцією розвитку медицини у світі є пріоритетне забезпечення фінансами (40–50 %) і кадрами працівників первинної ланки охорони здоров’я — сімейних лікарів (в Україні фінансове забезпечення первинної медичної допомоги становить 15 % у сільських адміністративних районах і до 5 % у міській місцевості) [40]. Як свідчать дані ОЕСР (Організації економічної співпраці і розвитку, Париж, Франція), в Україні кількість стаціонарних ліжок становить 9,5 на 1000 чоловік, у крайних ОЕСР — 5,5; тривалість стаціонарного лікування — відповідно 14,1 та 6,1 дня. Скорочення кількості лікарень та лікарів і перенесення акценту в лікуванні на амбулаторний етап найоптимальнішим шляхом вирішення проблеми поліпшення медичної допомоги за умови обмеженого державного фінансування [33].

Однак до цього часу на законодавчому рівні не врегульовано більшість важливих аспектів діяльності сімейних лікарів, як от: правове забезпечення можливості займатися приватною медициною, фінансове та інструментальне забезпечення його фактично цілодобової роботи, право вибору пацієнтом свого сімейного лікаря незалежно від територіальної належності тощо.

При цьому відзначимо недосконалість або й відсутність стрижневих нормативних документів («вакуум в українському медичному законодавстві») [26, 50], які б регламентували ефективне функціонування приватної медицини та її інтеграцію у єдиний медичний простір; відсутність єдиного координуючого органу для розвитку цього сектора, єдиної системи реєстрації кількості та якості роботи (форми звітності, контролю, ліцензування діяльності) [49], а також відсутність у більшості лікарів специфічних знань щодо ведення бізнесу [26].

Існують й інші недоречності. Для прикладу, приватні клініки не мають права використовувати наркотичні засоби. А як у таких умовах розвивати хірургічну службу чи надати пацієнту невідкладну допомогу у життєнебезпечній ситуації? Чому приватним клінікам заборонено виписувати лікарняні листки, навіть якщо пацієнт лікується стаціонарно? Чому приватна клініка не може направити пацієнта на МСЕК для встановлення групи інвалідності? Як лікар приватної клініки повинен атестуватися, отримувати категорію, кому готувати відповідні звіти? І таких «чому?» безліч.

3. Рівень здоров’я населення в цілому віддзеркалює стан і розвиток економіки держави — доведено чітку пряму залежність між очікуваною тривалістю життя і рівнем валового національного продукту на душу населення. За показником очікуваної тривалості життя Україна серед інших країн світу посідає 54-те місце для чоловіків (64,8 року) та 47-те для жінок (73,6 року). У Японії ці величини становлять відповідно 75,8 та 81,9 року.

4. Що ще заважає? Командно-адміністративна модель управління, розквіт корупції, тіньові стосунки, «свої» аптеки, фірми із закупівлі ліків, апаратури у чиновників. А ще є вагомий «медичний баласт» — велика кількість чиновників від медицини і «паперових» лікарів, їхня професійність не відповідає вимогам сьогодення, а опір реформам — неймовірний. Вони не зацікавлені у змінах — їм і так комфортно!

5. Недобросовісність у роботі окремих фармацевтичних фірм та компаній, для яких населення України стало «полігоном» для апробації нових лікарських засобів. Бурхливий розвиток фармацевтичної індустрії призвів до повного руйнування алопатичної медицини. Сьогодні фармацевтичний ринок переповнений великою кількістю нібито аналогічних за дією, однак різних за назвою препаратів, причому кожна фірма вважає за потрібне довести переваги власне нею створеного засобу («най... най... най...») шляхом проведення «подвійних, сліпих, плацебо-контрольованих, рандомізованих і т.д.» досліджень. Ці засоби активно пропагуються спікерами компаній, а за відповідний гонорар (який часто перевищує їх платню за декілька місяців) — лікарями і науковцями, рекламуються по радіо, у пресі, на телебаченні, не кажучи вже про сторінки профільних медичних журналів. У деяких журналах кількість рекламних проспектів ліків переходить усякі межі, завдяки чому ці журнали, заповнюючи ординаторські, перетворюються на «медичні Мурзилки», які ніхто не читає (К.П. Воробьев. Формат современной журнальной публикации по результатам клинического исследования // Укр. мед. часопис. — 2007. — № 6(62). — С. 24). Наводимо і слова відомого у Європі еколога і доктора медицини Луї Броуера [16], який на основі абсолютно вірогідних фактів довів, що сучасною медициною керує невелика, однак всемогутня група олігархів, які стоять на чолі потужних хіміко-фармацевтичних компаній і які завдяки колосальним фінансовим вливанням підбирають потрібних собі політиків, керівників департаментів і закладів охорони здоров’я. Автор використовує термін «геноцид з боку фірм» стосовно пацієнтів: чим більше буде хворих людей, тим більшими будуть прибутки цих компаній. При цьому він відзначає, що жоден уряд, до якої партії він би не належав, ніколи не ризикне поставити на карту економічну і політичну рівновагу своєї держави заради збереження здоров’я своїх громадян.

Ще одна проблема, яка сьогодні активно аналізується і викликає тривогу, — вплив цих потужних фармкомпаній на значну частку клінічних рекомендацій, оскільки зв’язок між експертами, які складають ці рекомендації, і компаніями з виробництва ліків набуває загрозливих масштабів: корупція в усіх ланках — від напрямків наукових досліджень, розробок, рекомендацій, способів фальсифікації препаратів, розподілу та стимулювання збуту до боротьби з альтернативними методами лікування [22, 39].

6. Законодавча неврегульованість більшості аспектів існування народної і нетрадиційної медицини поряд з офіційною, навіть незважаючи на існування ряду законів та підзаконних актів (ч. 2 і 3 ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров’я, наказ МОЗ України від 10 серпня 2000 р. «Про надання спеціального дозволу на медичну діяльність у галузі народної нетрадиційної медицини», Указ Президента України від 31 липня 1998 р. «Про заходи щодо врегулювання діяльності у сфері народної і нетрадиційної медицини» та ін.). Ситуація вимагає негайного припинення діяльності провидців, цілителів-ведунів білої та чорної магій, біоенерготерапевтів «місцевого і міжнародного класів», які збагачуються, користуючись горем людини, її розгубленістю, дорожнечею традиційної медицини [46].

Широке поле для маневру усім їм дає формулювання про цілителя, який «володіє певним обсягом професійних знань і вмінь в галузі народної і нетрадиційної медицини», що викладене у «Положенні про організацію роботи цілителя, який здійснює медичну діяльність у галузі народної і нетрадиційної медицини» від 11 лютого 1998 року. Насамперед, що це за «певний обсяг знань і вмінь»? Хто, де і коли його установив, з ким обговорив і зараз конт­ролює? Законодавець повинен чітко визначити цей допустимий обсяг знань та умінь, забезпечити належну перевірку претендентів, закріпити гарантії щодо підтримки діяльності осіб, які дійсно володіють народними і нетрадиційними методами лікування, розробити чіткий, зрозумілий і водночас жорсткий механізм надання дозволів на заняття цим видом діяльності, припинивши анархію у цій справі на рівні МОЗ, регламентувати правовий статус цілителя і лікаря, нарешті, забезпечити розумне, органічне поєднання традиційної і нетрадиційної медицини і створення медицини майбутнього — інтеграційної медицини.

7. Найбільш низька у Європі (!) [35] заробітна плата працівників державного сектора медицини, відсутність можливості постійного підвищення кваліфікаційного рівня, спілкування з закордонними колегами та недостатній рівень культури надання допомоги, а звідси — недовіра до професійного рівня медичних працівників. Суспільство вимагає справедливості — дотримання прав, гарантованих статтями 3 і 49 Конституції — визнання життя і здоров’я людини найвищою соціальною цінністю і безкоштовної медичної допомоги, забуваючи при цьому, що такої ж допомоги і захисту [24] потребують і лікарі з їх жебрацькою платнею (29-те місце із 31-ї позиції в рангу галузевих зарплат (!)) [9]. А безпросвітність існування, несправедлива оцінка їх висококваліфікованої праці суспільством і породили зустрічну реакцію — прагнення отримати додаткову матеріальну винагороду (причому не стільки для збагачення, скільки для елементарного виживання) [13, 14]. Вихід із цієї ситуації зрозумілий і коментаря не вимагає. Та й сама ситуація уже змінюється — пацієнти усе частіше прагнуть заплатити за лікування дорожче, але офіційно, вважаючи (і правильно!), що рівень допомоги в цьому випадку буде набагато вищий. А це — і відповідний сервіс обслуговування, і рівень діагностики, і головне — гарантія ефективного лікування з позицій доказової медицини, яка залишає місце для творчого підходу до цього процесу [42].

8. Відсутність ефективної скоординованої політики державних інститутів влади, засобів масової інформації, науковців та медичних працівників у питаннях первинної профілактики захворювань, пропаганди здорового способу життя, поліпшення умов проживання, харчування, праці та екології в цілому [5].

Реальні шляхи виходу з даної ситуації, перш за все у соціальній площині, вбачаються в необхідності інтеграції України в Європейський Союз.

Аспекти цієї інтеграції такі:

1. Визнання не на словах, а на ділі керівництвом нашої держави боротьби з катастрофічним зростанням захворюваності і смертності населення України пріоритетним напрямком державної політики з відповідним економічним підґрунтям для забезпечення такої програми: широке ознайомлення з існуючими новітніми європейськими медичними технологіями та їх залучення до лікування і профілактики захворювань; розробка власних технологій з урахуванням специфіки регіону (йододефіцит, наявність зон радіаційного забруднення, несприятлива екологія тощо); створення умов для співпраці вітчизняних вчених, навчання талановитої молоді, спеціалістів у лабораторіях та інститутах Європейської спільноти.

2. Цілеспрямоване залучення інвестицій європейських держав для поліпшення екології, умов праці населення України в цілому з наближенням основних параметрів довкілля (освітленість, температура, вологість, радіаційний фон, вміст ксенобіо­тиків у продуктах харчування, воді та повітрі) до європейських стандартів.

3. Активне впровадження вже існуючих у більшості країн Європи нових форм та методів надання медичної допомоги населенню — страхової, приватної, сімейної. Ніхто не може заперечити, що медична галузь у теперішніх умовах — це «застійне болото» пострадянського періоду й надалі продовжує функціонувати успадкована від СРСР бюджетна система охорони здоров’я з лише задекларованим доступом до безоплатної медичної допомоги.

4. Залучення до фінансування наукових досліджень у галузі медицини недержавних коштів. Європейська практика засвідчує, що це досить суттєве та цілком реальне джерело фінансування сучасної медицини. Першими кроками такої інтеграції є використання коштів профільних фармацевтичних фірм для проведення апробації лікарських засобів, участі вчених і практичних лікарів у роботі міжнародних симпозіумів, конференцій, конгресів. Стосовно України, то суттєвою фінансовою підмогою могли б стати благодійні внески фірм, підприємців, окремих громадян, української діаспори.

5. Введення в дію стратегічного плану взаємозбагачення і професійного росту шляхом упровадження інновацій у галузь освіти — обмін викладачами і студентами, їх стажування і навчання за кордоном, проходження виробничої практики, достатнє фінансове забезпечення таких інновацій.

6. Доцільною слід вважати і перебудову роботи української вищої школи та упровадження новітніх технологій у процес відбору абітурієнтів та навчання студентів. Однак основою цього положення є «упровадження новітніх технологій у процес», а не руйнування системи навчання в цілому! І ось — Болонський процес — перероблення системи навчання на європейський манір, так вимовити, «євроремонт» у нашому «будинку» науки. І до цих пір незрозуміло персонально хто і коли вирішив, що нам терміново необхідно приєднатися до Болонського процесу? Звідки він узявся, хто, з ким і в яких кулуарах приймав рішення про це приєднання? А чи обговорювалося це питання попередньо, конкретно і широко з викладачами вищої школи? А питання «для чого?» хто-небудь ставив? А чому лише таким способом, а чи були й інші, а якщо були, то чому виграв власне цей шлях? Нарешті подано нібито вагоме обґрунтування — забезпечити можливість продовження навчання наших студентів у вузах Європи, а також можливість визнання наших дипломів у країнах Євросоюзу. А до чого тут Євросоюз? Адже вступ у цю структуру вимагає реалізації певних стандартів соціуму та економіки, серед яких «кредитно-модульний» принцип підготовки спеціаліста не значиться!

Не будемо вкотре аналізувати його принципи. Про необхідність відділити кукіль від пшениці у цій системі навчання ми писали раніше [10] і продовжимо. Так, Болонська система передбачає вільний вибір дисциплін та засвоєння частини матеріалу дисциплін самостійно. Але і робота професора (300–400 (!), а не 800–900 годин на рік) на 80 % полягає в індивідуальній роботі зі студентами у групах по 6–10 чоловік — ось стрижні Болонської системи! То що у нас натепер запроваджено з цих стрижнів? Констатуємо: те, що у країнах Європи на кафедрах робить комп’ютер і два лаборанти, переклали на плечі професорів і доцентів. І вони недарма скаржаться, що творче спілкування зі студентами натепер зменшилося до мінімуму й усі свої сили вони витрачають на оформлення документації, перевірку нікому не потрібних і відірваних від життя ситуаційних завдань, «скачаних» з Інтернету рефератів, нібито самостійно виконаних дипломних робіт та інших студентських опусів. Поспілкуйтеся з теперішніми студентами, і вони скажуть вам, що для них основне — це отримати позитивну оцінку за тести, скласти усі модулі, екзамени — й усе! Але як можна стати освіченою, культурною, гуманною, високоморальною людиною, досконало оволодіти професійними знаннями та навичками без належного спілкування з ученими, викладачами, керівниками практики, без їхніх професійних порад, підтримки, рекомендацій? Це можна зробити тільки за допомогою справжній Учителя, професіонала, особистості, з яким студент спілкується під час лекцій, семінарських занять, проходження виробничої практики, слухає, дискутує і з рис якого він творить свій ідеал у першу чергу — Людини, у другу — професіонала. А ще є багато зваб, проблем у молодому віці, і потрібно ще навчити молодь розбиратися у справжніх і фальшивих людських цінностях, навчити її переборювати, здавалося б, незборимі життєві труднощі. То хто напоумить студента, як йому потрібно жити і чого слід навчитися усе життя? Болонська система? Ніколи.

У своєму критичному ставленні до Болонської системи навчання [10] власне з точок зору її низької ефективності для набуття певного рівня будь-яких, незалежно від профілю вузу, особливо медичних, професійних навичок, дегуманізації, штучного відокремлення від виховання молоді, втрати духовності і моралі підростаючим поколінням ми не одинокі [15, 25, 27, 43].

Квінтесенцією у цьому питанні є думка професора А.В. Соловйова [43]: «...Наше образование (образование, бывшее в СССР) — необходимое условие всестороннего развития интеллекта и воспроизводства традиционной культуры. Европейская система образования — это глобалистская структура, предполагающая отход от высоких стандартов отечественного образования (фундаментальности, системности, преемственности), от культурних традиций и христианских ценностей. Из образовательного процесса удалена воспитательная компонен­та (!), так как воспитание неконъюнктурно. Нравственность не приносит прибыли, а безнравственность хорошо продается. Отсутствие системного подхода в обуче­нии разрушает личность с целостным творческим взглядом на мир. Система тестирования отвергает личность преподавателя и суть самого образовательного процесса. Сеять разумное, доброе, вечное становится ненужным...»; «В «Черной книге» Болонского процесса (2005 г.), созданной на основании материалов, предоставленных студентами из 31 страны — участницы процесса сообщается о многочисленных провалах реформы — неэффективность кредитной системы, недостижимость мобильности, существенное снижение качества обучения, отучение мыслить критически, то есть думать вообще».

От вам на сьогодні й усі здобутки Болонської системи, як пише професор І.В. Богадельников [15], «засвоїли модулі, розібралися в кредитах, наловчилися виставляти бали, видавати «на-гора» «гламурні» та усіх влаштовуючі звіти про успіхи системи, щоб було і вашим, і нашим», — у крайньому випадку, точно на теренах нашої держави. То навіщо стільки часу (роками!) обдурювати себе й обіцяти золоті гори від термінового упровадження Болонської системи без достатнього технічного, матеріального та юридичного підґрунтя? Але МОН, виконуючи замовлення тодішньої політичної кон’юнктури, швидко поставило воза перед конями — і поїхали! То, можливо, уже час зупинити проведення нескінченних експериментів у системі освіти, які лише шкодять і суспільству, і психічному здоров’ю молоді?

Вирішення інших аспектів проблеми поліпшення демографічної ситуації витікає безпосередньо із вищевикладеного і ґрунтується на проведенні спільних із науковцями інших європейських держав комплексних медичних досліджень, украй актуальних для України:

1. Подальше вивчення особливостей виникнення, перебігу та лікування захворювань внутрішніх органів в умовах несприятливого радіаційного фону, пов’язаного з Чорнобилем, йододефіциту, незбалансованого харчування, катастрофічного стану довкілля.

2. Науково обґрунтоване вивчення ефективності способів та методів народної медицини з урахуванням аналогічного досвіду інших країн Європи, і припинення анархії на рівні МОЗ у справі видавання ліцензій на право займатися лікарською діяльністю «пану Чумаку», «пані Ванді» та іже з ними.

3. Активне і наполегливе введення у медичну практику світових стандартів лікування, які ґрунтуються на засадах доказової медицини, що відразу відсіче від «корита» ділків від медицини та недобросовісні фармацевтичні фірми разом з їх покровителями.

Зрозуміло, що реалізація такої програми виходу медицини України з кризового стану вимагає і відповідного фінансового забезпечення на рівні держави.

Так, в Україні схвалена «Концепція розвитку системи охорони здоров’я». Однак і далі негативний вплив на стан здоров’я населення спричиняють усе зростаюче забруднення довкілля, сумнівної якості харчові додатки і отрутохімікати, та ще й у генетично модифікованих у продуктах, підвищений радіаційний фон як відлуння Чорнобиля, реклама пива на телебаченні, закриття спортивних залів і відсутність елементарних умов для заняття спортом у школах, зростання наркоманії, некероване захоплення молоді комп’ютерними іграми зі садистським нахилом та ін. Невже все це складові прийнятої на рівні державних інститутів влади «Концепції»? Зрозуміло також, що народних обранців, які мають за своєю спиною «Феофанію» та тибетських шаманів, абсолютно не цікавить жебрацька оплата праці лікарів.

Не можна не торкнутися й іншої проблеми складової здоров’я, що стосується соціуму. Мова піде про духовність суспільства. Духовний рівень організації людини [4] важко піддається кількісному аналізу, однак він (точніше, бездуховність) є, ймовірно, провідним у зростанні показників смертності населення у країнах пострадянського простору. Причому в цей критерій не слід вкладати тільки релігійний зміст (хоча це важливо!). Під духовністю розуміють особливий стан психіки, який спрямований на усвідомлення суті життя, бажання жити і творити, пошук і знаходження свого місця в цьому житті, визначення критеріїв добра і зла для оцінки людей та подій. Тому навіть якщо зробити українців у декілька разів багатшими, зберігши теперішню соціальну атмо­сферу (байдужість усіх до всіх, егоїзм, різке розшарування суспільства на багатих та бідних, невпевненість у завтрашньому дні, абсолютна незахищеність людини перед чиновницькою вакханалією, страх захворіти і перетворитися на жебрака, неправедний суд), важко розраховувати на поліпшення демографічної ситуації в цілому. Тому реалізація програми виходу з кризи вимагає, як видно, значних зусиль не тільки кожної людини, але і державних інститутів влади, вчених, однак альтернативи їй немає — адже йдеться про майбутнє нації.

 


Bibliography

1. Алдер Г. Техника развития интеллекта. — СПб.: Питер, 2008. — 356 с.

2. Антонюк С., Радиш Я. Державне регулювання розвитку приватного сектора в охороні здоров’я України (на прикладі надання населенню стоматологічної допомоги) // Вісник НАДУ. — 2005. — № 2. — С. 147-152.

3. Апанасенко Г.Л. Семейная медицина: реальность третьей стратегии здравоохранения // Medicus Amicus. — 2003. — № 5. — С. 7.

4. Апанасенко Г.Л. Валеология в решении демографической катастрофы в Украине // Здоров’я України. — 2004. — № 10. — С. 8-9.

5. Апанасенко Г.Л. Здравоохранение в Украине возрождается. Так ли это? // Здоров’я України. — 2006. — № 1–2. — С. 38.

6. Апанасенко Г.Л. Как сохранить словянскую популяцию? // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 10(214), май. — С. 22-23.

7. Асанова Л.М., Машанцева Н.В. Девиантное поведение подростков, злоупотребляющих наркотическими и токсическими веществами // Проблемы контроля наркотических средств и профилактики наркоманий: Сб. ст. / Под ред. Э.А. Бабаян. — М., 1992. — 290 с.

8. Ахметшин Р.Л. Губительные иллюзии // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 19(227), ноябрь. — С. 31-32.

9. Ахметшин Р.Л. Просто воспользуемся шансом // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 10(214), май. — С. 24.

10. Бакалюк О.Й. «Євроремонт» у вищій школі, або Ще раз про болонську систему навчання в медичному вузі // Новости медицины и фармации. — 2008. — № 10(245), май. — С. 24-25.

11. Безруких М.М. Школьные факторы риска и здоровье детей // Педагогіка толерантності. — 1996. — № 3–4. — С. 87-94.

12. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой судьбы. — М.: АСТ, 2008. — 340 с.

13. Бобров О.Е. Медицина и деньги // Новости медицины и фармации. — 2004. — № 2(142), февраль. — С. 6.

14. Бобров О.Е. Врачебная мзда: причины, традиции, следствия // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 16(336), сентябрь. — С. 26-27.

15. Богадельников И.В. Образованность или интеллигентность?// Новости медицины и фармации. — 2010. — № 17(340), октябрь. — С. 27.

16. Броуэр Л. Фармацевтическая и промышленная мафия. — К., 2002.

17. Вакульська Н.А. Батьки очима дітей // Матеріали V науково-практичної конференції «Актуальні проблеми валеологічної освіти в навчальних закладах України». — Кіровоград, 1999. — С. 197-199.

18. Гавалко Ю. Щодо ефективного використання коштів бюджету // Здоров’я України. — 2006. — № 1–2. — С. 18.

19. Голяченко О.М. Мій рецепт виходу із кризи української охорони здоров’я // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 17(340), октябрь. — С. 30-32.

20. Глузман С. Украина имеет шанс жить лучше // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 21(349), декабрь. — С. 17.

21. Денисенко В.И. Вибрационная болезнь. — М.: Медицина, 2005. — 145 с.

22. Добров Г.К. Медицина — «озоновая дыра» над Украиной // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 21–22(230–231), декабрь. — С. 21-22.

23. Зарецкий М.М. О взятках в медицине // Украинская медицинская газета. — 2006. — № 9. — С. 1-2.

24. Зарецкий М.М. Берегите и защитите доктора! // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 8(321), апрель. — С. 30-32.

25. Збитнев Ю. Все опять «все с ног на голову», или Кому нужен Болонский процесс // Новые медицинские технологии. — 2005. — № 2. — С. 9-12.

26. Зеленский К.В. Подводные камни частной практики. Опыт практикующего врача // Medicus Amicus. — 2009. — № 1. — С. 24-25.

27. Ипполитов Д. О «евроремонте» в высшей школе // Газета «2000» від 28.03.2008. — Блок С. – С. 3.

28. Кандыба В.М. Эмоциональный гипноз. — СПб.: Лань, 2007. — 345 с.

29. Лазоришинец В.В., Залеская В.И., Шинкаренко В.И. и др. К вопросу о реформировании доврачебного уровня системы охраны психического здоровья детей Украины // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 4(309), февраль. — С. 3.

30. Коваленко В.М., Дорогой А.П. Хвороби системи кровообігу в Україні: проблеми і резерви збереження здоров’я населення // Здоров’я України. — 2006. — № 18(103), вересень. — С. 32-33.

31. Костюченко С. Розлади, що спричинені вживанням алкоголю // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 19(342), ноябрь. — С. 22.

32. Курик М. Організувати навчання, не шкодячи здоров’ю дитини // Газета «Освіта України». — 2005, 4 жовтня.

33. Лехан В.М., Слабкий Г.О. Стратегія розвитку системи охорони здоров’я: український вимір // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 4, февраль. — С. 3.

34. Мишанич Г.І., Нетяженко В.З. Демографічна криза в Україні і роль медичної науки в її подоланні // Внутрішня медицина. — 2007. — № 4. — С. 136-138, 141.

35. Ненашева Е. Izba Lekarska: страница редактора // Лекарь. — 2007. — № 3–4. — С. 5-7.

36. Пинчук А. Факторы суицидального поведения подростков и пути решения проблеми // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 215, апрель-май. — С. 24.

37. Постанова КМ України «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти» від 17 вересня 1996 року № 1138, зі змінами і доповненнями, внесеними постановами КМ України від 12 травня 1997 року № 449, від 15 лютого 1999 р. № 195.

38. Психічне здоров’я населення України: інформаційно-аналітичний огляд за 1990–2005 рр. — К.: Сфера, 2005. — 52 с.

39. Пухлик Б.М. Под чью музыку мы танцуем? // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 4(309), февраль. — С. 27-29.

40. Рогожин Б.А. О проблемах реформирования отечественной системи здравоохранения, или Комментарий к «Крамольным мыслям» коллеги // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 20(346), ноябрь. — С. 26-28.

41. Рудень В.В. Стан системи охорони здоров’я населення у країні з ринковими перетвореннями: проблеми та шляхи вирішення // Новости медицины и фармации. — 2007. — № 10(214), май. — С. 20-23.

42. Скакун М.П. Основи доказової медицини. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2005. — 243 с.

43. Соловьев А.В. Болонская система реформирования высшего образования: инфицирование, манифестация и пути развития в Украине // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 20(346), ноябрь. — С. 28.

44. Ставицька С.О. Психологічні особливості ціннісних орієнтацій сучасного юнацтва // Актуальні проблеми психології / За ред. С.Д. Максименка. — К.: Главник, 2008. — Вип. 4. — С. 236-242.

45. Степанова М. Скорость «конвейєра» неприемлема для ребенка // Директор школи. — 2001. — № 7. — С. 86-91.

46. Трахтенберг И.М., Шумаков В.А., Никберг И.И. Лжемедицина: доколе? // Здоров’я України. — 2004. — № 5(90), березень. — С. 28-30.

47. Чумак В.Т. На чем плывет Украина к мировым стандартам оборота лекарственных средств? // Здоров’я України. — 2006. — № 1–2(134–135), січень.

48. Фещенко Ф.И. Проблемы хронических обструктивных заболеваний легких // Украинский пульмонологический журнал. — 2002. — № 1. — С. 5-10.

49. Шутов М.М. Організаційно-економічний механізм розвитку системи охорони здоров’я у регіоні: Автореф... дис. д.е.н.: Інститут економіко-правових досліджень НАН України. — Донецьк, 2004. — 28 с.

50. Як розпочати приватну медичну практику? // Здоров’я України. — 2006. — № 1–2. — С. 56.

51. Kelly Brendan. Глобализация и психиатрия // Новости медицины и фармации. — 2007. — № (215), апрель-май. — С. 17.

Similar articles

Authors: Б.Г. Веденко, к.м.н., Л.Б. Веденко, Ф.В. Мельник, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова; В.Г. Даценко, к.м.н. Вінницький обласний клінічний диспансер протирадіаційного захисту населення; А.В. Даценко, к.м.н. Вінницька міська клінічна лікарня № 1
"News of medicine and pharmacy" 5(311) 2010
Date: 2010.08.04
The Peculiarities of Using Direct and Indirect Health Indicators When Evaluating the Dynamics of its Formation
Authors: Бердник О.В., Полька Н.С., Скочко Т.П., Добрянська О.В., Рудницька О.П. - ДУ «Інститут громадського здоров’я ім. О.М. Марзєєва НАМН України», м. Київ, Україна
"Child`s Health" 5 (73) 2016
Date: 2016.10.27
Categories: Pediatrics/Neonatology
Sections: Clinical researches
Authors: О.Й. Бакалюк, д.м.н., професор, Медичний центр Тернопільського національного економічного університету; С.В. Дзиґа, доцент кафедри фізіології Інституту медико-біологічних проблем Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського; Є.І. Давидович, лікар-кардіолог, Тернопільська обласна комунальна клінічна лікарня
"News of medicine and pharmacy" 13-14 (423-424) 2012
Date: 2012.09.28

Back to issue