Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

Газета «Новости медицины и фармации» 20 (392) 2011

Вернуться к номеру

Данило Самойлович — видатний український лікар-учений (Із нарисів про історію української медицини)

Авторы: Ілля НІКБЕРГ, професор, м. Сідней, Австралія

Версия для печати


Резюме

Історична пам’ять людства назавжди зберегла трагічні відомості про страшні епідемії чуми, холери та інших тяжких інфекційних хвороб, що забрали життя та порушили долі мільйонів чоловіків, жінок та дітей. І якщо подібне лихо залишилося у далекому минулому, сталося це, зокрема, завдяки величезному внеску, який зробили для його подолання засновники та визначні діячі епідеміологічної науки. Почесне місце серед них належить визнаному в усьому світі відомому українському лікареві та вченому Данилові Самойловичу. Одним із свідчень широкого міжнародного визнання заслуг та досягнень Д. Самойловича є висловлення про нього відомого французького лікаря П. Кабаніса, який характеризував Д. Самойловича як «видатного благодійника людства».

Народився Д. Самойлович 11 (22) грудня 1744 р. (рік народження, за різними джерелами, коливається від 1742-го до 1746-го) у селі Янівка на Чернігівщині, у родині потомствених священиків Сушковських. Батька звали Самійло, матір — Агафія. При хрещенні отримав ім’я Данило (на честь святого Даніїла). При вступі до Київської духовної академії за традицією, що тоді існувала, прізвище Сушковський було змінено на Самойлович.

Первинну освіту отримав у Чернігівському колегіумі. Навчання продовжив у відомому навчальному закладі — Київській духовній академії, яку закінчив 1761 р. Під час навчання в академії Д. Самойлович товаришував з декількома талановитими співучнями, з числа яких особливо слід відзначити майбутнього засновника вітчизняного акушерства Нестора Максимовича-Амбодика, дружні стосунки з яким підтримував протягом подальшого життя.

У другій половині XVIII сторіччя Медична канцелярія Росії приділяла велику увагу підготовці вітчизняних лікарів. Так склалося, що, завдяки своїм здібностям та прагненням, вагомим резервом для відбору на навчання з цією метою стали вихідці з України. У 1761 році на доручення канцелярії професор І. Полетика відібрав у навчальних закладах України 30 кращих студентів, які висловили бажання вивчати медицину. До їх числа увійшов і Данило Самойлович. Частина залучених залишилася у Московському військовому госпіталі, інші як лікарські учні були зараховані у військовий госпіталь та у засновану ще 1716 р. Адміралтейську госпітальну школу в Петербурзі. У цій школі та Адміралтейському госпіталі Д. Самойлович навчався у 1761–1765 роках. Крім обов’язкового відвідування лекцій (можливості використання книжок та підручників були вельми обмежені), медичне навчання у госпіталі включало догляд за хворими, доставку їм ліків, виконання деяких простих медичних маніпуляцій, допомогу лікарям у виконанні більш складних маніпуляцій, нічні чергування. Враховуючи старання та успіхи, виявлені Самойловичем під час навчання, та витриманий ним іспит, Державна медична колегія у 1766 р.  присвоїла йому звання «лекаря» та залишила працювати у госпіталі. Деякий час Д. Самойлович очолював першу в Росії венерологічну лікарню у Санкт-Петербурзі.

У 1768 р. Д. Самойловича було призначено військовим лікарем і 5 серпня цього року він почав службу у складі Копорського полку 1-ї російської армії, яку очолював П. Рум’янцев. Враховуючи активні бойові дії цієї армії (розгром 150-тисячного турецького війська, оволодіння Ізмаїлом, Аккерманом та іншими містами з турецькими гарнізонами), робота Д. Самойловича з надання допомоги пораненим та хворим у цей період була дуже напруженою. У той же час було приділено значну увагу виявленню та попередженню захворювань на чуму (морову виразку), що тліла у тих краях (восени 1770 року з Молдавії та Валахії чума поширилася майже на всю Правобережну Україну, незабаром досягла Києва та Чернігівщини). Саме тоді Самойлович дійшов висновку, що, попри поширену думку, ця хвороба не розноситься повітрям, а передається внаслідок безпосереднього контакту із хворим, а також через його речі.

З огляду на стан здоров’я Д. Самойловича, який суттєво погіршився, за рішенням Державної медичної колегії (від 4 листопада 1770 р.) Д. Самойловича було призначено батальйонним лікарем тилового гарнізону в Оренбурзі. Тільки на початку літа 1771 р., після відвідання Києва та Чернігова, по дорозі до Оренбургу Самойлович дістався Москви. Перед його очима постало охоплене чумою, напівпусте та оточене карантинними заставами місто.

Д. Самойлович перший довів можливість протичумного щеплення.
1768–1770 рр. — перебував на театрі бойових дій Російсько-турецької війни. Як полковий лікар досяг значного зниження захворюваності й смертності особового складу.
1770–1771 рр. — добровільно взяв участь у боротьбі з епідемією чуми в Москві, був членом протичумної комісії й завідуючим чумними госпіталями.
1776 р. — на власні кошти виїхав на навчання до Страсбурзького, а згодом — Лейденського університету, де в 1780 році захистив докторську дисертацію з акушерства (про кесарів розтин).
Д. Самойлович був першим лікарем Російської імперії, який не тільки захистив за кордоном докторську дисертацію, але й опублікував декілька наукових праць.
Продовжував свою діяльність у Західній Європі до 1783 року.
1784–1799 рр. — керував боротьбою проти чуми у Кременчуці, Єлисаветграді, Одесі та Криму.
1787–1789 рр. — керівник Богоявленського військового госпіталю.
Наприкінці 1789 року виконував обов’язки губернського лікаря єкатеринославського намісника і Тавричеської області.
1793–1799 рр. — обіймав посаду головного лікаря карантинів Півдня України.
1800 р. — інспектор Чорноморської лікарської управи.

За рішенням Медичної ради Д. Самойловича, який, незважаючи на молодий вік (27 років), був уже відомим фахівцем з проблем боротьби з чумою, затримано в Москві й у червні 1771 р. йому доручено керівництво інфекційною лікарнею при одному з підмосковних монастирів. Саме тоді у нього виникла новаторська думка про використання протичумних щеплень, але подолати опір медичних бюрократів не вдалося. Після видужання на Самойловича покладено опіку понад двома тисячами чумних хворих, які були розміщені в лікарнях при Даниловому та Симоновому монастирях. У цих закладах на вимогу Самойловича персонал почав користуватися захисними халатами, змоченими оцтом, та взуттям, змазаним дьогтем. Епідемія у Москві супроводжувалася незадоволенням населення та невірою у плідність праці лікарів. Під гнів неосвічених та заморочених людей одного разу підпав і Самойлович (єдиний лікар у складі міської протичумної комісії), якого було побито поблизу Данилова монастиря.

Після того як покращилася епідеміологічна ситуація та значно зменшилася захворюваність на чуму, перед Д. Самойловичем постало питання про подальшу медичну освіту та здобуття вченого ступеня доктора медицини. І хоча на той час він вже був досить відомим фахівцем-чумологом, враховуючи гостру потребу у лікарях-акушерах, за порадою  Н. Максимовича-Амбодика він скористався наданою можливістю та поїхав до Франції та практично на власні кошти (часткову допомогу було отримано від створеного фонду княгині Н. Голіциної для тих, хто мав намір фундаментально вивчати акушерську науку) вступив до медичного факультету Страсбурзького університету, де протягом двох років вивчав акушерство і готувався до захисту дисертації. У Лейденському університеті він отримав ступінь доктора медицини. Після захисту докторської дисертації протягом ще трьох років знайомився з організацією медичної справи та досягненнями медицини у Франції, Англії, Голландії, Німеччині та Австрії.

Під час перебування за кордоном та у подальші роки багато часу віддавав науково-літературній праці та узагальненню свого досвіду боротьби з чумою. У 1783 р. він склав (французькою мовою) і подав до імператорської канцелярії три записи-пропозиції щодо щеплень від чуми (опубліковано 1782 р. у Страсбурзі), використання при цьому захворюванні тютюнових порошків та обтирання тіла льодом. Зробив докладний опис епідемії чуми 1771 р. у Москві (надруковано 1783 р. у Парижі, 1785 р. німецькою мовою у Лейпцигу). Далі, 1792 р. опублікував у Санкт-Петербурзі «Краткое описание микроскопических исследований о существе яда язвенного» та ін.

Узагальнюючи знання, набуті з акушерства, він склав російською мовою керівництво з акушерської справи під назвою «Городская и деревенская повивальная бабка» (1778), а також декілька інших науково-популярних книжок.

Після повернення з-за кордону, попри отримані знання з акушерської науки, подальша доля Д. Самойловича також виявилася пов’язаною з проблемами боротьби з чумою. Епідемія чуми, що на деякий час дещо припинилася, восени 1783 року знову далася взнаки, охопивши південні регіони України. Зберег­лися відомості про те, що тільки у Херсоні протягом другого півріччя того року від чуми померли майже 4000 осіб.

Окрім суто медичних наслідків, епідемія чуми набула значного соціально-економічного значення, оскількі заважала державній русифікації Півдня України. Імператриця Катерина II надавала цьому процесові великого значення. З огляду на епідемію чуми у листі до свого намісника в України князя Г. Потьомкіна вона, зокрема, писала: «Пронесся слух, будто язва в Херсоне по-прежнему свирепствует и будто пожрала большую часть адмиралтейских работников. Сделай милость, примись сильной рукой за истребление херсонской язвы». Розуміючи, що без фахівців цю справу не вирішити, Г. Потьомкін звернувся до Д. Самойловича з пропозицією, у якій говорилося: «Известное искусство и прилежание в отправлении звания вашего побудили меня вам поручить главное, по должности медика, наблюдение всех тех способов, которых употребление есть нужно ко утушению и искоренению открывающихся иногда прилипчивых болезней. Херсон, потерпевший от заразы и по соседству с турками, близкий к сему нещастию, должен быть первейшим предметом попечения вашего...»

Не маючи шансів на працевлаштування у Москві як фахівець-акушер, Самойлович прийняв пропозицію Потьомкіна і з червня 1784 р. почав свою діяльність як губернський лікар Катеринославського намісництва та всієї Таврії. Першорядним завданням Самойловича була ліквідація чуми у Херсоні та Кременчуці та налагодження праці карантинних закладів Півдня України.

Під час цієї напруженої праці повною мірою виявилися талант та здібності Д. Самойловича як організатора протиепідемічних заходів, лікаря та вченого. Завдяки їм вдалося значно знизити захворюваність на чуму в Херсоні, Кременчуці та інших містах Півдня України та Молдавії. Командуючий військами у Херсоні генерал А. Самойлов на відзначення успіхів Д. Самойловича запропонував нагородити його орденом Св. Володимира (пізніше таке подання надходило і від О.В. Суворова). Та пропозиція ця тоді не була здійснена, як вважають, з огляду на негативне ставлення Д. Самойловича до поїздки Катерини II на Південь України.

На початку 1785 р. Г. Потьомкін відзначив успіхи у праці Самойловича, про що, зокрема, написав у листі до Катерини II: «...особенно отличил себя доктор Самойлович, который собственным своим примером… великое число избавил от смерти и о роде заразительной болезни весьма важные учинил открытия».

У той час Д. Самойлович значно активізував і свою науково-літературну діяльність. Видавалися його нові праці з питань запобігання чуми та її лікування, посібники для госпітальних шкіл та інші. Своїми спостереженнями та дослідами він довів, що чума передається контагіозним шляхом, запропонував щеплення від неї послабленою вакциною, розробив і успішно застосовував систему дезинфекційних заходів.

Першим у світі запропонував мікроскоп і скористався ним для пошуку збудника чуми.

1786 р. Д. Самойловича було обрано членом 4 академій (загалом він був членом 13 академій, у тому числі Паризької, Марсельської, Тулузької, Дижонської, Мангеймської, Падуанської та ін.).

Д. Самойлович почав готуватися до науково-викладацької праці, створював медико-хірургічну школу, але ці плани зруйнувала нова Російсько-турецька війна, розпочата у серпні 1787 р. Його терміново було призначено військовим лікарем, і він плідно працював на цій посаді, надаючи медичну допомогу пораненим. Зокрема, він надав першу допомогу, а потім щоденно протягом місяця спостерігав О.В. Суворова, який у жовтні 1787 р. отримав два поранення.

Постійно знаходячись серед хворих, Д. Самойлович і сам не уникнув інфікування чумою, двічі (за деякими даними тричі) хворів на неї. Можливо, його видужанню сприяло те, що він прищепив собі заразний матеріал від хворого чумою, який одужував.

У своєму рапортові Г. Потьомкіну О. Суворов із задоволенням відзначав: «Доктора Самойловича труды и отличные подвиги, испытанные в здешних местах, небезызвестны. И я по справедливости могу отозваться, что его искусством и трудами весьма доволен».

Хоча основна увага та час Д. Самойловича були спрямовані на боротьбу з чумою, він займався й іншими важливими справами. У 1790 р. видав нову книгу про організацію медико-хірургічної служби у військах.

1793 року був призначений на посаду головного лікаря карантинних закладів Півдня України.

Під час перебування за кордоном, а потім як головний лікар карантинних закладів південних регіонів України він склав декілька важливих документів з пропозиціями щодо заходів боротьби з інфекційними та іншими хворобами.

Маловідомою складовою багатогранної діяльності Д. Самойловича стало створення у Херсоні (1784) першого в Україні (та, мабуть, у всій Російській державі) наукового медичного товариства, що мало назву «Медицинское собрание в Херсоне». У діяльності товариства брали участь лікарі, які на той час працювали у військових та цивільних медичних закладах Херсона та поблизу нього. Серед них Д. Самойлович особливо відзначав С. Красовського та В. Червинського. Тільки через 10 років подібні товариства були створені при Московському університеті, 1805 р. — у м. Вільно, в подальшому — у багатьох інших містах тодішньої Російської імперії, а 1840 р. — у м. Києві.

Основною резиденцією Д. Самойловича був Очаків. Але значний час він проводив у дальніх інспекційних поїздках. Відомо, що тільки за один рік (1800) він здійснив майже 30 таких поїздок загальною довжиною близько 30 верст.

Будучи двічі представленим (у тому числі особисто О.В. Суворовим) до нагородження орденом Св. Володимира, 1796 р. Д. Самойлович нарешті отримує його.

У 1800 р. карантинну службу на Півдні України було реорганізовано, посаду Д. Самойловича як її керівника скасовано, а його призначено керівником Чорноморської медичної управи, і він переїжджає до Миколаєва. Восени 1804 р. Д. Самойлович робить останню велику службову поїздку як керівник цієї управи. Це відрядження (охоплювало Миколаїв, Херсон, Севастополь, Таганрог та ще декілька міст) значно погіршило і до того послаблене напруженою працею і перенесеними захворюваннями здоров’я Д. Самойловича. Він захворів на тяжку форму гепатиту (хвороба Боткіна), яку вже не зміг перебороти, і помер 20 лютого 1805 р. у Миколаєві, де і був похований.

У цьому ж місті на вулиці, що носить його ім’я, встановлений пам’ятник (погруддя) Д. Самойловичу. На меморіальній дошці Херсонської міської адміністрації прізвище Д. Самойловича позначене серед інших видатних осіб, життя яких було пов’язане з історією Херсона. Відомості про Д. Самойловича як видатну людину, лікаря, вченого, одного з провідних фундаторів епідеміологічної науки містяться у багатьох енциклопедичних виданнях як України та Росії, так і інших держав.


Похожие статьи

Медицина запорозького козацтва: огляд літератури
Авторы: Тищенко О.В., заступник директора, КУ «Обласна наукова медична бібліотека» ЗОР, м. Запоріжжя, Україна
Газета «Новости медицины и фармации» 9 (621) 2017
Дата: 2017.09.12
Разделы: История медицины
Авторы: І.І. Нікберг - професор, член-кореспондент Російської академії природознавства, м. Сідней, Австралія
Газета «Новости медицины и фармации» 15 (425) 2012
Дата: 2012.10.19
Авторы: Яворівський О.П., д.м.н., професор, член-кор. АМН України Сахарчук І.М., к.і.н., доцент Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ
Журнал «Внутренняя медицина» 3(15)-2009
Дата: 2010.05.03
Рубрики: Семейная медицина/Терапия, Терапия

Вернуться к номеру