Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

Газета «Новости медицины и фармации» 21-22 (393-394) 2011

Вернуться к номеру

Фаховість та моральні якості медичних працівників — запорука успіху і прогресу в охороні здоров’я (Думки з приводу)

Авторы: Б.Г. Веденко, к.м.н, В.А. Мельник, Вінницька обласна клінічна лікарня ім. М.І. Пирогова, В.Г. Даценко, к.м.н, заслужений лікар України, Вінницький обласний клінічний спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення

Версия для печати


Резюме

Получая высокое звание врача и приступая к врачебной деятельности, я торжественно клянусь:
— все знания и силы посвятить охране и предупреждению заболеваний, добросовестно трудиться там, где этого требуют интересы общества…
— постоянно совершенствовать свои медицинские познания и врачебное мастерство, способствовать своим трудом развитию медицинской науки и практики…

Присяга врача Советского Союза, утвержденная Указом Президиума Верховного Совета СССР от 26.03.1971 г.

Останнім часом на телевізійних та радіоканалах, у пресі активізувалось обговорення неналежного ставлення медичних працівників до хворих та їх родичів. В окремих випадках ці стосунки закінчуються навіть судовими справами.

Після аналізу скарг на медичних працівників можна відзначити, що вони залежать:

— від неуважного, формального, а часом і халатного ставлення до хворих;

— недостатньої фахової підготовки лікарів і медичних сестер;

— відсутності умов для надання необхідної та на належному рівні медичної допомоги.

Чому це сталось? Адже медицина зробила за останні роки суттєвий крок уперед: краще оснащуються новітньою апаратурою і більше упорядковуються медичні заклади; покращилась діагностична і лікувальна робота, особливо у кардіохірургії, урології та інших напрямках медицини; упроваджено багато нових видів оперативних втручань, у тому числі пересадку органів; проводяться унікальні операції з поєднанням онкологічних та пластичних методів при пухлинах молочних залоз зі збереженням їх первозданної форми та багато інших, усього і не перерахувати. То в чому справа?

Може, лікарі перевантажені роботою?

За даними Державної служби статистики, на 1 липня 2011 року в Україні проживало 45 674 977 чоловік. Це на  6,27 млн менше, ніж 20 років тому. Причина зменшення населення — еміграція, особливо у 1994–2002 роках, і природна втрата. Так, приріст населення відбувся лише у Київській, Рівненській та Закарпатській областях. Найбільше за перші 6 місяців 2011 року скоротилось населення на Донеччині та Дніпро­петровщині.

На основі висновків міжнародних організацій, якщо наші дії і надалі будуть такими ж інертними, то до 2025 року (дані Всесвітнього банку) населення України скоротиться до 37 млн, а згідно з прогнозом ООН через 40 років у нашій країні залишиться близько 26 млн жителів.

У той же час, як свідчать дані «Статистичного щорічника України» за 2009 рік, кількість лікарів за роки незалежності України залишалась незмінною, а з урахуванням зменшення кількості населення забезпеченість лікарськими кадрами навіть покращилась — з 44 до 49 на 10 000 населення (без стоматологів). Згідно з даними офіційної статистики Міністерства охорони здоров’я України, у 2010 році загальна кількість лікарів становила 197 065, штатних лікарських посад — 243 971, із них зайнято 223 698 (80,7 % укомплектованості). Забезпеченість лікарями в Україні становила 43,2 на 10 000 населення (з них 27 лікарів на 10 000 населення, які безпосередньо займаються лікувальною роботою, інші — організатори охорони здоров’я, наукові працівники, санітарні лікарі, лікарі-педагоги медичних навчальних закладів тощо). Для порівняння: за даними «Доповіді про розвиток людини» (2010, ПРООН), кількість лікарів, у тому числі практикуючих лікарів загального профілю та спеціалістів, на 10 000 населення у 2000–2009 роках у США становила 27 чоловік, Канаді — 19, Німеччині — 35, Японії — 21, Франції — 37, Іспанії — 38, Італії — 37, Великої Британії — 21, Польщі — 20, Україні — 31.

Кількість ліжок за роки незалежності зменшилась майже удвічі, але цей показник усе ще значно пере­вищує відповідний показник у розвинутих країнах.

Однак задля справедливості слід відзначити, що кількість лікарів і ліжок повинна залежати не тільки від кількості населення, а і від загальної захворюваності, яка у нас з 1990 по 2010 рік зросла на 63,6 % (з 1104,76 до 1867,8 на 1000 населення). Отже, помилково порівнювати ці показники з подібними показниками деяких інших країн. Крім того, у деяких із цих країн ліжка для догляду за хворими (хоспіси) не входять до системи охорони здоров’я.

І останнє із статистики. Смертність в Україні значно перевищує цей показник у зазначених вище країнах. Але не для виправдання буде сказано, що здоров’я кожного громадянина держави залежить від медичних працівників лише на 10 %. Звернути увагу в цьому питанні необхідно на економічні та соціальні обставини, від яких здоров’я нації залежить на 90 %.

У чому ж справа? Що погіршує взаємовідношення між медичними працівниками і хворими та їх родичами? Щоб відповісти на ці запитання, потрібно відповісти, а що ж впливає на ці стосунки? А впливають в основному 3 фактори: деонтологія та етика медичних працівників, догляд за хворими у стаціонарах лікувальних закладів і якість кваліфікації лікарів та медичних сестер.

Розглянемо спочатку фактори етики і деонтології, стосунки між людьми та догляд за хворими.

Медична етика і деонтологія у трудовому колективі лікарні складається з двох основних компонентів: 1) стосунків членів колективу між собою на всіх рівнях і 2) взаємовідносин між персоналом і хворими та їх родичами. Від першого — взаємовідносин співпрацівників відділення — залежить морально-психологічний клімат у колективі, а звідси всі показники трудової дисципліни і виробничої діяльності, від дру- гого — авторитет відділення, спокій ­хворих та кращі умови діагностично-­лікувального процесу.

Можна з упевненістю сказати, що ці відносини погіршились. Ми впевнені, що культура поведінки — невід’ємна складова частина культури людського суспільства. Ще 20–35 років тому не можна було уявити, щоб малі хлопчики і дівчатка шкільного віку на шляху до школи голосно з надривом розмовляли, сварились, сміялись, перебивали один одного, палили, вживали, м’яко кажучи, погані слова і не звертали уваги на те,  що поряд школа, їх чують дорослі і теж не звертають на це уваги і не тільки на вулиці, а й удома і, очевидно, у школі. Їм є звідки брати приклад. Навіть під час телевізійних та радіопередач можна спостерігати розпусту: чомусь стало вважатись за норму, коли деякі учасники передачі дозволяють собі під час ефіру якусь нецензурщину, словесну чи виражену в діях, паління сигарет, або журналісти у сумнівному тексті, у кращому випадку, після перших літер нецензурного слова ставлять крапки, так що і першокласник зрозуміє, про що йде мова… Чомусь вважається, що це демократія, коли деякі особи дозволяють собі подібне.

А ці діти у майбутньому стають не лише пацієнтами, а й медичними працівниками.

Ще Гіппократ вважав, що лікар повинен бути скромним і стриманим, добрим і ввічливим, постійно збагачувати свої знання і прислуховуватись до думок колег, бачити свою мету не у добуванні слави і грошей, а у полегшенні страждань і зціленні хворих, у самовідданому служінні людям, які звертаються до нього по допомогу та за порадою.

Великий організатор і теоретик охорони здоров’я М.О. Семашко підкреслював, що лікар повинен мати високу кваліфікацію, відзначатися чуйністю, безкорисністю, уважним ставленням до хворих, а також розуміти завдання медицини і медичних працівників.

Відомо, що охорона здоров’я базується на науковому знанні, яке безперервно зростає й удосконалюється. Медицина лише тоді досягає своїх можливостей, коли вона має вище виявлення безкорисливої турботи про хвору людину, її психіку, а не лише про її тіло. Відомо, що процес зцілення інколи приносить з собою для хворих не тільки фізичну, але і чималу психічну травму. Через це під час призначення лікування потрібно неупинно зважати на різні психічні фактори.

Однією з основних вимог високої якості лікарської роботи є доброзичливе ставлення до хворого і висока фаховість. Це все дозволяє розпізнати придатність певного лікаря до лікувальної роботи. Тому розглянемо ще раз фактори, які віддзеркалюють авторитет лікаря-практика.

Деонтологія (від гр. dėontos — належне і logos — слово, вчення) — це:

— розділ етики (вчення про мораль), який розглядає проблеми обов’язку і належного;

— вчення про моральні обов’язки і правила поведінки медичних працівників щодо хворих. Мораль, як відомо, — особлива форма суспільної свідомості і відносин, один із засобів регулювання дії людини у суспільстві за допомогою норм поведінки.

Звичайно, лікарська деонтологія ототожнюється з лікарською етикою. Етика (ethica — гр. thos — звичка, характер) — вчення про моральність, її походження і розвиток, правила і норми поведінки людей, ставлення один до одного, до суспільства, родини, держави.

У спеціальному посібнику А. Молля (1903) лікарська етика визначається як вчення про моральність вчинків лікаря у сфері його фахової діяльності, тобто коректного ставлення лікарів один до одного, утримання від порушень загальних вимог моральності щодо хворих і взагалі — від негативних вчинків (наприклад, самореклами, користолюбства, свідомого обману тощо).

Неважко зрозуміти, чому саме лікувальна робота для повноцінного її виконання більше, ніж інша медична робота, потребує дотримання обов’язкових правил спеціальної продуманої деонтології. Саме у лікувальній роботі, безпосередньо біля ліжка хворого, майже всяка дія лікаря або медичної сестри може приховувати у собі порушення встановлених норм, чималу небезпеку для хворого (фізичний біль, загроза інфікування, тяжкі психічні травми тощо). Тому деонтологічні міркування повинні пронизувати всю практичну роботу лікаря як великої клініки, так і рівня сімейної медицини.

Особистість лікаря, а саме його моральний образ, і фахова підготов- ка — дві основні складові, що в остаточному підсумку визначають успіх лікування хворих і впливають на якість усієї справи охорони здоров’я. Отже, основа праці лікаря — це система де­онтологічних принципів і норм поведінки, погодження його вчинків і методів лікування з інтересами хворого і вимогами суспільства.

Однією з основних вимог високої якості роботи медичного працівника є відсутність грубості й байдужості до хворої людини. Ще у XVII столітті ­англійський лікар Sydenham сказав, що лікар мусить поводитись так із хворим, як би він хотів, щоб поводилися з ним — ­увічливо і з турботою.

Лікар зобов’язаний непокоїтись про очищення своєї мови від нетактовних висловлювань і брутальних слів. Не потрібно думати, що слова — дрібниця, не у словах діло… Слово виражає думку, а думки породжують дії.

Не бажано під час розмови викликати страх у співрозмовника. Треба пам’ятати, що у житті існує два способи, щоб стати вище оточуючих. Один із них дуже важкий — піднятися вище у своїх знаннях, у своїй техніці праці, сумлінності до дії; другий — більш легкий, заснований на залякуванні, прагненні принижувати оточуючих. Однак тільки перший спосіб підносить людину, робить її більш цінною для колективу.

Є лікарі, яким здається, що вони все знають, все уміють, їх нічим не здивуєш, їм усе доступне і вони ніколи не помиляються. Така позиція свідчить про невисокий ідейний рівень цих осіб, заважає їх прогресу.

На початку ХХ століття з’явились кодекси лікарської етики. У цих кодексах інколи норми поведінки лікарів були сформовані з вузькопрофільних, кастових інтересів. Там, де діагноз захворювання був не зовсім зрозумілим, вони могли виголошувати свою упевненість у ньому і сприятливому результаті захворювання. Внаслідок такого ставлення до хворого процес прогресував, що призводило до запізнення у правильній діагностиці і призначенні відповідного лікування. На жаль, і тепер зустрічаються лікарі, які низький рівень своєї кваліфікації прагнуть компенсувати зарозумілістю. Та зайва самовпевненість і небажання проконсультуватись із більш досвідченим колегою часто призводять до значних помилок і навіть правопорушень.

Потрібно уникати й іншої крайності, коли визначенню діагнозу надається якась скритність, діагноз має таємничий характер. Це також лякає хворого. Хворий повинен знати про своє захворювання. У крайньому випадку, залежно від його психіки і стану, його рідні по­винні бути обізнані щодо діагнозу, методів лікування, що передбачаються, призначених препаратів, прогнозу захворювання. Інформацію про діагноз слід повідомити хворому у простій, доступній формі. Бажано уникати термінів «рак», «карцинома», краще їх замінити словами, близькими за змістом, — «пухлина», «виразка», «звуження», «інфільтрат». Якщо передбачається оперативне втручання, то хворий повинен бути обов’язково ознайомлений з планом операції і можливими ускладненнями.

Визначення показань до оперативного втручання — важливе завдання хірурга, що може бути вирішене тільки на твердій основі знань та ймовірній подальшій долі хворого за умов оперативного і неоперативного лікування.


Академік М.М. Петров (1947) вважав, що кращий спосіб уникнути непотрібної операції полягає у вимозі до хірурга, щоб він перед кожною операцією якомога ґрунтовніше ознайомився з хворим і його хворобою. Після цього хірург обов’язково в історії хвороби повинен записати передопераційний епікриз і дати відповідь на чотири позиції:

1. Мотивований діагноз.

2. Показання до операції.

3. План операції.

4. Запропоноване знеболювання.

Перед операцією (напередодні й у день операції) лікуючий лікар повинен заспокоїти хворого, вселити в нього віру у благополучне її завершення. Це викличе душевний спокій у хворого і буде сприяти швидкому його одужанню.

Лікарі всіх професій повинні пам’ятати стародавню латинську приказку: «Divinum opus — sedare dolorem» («Божественне діло — заспокоїти біль»).

У палаті психіка хворого підлягає особливій небезпеці під час обходів. Тут з легкістю вимовляються діагнози «рак», «гіпернефрома», «саркома» та інші, підкреслюється наявність метастазів, робиться висновок, що хворий вже не операбельний, замість того, щоб сказати, що операція не показана. Все вищенаведене стосується і медичних сестер і санітарок.

Основні деонтологічні положення у хірургії детально викладені у роботах М.М. Петрова «Вопросы хирургической деонтологии» і у статтях М.І. Краковського та інших авторів. Усі вони погоджуються з положенням, що необхідно між медичними працівниками однієї кваліфікації розподіляти хворих рівномірно для уникнення шкідливих у роботі заздрості та зловтіхи.

Не можна, щоб хворий чекав своєї черги на ту чи іншу процедуру або дослідження у процедурній, перев’язувальній, цистоскопічній чи операції у перед­операційній. Він повинен туди зайти або його необхідно туди завезти тільки тоді, коли вивезуть попереднього хворого і не наведуть там порядок.

Обов’язок керівника — організувати роботу так, щоб була змога аналізувати існуючі умови праці. Підкреслимо, що керівник певної групи співпрацівників повинен бути прикладом дотримання медичної етики. Отже, у центрі діяльності медичних працівників постійно повинен бути хворий з його переживаннями та радощами.

Люди мають емоції поряд із здібностями, права поряд із обов’язками, свободу поряд із дисципліною. Вони під час роботи для досягнення поставленої мети зобов’язані постійно взаємодіяти з іншими людьми, які мають різну підготовку, живуть і працюють у різних умовах, чия позиція поведінки може значною мірою впливати на взаємовідносини і продуктивність праці.

На роботі стосунки між спів­працівниками, співпрацівниками і хворими повинні базуватись на ввічливості та пристойно­сті, почуттях товариськості та люб’язності. Вони повинні бути яскравим показником культури. Якщо ми ввічливі один до одного, якщо нас оточують порядні колеги, то і робота вдається, і настрій піднімається, і труднощі перемогти легше. Якщо у роботі колеги є недоліки і помилки, то вкажіть на це по-дружньому, тактовно, без зловтіхи. Коли вас просять допомогти, допоможіть. Пояснення надавайте по-діловому і спокійно, не ображаючи співрозмовника.

На роботі, як і скрізь, треба поводитися спокійно і тихо. Необхідно уникати всього, що може потурбувати колег і хворих. Тому не слід кричати, шуміти, сміятися, лаятися, грюкати дверима, робити двозначні й цинічні зауваження. Тон розмови повинен бути коректним.

Якщо на роботі або в іншому місці виникли якісь неприємності, непорозуміння, до яких і ви причетні, якщо хтось зауважив, що з ним повелися ­несправедливо, то треба негайно розібратись в інциденті. Роздратованість і втрата ­самовладання ніколи не додадуть бажаних результатів, крім того, така поведінка гнітить саму людину, яка втрачає самовладання.

Родичі й друзі повинні уникати домашнього тону в розмові між собою на роботі. Від медичного працівника відвідувачі чекають діловитості, чіткості, уваги, люб’язності та коректності.

Ніхто не має права влаштовувати свої справи за рахунок часу інших.

Під час розмови з колегами про особисті справи, про які вони хочуть терміново розповісти іншим, говорять тихим голосом. Тактовна людина, яка стоїть поруч, відходить від співрозмовників і намагається не слухати, про що йде розмова. У випадках, коли розмова тривала, а у вас немає часу, то можна вибачитися, втрутитися і попросити вирішити потрібне питання.

Під час телефонної розмови на роботі ввічливість вимагає, щоб той, хто приймає розмову, відповів, що лікар такий-то з такого-то відділення слухає. Той, хто зателефонував, повинен відрекомендуватися першим.

Якщо хочете поговорити не з тим, хто підняв слухавку, то кажуть: «Добрий день, я такий-то, покличте, будь ласка, такого-то».

Службовий телефон не призначений для ведення особистих тривалих розмов.

Якщо ви телефонуєте до установи або користуєтесь службовим телефоном, то будьте, по можливості, діловим співрозмовником, щоб не витрачати чужого часу і не займати більше, ніж треба, телефонну мережу. Розмовляти по телефону треба звичайним голосом. Під час передачі телефонограм, як правило, просять повторити переказаний текст. Доцільно тримати папір та ручку біля телефону.

А який догляд за хворими в деяких наших стаціонарах — краще за все характеризує випадок, повідомлений у газеті «Факти» матір’ю одного з хворих, який із тяжкою травмою голови знаходився протягом декількох місяців на лікуванні на апараті штучного дихання в кращих клініках України і в кращих лікарів. Хворий тричі за цей час хворів на пневмонію. У легенях постійно накопичувалася мокрота, а він не мав сили її відхаркувати. Він хрипів та синів від ядухи. Мати бігала по коридору відділення, ловила медсестер за руки і благала допомогти. «Дайте мені нормально поїсти, — відказувала одна з них, — нічого з ним не трапиться». Коли матері це все набридло, вона сама стала «чистити» хворому легені за допомогою спеціальної трубки (!). Зараз вона дивується: як не проткнула сину бронхи цим йоржем. Гепатит С — один із наслідків лікування хлопця в Україні. У Німеччині, де вона потім лікувала сина, медики ніяк не могли зрозуміти, чому вона вникала в усе, чому крутилась над ліжком дитини, як шуліка, і завжди була готова захистити сина. «Фрау Таня, ми — лікарі! Це наша робота», — казали їй німецькі лікарі. А вона пояснювала їм: «Це вже вироблений рефлекс. У нашій країні не можна безконтрольно довіряти пацієнта лікарям».

Що можна додати до цієї теми чи як спростувати? Безумовно, не скрізь так. Але все одно соромно за державу і за нашу медицину.

Отже, третій фактор. Не підлягає сумніву, що від рівня кваліфікації медичних працівників залежить і якість медичної допомоги.

Якщо взяти вищенаведене за основу, то можна виділити чотири основні типи характерів людей щодо виконання поставленого завдання:

— Уміють працювати і бажають працювати. Розуміють мету і свою роль, відчувають обов’язки щодо завдання. Це ідеальні працівники.

— Розуміють мету, але в них немає ясності щодо своєї ролі. Ці працівники потребують фахової підготовки.

— Не розуміють мету, але розуміють роль у даний час. Такі працівники потребують мотивації.

— Не розуміють мету та роль, повністю замкнені. Потребують звільнення або переведення на іншу роботу.

Таким чином, основну увагу потрібно звернути на підвищення фахових знань, виховання у співпрацівників працьовитості, наполегливості, навчити людей ефективно використовувати робочий час, підвищувати особисту продуктивність праці, знати й уміти працювати на новітній медичній техніці.

Усі дії працівника повинні бути:

— прагматичні (направлені на вирішення конкретних програм);

— відверті (направлені на суть певного питання);

— рішучі;

— швидкі (різкий перехід, при необхідності, від однієї думки чи дії до іншої);

— енергійні й товариські (спонукати до дії колег).

Процес праці повинен бути:

— планомірний;

— логічний (необхідно пов’язувати причини і наслідки);

— з прихильністю до фактів;

— обережний;

— терплячий;

— неемоційний.

Один керівник сказав: «Дайте працьовитому програмісту комп’ютер десятирічної давності, і він зробить значно більше і точніше, ніж ледачий програміст із сучасними технологіями».

Якщо співпрацівник прогресує у своїх знаннях, то він стає іншою людиною, ніж був до цього. І якщо свідомо домагається підвищення особистого розвитку, то зміни будуть більш значними і швидкими, ніж коли все це робиться примусово.

Для покращення якості роботи важливо покладатися на передових співпрацівників, здатних приймати ефективні рішення, реалізовувати їх і нести за них відповідальність. Керівникам підрозділів важливо починати свій робочий день з позитивних емоцій і нарад, на яких у дружній атмосфері обговорювати нагальні питання, відзначати позитивні моменти і ставити завдання на поточний період.

Великою є роль керівника як учителя. Для підтвердження цього можна зупинитися на таких його можливо­стях підвищення кваліфікації підлеглих  (S. Kowalewski, 1970):

— відповідна персональна політика у призначенні кадрів (стажування на відповідних ділянках роботи);

— поступове вдосконалення завдань;

— поступове розширення самостійності працівника;

— вивчення поточної спеціальної літератури повинно входити у коло службових обов’язків;

— підтримка ініціативи у справі підвищення якості роботи;

— використання характерних прикладів для навчання;

— постійний розгляд помилок у навчальних цілях.

Цей перелік можна було б продовжити.

Лікарю треба пам’ятати, що його робота не завжди нормована від і до. Якщо лікаря будуть заставати на роботі біля хворих і ранком і увечері, то це не залишиться непоміченим. Керівник відділення не буде вносити такого ординатора у списки на звільнення чи покарання, якщо сам працює до виснаження і бачить його на робочому місці, коли приходить на роботу і йде з роботи. Лікарю потрібно братися за все, розумно ризикувати, робити те, що інші робити не вміють, довести, що він навіть у найтяжчу хвилину залишиться з колективом. Потрібно знати, що розумна ідея може прийти у голову не тільки йому. Потрібно постійно читати фахову і суміжну з нею медичну літературу. Це допоможе у роботі. Бажано вміти і знати те, що не вміють і не знають інші. У спілкуванні потрібно бути приємним, привабливим. Делікатний і привабливий співпрацівник створює навколо себе атмосферу доброзичливості, користується довірою, підтримує рух колективізму і взаємовиручки.

Особисті якості медичного працівника повинні характеризуватися безпосередністю, переживанням, душевністю, об’єктивністю, чутливістю, сприятливістю.

Дуже важливо, щоб міжатестаційний період не був відданий на відкуп медичному працівнику. Головні штатні і позаштатні фахівці повинні відпрацювати макет підготовки до чергової атестації (переатестації), де було б передбачено, що повинен освоїти претендент на отримання чи підтвердження певної чергової категорії (з якими і де допові­дями виступити, яку медичну літературу опрацювати, які вміти виконувати дослідження, оперативні втручання, де і коли пройти удосконалення та ін.). План безперервної, міжатестаційної підготовки конкретного фахівця повинен бути складений на 5 років. Виконання передбачених заходів повинно бути офіційно завірене тим керівником, де вони відбувалися. Безумовно, це не завжди зручно, але необхідно для особистісного росту кожного фахівця. Наші спостереження дозволяють стверджувати, що ефективність підготовки медичних працівників залежить значною мірою від того, наскільки глибоко продуманий і складений особистий план безперервної підготовки і як контролюється його виконання. До речі, у Німеччині (де близько 9 років працював лікарем один із авторів статті) немає таких тривалих курсів удосконалення, як у нас, — вони мало що дають. Це необґрунтована витрата часу і грошей (що-що, а німці раціонально рахувати уміють). Там лікар приїжджає на робоче місце на декілька днів для оволодіння певною методикою, передбаченою його планом удосконалення.

І на завершення — важлива проблема знеособлювання, що постійно виникає перед нами: визначення критеріїв і погодження виконаної роботи медичним працівником за місяць із розмірами заробітної плати. Заробітна плата по­винна бути у прямій залежності від кількості, складності і якості пролікованих хворих за період нарахування грошей. Ці показники зараз ніяк не акцентуються, і заходи, які проводяться (атестація, копійкова надбавка за хірургічну активність тощо), бажаних наслідків не дають. Той, хто отримує у касі гроші, ручку тримає біля свого прізвища і не розписується, поки не ознайомиться, хто з колег отримує більше. Якщо такі є, то в нього виникає питання: «А чому не я?» Отже, було б бажано призначати таку зарплату, яка б залежала від показників тяжкості стану пролікованих хворих, їх кількості  і якості лікування, і була не нижчою, ніж у промисловості, адже організм людини значно складніший навіть за міжконтинентальний апарат. А це вже завдання для економістів.

І насамкінець, ми впевнені, що одним із основних і першочергових розділів роботи кожного керівника є виховна робота з кадрами. Це сприяє підвищенню їх фахового рівня і зміцнює впевненість у собі. Від того, як свідомо і кваліфіковано ставляться лікарі та медичні сестри до обраної професії, від рівня їх знань залежить кінцевий результат роботи.

На наше переконання, питання професійної підготовки медичних працівників повинні бути міцно пов’язані з питанням виховання особистості лікаря і питаннями медичної деонтології.


Список литературы



1. Аасамаа І. Як себе поводити. — К.: Молодь, 1974. — 190 с.

2. Веденко Б.Г., Веденко Л.Б., Мельник Ф.В., Даценко А.В., Даценко В.Г. Контроль за якістю лікування у від­діленнях стаціонару // Главный врач. — 2010. — № 4. — С. 57-58.

3. Веденко Б.Г., Веденко Л.Б., Мельник Ф.В., Даценко В.Г., Даценко А.В. Постійна безперервна професійна підготовка медичних працівників // Новости медицины и фармации. — 2011. — № 7. — С. 21.

4. Веденко Б.Г., Мельник В.А., Дацен ко В.Г. Лікар — хворий, межа по­ведінки (Думка звичайних лікарів) // Новости медицины и фармации. — 2010. — № 22. — С. 20-21.

5. Веденко Б.Г., Мельник Ф.В., Даценко В.Г., Даценко А.В. Мотивація (спонукання) до якісної роботи медичних працівників — один із елементів досягнення її ефектив- ності // Главный врач. — 2010. — № 11. — С. 71-73.

6. Концевич И.А. Долг и ответственность врача. — К.: Вища школа, 1983. — 110 с.

7. Копровская И. Сын уже может выпрямить обе ноги и держать их на весу. Это огромное достижение // Факты. — 2011. — № 155(3410). — С. 5-6.

8. Молль А. Врачебная этика. Обязанности врача во всех отраслях его деятельности / Русский перевод под ред. Я. Левенсона. — СПб.: Изд-во А. Маркса, 1903. — С. 4.

9. Петров Н.П. Вопросы хирургической деонтологии (о должном в хирур- гии). — ГСОВГ.: Военно-медицинское управление, 1947. — 48 с.

10. Советский энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1982.

11. Энциклопедический словарь. — М.: Большая советская эн­цикло- педия, 1955. — Т. 3.

12. Kowalewski S. Przelozony — podwladny. — Wydanie II. — Warszawa, 1970.


Вернуться к номеру