Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.









"News of medicine and pharmacy" 13-14 (423-424) 2012

Back to issue

Народна медицина світу: традиції, значення для сучасної медичної науки і практики

Authors: О.Й. Бакалюк, д.м.н., професор, Медичний центр Тернопільського національного економічного університету; С.В. Дзиґа, доцент кафедри фізіології Інституту медико-біологічних проблем Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського; Є.І. Давидович, лікар-кардіолог, Тернопільська обласна комунальна клінічна лікарня

print version

Тисячолітні лікувальні традиції різних народів світу містять знання, що на порядки перевищують ті, якими володіє сучасна медична наука. І коли логіка власного розвитку примушує медичну науку звертатися до цього знання, їй неодмінно доводиться задуматися про принципи маніпулювання цими знаннями та власну відповідальність за те, що вона робить об’єктом свого вивчення, — здоров’я людини.

Протягом тривалого часу в нашій, заангажованій догмами марксизму-ленінізму та атеїзму країні існувала лише одна медицина — класична, традиційна. Усе інше, що не вкладалося у ці догми, вважалося шарлатанством, і навіть згадка про народну (нетрадиційну) медицину не допускалася при формуванні світогляду і професійних знань практичного лікаря.

Із плином часу усе змінилося, і медики-ортодокси усе частіше вимушені констатувати, що застосування тих або інших прабабусиних рецептів дає результати, про які традиційній медицині деколи доводиться лише мріяти. Спочатку майже підпільно, а потім усе активніше й активніше такі засоби почали вивчати і давати їм наукове пояснення. Було також відмічено, що поєднання таких методик з класичною медициною вражає своєю результативністю. Тепер уже звідусіль стали «викопувати» чудом уцілілі старовинні книги з рекомендаціями і порадами лікарів попередніх віків, з повагою ставитися до старовинних рецептів, використання яких стало особливо модним натепер. Таким чином, методи лікування, які застосовували наші предки, отримують друге народження і певний статус.

Коли виникли зародки народної медицини? Перші ознаки примітивної медичної допомоги виявлені ще у періоді первіснообщинного ладу, в історії якого виділяють епоху первісного людського стада (нижній палеоліт) і епоху первинно-родового ладу (верхній палеоліт і неоліт), — залишки пилку лікарських рослин були знайдені ще в неандертальському захороненні (мустьєрський грот Шанідар в Іраку). При цьому одночасно виникли уявлення про ворожі людині магічні (природні і надприродні) сили, таємничі істоти (демони), які і викликали хвороби, особливо тоді, коли людина не піддавалася їхньому впливу, не бажала задобрити їх тощо. Отож, поряд з примітивними матеріалістичними уявленнями про природу захворювань розвивалися і магічні, релігійні погляди на цю природу. Однак і ті, й інші формували систему, що не обмежувалася лише емпіричними прийомами і навичками лікування, але і намагалася осягнути причини розвитку хвороб.

У міру свого розвитку народна медицина накопичила значний арсенал лікарських засобів і прийомів: адаптогени і стимулятори (елеутерокок, китайський лимонник, листя коки, женьшень), серцево-судинні (горицвіт, конвалія, валеріана, глід), жарознижувальні (кора хінного дерева), в’яжучі (чорниці), обволікаючі (льон), сечогінні (хвощ польовий, собача кропива, корінь петрушки), наркотичні (мак); термінів — лихоманка та її різновиди (трясуха, вогнея, льодея, грудея, ломцея, пухнея, корчея), жовтяниця, ядуха, кила, водянка, удар, простріл, параліч; прийомів (кровопускання, голковколювання, психотерапія, кесарський розтин, дихальна гімнастика, накладання банок, пов’язки і шини, екстирпація зубів, камене- і киловисічення, пластичні операції, трепанація черепа). Ще у давньому Ірані були сформульовані актуальні й дотепер провідні лікувальні принципи: «Три знаряддя є в арсеналі лікаря — слово, рослина, ніж».

З поняттям «народна медицина» пов’язана і згадка про народну гігієну — первістка медицини профілактичної. Люди ще у первісних общинах і особливо надалі намагалися зберігати здоров’я такими, усім доступними засобами, як очищення тіла, вживання джерельної води, готування їжі на вогні, дотримання чистоти в оселях, заборона вагітним жінкам важкої праці, регулярне миття дітей.

Однак кожен народ — і великий, і малий — знаходив ще суто свої способи лікування: китайці — свої, індійці — свої, слов’яни — свої.

Зупинимося лише на найпоширеніших.

 

Українська народна медицина

Українська народна медицина є яскравим світочем на усіх етапах історичного розвитку нашого етносу. Його високий інтелект, освячений тисячолітньою мудрістю, визначався не лише у любові до землі, праці, він панував у обрядах, піснях, замовляннях, ритуальних святах, лікувальній магії словом, речами, числами, оберегами, цілющими рослинами і був відображений у побуті, фольклорі, народних оповіданнях, працях етнографів, істориків, ченців, трактатах бакалаврів і магістрів медицини. Культ землеробської праці, поклоніння сонцю, матінці-землі, воді, космосу, домінування жінки як творця родинного вогнища, як матері дітей, як продовжувача людського роду, яка співає колискові пісні, оповідає казки та легенди, купає дитину в настоях череди, материнки, ромашки, чабрецю, научає вишивати, працювати, співати, замовляє від хвороб, готує обереги, щоб «нечиста сила» не торкнулася її дитини — «квітоньки або сокола ясного», і, як пише Є.С. Товстуха, — це «споконвічний динамічний стрижень рушійної інтелектуальної, духовної і фізичної величі української нації».

На першому місці стояло використання лікарських рослин,оскільки попередники Київської Русі (скіфи) вважали природу найкращим цілителем, а лікарські рослини — надійним і ефективним засобом лікування хвороб. Ця емпірично сформована теза ґрунтувалася на прадавній спорідненості, що лежить в основі близькості людей і рослин і яку можна тепер довести, аналізуючи перелік складових хімічних елементів, що входять до складу тваринних і рослинних тканин. Волхви, як тодішні лікарі-професіонали, були добрими знавцями лікарських рослин (рос. — зелий). Із запровадженням християнства лікування травами здійснювалося священнослужителями, ведунами (рос. — ведать, тобто знати) і знахарями. Саме у той час з’явилися перекладені рукописні видання-травники — вертогради та спеціальні травники — книги, у яких фіксувався досвід лікування травами. Перші письмові рецепти складу лікарських трав були опубліковані в «Ізборнику великого князя Святослава Ярославовича» (1073), потім з’явилася книга онуки Володимира Мономаха Євпраксії (вона ж Мстиславна) під назвою «Мазі», в якій не тільки описувалися трави і склад рецептів, але і способи лікування «наружных» захворювань шкіри і порожнини рота.

Важливе значення приділялося косто-правству,причому деякі давні прийоми співставлення кісткових відламків, вправляння вивихів, хребтових дисків зберегли своє значення й дотепер.

 

Вакуумний масаж

Вакуумний масаж лише тепер починає входити в практику роботи лікувальних закладів, а у древніх слов’ян цілителі і знахарі широко використовували його для відновлення функцій шлунка і кишечника.

Ніяк не можна обійтися і без згадки про знамениті на весь світ лазні, витримати процедуру перебування в яких іноземні гості не могли і вважали такий спосіб очистки організму «варварством». Однак і до цього часу лазня з духмяним настоєм трав, хлібним або медовим запахом пари, легке побиття шкіри березовим віником є чи не найкращим немедикаментозним методом лікування застуди.

 

Лікування росою

Поширений у народі метод лікування, особливо «івано-купальською» росою, за наявності вугрів, гноячкових хвороб, ревматизму, дерматитів, псоріазу, бешихи, нейродерміту, грибкових уражень, пігментних плям. Адже роса — це конденсована водяна пара, яка осідає на лучні лікарські рослини — запашні, що містять у своєму складі леткі олії та фітонциди. Іншими словами, роса — це природна настоянка свіжих (живих) лікарських рослин, лікувальна дія якої безсумнівна, особливо за повного та нового місяця. Помічною була роса таких трав, як свербіжниця, чабрець, материнка, деревій, звіробій, буквиця, вероніка лікарська, підмаренник справжній, м’ята польова. Відмітимо, що такий метод лікування не здається аж надто архаїчним і у наш час.

 

Лікування накладанням рук

Такий метод лікування застосовувався не тільки слов’янськими народами. Так, з давньоєгипетського трактату «Папірус Ебера» стало відомо, що ще у XVI віці до н.е. одним із лікувальних прийомів було накладання рук жерця на голову хворого. Найбільше згадок про даний метод ми знаходимо у Біблії, а церква навіть зараховувала до сонму святих цілителів, які лікували даним методом.

Чим можна пояснити його ефективність? Однозначної відповіді немає і дотепер, хоча ніхто і не сумнівається в його ефективності. Найчастіше пояснення зводять до трьох напрямків:

  • зцілення за вірою;
  • можливість біоенергетичного впливу;
  • використання високоментальних технік метафізичної терапії.

 

Адепти першого напрямку вважають, що метод накладання рук ефективний лише у випадку наявності захворювання психогенного характеру. У цьому смислі служителі культових релігій підсвідомо були прекрасними психологами і психотерапевтами, адже пацієнт приходив до них уже психологічно підготовленим до сприйняття навіювання завдяки своїй вірі у спеціально створеній обстановці (музика, молитва, ікони, таблички, де писалися імена зцілених людей тощо).

Відзначимо, що накладання рук, окрім вищеописаного ефекту, органічно поєднується з іншим — біоенергетичним. Для лікувальної практики, наприклад, велике значення надавалося жесту правою рукою, що відомий під назвою «меч архангела Гавриїла». Він утворюється складеними у пучку трьома пальцями правої кисті, яким віруючі хрестяться. Вважається, що промінь енергії, який при цьому утворюється, входить у простір, обмежений великим і вказівним пальцями, і виходить через отвір, утворений зігнутим мізинцем, і цей невидимий пучок енергії уражає шкідливі для організму психоенергетичні утворення. Без сумніву, що древні цілителі більше, ніж ми, знали про енергетичну силу рук, а сам метод був досить ефективним.

Прихильники третього напрямку (переважно парапсихологи і екстрасенси) відносять ефективність методу більше до ментальних (можливо, дійсно у поєднанні з вірою). Ефективність пояснюється наявністю в долонях людини певних меридіанів. Накладаючи руки на тіло, ми нібито підключаємо ці меридіани до точки прикладання. При цьому під долонями майже завжди знаходяться чотирнадцять існуючих основних меридіанів тіла (за системою інь — ян). Якщо у деяких меридіанах відчувається нестача енергії, то досягається позитивний ефект, якщо фіксується її надлишок — ефект відсутній.

 

Викочування

Дуже поширений метод лікування, дійсно народний, що надзвичайно широко використовувався «бабусями» і знахарями. У ньому не було особливих таємниць, метод не вимагав надто спеціальних знань, він повселюдно передавався з уст в уста, з покоління в покоління, завдяки чому дійшов до нас у практично незмінному вигляді. Вважалося, що нівечення (рос. — порча) — це наслідок роботи темних сил. Ці сутності найбільш «полюбляють», так би мовити, масові заходи (війни, весілля, похорони), а в наших умовах — мітинги, особливо не «за щось», а «проти чогось», багатотисячні концерти для молоді, наприклад, важкої рок-музики, футбольні змагання тощо). У цих умовах на людину діє енергетика, психологія та емоції натовпу, не завжди позитивні, що в деяких випадках ще й «підігрівається» алкоголем. У таких випадках сутності входять у людей, не захищених істинною вірою та духовністю, через очі (рос. — сглаз), доторкування рук, думки. Задумаймося, можливо, у цьому є щось раціональне?

Пояснити його ефективність з точки зору сучасної медичної науки важко. Скоріше за все власне тому цей настільки простий і ефективний метод ніяк не відображений у сучасній медицині. Прихильники біоенергетики знайдуть пояснення в енергетичному впливі біополя, психологи — у психотерапевтичному впливі і силі віри, парапсихологи — у впливі космічних сил Добра. Природно, що своє пояснення мають і священнослужителі — віра. При цьому підкреслимо, що цей метод не є антагоністичним християнству і вірі людей у Бога і що ним користувалися багато священників. Відмітимо, що найбільшу ефективність цей метод дійсно має власне при лікуванні щиро віруючих людей.

Найбільш поширеним було викочування хлібом (тістом). Для цікавості наводимо його методику. Виймається невеликий м’якуш із цілісного хліба, кладеться у фарфорову чашку з джерельною водою, потім формується грудочка. Під час цього процесу читається молитва до Богородиці про загоювання усяких (фізичних і духовних) недуг і ран. У подальшому грудочкою починають котити по хворому місцю, виголошуючи замовляння на певну хворобу. Потім цю грудочку хліба віддавали собаці, кинувши її через ліве плече. А щоб собака після цього не захворів, йому давали з’їсти пирій з великою кількістю води. Може здатися парадоксальним, однак за відомостями, що дійшли до нас, у такий спосіб виліковували найрізноманітніші внутрішні хвороби, аж до виразок і гангрени.

Аналогічним чином проводилося викочування і курячим яйцем. При цьому попередньо людину просили покаятися в усіх поганих вчинках, які вона зробила або збирається зробити, і покаятися у поганих думках. Після цього «поправляли» хребет і курячим яйцем викочували в певній ділянці тіла або по спеціальних лініях. Процедура викочування завершувалася молитвою.

 

Лікування словом

Протягом тривалого періоду українці розробили специфічну форму лікування словом — замовляння, що являли собою певні тексти, лагідні, співучі за манерою виконання, зі значним умістом поетичного духу, наснаги та музичності. Специфікою такого прийому була заборона додавати у текст замовляння довільні окремі слова або цілі вирази. Ритуал замовляння не міг провести будь-хто. Це повинні були робити жінки, як правило, середнього або похилого віку, авторитетні у своєму оточенні, з чистою душею, віруючі, чесні, щирі, привабливі, з великим життєвим досвідом і готові «прийняти» на себе чужий біль. Такий метод вимагав індивідуального підходу та відповідної обстановки (краще напівтемрява, в оточенні оберегів, амулетів та рослинних зборів, що виділяли ефірні масла заспокійливої або, навпаки, тонізуючої дії); сугестія проводилася тихим голосом, лагідно і тактовно, з витримкою і великим терпінням. Напрямок замовлянь — різний, починаючи замовлянням на здоров’я немовляти у вигляді колискових пісень, від алергії, псоріазу, заїкання, бородавок, кольки, безсоння, зубного болю, опіків, недуг, жахливих сновидінь і закінчуючи текстами замовлянь від ран ворожих шабель, куль та життєвих негараздів.

Резюмуючи, можна стверджувати, що раніше людина була набагато ближча до природи, а цілителі і знахарі знали методи і прийоми надання допомоги без медикаментів, що були втрачені наступними поколіннями.

 

Фітотерапія

Перша згадка про лікарські рослини знайдена при археологічних дослідженнях ще у шумерів за 6000 років до н.е. Давні шумерські лікарі виготовляли порошки та настоянки з пагонів верби, сливового дерева, голок сосни, піхти. Як розчинники використовували воду, вино, пиво. Вавилоняни та ассирійці у XI віці до н.е. застосовували десятки лікарських рослин, у тому числі солодку, дурман, блекоту чорну, бруньки берези, голки сосни, насіння льону. Ці відомості були запозичені єгиптянами, які за 4000 років до н.е. виготовили папірус із рецептами з лікарських рослин (морська цибуля, лотос, м’ята, мак, подорожник, акація, льон, аніс).

Основний базовий стрижень народної медицини різних народів, який натепер реалізується в різних напрямках — арома-, аеро-, друїдо-, денпротерапія, аромамасаж, етнічне травництво тощо. Загальновизнаним родоначальником світової фітотерапії є китайська медицина. Легендарний імператор Шень Шунь 1326 року до н.е. написав трактат з медицини, що називався «Бенцао» («Травник»), у якому описані понад 300 лікувальних зборів та механізм їх дії.

Китайський фармаколог Лі Ши Чжень (XVI вік до н.е.) у своїй монументальній праці «Бенцао ганму» («Фітотерапія») узагальнив увесь попередній досвід лікування травами і у 52 томах (!) описав 1892 лікарських збори, основу яких становили трави.

Китайська фітотерапія зорієнтована на упорядкування різноманітних взаємовідносин людини з природою, збалансованість в його організмі двох протилежних начал життєвої енергії — інь та ян, причому підхід у використанні лікарських рослин розглядається одночасно з точки зору складного енергетичного балансу не тільки людини, але і рослини.

Ряд інших фітошкіл (особливо східних) теж використовує аналогічний підхід до підбору і підготовки фіторецептів. Так, у тибетській медицині великого значення надають смаку рослини та її зовнішньому вигляду. Наприклад, якщо плоди пастушої сумки схожі на маленькі серця, значить, вони скоріше за все повинні допомагати при хворобах серця, рослини жовтого кольору повинні бути ефективними при жовтяниці, кора і луб порівнювалися зі шкірою. За трактатом «Вайдурья-онбо» хвороби вітру лікуються зборами з солодким, кислим і солоним смаком, слизові — пекучим, кислим і солоним, жовтяниця — гірким, солодким, в’яжучим.

Велику популярність у свій час отримала книга «Канон лікарської науки» представника арабської медичної школи — таджицького вченого і лікаря Абу Алі Ібн Сіни (Авіценни). Автор описав понад 900 видів лікарських рослин і способів їх ужитку. Сучасником Авіценни був узбецький вчений Абу Рейхан Біруні з Хорезму. Його найбільш відомий трактат має назву «Кітаб ас-сайдана фіт-т-тіб» («Фармакогнозія у медицині»), в якому описано близько 750 лікарських рослин із зображенням малюнків, ареалів поширення і визначенням доброякісності.

Велике значення лікуванню травами, засобами тваринного і мінерального походження надавали також у своїх восьми книгах «Про медицину» і давньоримський лікар Авл Корнелій Цельс (І вік до н.е. — І вік н.е.), грецький лікар Діоско-рид (І вік до н.е., праця «Matheria medica» — «Лікарські речовини»).

 

Мінералотерапія

Мінералотерапія та її різновиди — один із найбільш поширених напрямків народної медицини.

 

Літотерапія

Упродовж декількох тисячоліть люди вважали, що камені — це не тільки предмет краси і поклоніння, але і незамінні ліки за різних недуг. Це добре знали і розуміли лікарі давнини і середньовіччя, приписуючи пацієнтам складні рецепти з включенням до їх складу дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів. Лікарі давньої Індії були впевнені, що благородні камені конденсують космічну енергію, яку потім випромінюють, вирівнюючи резонанс вібрації тканин людини з космічним випромінюванням та всеохоплюючою енергією космосу.

Сучасна літотерапія з застосуванням благородних каменів, як правило, практикується разом із металотерапією, дієтотерапією, рефлексотерапією тощо. Одним із різновидів літотерапії є носіння прикрас, спеціально підібраних для кожного пацієнта.

 

Кристалотерапія

Маловідомий напрямок народної медицини, суть якого полягає у застосуванні певного виду кристалів для енергетичного впливу на організм. У цьому випадку кристали виступають у ролі своєрідних концентраторів і провідників енергії — чи то космічної, чи то цілителів.

 

Лікування глиною

Лікування глиною — важливий напрямок мінералотерапії взагалі і сучасної курортології зокрема, тож ми не будемо детально зупинятися на цьому. Підкреслимо лише, що про корисні властивості глини люди знали здавна, зокрема, про її використання з лікувальною метою до нас дійшли письмові джерела давнього Єгипту.

 

Лікування камнем

Новий напрямок сучасної мінералотерапії, хоча він теж практикується ще з незапам’ятних часів (настоювання води на кремнієвих мінералах — відомий метод лікування аюрведичної медицини). І лише недавно було доведено, що кремній ефективно активує і очищує воду, яка після такої процедури стає абсолютно чистою, довго не псується и набуває унікальних лікувальних властивостей рідкого кристалу.

 

Металотерапія

Оскільки метали входять до складу ферментів і гормонів, то такий метод слід вважати обґрунтованим. Як метод лікування він був визнаний Авіценною, Галеном, Аристотелем, тибетськими медиками. Срібло, цинк, золото, залізо і найчастіше — мідь застосовували як у вигляді аплікацій, так і внутрішньо у вигляді порошків. Так, давні лікарі рекомендували порошок червоної міді для лікування переломів, а браслети і пластинки з міді й дотепер використовують при безсонні, неврозах, артеріальній гіпертензії, тромбофлебітах, варикозній хворобі, мастопатіях, невритах. Аплікації міді знижують температуру, зменшують біль, мають виражений бактерицидний ефект, покращують водний та сольовий обмін.

 

Зоотерапія

Зоотерапія — напрямок народної медицини, який ґрунтується на спілкуванні з тваринами. Зародження цього методу теж сягає сивої давнини, про що у своїх працях писали ще Авіценна і Амірдовлат Амасипаци. Метод був популярний і у давніх слов’ян — шкірою ведмедя, наприклад, успішно лікували захворювання суглобів і хребта; на Сході з цією метою використовували шкіру верблюда і вівці.

Зоотерапія продовжує активно розвиватися і тепер, поступово отримуючи наукове визнання в усьому світі. Її можна досить умовно розподілити на декілька піднапрямків:

  • використання продуктів життєдіяльності тварин, птахів;
  • вживання у їжу тварин або окремих їх органів;
  • візуальне спостереження за тваринами;
  • спілкування і тактильний контакт із певними тваринами.

Наші предки часто з лікувальною метою використовували в їжу м’ясо певного виду тварин або окремі їх органи (внутрішній жир з очеревини, мозок, пупи, жовч, кров, печінка). Дещо з цього можна віднести до повір’я (вживання мозку тварин для поліпшення стану розумової діяльності, вживання у їжу м’яса певного виду змій для збільшення фізичної сили), над дечим — слід задуматися (для прикладу: кутикула курячих шлунків, акулячі хрящі).

Не доводиться багато говорити про користь меду, прополісу, воску, маточного молочка, перги, бджолиної отрути та інших продуктів життєдіяльності бджіл, змій, п’явок, комах, інших плазунів та земноводних.

Більш відомі широким верствам населення, особливо дітям, методики спостереження за тваринами і безпосереднього контакту з ними. Ця процедура не тільки дарує радість, але і нейтралізує негативні емоції, пов’язані з хворобою, стресами, негараздами в сім’ї тощо.

Натепер широке визнання набуває іпотерапія— їзда на конях для лікування захворювань опорно-рухового апарату, ряду захворювань жіночої сфери, відхилень у фізичному та розумовому розвитку дітей, хвороби Дауна, ДЦП.

Загальновизнана і ефективність дельфінотерапіїу дітей зі зниженим фізичним та психічним розвитком, глухотою, хворобою Дауна, ДЦП. Вона ефективно блокує стресові стани, покращує здатності контакту з оточенням, відновлює втрачені функції центральної нервової системи.

Не менш популярні фелінологіята кінологія— терапія за допомогою таких домашніх тварин, як кішки і собаки. Така терапія є благотворною і сприятливою перш за все при психічних і психосоматичних розладах, післястресових і післяінфарктних станах, аритміях, підвищенні системного артеріального і внутрішньоочного тиску, захворюваннях окремих органів (печінки) і систем (опорно-рухового апарату). Цікавим з точки зору енергетичної взаємодії тварини і людини є і пояснення ефекту — у кожної тварини є свій, суто індивідуальний прояв такої взаємодії. Принцип прямого і зворотного зв’язку ґрунтується на тваринній індивідуалізації — здатності одомашнюватися, тобто розвитку у тварини механізму запам’ятовування людини як старшого брата, володаря.

Наводимо поширене пояснення цієї взаємодії: так, підкоряючись усюдипроникаючій енергії добра і любові, собаки у віці 3–4 місяці закарбовують постать людини як свого старшого брата, тобто за допомогою свого центру запам’ятовування упроваджуються в енергетичне поле останнього. Від цього часу все своє життя і долю вони віддають у владу цієї людини, «перекриваючи» своєю енергетикою канали енергетичного вампіризму, спрямовані на господаря. Неперекриті канали можуть викликати хворобу господаря, однак найперше захворіє пес. Кішка ж прив’язується не стільки до господаря, скільки до місця свого проживання. Вона нібито «всмоктує» всю негативну енергоінформацію з людини, членів сім’ї і скеровує її назад, захищаючи тим самим насамперед «свій» дім, а уже в другу чергу «інших» жителів цього дому від шкідливих енергетичних впливів. Лінива, вічно сонна кішка — показник, що вона, захищаючи дім, «наїлася» негативної енергії і вже не справляється з її зворотним транспортуванням.

 

Східний напрямок народної медицини

На значну увагу заслуговує і східна медицина, що дійшла до наших днів практично у незмінному вигляді, а її традиційні методи впливу на організм людини (голковколювання, припалювання, системи у-шу, цигун, різні види масажу) не втратили свого значення і тепер.

Найбільшого розвитку народна медицина досягла в Китаї. Китайська медицина виникла у глибокій давнині (понад 5000 років тому). Пізнавши насамперед принцип взаємозв’язку між певними явищами природи і людиною, давні лікарі вірили, що організм людини живе та діє під впливом тих самих сил, які панують й у природі.

Вважалося, що при захворюванні людини у хворобливий процес неодмінно втягується весь організм (!), і що за наявності змін в окремому органі обов’язково виникають зміни в інших. Лікарі ще тоді вважали, що в організмі немає ізольованих систем, усі вони працюють узгоджено, а тому «здорова людини — це не тільки та, яка не хворіє, а та, у якої дух та тіло знаходяться в гармонії. Щаслива людина — здорова людина».

Згідно з теорією китайської медицини, нормальному функціонуванню організму відповідає рівновага між процесами іньта ян,за утрати ж такої рівноваги і виникають хвороби, причому хвороба розглядалася не лише як процес порушення взаємовідносин усередині організму, але й між організмом і довкіллям. Отож, стрижневий постулат давньої китайської медицини є такий: хвороба — це боротьба між силами спротиву організму і хвороботворної причини, яка, у свою чергу, може бути зовнішньою (інфекція, кліматичний вплив), внутрішньою (вода, їжа, емоції) або ушкоджувальною (опіки, травми, поранення), а завдання лікаря — допомогти організму в цій боротьбі.Таким чином, значення механізмів саногенезу в одужанні людини було сформульовано, як видно, ще задовго до С.П. Боткіна.

Тому важко утриматися від коментаря цього стрижневого постулату давньокитайської медицини з позицій досягнень сучасної медичної науки.

Успіхи сучасної фармакологічної науки беззаперечні — синтезовані й упроваджені в клінічну практику високоефективні ліки точкової дії, які здатні впливати на провідні ланки патогенезу того або іншого захворювання з мінімумом побічних проявів. Ці засоби активно пропагуються вченими, спікерами компаній, рекламуються у пресі, по радіо, не кажучи вже про сторінки медичних і немедичних журналів. Виник навіть спеціальний термін як остання інстанція, що нагадує Конституційний суд, — «доказова медицина». І натепер фармакотерапія є основою первинної і вторинної профілактики неінфекційних захворювань внутрішніх органів, і всі інші варіанти просто не беруться до уваги.

Однак власне в точковій дії препарату одночасно і закладені його слабкі сторони — важко уявити собі, що розвиток патологічного процесу в організмі супроводжується ізольованим порушенням структури і функції одного органа або однієї системи. Адже ми повинні розглядати організм людини як складну, багатоконтурну, замкнуту систему з великою кількістю підсистем, прямих і зворотних зв’язків (П.К. Анохин, 1980), чим, власне, і забезпечується її багатогранна здатність до саморегулювання,причому категорія «здоров’я» ототожнюється з досконалістю процесу саморегуляції обміну речовин, а хвороба — з його порушенням. У цій концепції знаходять своє відображення пластична (участь у формуванні вищою мірою індивідуального для кожного організму ритму метаболічних процесів) і специфічна робоча (без коментаря) функції кожного органа та системи організму (И.А. Мельник, 1976). Ці постулати були висунуті ще у 80-ті роки, і, на превеликий жаль, натепер незаслужено забуті.

При цьому стрижневими положеннями були і залишаються такі (П.Д. Горизонтов, 1976):

  • на всіх рівнях структурної організації макроорганізму коливання активності і нормалізація діяльності порушених функціональних систем забезпечуються на основі єдиних, стереотипних структурних змін — збільшенням кількості активно функціонуючих структур (гіпертрофія та/або гіперплазія);
  • в основі цих змін лежать паралельно перебігаючі процеси розпаду і поновлення функціонально неповноцінних і патологічно змінених елементів, причому збалансованість між ними визначаться відповідністю між швидкістю (інтенсивністю) адаптивної перебудови та/або силою й частотою дії подразника — патогенного фактора;
  • навіть найнезначніші зміни функції органа або системи не відбуваються без відповідних морфологічних змін.

 

За такого підходу до поняття «здоров’я» де місце для препарату точкової дії? Його просто немає, тому що такий підхід практично унеможливлює одужання людини тільки за допомогою ліків, ще раз повторимо, нехай навіть точкової дії, високоефективних і з мінімумом побічних проявів — вищенаведене аргументує необхідність їх постійного (!) або регулярного періодичного вживання для підтримання досягнутого результату і профілактики рецидивів хвороби за умови неможливості ліквідації її причини, тобто зберігання «патологічної детермінанти» за Ф.І. Комаровим. Остання здатна реактивуватися за багатьох, інколи досить невизначених умов, наприклад, вплив несприятливих факторів довкілля, зміна метеоситуації, відміна ліків.

Тому на тлі украй модного натепер і широкого використання потужних і різноманітних засобів специфічної терапії слід, з нашої точки зору, більшу увагу приділяти розробці засобів і прийомів підвищення активності захисних сил організму з метою профілактики хвороб.Остання ще з моменту зародження лікарського мистецтва було його головною метою, а володарі давнього Сходу, наприклад, платили своїм лікарям лише тоді, коли були здорові. З цих позицій слід усіляко сприяти розвитку нової науки — валеології, науки про здоров’я людини, адептами якої слід вважати І.І. Брехмана, Н.В. Лазарєва, Г.Л. Апанасенка. Адже головне — це збереження профілактичних принципів медицини у загальній культурі цивілізації,  орієнтація соціальної політики і моделі охорони здоров’я на захист пацієнта і здорової людини за одночасного дотримання нею засад здорового способу життя на основі знань теорії і практики здоров’я і шляхів самостійного оздоровлення.

Найбільш аргументовано необхідність перенесення акценту на профілактику хвороб висловив Г.Л. Апанасенко: причиною зростання захворюваності та смертності населення є зниження функціональних резервів органів, систем, організму в цілому, порушення реактивності та резистентності, процесів саморегуляції і репродукції, народження ослабленого потомства й головне — отримали значне поширення полісиндромні стани, які для клінічної медицини стали каменем спотикання, адже кожен вузький спеціаліст ставить свій діагноз і призначає своє лікування. Результатом такого підходу є нагромадження полісиндромних станів, попередити або ліквідувати які жоден препарат точкової дії не може і не зможе, як не зможе і первинна чи вторин-на профілактика хвороб у сучасному вигляді.

Діагностика китайської медицини включала в себе чотири методи, які не втратили свого значення і тепер — опитування (вень), огляд (ван), вислуховування і дослідження запаху (рос. транскрипція — вэнь), пальпація (че). Лише діагностика хвороб переважно за станом язика та пульсу так і залишилася високоспецифічною методикою китайської медицини.

До ефективних психотерапевтичнихметодів лікування слід віднести метод і-цзин, принципи якого викладені в китайській «Книзі змін». На Заході метод і-цзин поставлений в один ряд із такими вершинами світової науки, як квантова механіка та єдина теорія поля. Основою методу є теорія, що абсолютно всі життєві ситуації за своєю структурою і логічним способом вирішення поділяються на 64 варіанти, які протягом життя людини багаторазово змінюють один одного. Для допомоги людині необхідно перш за все встановити, в якій кризовій ситуації перебуває вона, і допомогти їй шляхом самостійної роботи з текстами-афоризмами «Книги» осмислити ситуацію, проблему і знайти конкретний шлях їх вирішення. Не вдаючись у детальний аналіз системи, пояснимо, що увесь текст і-цзин складається з 64 гексаграм, розміщених одна над одною у вигляді рисочок (цілих або переривчастих). Кожна гексаграма має свою назву-визначення і являє собою найбільш загальний «діагноз» ситуації чи проблеми. Гексаграму супроводжує давній афоризм, притча із 7 строф, у якій дається оцінка ситуації і наводяться 6 поетапних рекомендацій для її вирішення. Терапія методом і-цзин починається з вибору гексаграми, яка найбільш точно відповідає ситуації, потім слідує творча, трансова робота з нею та давніми афоризмами, що її супроводжують.

 

Рефлексотерапія

Наука, що увібрала в себе тисячолітній досвід давніх лікарів Китаю, Японії, Кореї, В’єтнаму, фундаментальні основи якої базуються на законах біоенергетики живого організму.

Відомо, що енергетична будова тіла людини складається з ряду різних енергосистем, між якими виникає взаємодія, і це логічно визначає необхідний метод лікування, кінцевою метою якого є відновлення енергетичної рівноваги на рівні організму. При цьому розумілося, що енергетична будова людського організму є лише невеликою частиною великомасштабної енергетичної будови Всесвіту, з якою вона знаходиться в абсолютному взаємозв’язку.

Рефлексотерапія — поняття об’ємне і включає в себе велику кількість різних прийомів і методів впливу на біологічно активні точки (БАТ).

Найбільш відомі такі:

  • класична акупунктура (голкотерапія) — вплив на певні БАТ за допомогою спеціальних голок;
  • мікроголкотерапія — вплив на БАТ мікроголками малого розміру, які залишаються в акупунктурних точках протягом тривалого часу;
  • аврикулотерапія — вплив мікроголками на акупунктурні точки вушних раковин;
  • поверхнева голкорефлексотерапія — накладання тупих голок на великі ділянки шкіри;
  • акупресура — вплив на БАТ без ушкодження шкіри за допомогою спеціальних тупих масажних голок. Різновидом акупресури є метод шіацу (вплив на БАТ подушечками великих пальців і долонями).
  • біоенергопунктура — вплив на БАТ біополем цілителя;
  • термопунктура — вплив на БАТ теплом (тліюча сигара з полину (метод мокса) до ступеня відчуття тепла або утворення міхура залежно від ситуації;
  • кріорефлексотерапія — вплив на БАТ холодом;
  • фармакопунктура — уведення в БАТ мікродоз ліків за допомогою спеціальних порожнистих голок;
  • вакуумрефлексотерапія — створення вакууму в регіоні БАТ;
  • електропунктура — вплив на БАТ електричним струмом через спеціальні електроди;
  • електроакупунктура — поєднання впливу методики акупунктури і впливу струмом через акупунктурні голки;
  • магнітопунктура — метод дії на БАТ постійним або змінним магнітним полем;
  • електромагнітопунктура — вплив на БАТ магнітними полями та електричним струмом;
  • лазеропунктура — вплив на акупунктурні точки променем лазера;
  • ультразвукова рефлексотерпія — вплив на БАТ ультразвуком;
  • світлопунктура — вплив на БАТ пучком світла;
  • металотерапія (цубо-терапія) накладання на БАТ пластинок або кругів з певного виду металу (найчастіше мідних, золотих та срібних);
  • апірефлексотерапія — вплив на БАТ бджолиними укусами;
  • гірудорефлексотерапія — накладання на БАТ п’явок;
  • акупунктура су-джок — вплив на БАТ кистей і стоп.

 

До переліку рефлексотерапевтичних методів лікування включається і так звана мануальна терапія.

 

Вчення Аюрведи

До однієї із найдавніших медичних наук слід віднести також учення Аюрведи. Це цілісна холістична система, що включає в себе не тільки медицину, але й окремі аспекти релігії та філософії. На відміну від інших методик, які враховували переважно зовнішні прояви хвороби, методика Аюрведи більше віддає перевагу споглядальному фактору — внутрішньому світові і відчуттям пацієнта. Здоров’я пацієнта оцінювалося суто індивідуально відповідно до його конституції, темпераменту і функціональних задатків. Учення базується на тому, що основою людського організму, як і всього Всесвіту, є 5 першоелементів — ефір, повітря, вода, вогонь, земля. А це значить, що фізіологічними функціями людини, її розумом і свідомістю управляють ті ж самі сили, що управляють і Всесвітом.

Основним принципом здоров’я та зцілення, за Аюрведою, є баланс між внутрішніми і зовнішніми (космічними) силами, що оточують індивіда, і поки людина виконує своє призначення на землі, постійно розвивається духовно, активно підтримує свою життєдіяльність, слідкує за харчуванням і не послаблює своє тіло (приміщення для душі) неправильним способом життя — вона здорова. Якщо ж вона перестає йти істинним шляхом, її починають переслідувати нещастя і хвороби. Таким чином, основою медичного аспекту вчення Аюрведи було відновлення цілісності фізичного, психічного і духовного стану людини. Базуючись на принципах нерозривного зв’язку, єдності та гармонії між людиною і природою, вчення Аюрведи як лікарські засоби використовує тільки природні компоненти — трави, продукти харчування, метали, камені тощо.

Основні принципи вчення Аюрведи узагальнив в епоху середньовіччя Філіп Ареол Теофраст Бомбаст граф фон Гогенгейм (Парацельс): «...Хвороби можна викликати і лікувати вірою, і якби людям була відома її сила, вони б мали менше забобонів і більше віри. Ми не маємо права назвати хворобу невиліковною, ми маємо право лише сказати, що не у стані її вилікувати. Лікар, який вірить тільки у свою науку, досягне мало, але той, хто вірить у силу Божу, яка діє через нього і використовує цю силу розумно, досягне багато... Тіло, яке ми отримали від наших батьків і яке складається з елементів, що виходять із землі прямо або дотиково, не має духовних сил, тому що мудрість, добропорядність, віра, надія і любов не виростають із землі. Вони — продукт не фізичної будови людини, а властивості іншого, невидимого, вищого тіла, паростки якого закладені в людині. Фізичне тіло змінюється і помирає, вище небесне тіло — вічне... Перехідне фізичне тіло є дім для вічного тіла, і тому ми повинні піклуватися про нього, тому що той, хто свідомо руйнує смертне тіло, руйнує і житло тіла безсмертного...».

 

Йога

Йога — одне з учень давньоіндійської філософії і медицини (санскр. йога — гармонія, зв’язок, єдність, зібраність). Історики стверджують, що йога була відома доарійському населенню Індії (III тисячоліття до н.е.) і отримала значне поширення у пам’ятниках філософської, релігійно-етнічної і медичної літератури в eпoxу розселення аріїв по країні (І тисячоліття до н.е.). Ряд догматів йоги зустрічається у давніх епічних трактатах і поемах з медицини. Вважають, що філософію йогів ґрунтовно систематизував у II столітті до н.е. мислитель і філософ Патанаджалі у трактаті «Йога-сутра» у вигляді багатоступеневої йоги і 185 стислих афоризмів. Кожен ступінь має свої завдання і техніку: яма— стримання, ніяма— культура (тобто, дисципліна моральності), асани — пози, пранаями— дихальні вправи і контроль за диханням, прат’яхара— відвернення чуттів (останні три дістали узагальнюючу назву «хатха-йога» і пов’язані з дисципліною тіла (санскр. хатха — баланс, рівновага,), ах’яна— споглядання, самадхі — зосередження (ці три ступені пов’язані з дисципліною розуму). Розрізняють також ще декілька течій йоги, крім уже згаданої системи «хатха-йога» — раджа(панування свідомості (розуму) над усіма трьома основами людини), джнані (досягнення гармонії через знання, використання усього, що сприяє набуттю мудрості), бхакті(вірність вищим ідеалам, безкорисна любов до всього світу), карма (активна праця та дія), тантра(вивчення природи взаємодії протилежностей і досягнення гармонії за допомогою контролю почуттів, емоцій, дій та мантр), лав (космічна йога, що сприяє досягненню гармонії через пізнання біоритмів макро- і мікросвіту і ліквідацію десинхронозу), крія(внутрішнє і зовнішнє очищення, тобто власне морально-етичний аспект йоги), мантра,або джапа— вплив звукових вібрацій шляхом співу певних голосних, слів, складів), прана— вплив прани (життєвої енергії), кундаліні— розвиток та використання прихованих сил людини.

Найбільш повним зібранням медичної йоги є «Йога-сутра».

Етика йоги передбачає відмову від брехні, агресивності, невігластва, крадіжок, надмірних почуттєвих задоволень, устремління до багатства, спричинення шкоди живим істотам як базису для збереження або відновлення здоров’я. Джавахарлал Неру характеризував систему йоги як «метод дисциплінування тіла і розуму, що підводить до психічного і духовного виховання». Мета практики йогів — досягнення такого психофізичного стану, за якого людина може позбавитися від шкідливої дії усіх несприятливих зовнішніх чи внутрішніх факторів. У цьому стані шляхом виконання спеціальних дихальних та фізичних вправ можна радикальним чином змінити на краще перебіг багатьох захворювань внутрішніх органів. Усі вони вимагають тривалого тренування, причому найбільшого успіху досягають люди, які займаються йогою з дитячих років. В Індії лікування йогою практикується лише під керівництвом досвідчених наставників.

 

Шаманська цілительська система

Намагання вигнати з тіла хворої людини дух хвороби породило цілий напрямок культової медицини — шаманізм. Маючи у своїй основі традиції тотемізму, ця найбільш давня форма допомоги оформилася у певну систему ще в епоху мезоліту. Вкажемо, що ця система є загальнонаціональним людським здобутком, тому що практично всі народності використовували її колись, а деякі практикують і тепер. Підкреслимо, що шаманізм ніколи не ототожнювався з вірою у конкретне божество, він ґрунтувався на змінах внутрішніх організменних процесів під час екстатичного стану.

Сама концепція шаманізму вкрай самобутня, її методологія та прийоми помітно відрізняються від інших відомих методик. У шаманізмі всі хвороби поділяються на хвороби жару (надлишок духів вогню), холоду (надлишок духів холоду) та вологи (надлишок духів пари). Ці три види недуги і визначають поєднання сотень різноманітних симптомів хвороби. За таким поділом хвороб та підходів до їх лікування шаманські цілительські практики дещо нагадують індійську Аюрведу.

Провідною рисою шаманізму є стан трансу, у який впадають шаман і оточуючі його люди. Цілительські дії шаманів чітко поділялися на ритуали (тюрк. діал. камлання, кам — слуга культу) і безпосередньо лікування. Останні поділяються на дві групи — вигнання духу хвороби (іншими словами, усунення негативного енергетичного впливу) і пошук втраченої душі або її частки (відновлення зруйнованої енергетичної цілісності організму).

Перший вид цілительського камлання полягає у знаходженні зовнішньої шкідливої сили та її переміщенні в інший об’єкт за допомогою накладання рук, словесного замовляння, проговорювання імен духів тощо — легкий ступінь трансу. Після визначення причини хвороби (локалізації духу хвороби) проводилася процедура вигнання духу (стан глибокого трансу) шляхами висмоктування, випалювання, залякування духу погрозами і пощипуваннями, виманюванням на заздалегідь заготовлену «приманку» тощо з подальшим обкурюванням пацієнта тютюном, полином, шалфеєм.

 

Філіпінська народна медицина (хілерство)

Унікальна за напрямком та виконанням методика надання допомоги, переважно хірургічної, без застосування спеціальних інструментів, анестезії, асептики й антисептики.

Зрозуміло, що сучасна медична наука та й кожен лікар може по-різному ставитися до цього, однак, дотримуючись традиції, надамо інформацію і про цю методику. Насамперед відзначимо, що філіппінські хілери — набагато бідніші люди, аніж, скажімо, хірурги у США, оскільки їхні пацієнти — украй бідні люди. Більше того, багато хілерів узагалі лікують людей безоплатно та й сам час дещо змінив нашу уяву про цю методику.

Теоретичною основою методу є модель зміненого стану свідомості як результат динамічної зміни профілю функціональної асиметрії півкуль головного мозку (тим самим досягається стан свідомості, який характеризується підвищеною сенситивністю), а фактично — використання набору дихальних релаксаційних вправ, вправ на концентрацію уваги та усвідомлення образів, які формуються у підсвідомості хворої людини.

Навіть якщо лише частково довіряти інформації про позитивні результати лікування хілерством, то все одно вони є. Офіційно зафіксовані багато випадків виліковування від різноманітних хвороб (пацієнтами є навіть сучасні лікарі!) шлунково-кишкового тракту, серцево-судинної, сечостатевої систем, опорно-рухового апарату, астми, мігрені, варикозної, зобної хвороб.

Взаємодія народної і традиційної (наукової) медицини — питання складне. У ньому поєднуються перш за усе фінансові інтереси фармацевтичних фірм-монстрів і, можливо, навіть деякі політичні чи соціальні міркування.

Однак час історичної покути у ставленні до народної медицини, наукового вивчення її витоків, методів настав, якщо не запізно. Аргументи? No problem! Ось об’єктивна панорама стану здоров’я демократичної України сьогодення: тривала системна криза здоров’я і системи його охорони, медичного пізнання, що базується на відсутності стабільного економічного росту, динамічного соціального розвитку, і який породжує бездуховний початок руху вперед медицини і суспільства, виродження країни як генетичного плацдарму майбутнього; найбільш високі темпи скорочення чисельності працездатного населення, особливо чоловічого; смерть 82 % українців від неінфекційних хвороб і на додачу щорічна смерть 62 тисяч українців від самогубств, отруєнь, алкоголю; наявність у 50 % населення хронічних захворювань; знаходження лише 0,8 % населення у безпечній зоні індивідуального здоров’я; послаблення санітарного нагляду за канцерогенно небезпечними виробництвами, станом довкілля; ліквідація системи профілактичного виявлення хвороб. А звідси і наслідки — знецінення життя і генетичної пам’яті на тлі люмпенізації і маргіналізації українського суспільства, зникнення інтелігенції як такої, приватизація свідомості у 90-х роках минулого століття без асиміляції культур (Г.Н. Торопов и соавт., 2011).

Отже, необхідність такої взаємодії, особливо на сучасному етапі розвитку медицини, сумніву не піддається, оскільки вона відкриває перед людством широкі перспективи профілактики і лікування хвороб методами, які співвідносяться з природою, не порушують гармонії людини з її оточенням і є основою створення медицини майбутнього — інтегративної медицини. Зрозуміло, що сучасний арсенал ефективних ліків своєю появою зобов’язаний не тільки науковій, але значною мірою і народній медицині. Як зрозуміло і те, що при такій взаємодії завжди слід пам’ятати: коли справа йде про застосування засобів народної медицини, то будь-яке самолікування або лікування у знахарів, екстрасенсів при серйозних хворобах — завжди сумнівний і небезпечний експеримент, у результаті якого можна втратити дорогоцінний час, необхідний для призначення більш ефективного методу (хірургічного, комплексного медикаментозного тощо). Власне тому не слід протиставляти або повністю відкидати одні методи лікування на догоду іншим, адже народна медицина зі своїми методиками та прийомами і сучасна традиційна медицина мають багато спільного для виконання свого основного завдання — збереження здоров’я людини. І практика медицини підтверджує, що їх раціональне поєднання на певних етапах і стадіях розвитку патологічного процесу є запорукою успіху.

Однак для цього необхідно, щоб сучасний лікар був насамперед добре (і офіційно!) ознайомлений з деякими методами і прийомами народної медицини.

Без сумніву, методичні аспекти викладання нетрадиційної (народної) медицини у закладах медичного спрямування різного рівня акредитації далекі від досконалості і вимагають подальших розробок.

Які проблеми, з нашої точки зору, слід визначити, як важли-ві й такі, що вимагають свого вирішення?

У першу чергу слід наголосити, що межа між класичною і нетрадиційною медициною чітко невизначена і супроводжується ще й труднощами у визначеннях напрямків лікування і методик. Для прикладу: гомеопатія, рефлексотерапія, мануальна терапія натепер офіційно включені в методики класичної медицини, а от фітотерапія, лікування вином, дозоване лікувальне голодування (розвантажувально-дієтична терапія) постійно переходять з однієї медицини в іншу. Зрозуміло, що напрямок — більш об’ємне визначення і включає в себе низки методик і технік застосування. При цьому відмітимо, що деякі напрямки є доволі вузькими і включають в себе лише одну методику. З іншої сторони, у конкретній методиці можуть виникати певні нюанси застосування, що робить їх самостійними методами. Так, класична акупунктура, зазвичай, вважається методикою рефлексотерапії, однак за останній час у ній виникло стільки відгалужень, що її з таким же успіхом можна назвати самостійним напрямком традиційної медицини.

Окремі напрямки нетрадиційної і навіть традиційної медицини ще не окреслені спеціалістами чіткою термінологією і не розмежовані за суттю їх використання. Наприклад, акватерапія і водолікування — по суті, ці поняття означають одне і те саме, однак їм дається різна інтерпретація, оскільки вони являють собою методики, абсолютно різні за технікою виконання і спрямування. Чи, для прикладу, друїдотерапія (узагальнююча методика впливу дерев на стан людини на природі) та дендротерапія (лікування за допомогою шматочків, тобто фрагментів, цих же дерев, спеціальних пристроїв із дерева) — це самостійні методики чи складова уже класичної і визнаної фітотерапії?

Окремі терапевтичні методики практично невідомі широким верствам населення. Вони поки що не визнані класичною медициною або визнаються з певною часткою скептицизму і необґрунтованої критики.

Наприклад, лікування вином. Ця методика відома із сивої давнини, і в історичних анналах неодноразово згадується про лікувальні властивості різних вин, даються рекомендації стосовно дози. У Франції і сьогодні методика лікування вином вважається однією з основних у народній медицині, а найнижчу у світі захворюваність французів на злоякісні новоутворення найчастіше пояснюють власне постійним вживанням невеликих доз цього напою. У нашій країні ця методика практично відсутня, як і немає назви для неї. Можливо, ще й тому, що вина як такого в Україні немає, а є розчин барвників у воді, і що українець (і це сумно!) не знає міри і будь-які обмеження до споживання вина не сприймає. Вказане вище можна віднести і до таких методик лікування, як іпотерапія, фелінотерапія, дельфінотерапія тощо. Вони нібито є й одночасно їх нібито немає, однак жоден лікар не скаже, що спілкування з домашніми тваринами чи дельфінами є шкідливим. Психологи чітко визначають безсумнівний терапевтичний ефект від застосування цих методик, однак медикам потрібні реальні результати дослідів та експериментів, провести які з тваринами на рівні добре аргументованих клінічних досліджень досить важко.

При викладанні основ нетрадиційної медицини у вузах медичного спрямування постійно слід акцентувати увагу на тому, що лише наукова взаємодія між народною, традиційною і нетрадиційною медициною, комплексне застосування їх методик на певних етапах і стадіях розвитку хвороби може забезпечити високу ефективність згідно з природою людини.

Таким чином, необхідно відзначити, що визначення і класифікація спрямувань нетрадиційної медицини далекі від досконалості, проте, з нашої точки зору, слід вважати логічним поділ і викладання основ нетрадиційної медицини у навчальних закладах медичного спрямування у трьох напрямках, давши їм назви:

  • народна нетрадиційна медицина — методики, які використовуються у практичній роботи цілителів (наприклад, мовне навіювання (замовляння), характерництво, викочування, накладання рук);
  • власне нетрадиційна медицина (методики магів, хілерів, чародіїв, шаманів);
  • традиційна медицина у нетрадиційній, яка своїми коренями сягає глибини віків (фітотерапія, дозоване лікувальне голодування, вакуумний масаж, лікування росою, йога, зоотерапія, системи у-шу, су-джок, ци-гун, і-цзин, шіацу, апітерапія, мінералотерапія, глинотерапія, ароматерапія тощо).

 

На закінчення відзначимо, що народна медицина ще й дотепер, як видно, залишається надто складним пластом величі, культури, духу та мудрості різних народів планети для осягнення її дійсної глибини, як це ми бачимо у численних публікаціях дилетантів від народної медицини, виступах на телебаченні і по радіо явних шарлатанів, новоспечених астрологів, магів, цілителів місцевого і міжнародного класів, а тим більше для застосування з лікувальною і профілактичною метою поряд із традиційною сучасною медициною.


Bibliography

1. Айєнгар Б.К.С. Погляд на йогу. — К.: Здоров’я. — 1992. — 431 с.

2. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. — К.: Час, 1991. — 279 с.

3. Анохин П.К. Узловые вопросы теории функциональных систем. — М.: Медицина, 1980. — 160 с.

4. Апанасенко Г.Л. Валеология в решении демографической катастрофы в Украине // Здоров’я України. — 2004. — № 10(95).

5. Апанасенко Г.Л. Профилактика в кардиологии: необходимость новой страте-гии // Здоров’я України. — 2004. — № 22(107).

6. Апанасенко Г.Л. Здравоохранение в Украине возрождается. Так ли это? // Здоров’я України. — 2006. — № 1–2 (134–135).

7. Берегиня. Історія, звичаї, традиції українського народу. — К.: Берегиня, 1992. — 127 с.

8. Богуш Д.А. Корейский метод су-джок. — К.: Нико-Центр, 2001. — 832 с.

9. Болтарович З.Є. Народна медицина українців. — К.: Наукова думка, 1990. — 230 с.

10. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. — К.: Довіра, 1992. — 414 с.

11. Волошин О.І., Сенюк Б.П., Малкович Н.М. Методологічні основи особливо­сті викладання клінічної апіфітотерапії лікарям-інтерністам: Зб.: Біогеохімічні аспекти збереження здоров’я людини // Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції (8–9 квітня 2010 р.). — Ужгород: Вид. УжНУ «Говерла», 2010. — С. 359-361.

12. Волынский В.Г., Бендер К.И., Фрейдман С.Л. Лекарственные растения в научной и народной медицине. — Саратов: Сарат. кн. изд-во, 1997. — 359 с.

13. Гаммерман А.Ф., Дамиров И.А., Каррьев М.О. Лекарственные растения (растения-целители). — М.: Высшая школа, 1995. — 423 с.

14. Ганич О.М. Продукти бджільництва на службі збереження здоров’я // Бджола. Здоров’я. Апітерапія. — 2009. — № 3. — С. 12-14.

15. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. — К.: Довіра, 1992. — 72 с.

16. Глазырина И.П. Эта разная медицина. — М.: Знание, 2006. — 256 с.

17. Гомеостаз / Под ред. П.Д. Горизонтова. — М.: Медицина, 1976. — 464 с.

18. Гродзинський A.M. (ред.). Лікарські рослини. — К.: Українська енциклопедія, 1992. — 538 с.

19. Гросс П., Диксон О. Тайны древних наук. — М.: Знание, 2001. — С. 171-184.

20. Дудченко Л.Г., Кривенко В.В. Пищевые растения-целители. — К.: Наукова думка, 1986. — 127 с.

21. Заговоры, обереги и спасительные молитвы. Из древних рукописей. — К.: Тайнознание, 1991. — 30 с.

22. Зубков А.Н., Очаповский А.П. Хатха-йога для начинающих. — М.: Медицина, 1991. — 192 с.

23. Ибрагимова B.C. Китайская медицина. Методы диагностики и лечения. — М.: Аграф, 1994. — 345 с.

24. Иванов В.И. Акупунктура и медикаментозная терапия. — М.: Аграф, 1996. — 320 с.

25. Ілларіон Митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — Вінніпег: Волинь, 1965. — 424 с.

26. Куреннов П.М. Знахарские рецепты. — М.: Знание, 1990. — 321 с.

27. Лисицын Ю.П. История медицины. — М.: ГЭОТАР-МЕД, 2004. — 450 с.

28. Лувсан Гаваа. Очерки методов восточной рефлексотерапии. — 3-е изд., перераб. и доп. — Новосибирск: Наука, Сиб. отд., 1991. — 432 с.

29. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К.: Обереги, 1992. — 80 с.

30. Мельник И.А. Курс клинических лекций по кардиологии. — Ужгород, 1976. — С. 15-19.

31. Міланов А., Борисова І. Вправи йогів: Пер. з болгарської. — К.: Здоров’я, 1971. — 143 с.

32. Минеев Е.Н. Энциклопедия народной традиционной медицини. — М.: Сопричастность, 2002. — 268 с.

33. Молодцова Е.Н. Традиционные знания и современная наука о человеке. — М.: TOO «Янус», 2006. — 255 с.

34. Неру Джавахарлал. Открытие Индии. — М.: Литература, 1955. — С. 192.

35. Бакалюк О.Й., Кузів П.П., Катеринок В.В. та ін. Нетрадиційна медицина: деякі методичні аспекти викладання у навчальних закладах медичного спрямування: Зб.: Екзо- та ендоекологічні аспекти здоров’я людини: ретроспектива і погляд у майбутнє. До 25-річчя Чорнобильської трагедії // Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції (8–9 квітня 2011 р.). — Ужгород, 2011. — С. 421-423.

36. Павлик С.С. Місце фітотерапії в українському фольклорі: Зб.: Екзо- та ендоекологічні аспекти здоров’я людини: ретроспектива і погляд у майбутнє. До 25-річчя Чорнобильської трагедії // Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції (8–9 квітня 2011 р.). — Ужгород, 2011. — С. 438-439.

37. Попов А.П. Лекарственные растения в народной медицине. — К.: Здоров’я, 1970. — 313 с.

38. Сало В.М. Растения и медицина. — М.: Наука, 1998. — 158 с.

39. Січинський В. Чужинці про Україну. — К.: Довіра, 1992. — 253 с.

40. Судина Н. Рецепты народных целителей. — М.: ACT; СПб.: Сова, 2008. — 862 с.

41. Токуиро Намикоши. Шиацу. Японская терапия надавливания пальцами. — К.: Вища школа, 1988. — 71 с.

42. Товстуха Є.С. Фітотерапія. — 2-ге вид. — К.: Здоров’я, 1993. — 350 с.

43. Товстуха Є.С. Українська народна медицина. — К.: Рось, 1994. — 347 с.

44. Торопов Г.Н., Фомин А.С. Медицина — храм исцеления человека и культура цивилизации или спящий сфинкс на дороге бытия? // Новости медицины и фармации. — 2011. — № 11–12 (371–372). — С. 30.

45. Чекман І.С. Клінічна фітотерапія. — К., 2000. — 510 с.

46. Ужегов Г.Н. Тайны знахаря. — Р.-н-Д.: Феникс, 2006. — 384 с.

47. Бакалюк О.Й., Кузів П.П., Дзиґа С.В. та ін. Українська народна медицина: витоки, педагогічні аспекти викладання: Зб.: Екзо- та ендоекологічні аспекти здоров’я людини: ретроспектива і погляд у майбутнє. До 25-річчя Чорнобильської трагедії. Матеріали Міжнародної наук.-практ. конференції (8–9 квітня 2011 р.). — Ужгород, 2011. — С. 423-426.

48. Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. — К.: Либідь, 1992. — 636 с.

Similar articles

Ворміл Фіто в комплексній, превентивній та відновно-реабілітаційній терапії хворих на гельмінтози
Authors: Гарник Т.П. - д.м.н., професор, Кафедра фітотерапії, гомеопатії та біоенергоінформаційної медицини, ПВНЗ «Київський медичний університет УАНМ», м. Київ, Україна
"News of medicine and pharmacy" 8 (581) 2016
Date: 2016.09.06
Sections: Specialist manual
Досвід ефективної монотерапії функціональних захворювань органів травлення у військовослужбовців
Authors: Палій І.Г., Заїка С.В., Ксенчин О.О., Миршук Н.М. - Кафедра внутрішньої та сімейної медицини, Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова, м. Вінниця, Україна
"News of medicine and pharmacy" 3 (566) 2016
Date: 2016.05.13
Categories: Gastroenterology
Sections: Clinical researches
Peculiarities of phytotherapy of diabetes mellitus through the prism of comorbidity and prevention of complications (review of literature)
Authors: Волошин О.І., Глубоченко О.В., Паньків І.В., Глубоченко В.Г., Малкович Н.М.
ВДНЗ України «Буковинський державний медичний університет», м. Чернівці, Україна

International journal of endocrinology Том 15, №3, 2019
Date: 2019.07.10
Categories: Endocrinology
Sections: Specialist manual
Authors: Волошин О.І., Глубоченко О.В., Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці
International journal of endocrinology 5 (29) 2010
Date: 2010.09.17
Categories: Endocrinology

Back to issue