Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 20-22, 2012

Back to issue

Патріарх департаменту міжнародного науково-технічного співробітництва МОЗ УРСР

Authors: Віталій Пінчук, начальник департаменту міжнародних зв’язків Міністерства охорони здоров’я УРСР в 1985–1990 рр.

Sections: Нistory of medicine

print version

Відповідальність — це та ціна,
яку ми платимо за владу.

Вінстон Черчілль

Антип Никифорович Біденко народився до революції, у 1915 році, у с. Ставище Таращанського району на Київщині. У своїх спогадах Антип Никифорович не раз говорив, що з його села вихідцем є і Віктор Степанович Карпенко, д.м.н., професор, директор Київського НДІ урології і нефрології, який досяг вершин медицини без опіки «вищестоящих».

Він пишався своїм земляком, мабуть, і тому, що директор теж був «від сохи»… Обидва вони знали, що таке постоли, гребінні штани на виріст, знали ціну і смак хліба насущного і що означає нести відповідальність за своїх молодших братів і сестер.

Погано вдягнений, голодний, А. Біденко вступив у Харківський (тоді — столичний) медінститут, став військовим лікарем, а після завершення навчання був направлений на Далекий Схід, де вже пахло димом війни. З початку Великої Віт­чизняної війни А.Н. Біденко був лікарем у Червоній Армії, що спочатку відступала, а потім перейшла в наступ. Завершив війну на південних землях рейху.

Після салюту Перемоги полковник медичної служби А.Н. Біденко ще довго служив начальником військового санаторію у м. Брамбах (НДР), у якому оздоровлювався вищий командний склад Радянської Армії, серед яких були і маршали, майбутні міністри оборони СРСР Г.К. Жуков, А.А. Гречко.

А. Біденко нагороджений орденами і медалями СРСР і НДР. Його прізвище занесене в енциклопедію Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації був направлений на посаду начальника медичної служби Київського суворовського училища.

Коли холодна війна закінчилася, країни різних ідеологічних уподобань під егідою ООН, ВООЗ, ЮНЕСКО, МАГАТЕ й інших міжнародних організацій вимушені були співпрацювати. Відставному полковнику медичної служби була запропонована посада в міжнародному відділі Міністерства охорони здоров’я, який займався питаннями міжнародного науково­технічного співробітництва (МНТС) в галузі медичної науки у співробітництві з колегами соціалістичних і капіталістичних країн, підбором і підготовкою фахівців для надання практичної медичної допомоги народам країн, що розвивалися, дружнім країнам і підготовкою для них національних медичних кадрів.

***

Я щасливий, що доля звела мене з цією людиною й іншими членами колективу відділу, які займалися серйозною, відповідальною державною роботою.

На той час я працював в управлінні кадрів МОЗ УРСР. Антип Никифорович запропонував мені роботу в їх міжнародному відділі. Врешті це вплинуло на мою подальшу долю, світогляд. Міжнародним зв’язкам я віддав близько 20 років свого життя. Усі ці роки Антип Никифорович був для мене наставником, учителем, ідеологом, батьком. До речі, з моїм батьком вони були однолітками, навіть народилися в квітні.

А перед цим у мене була ще довга й нелегка дорога в медицину — хвиляста, з вибоїнами, з численними перешкодами. Тоді у моїх думках ще не було категоричного «Я буду лікарем!».

Після закінчення 10 класів і робітничої академії в Шаргороді, що на Вінниччині, мені довелося працювати за різними будівельними спеціальностями, бути вільнонайманим у військовій авіачастині (ШМАС), служити строкову службу в стройовій частині ПрикВО (м. Львів, З. Вода).

Минуло більше ніж 6 років, коли я «дозрів» і сказав собі, що, мабуть, подамся в медицину…

Закінчив підготовчі курси і, щоб доля мене більше не екзаменувала, подав документи в Іркутський медичний інститут, куди і вступив без блату, з солідним надлишком балів. Навчаючись в інституті, я відчував фінансову підтримку батьків, але завжди в нагоді мені були набуті до армії і в армії навички за різними спеціальностями, тому моя сім’я жила безбідно.

Після закінчення ІІІ курсу я влаштувався медбратом у хірургічне відділення дитячої лікарні № 6, яке було базою педіатричного факультету медінституту. Постійна ургентна робота в асептичному відділенні лікарні була корисною для моєї подальшої кар’єри, адже тут була і хірургія, і анестезіологія зі своїми екстремальними законами…

Після закінчення вищої школи мене направили на роботу у м. Алзамай Нижньо­удинського району, що за 55 км від знамени­того Тайшета, де фактично бере початок БАМ. Це вузлова станція, звідки потяги прямують до Братська, Желєзногірська, Усть­Кута, а в інший бік — до м. Абакан Красноярського краю. Звідси, з Тайшета, брав початок брежнєвський БАМ, де були закопані гроші майбутнього комуністичного суспільства.

Це регіон ліспромгосподарств, об’єднаних у трест «Тайшетліс», що базувалися у передгір’ї Саян, неподалік від р. Бірюси, яка, поєднавши річки гір Нижня і Верхня Гутара, Тагул, Топорок, несла свої чисті холодні води, петляючи по безмежній східносибірській тайзі. Зазвичай цю воду можна було зачерпнути долонями чи квартою і пити з великою насолодою, настільки вона була смачна. Ці річки, зариблені знаменитим сибірським харіусом, тайменем, лином, сорогою, були принадою для знаних майстрів слова Є. Євтушенка, В. Распутіна, В. Пікуля, В. Афанасьєва, які засвідчили це у своїх поезіях, повістях, романах. У цих місцях, у яких у давні часи працювали на лісоповалах каторжники, радянські «зеки», «хіміки», чекаючи дня, коли старою БАМівською дорогою, а хто і новою, роз’їдуться по домівках, уже «перевиховані»…

Працюючи в цьому регіоні, я встиг побувати і в Саянах, де ми, закинуті попутно лісниками на гелікоптері, ловили делікатесні риби.

Кожен сибіряк, яким був також і я, відчував себе підготовленим до зими, якщо він припас діжечку на 50 літрів харіуса з душком, солоних чи маринованих білих груздів (закуска під горілку), брусниці, кедрових горіхів.

Часто з Саян гірськими швидкоплинними річками, на яких були каскади порогів, небезпечні заломи, ми сплавлялися аж до Тайшета на 8­метровому човні нашого друга­мисливця Жені Кузнєцова, сибірського самітника, як ми його називали.

Женя був професійним мисливцем. У своїх угіддях він добував щорічно до 200 (!) соболів, серед яких були і баргузинські, заготовляв у липні близько тонни солонини з сохатих (самців), яку зберігав у заднених бочках у холодній гірській воді, готова солонина танула в роті. Заготовляв на сплав і харіус, і все це дозволяло йому суттєво збільшити сімейний бюджет.

Наше перебування в його тайговій «квартирі», у цьому воістину дикому світі Саянських гір було неперевершеним. Там вечорами ми заварювали чай на відкритому вогнищі в чорному від кіптяви й заварки чайнику за таким рецептом: 1 пачка індійського чаю + 1 банка згущонки + 3 л тамтешньої річкової води. Ми називали його тайговим чаєм.

Оточуюча нас природа зі смужкою відкритого зіркового неба міжгір’я Саян була казковою, із неймовірною тривожною тишею загадкової тайги.

Мені довелося побувати і в містечку Жигалово, що на р. Лені, де царський уряд перевиховував революціонера Валерія Куйбишева і його «інфікованих» революційними бацилами товаришів. А туди, в Жигалово, дійсно «только самолетом можно долететь», як співали студенти­романтики тих часів.

На півночі Іркутської області, поряд із поселенням Бодайбо, де мили золото, за 300 км, видобували стратегічну жильну слюду — на той час дефіцитний матеріал для радіоелектроніки.

Мером поселення Горна Чуя Мамсько­Чуйського району був мій друг Ілля Григорович Костянов, уродженець Кавказу, у якого я тричі гостював взимку, щоразу милуючись гольцями, вічною мерзлотою, прозорим північним небом, де зірки кидали тіні на сніг від рухомих і нерухомих предметів, не кажучи вже про тінь від місяця. На своїй північній дачі Ілля в умовах вічної мерзлоти вирощував картоплю, не маючи, як він казав, проблем із колорадськими жуками.

Там я познайомився з прекрасними людьми, які не прижились у столичних містах, обласних центрах СРСР, які кинули виклик суспільству, маючи певний «шиз», знайшовши себе на «Сєвєрі», отримуючи великі преференції, які давали їм можливість забезпечити собі безбідну старість у квартирах, придбаних на Кавказі і, як правило, на узбережжі Чорного моря.

Але вони були для мене такими ж зрозумілими, як і мій друг, філософ по суті, мер слюдяної столиці Радянського Союзу.

Моє життя в Сибіру залишило в душі добрі спогади, готовність до безкорисливої допомоги. Я спілкувався з місцевими жителями, незважаючи на те, які посади вони займали — від генерального директора тресту «Тайшетліс» Віктора Івановича Піменова до звичайного жителя татарського поселення Алгашет Валентина Аникійовича. Вони часто використовували міцні російські слівця, але були щирі, беззлобні.

Коли я приїхав в Україну і поселився в купленій під Києвом руїні, то ніяк не зміг звикнути до місцевого менталітету, він мене скрізь переслідував — це користолюбство, життя за принципом «рука руку миє», могоричі тощо.

Більше 3 місяців я не міг влаштуватися на роботу, ставши на всяк випадок у чергу в ­Управлінні охорони здоров’я, був у цій безстроковій черзі десь 125­м на посаду лікаря­стоматолога. Я довго, мабуть, чекав би свого часу, якби добрі люди не порадили мені скаржитися в Міністерство охорони здоров’я УРСР. Знову мені пощастило: я був прийнятий заступником міністра Борисом Павловичем Криштопою після заповнення «об’єктивки» (анкети). Скільки я пам’ятаю, ми завжди спілкувалися і співпрацювали з Борисом Павловичем — і в період його роботи в Міністерстві охорони здоров’я, і коли він працював завідуючим кафедрою в інституті удосконалення лікарів. А перед цим Борис Павлович із червня 1979 року три роки працював речником президента Афганістану Бабрака Кармаля з питань охорони здоров’я, якого ми благословили на інтернаціональні справи. Сама його зовнішність була переконливо афганською, але дипломатичний погляд гострих, проникливих, розумних очей аж ніяк не був «афганським». До пари йому була дружина — «аргентинка» Валентина Миронівна, доцент кафедри іноземних мов Київського медичного інституту, із якою ми теж співпрацювали.

Після зарахування мене в апарат Міністерства охорони здоров’я для мене відразу ж знайшлася посада лікаря­стоматолога в міській клінічній лікарні № 12, де нині знаходиться кафедра щелепно­лицевої хірургії. Скажу відверто, велика кількість працівників МОЗ надалі оцінили мою професійність, адже я не залишав діяльності лікаря­стоматолога всі роки моєї роботи в Міністерстві охорони здоров’я УРСР.

Не раз мій учитель, завідуючий кафедрою хірургічної стоматології проф. Ю.Й. Бернардський запитував, чи поєдную я стоматологію із роботою в міністерстві і, не чекаючи відповіді, продовжував: «Пам’ятайте, Віталію Івановичу, кожен лікар повинен відчувати щастя лікування».

Я це розумів і, більше того, теоретично і практично удосконалювався, що дало підстави для відрядження мене на роботу в урядовий шпиталь ЛНДР (м. В’єнтьян) за міжурядовим контрактом (СРСР — ЛНДР), а потім і в арабську капіталістичну країну (Єменська Арабська Республіка).

Свої відрядження за кордон я сприймав не як поїздки на заробітки, а як виконання інтернаціональної місії… То було моє внутрішнє переконання, особисте.

***

Найбільш активна робота нашого департаменту, можна сказати без перебільшення, припала на 1975–1991 рр. Навіть після розвалу СРСР по інерції чітко організоване міжнародне співробітництво продовжувалося під егідою Москви. І в 1992 році, мабуть, ніхто приховано не хотів руйнувати міцний зв’язок із центром — «а раптом…».

Відомо, що міжнародні організації, особливо ВООЗ, тоді давали адекватну оцінку стану охороні здоров’я в Радянському Союзі. Нам дійсно не було соромно за радянську медицину. Ми організовували і проводили на теренах союзних республік безліч міжнародних заходів із питань охорони здоров’я, проводили виїзні цикли навчань курсантів ВООЗ, серед яких були представники Скандинавських та інших країн Європи, Індії, Латинської Америки.

Тоді Україна була успішною і входила в першу десятку країн світу.

Нині, піднімаючи питання про причини відставання вітчизняної медицини, зокрема в такому важливому її напрямку, як трансплантологія, президент НАМНУ, екс­міністр охорони здоров’я Андрій Сердюк на шпальтах щотижневика «2000» (№ 13) наголошує, що держава сьогодні фінансує всі проекти дуже обмежено. Забезпечення лікувальних установ (центрів) покладено на місцеві бюджети охорони здоров’я, які практично фінансують виплату заробітної плати й комунальні послуги.

До однієї з найвагоміших причин відставання вітчизняної медицини і науки він прямо чи опосередковано відносить відсутність єдиної контролюючої й організуючої державної служби. Особисто мені важко зрозуміти, як Міністерство освіти і науки, яке нині очолює Д.В. Табачник, координує медичну науку в Україні, як її прив’язують до «міжнародних стандартів», коли відсутнє повною мірою державне фінансування, коли заробітна плата медичних працівників недалека від прожиткового мінімуму, у той час як медики в більшості країн Європи входять у п’ятірку найкраще оплачуваних категорій працівників бюджетної сфери.

***

Враховуючи, що наукове співробітництво стало пріоритетним у нашій діяльності, Антип Никифорович запропонував керівництву Міністерства охорони здоров’я наблизити наші функції до управління науки і ввести наш департамент у штат нового підрозділу, що в часи реформування міністерства називався Головним управлінням науки і міжнародних зв’язків.

Новостворений главк спочатку очолював д.м.н., професор О.А. П’яток, високоінтелектуальна, толерантна людина, справжній науковець. Потім — П.М. Перехрестенко, нині директор НДІ гематології і переливання крові.

Наш департамент курирував заступник міністра охорони здоров’я П.Г. Отрощенко, людина з відмінними моральними якостями, якого по праву шанували вчені­медики України, керівники вищих навчальних медичних закладів і науково­дослідних інститутів. При вирішенні всіх наших проблем, скорочуючи шлях руху документів, ми завантажували роботою нашого куратора Петра Григоровича або зверталися безпосередньо до міністра.

Це дало потужний імпульс розширенню співробітництва в галузі медичної науки і отриманню нової його якості. Цими проблемами і займався метр нашого департаменту, полковник у відставці А.Н. Біденко, який ще довго готував за командирською звичкою напіввійськові документи. Ми нерідко називали його лагідно, шанобливо Дєдом, і він не ображався.

До певного часу ми не знали, що й суворовці теж придумали йому влучне прізвисько, коли він працював начмедом. Працюючи в урядовому шпиталі в ЛНДР, я потоваришував із дипломатом, який свого часу навчався в суворовському училищі. Далі він навчався в Ленінграді, знав китайську і тайську мови, працював у країнах Південно­Східного регіону. А коли у спогадах ми повернулися до Києва, виявилось, що і він знав полковника Біденка, який крутив суворовцям вуха за шкідливу звичку — куріння.

Кадети його називали Череп… Мені дісталося від Дєда за озвучення розвідданих, які я привіз із країн наркотичного трикутника…

***

МНТС установ, які були підвідомчі Міністерству охорони здоров’я УРСР здійснювалося згідно з планом союзного міністерства, що координувало і фінансувало усі заходи.

Співробітництво проводилося з соціалістичними, капіталістичними країнами і країнами, що розвивалися, шляхом виконання досліджень у рамках координаційних центрів у системі СЕВ, ВООЗ, участі в роботі міжнародних науково­технічних організацій, участі в роботі міжнародних європейських і націо­нальних наукових форумів, ознайомлення з зарубіжним досвідом прийому іноземних спеціалістів і стажування їх у наукових і лікувально­профілактичних установах. Співробітництво проводилося з найбільш актуальних проблем сучасної медицини.

Треба відмітити, що вивчення зарубіжної періодичної літератури було джерелом отримання важливої інформації, що використовувалась різними спеціалістами у науковій і практичній діяльності.

Республіканська медична бібліотека під керівництвом беззмінного директора Раїси Павленко була і є джерелом медичних знань у республіці і для академіків, і для молодих науковців, і практичних лікарів. Я не думаю, що Раїса Іванівна зараз має достатньо можливостей для поповнення фонду бібліотеки, скоріше за все, вона користується багатством ще того часу, адже медична література, особливо іноземного видавництва, нині занадто дорога… Інтернет, на який посилаються поверхневі фахівці від медицини, не замінить живого слова корифеїв, які щиро діляться своїми академічними знаннями на шпальтах газет, журналів, у книгах.

***

МНТС науково­дослідних установ Міністерства охорони здоров’я УРСР із соціалістичними країнами проводилося на двосторонній і багатосторонній основі. Воно було організовано відповідно до директивних документів вищестоящих організацій і в деяких випадках регламентувалося міжурядовими договорами країн — членів СЕВ і міжінститутськими договорами.

До 1988 р. ми співробітничали з соціалістичними країнами за 63 темами (27 тем на багатосторонній основі і 36 тем — на двосторонній). У цих проектах брали участь 12 НДІ Києва, Харкова, Одеси і 5 медінститутів (Львівський, Київський, Одеський, Івано­Франківський і Харківський фармінститут). Тематика охоплювала актуальні проблеми медицини і становила обопільний інтерес.

Треба віддати належне співробітництву українських НДІ, медичних інститутів із колегами з НДР, перш за все з відомою клінікою Шаріте (Берлін), з університетами міст Грейсфальд, Магдебург тощо.

Київський НДІ гігієни праці і профза­хворювань (директор — академік Ю.І. Кундієв), співробітничав із Центральним інститутом медицини праці, університетом м. Грейсфальд (НДР) у галузі психофізіологічних особливостей представників різних професій із різним рівнем психологічного навантаження в промисловості і сільському господарстві.

Науковці Київського НДІ ортопедії і травматології (директор — Г.В. Гайко) разом з ученими НДР, УНР, НРБ проводили дослідження з розробки нових методів лікування зовнішнього кісткового кровообігу при захворюваннях суглобів, асептичного некрозу головки кістки стегна, сколіозах, вроджених деформаціях переднього відділу грудної клітки тощо.

Київський медичний інститут (директор — Є.Г. Гончарук) на двосторонній основі співробітничав із питань вивчення етіології й особливостей перебігу розсіяного склерозу і з питань туберкульозу й пульмонології.

Міністерства охорони здоров’я УРСР і НДР теж обмінювалися високими делегаціями з питань медичних кадрів і кадрової політики, із питань наукового співробітництва, для розробки планів і укладання договорів. Колишні міністри охорони здоров’я УРСР А. Романенко, НДР Г. Мюллер, генеральний консул НДР у Києві І. Хельдке дуже багато зробили для двостороннього співробітництва в галузі медицини й отримали державні нагороди.

Антип Никифорович Біденко (куратор наукового співробітництва) і я (керівник департаменту) теж отримали срібні відзнаки НДР.

***

Співробітництво з капіталістичними країнами — це особливий розділ нашої роботи, що вимагав великої відповідальності при підготовці документів, у тому числі і виїзних документів учених для представлення їх у ЦК Компартії УРСР, при літуванні (цензурі) доповідей, наукових статей для друку за кордоном.

Стиль роботи відставного полковника А.Н. Біденка був академічним. Приглядаючись до нього й аналізуючи його роботу, я думав про те, що Антип Никифорович сам міг би стати відомим ученим­медиком або дипломатом, політичним діячем. Його дії, аналіз міжнародного життя, висновки були неперевершені. Він завжди казав, що наш департамент повинен генерувати наукові ідеї в інститутах і робити все необхідне для їх реалізації.

Високий інтелект, інтелігентність, дипломатичність, гострий розум піднімали Антипа Никифоровича в очах академіків, ректорів і директорів інститутів, учених­медиків. У нього було багато друзів серед учених, а сам він глибоко поважав академіків Ю.І. Кундієва, О.О. Шалімова, О.М. Лук’янову, Г.В. Книшова, Л.Т. Малу, Н.О. Пучковську, І. Матяшина — світочів української медичної науки.

Без перебільшення скажу, що департамент мав авторитет завдячуючи таким взаєминам між ученими республіки і нами, що єднало нас у досягненні цілей. Ми зовсім не були для них чиновниками міністерства — ми були колегами, однодумцями.

Антип Никифорович був ініціатором колективного стилю роботи, коли колективна ідея приймалася за основу. Кожен співробітник міг надійно підстрахувати в роботі іншого, без затримки, у кожному розділі нашої роботи. Витоку інформації з відділу ніколи не було не тому, що ми мали допуски по І відділу, це був стиль нашої роботи.

***

Науково­технічне співробітництво з капіталістичними країнами було не менш інтенсивним і результативним. На основі міжурядових договорів між СРСР і США про співробітництво в галузі медичної науки й охорони здоров’я Київський НДІ загальної й комунальної гігієни ім. Марзєєва (директор — академік М.Г. Шандала) виконував 2 теми:

— Вивчення біологічної дії неіонізуючої мікрохвильової радіації.

— Вивчення біологічної дії статистичних і низькочастотних полів.

Співробітництво здійснювалось на взаємовигідній основі.

Програма передбачала чіткий розподіл результатів праці і безкорисний обмін результатами. З 1987 р. інститут виконував функції координатора співробітництва. Радянська делегація фахівців­виконавців на чолі з координатором від СРСР академіком АМНУ і директором М.Г. Шандалою, у складі якої був і старший науковий співробітник цього інституту, нині президент АМНУ і директор інституту А.М. Сердюк, не раз виїжджала в США. Під час зустрічі радянських й американських учених обговорювалися результати досліджень, проведених у СРСР і США за програмою співробітництва, обговорювалась програма обопільної роботи на перспективу.

Харківський НДІ терапії (директор — академік Л.Т. Мала) у рамках радянсько­американської програми «Атеросклероз» проводив вивчення ранніх механізмів атеросклерозу.

Одеський медичний інститут (кафедра дитячих хвороб) співробітничав із педіатричною клінікою інституту Дж. Газдіні (Італія, Генуя) із проблем найбільш поширеного захворювання дітей — муковісцидозу. Згідно з планом виконання спільних досліджень проводилися робочі зустрічі, обмін фахівцями, лекції з найбільш актуальних проблем у медицині.

***

Учені й фахівці установ Міністерства охорони здоров’я УРСР брали участь у роботі міжнародних науково­технічних організацій як тимчасові радники ВООЗ, експерти­доповідачі. Директор Київського НДІ, академік Ю.І. Кундієв брав участь у нараді робочої групи ВООЗ із питання критеріїв якості оточуючого середовища у зв’язку з його забрудненням хімічними сполуками (Японія, Токіо, 1988 р.), у нараді директорів інститутів з міжнародних проблем безпеки хімічних речовин по лінії ВООЗ, ЮНЕП (США, Ресерч, 1988 р.) тощо. Сам інститут є флагманом у співробітництві з центром ВООЗ. І не дивно, що 10 наших фахівців були в резерві для роботи в цій авторитетній міжнародній організації.

У травні 1987 р. на базі інституту проведені міжнародні навчальні курси з профілактичної токсикології пестицидів для фахівців країн, що розвивались.

Унаслідок участі директора інституту академіка Ю.І. Кундієва і його співробітників у багатьох міжнародних заходах НДІ мав можливість отримати інформацію з ряду актуальних напрямків санітарно­гігієнічної науки.

Із 1986 р. ВООЗ почала фінансування наукових досліджень у Київському НДІ ендо­кринології (директор — академік М.Д. Тронь­ко), який співробітничав із Центром відділу репродукції людини.

Харківський НДІ терапії (директор — академік Л.Т. Мала) співробітничав із ВООЗ за програмою «Розвиток інтегрального підходу до профілактики основних неінфекційних захворювань».

Дослідження Харківського НДІ мікробіології вакцин і сироваток із проблем внутрішньолікарняних інфекцій включало і комплекс робіт, які проводились згідно з протоколом ВООЗ за програмою «Епідеміологічний нагляд за внутрішньолікарняними інфекціями і їх медикаментозною стійкістю».

Ректор Донецького медінституту професор В. Казаков, завідуючий кафедрою фізіології, був членом національного комітету ІБРО (міжнародна організація з вивчення мозку при ЮНЕСКО).

Завідуючий кафедрою дитячих хвороб педіатричного факультету Одеського мед­інституту професор Рєзник був постійним членом робочої групи Європейського конгресу з муковісцидозу.

Він також брав участь у роботі Х Міжнародного конгресу з даної патології в 1988 р. у Сіднеї.

Після аварії на Чорнобильській АЕС у створеному Центрі радіаційної медицини, який очолив міністр охорони здоров’я А.Ю. Романенко, під егідою МАГАТЕ проводилися ряд значущих самітів, конгресів з участю відомих вчених у цій сфері з Європи, у тому числі Скандинавських країн, Індії, Японії. Тільки в 1986 році було проведено 9 таких заходів.

Звітні дані про прийом у Міністерстві охорони здоров’я УРСР і підвідомчих установах іноземних спеціалістів із питань МНТС у 1986, 1987 роки говорять самі за себе (табл. 1).

***

Одним із важливих розділів роботи департаменту МНТС був підбір і підготовка спеціалістів для роботи за кордоном, переважно у країнах, що розвивались.

У моєму розумінні Сирія, Туніс, Алжир, Оман, Катар, Індія, Чилі, ряд країн Центральної Африки не входили до цього переліку, але наші фахівці з міжурядових конт­рактів і там працювали.

Робота передбачала підготовку лікарів високої кваліфікації, викладачів, у т.ч. і клініцистів медичних університетів, кандидатів із числа науковців для роботи в організаціях ВООЗ, навчанні в спецклінординатурі, а також підготовку середнього медичного персоналу.

Підготовка передбачала й вивчення однієї з мов країн перебування — англійської, французької, іспанської, португальської. У 33 країни, із якими ми співробітничали щорічно після підписання контрактів, близько 350 медичних працівників виїжджали на роботу за кордон. Звітуючи перед вищестоящими організаціями, департамент міжнародних зв’язків проводив глибокий аналіз співробітництва, перш за все в галузі науки, визначаючи ефективність використання результатів МНТС, особливо в рамках державних планів економічного і соціального розвитку СРСР і УРСР з відомчих і міжвідомчих програм.

Під час виконання робіт у наукових установах республіки отримано ряд позитивних результатів, які мали як теоретичне, так і практичне значення.

Це відноситься і до фундаментальних тем досліджень, і до банальних. Скажімо, впроваджений на ЧАЕС Мінатоменерго СРСР і розроблений спільно із вченими НДР метод автоматизованого передвахтенного конт­ролю операторів блочних щитів керування атомних електростанцій дозволив конт­ролювати фізіологічні дані операторів, слідкувати за рівнем їх працездатності.

За матеріалами співробітництва з США у СРСР опубліковано 26 статей.

У результаті наукових досліджень по МНТС в галузі кардіології успішно впроваджена розроблена система оцінки лікування хворих на ІХС із застосуванням інструментальних методик, фармпроб тощо.

Упровадження розробок з удосконалення відновного лікування хворих, які перенесли інфаркт міокарда, дозволило підвищити повернення до праці більше ніж 80 % хворих і суттєво скоротити терміни реабілітації, що дає значний економічний ефект.

Таких даних з інших запланованих тем МНТС можна навести безліч.

Висновки і пропозиції по МНТС лягли в основу діяльності Міністерства охорони здоров’я УРСР з удосконалення співробітництва, його розширення, розвитку прямих зв’язків між установами, зі створення спільних виробництв із країнами — членами СЕВ. Питання МНТС були предметом обговорення на нарадах у міністерстві в присутності вчених, керівників установ і НДІ.

Проводилося навчання спеціалістів установ УРСР, які займалися питанням організації МНТС із партнерами з країн — членів СЕВ. Навчання проводилось на семінарах, які організовувались Академією зовнішньої торгівлі СРСР, торгово­промисловою палатою УРСР, українським філіалом Всесоюзного об’єднання «Внештехника».

Від усіх НДІ були отримані і проаналізовані пропозиції щодо розширення співробітництва зі своїми зарубіжними колегами.

Звичайно, мали місце і деякі недоліки, які не завжди залежали від діяльності нашого департаменту. Патріарх департаменту А.Н. Біденко сміливо ініціював керівництву Мін­здраву УРСР нові ідеї щодо усунення недоліків і підвищення ефективності МНТС. Ця ініціатива була предметом тривалої дискусії перш за все в нашому департаменті як із проблем наукового співробітництва, покращення планування спільних досліджень, так і з відрядження по контрактах за кордон медичних працівників безпосередньо нашою респуб­лікою.

Адже практично Мінздравом СРСР включались у план співробітництва тільки ті теми, які були рекомендовані головними союзними інститутами, що не дозволяло повною мірою реалізувати потреби медичної науки республіки в міжнародному співробітництві.

УРСР самостійно могла б робити перші кроки на шляху виходу на пряме співробітництво. З цією метою були підготовлені пропозиції з конкретних наукових проблем, які передані в Раду Міністрів УРСР і в генеральні консульства соціалістичних країн у м. Києві, яких було 8 і які виконували функції посольств.

Враховуючи особливе значення цього питання, ми вважали за необхідне приділити також увагу питанням активної пропаганди за кордоном передових досягнень у галузі нашої медичної науки.

Не все вдалося зробити. Нові політичні й ідеологічні буревії вплинули і на кадрову політику в нашому відомстві. Зовнішніми зв’язками почали керувати люди, які були далекі від фундаментальних установ науки. Новий міністр сидів ще на одному кріслі — депутатському, із якого можна було лобіювати свої інтереси. У Київ на ПМЖ поприїжджали з новими віниками «любі друзі» нового міністра, які думали, що наукове співробітництво — це «совдепівський пережиток» в охороні здоров’я.

Певний час міжнародними зв’язками «керував» син Івана Драча, прямо зі студентської лави, як і переважна більшість інших керманичів охорони здоров’я, які зручно влаштувалися в «дубові» крісла міністерства і наукових установ.

А тим часом Україна, «завдячуючи» благо­дійності по розповсюдженню (безоплатно) шприців для наркоманів, зайняла перше місце за захворюванням на СНІД, туберкульоз і особливо стан захворюваності на туберкульоз ув’язнених в українських тюрмах.

Через депутатський тупик трансплантація органів теж зайшла в глухий кут. Ми безнадійно відстали і боїмось собі признатися в цьому, це при тому, що НДІ, які очолювали Герої Соціалістичної праці академк Амосов М.М., академік Шалімов О.О. ще за життя підготували створені і випещені ними інститути, впритул підійшли до питань трансплантації органів. Це можна сказати і про Героя Соціалістичної Праці академіка Ромоданова А.П., директора НДІ нейрохірургії, про професора, директора НДІ урології і нефрології Карпенка В.С. і багато дечого іншого.

І не дивно, що працівники медичної сфери, лікарі, медсестри, звертаючись у приватні «вербувальні пункти», залишають країну і їдуть у гарячі точки на роботу з ризиком для свого життя і членів своєї сім’ї.

Учені­медики скоро переведуться на теренах України, а медична наука перейде в руки таких учених, як «знаменитий нейрохірург», за фахом муляр, львівський мешканець Андрій Слюсарчук, які за роки «становлення демократії в Україні» придбали собі про запас за помірну плату дипломи і до них регалії.

Мене ніскільки не здивувала стаття в центральній газеті «Ваше здоров’я» від квітня ц.р. заступника директора Департаменту кадрової політики, освіти, науки та запобігання корупції України Олександра Волосовця, який на запитання, скільки наших лікарів виїхало працювати за кордон, відповів, що така статистика відсутня. За неофіційними джерелами, лише в Німеччині працює до 1 тис. наших лікарів. Він підкреслив, що це гарні лікарі, які мають практичні навички, знають кілька мов, володіють новими технологіями.

Я не буду коментувати сумні висновки щодо кадрової політики чиновника нинішнього Міністерства охорони здоров’я.

Мені шкода лікарів, які в переважній більшості ще не можуть виїхати за кордон на роботу.

Я розумію тих лікарів, які з ризиком для життя працюють у країнах військових дій, де їх цінують.


Similar articles


Back to issue