Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Journal of Ukrainian psychiatrists Association" (02) 2013

Back to issue

Законодавство про психічне здоров’я в Англії та Уельсі

Authors: Денис Угрин, психіатр, Лондонський університет, Великобританія

Categories: Psychiatry

Sections: Medical forums

print version


Summary

Другі Львівські психіатричні зустрічі «Етика і право в психіатрії. Історичний погляд. Що далі?»

Психічні розлади належать до числа найбільш поширених захворювань у Великобританії. Кожен четвертий захворіє на психічний розлад протягом свого життя. У певний проміжок часу до 10 % дітей страждають від психічних розладів [1]. Дослідження консорціуму ВООЗ «Психічне здоров’я у світі» (2004), проведене у 14 країнах, показало, що 20,4 % осіб в українській популяції мали симптоми психічних розладів протягом останніх 12 місяців, а у 4,8 % осіб ці розлади були серйозними. Порівняно з іншими країнами Україна має найвищі рівні поширеності афективних розладів (9,1 %), а друге місце за частотою посідають розлади, що зумовлені зловживанням психоактивними речовинами (6,4 %). Лише невелика частка з цих осіб отримувала хоч якесь лікування протягом 12 місяців, у тому числі 19,7 % із тих, хто мав серйозний психічний розлад [2].

Окрім цього, висока поширеність психічних розладів і страждань, що їх супроводжують, асоціюється з ймовірною небезпекою. У суспільній уяві ризик небезпеки, пов’язаний із психічними розладами, набагато більший, ніж справжній додатковий ризик небезпеки, що зумовлюють психічні захворювання. Як би там не було, сприйняття цього ризику в законодавстві, що стосується психічного здоров’я, є предметом окремої уваги, основна дилема полягає у необхідності, з одного боку, захисту суспільства від хворих, а з іншого — захисту пацієнтів.

Законодавство Англії та Уельсу у сфері охорони психічного здоров’я має довгу історію. «Акт про божевільні» (The Madhouses Act) 1774 року (зі змінами у 1828 і 1832 роках) надав владу суспільству «обмежити особу з хворим розумом, яка видається схильною зашкодити собі або іншій особі».

У подальшому були інші законодавчі акти: «Закон про божевілля та окружні притулки» (The Lunacy Act and County Asylum Act) 1845 року, «Закон про божевілля» (The Lunacy Act) 1890 року, «Закон про психіатричне лікування» (Mental Treatment Act) 1930 року, «Закон про психічне здоров’я» 1959 року та «Закон про психічне здоров’я» 1983 року (змінений у 1995 та 2007 роках).

У діючому на сьогодні «Законі про психічне здоров’я» у першу чергу йде мова про забезпечення пацієнтів допомогою, якої вони потребують, щоб захистити їх і, таким чином, ширші верстви суспільства від заподіяння шкоди. Крім цього, останні зміни скеровані на те, щоб підтримати удосконалення лікувальних установ і посилити гарантії, щоб привести законодавство Англії та Уельсу у відповідність до європейського законодавства в галузі захисту прав людини.

У діючому «Законі про психічне здоров’я» міститься п’ять головних засадничих принципів. Відповідно до принципу мети рішення згідно з цим законом мають прийматися з огляду на зменшення шкоди, яку спричиняє психічний розлад, повинні забезпечити максимальну безпеку і добрий стан здоров’я (психічного і фізичного) пацієнтів і захистити суспільство від спричинення шкоди.

Відповідно до принципу найменш обмежувальних альтернатив слід мінімізувати спроби застосування будь­яких інтервенцій без згоди пацієнта, щоб забезпечити мінімальне обмеження його свободи, відповідно до якої вони застосовуються.

Відповідно до принципу поваги ті, хто приймають рішення, повинні усвідомлювати та поважати різноманітні потреби, цінності та обставини кожного пацієнта, у тому числі його расу, релігію, стать, вік і сексуальну орієнтацію. Вони мають враховувати побажання та почуття пацієнтів (незалежно від того, чи вони їх висловлюють, чи їх можна заздалегідь передбачити), щоб, таким чином, настільки, наскільки це є доречним, поважати побажання, які є практичними і узгоджуються з метою рішення. Не повинно бути незаконної дискримінації.

Відповідно до принципу співучасті пацієнти повинні залучатися, наскільки це є практичним у певних обставинах, до розробки й планування надання їм допомоги, щоб гарантувати її надання у спосіб, наскільки це можливо, адекватний та ефективний. Слід заохочувати залучення осіб, що піклуються про пацієнта, членів родини і інших осіб, які зацікавлені у добробуті пацієнта (незалежно від того, чи існують певні причини для зворотного), і серйозно ставитися до їх поглядів.

І останнє. Відповідно до принципу ресурсів ті, хто приймає рішення, повинні знаходити й використовувати доступні ресурси для себе й пацієнтів у найбільш ефективний, достатній та неупереджений спосіб. Ті, хто приймає рішення, повинні враховувати вимоги та точку зору іншої сторони.

Два розділи «Закону про психічне здоров’я» частіше за все застосовуються у ситуації, коли йдеться про недобровільне утримання пацієнтів. Щоб утримуватись згідно з розділом 2, особа повинна (1) страждати від психічного розладу, який за своїм характером та супенем є підставою для утримання особи в лікарні для діагностичної оцінки (або оцінки й наступного медичного лікування), принаймні протягом певного періоду, і (2) її слід утримувати в інтересах її власного здоров’я або безпеки або з огляду на безпеку інших осіб.

Розділ 2 дозволяє утримання терміном до 28 діб, цей термін не відновлюється, вимагаються рекомендації двох психіатрів (один з яких є навченим спеціалістом із застосування «Закону про психічне здоров’я») і одного немедичного професіонала в галузі психічного здоров’я, на практиці частіше за все — соціального працівника. Розділ 2 також гарантує право на апеляцію до Трибуналу психічного здоров’я (має бути подана протягом 14 днів) і керівників лікарні.

Інший розділ, що часто використовується у лікуванні, — це розділ 3. Він застосовується у випадках, коли пацієнт страждає від психічного розладу і характер та ступінь його психічного розладу є таким, що вимагає надання йому лікування в лікарні. Окрім цього, задля здоров’я або безпеки пацієнта або інших необхідно, щоб він отримував таке лікування, і воно не може бути наданим без того, щоб його не утримувати згідно з цим розділом. А відповідне лікування має бути доступним.

Лікування, згідно з розділом 3, призначається тривалістю до 6 місяців. Так само, як і щодо розділу 2, це лікування повинне рекомендуватися двома психіатрами (один із яких є навченим спеціалістом з застосування «Закону про психічне здоров’я») і одним немедичним професіоналом у галузі психічного здоров’я, термін цього лікування може бути відновленим — спочатку на шість місяців, подальші оновлення — до одного року. Найближчі родичі пацієнта можуть заперечувати щодо утримання пацієнта згідно з цим розділом, і це заперечення може бути відхилене тільки судом. Пацієнт має можливість подати апеляцію до Трибуналу психічного здоров’я під час кожного періоду утримання. Окрім цього, пацієнт може подати апеляцію до керівників лікарні в будь­який час. Жодне лікування не може бути призначене пацієнтові протягом трьох місяців без його інформованої згоди або за наявності непогодження незалежного лікаря.

У «Законі про психічне здоров’я» центральне місце відведене питанням дієздатності та отримання інформованої згоди. Дієздатність — це власне здатність приймати рішення. Отримання інформованої згоди стосується схвалення або погодження, зокрема, після осмисленого розгляду. Згідно із «Законом про психічне здоров’я», поняття «недостатня дієздатність» стосується ситуації, коли особа у певний час не здатна прийняти рішення стосовно питання, що зумовлене погіршенням або порушенням функціонування розуму або мозку.

Дієздатність припускається у всіх дорослих та підлітків старшого віку. Для того щоб встановити недостатню дієздатність, використовується тест, що складається з двох етапів:

1. Чи є в особи погіршення або порушення функціонування розуму або мозку?

2. Якщо так, тоді… Чи означає це погіршення або порушення недостатню дієздатність особи в певний час, щоб приймати рішення або певне рішення, тобто чи проявляється в осіб усе з чотирьох перерахованих пунктів:

— Чи можуть вони розуміти інформацію?

— Чи можуть вони запам’ятовувати (утримувати) інформацію?

— Чи можуть вони зважити або використовувати інформацію?

— Чи можуть вони повідомити про своє рішення?

Якщо у пацієнта відмічається недостатня дієздатність, будь­яке рішення слід приймати, виходячи з найкращих інтересів пацієнта. Жодна інша особа не може дати інформовану згоду від імені дорослого з недостатньою дієздатністю.

Такі принципи законодавства про психічне здоров’я формувалися і постійно розвивалися протягом багатьох сторіч. Законодавство про охорону психічного здоров’я в Україні, навпаки, порівняно нове. Після розпаду СРСР колишні радянські країни почали розробляти власне, нове законодавство про психічне здоров’я. Асоціація психіатрів України розробила «Закон про психіатричну допомогу», який було схвалено українським парламентом у 2000 році, і він у подальшому набув статус чинного закону. Українське законодавство про психічне здоров’я має багато спільних рис із подібним законодавством у країнах Європи, але також існують і значні труднощі, щоб впровадити його принципи в повсякденну психіатричну практику.

Ясна річ, що законодавство про психічне здоров’я — це лише один із факторів, що сприятимуть покращенню психічного здоров’я в Україні. Нова політика, нові пріоритети і нові програми підготовки фахівців у галузі охорони психічного здоров’я мають враховувати незадоволені потреби населення. Зокрема, подальший розвиток і функціонування системи первинної допомоги здатні привернути увагу до широкого кола психіатричних станів і є найбільш важливими в Україні. Реформування законодавства щодо психічного здоров’я повинно відображати, а можливо, і створювати засади важливої ролі первинної допомоги у виявленні, діагностиці та лікуванні поширених психічних розладів в Україні.


Bibliography

1. Meltzer H., Gatward R. The mental health of children and adolescents in Great Britain. — London: The Stationey Office, 2000.

2. WHO. Prevalence, severity, and unmet need for treatment of mental disorders in the world health organization world mental health surveys // JAMA. — 2004. — 291(21). — 2581­90.


Back to issue