Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 3 (487) 2014

Back to issue

Пам’ятати про хворого

Authors: Петро Ляшук - доцент медицини, журналіст, м. Чернівці

Sections: Specialist manual

print version

Статья опубликована на с. 25 (Укр.)


Стосунки лікаря й хворого є головною складовою частиною проблеми медичної етики взагалі й лікарської деонтології зокрема. Це пояснюється особливою специфікою діяльності лікаря, якому хворий із надією довіряє своє здоров’я і життя, перед яким розкриває всі свої переживання. Така довіра хворого передбачає високі моральні якості лікаря. Морально-етичні вимоги до лікарської діяльності зумовлені її гуманістичним змістом.


Бажання допомагати в нещасті, полегшити муки ближнього було одним із перших проявів зародження людяності в стосунках між первісними людьми. В індійських манускриптах говориться, що для хворого лікар повинен бути батьком, для одужуючого — братом, для здорової людини — другом.

Етичні мотиви професійної діяльності, психологічні й моральні особливості лікаря та хворого, специфіка їх стосунків привертають увагу з часів зародження медицини. Так, за уявленнями Гіппократа, ідеальному лікарю властиві «презирство до грошей, сумлінність, простота в одежі, повага, рішучість і охайність... божественна вищість».

Необхідно підкреслити, що значення лікарського обов’язку стосовно хворого в минулому найбільш високого рівня досягло в російській земській медицині. Земські лікарі своєю працею не тільки допомагали хворим, але й формували в уяві людей переконання в тому, що у світі існують співчуття, безкорисливість і добро і що це винятково важливо для збереження душевної рівноваги в тяжку хвилину життя.

На прапорі російської медицини ще у ХVIII столітті були накреслені слова Д. Самойловича про те, що лікарі мають бути «...милосердними, співчутливими, люб’язними, любити свого ближнього, як самого себе».

З сивої давнини, з давніх часів лікарська професія як ніяка інша тісно пов’язана з особистими якостями лікаря. «Професія лікаря — це подвиг, вона вимагає самопожертви, чистоти душі і чистоти прагнень» (А.П. Чехов). А. Швейцер (лікар, мислитель, музикант, гуманіст) у зеніті своєї філософської й музичної слави покинув затишний світ старого континенту й поїхав в Африку, назустріч небезпеці та хворобам. Він писав: «Повага до життя не дозволяє мені приділяти самому собі своє щастя... Взамін ти маєш принести іншим життям особливо велику жертву, частину свого життя».

Важливо також, щоб лікар був не тільки висококваліфікованим спеціалістом, але й всебічно розвинутою, ерудованою й висококультурною людиною. Тому медицина для справжнього лікаря — більше ніж професія, вона — особливий спосіб життя.

«Професія лікаря — це особлива професія. Основне при наданні медичної допомоги — своєчасно поставити діагноз, призначити необхідне лікування. Але окрім цього, величезну роль в успішному лікуванні відіграють стосунки лікаря і хворого — такт, любов до людини, нерідко й самовідданість», — писав академік В.Х. Василенко.

«...У медицині немає двох світів: світу лабораторії та світу клініки, світу духу та світу тіла. Є один єдиний світ, у якому відбуваються безкінечно складні явища... Усвідомлюючи єдність людського організму, справжній лікар одночасно лікує і відчай, і органічні порушення, які він породжує. Важливість місії лікаря становить його відмінність від усіх інших громадян» — так А. Моруа охарактеризував діяльність лікаря. С.П. Боткін таким чином визначив завдання медицини: «Метою клінічної медицини є запобігання хворобам, лікування захворювань, що вже розвинулися, і полегшення страждань хворої людини».

Якщо взяти до уваги (за визначенням ВООЗ), що здоров’я — це не лише відсутність фізичних недуг, а й соціальне і духовне благополуччя, то насамперед саме медики повинні турбуватися про підвищення добробуту народу, соціальні права й громадянські свободи, чисте довкілля та неотруйну їжу. На жаль, внаслідок надмірної технізації медицини відбулася девальвація клінічного мислення, має місце невиправдане сподівання на «комп’ютерний» діагноз. Робота з результатами параклінічних та лабораторних обстежень, а не з самим хворим не сприяє своєчасному розпізнаванню низки захворювань.

Для лікаря нині існує небезпека того, що при безлічі відомостей про сучасні методи обстеження можна пропустити факти клінічного значення, здобуті при спілкуванні з хворим. Важливо не тільки те, що говорить, але й те, як говорить хворий. Оскільки ВООЗ проголосила наступні 100 років століттям сімейної медицини, лікарям доведеться вирішувати не тільки медичні проблеми, а й психологічні, педагогічні, соціальні, правові й навіть політичні.

В.В. Вересаєв говорив, що успіх лікарського старання значною мірою залежить від чуйності лікаря, від його вміння увійти в душевний контакт із хворою людиною. І лікарі стараються оволодіти цим мистецтвом, хоча це далеко не завжди їм вдається. Тому закономірне прагнення передати гуманні традиції медицини від одного покоління лікарів до іншого. Професія, нехай найгуманніша в світі, ще не робить усіх, хто причетний до неї, гуманістами.

Лікар повинен боротися за здоров’я та життя хворого, поки залишається хоча б невеличка надія. Коли читаєш про останні дні О.С. Пушкіна, стає втішно від усвідомлення того, що біля ліжка поета, який помирав у жорстоких стражданнях, виявився такий чуйний лікар, як В.І. Даль, який зумів втішити й підбадьорити поета, вселити йому перед смертю надію — «Spiro, spero» («Дихаю, сподіваюсь»). Т. Сіденхем («англійський Гіппократ») з успіхом призначав своїм пацієнтам по кілька рядків улюбленого ним «Дон-Кіхота» на сон прийдешній. А автор цього твору С. Сервантес писав: «Ніщо не обходиться нам так дешево і не ціниться так дорого, як ввічливість».

Зрозуміла необхідність одночасного впливу на тілесну основу хвороби та на душевний стан хворого. Вселити надію на одужання, підтримати в ньому силу життя, ту силу, яка, говорячи словами С. Моема, «діє зсередини і яскравим своїм полум’ям освітлює хвилину нашого буття так, що навіть нестерпне стає терпимим». Можна вірити в щирість англійської королеви Єлизавети, яка перед смертю запевняла свого лікаря, що готова йому віддати все своє королівство тільки... за один день життя.

Важко без хвилювань читати про передсмертне прохання О. Бальзака продовжити йому життя хоча б на 6 днів. Іноді «...немає ліків, сильніших за надію... і незначний натяк на песимізм у виразі обличчя або в словах лікаря може коштувати пацієнту життя. На жаль, обман невід’ємний від нашої професії, оскільки правда буває часто досить печальною і її не можна сказати хворому» (А. Мунте).

Пам’ять про лікарів минулого, про їх традиції зцілення жива. Ми знаємо, що в Україні були і є лікарі, зарплата яких не забезпечує прожиткового мінімуму, але вони працюють, тому що не бути лікарями вони не можуть. Неможливо змиритися з думкою про те, що допомога лікаря — це товар, що купує в нього пацієнт, що це бізнес. Сумно, коли лікар дивиться на хворого як на джерело прибутку. У медицину вже проникли окремі нездорові елементи комерції та підприємництва.

Приховані можливості людського організму надзвичайно великі, тому необхідна особлива обережність у прогнозуванні хвороби. У французів є афоризм: «У медицині і в любові не говори «завжди» і не говори «ніколи». Щоб лікувати хворих, самих професійних знань мало — успіх в лікуванні багато в чому залежить від особистості лікаря, широти його поглядів, його душевного складу. «Слід бути ясним в думці, чистим морально й охайним фізично» (А.П. Чехов). О.М. Ясиновський на запитання про професійні якості лікаря відповів одним словом: «Душа».

«Я не можу поважати лікарів, які лікують з 9:00 до 15:30 і вважають, що хвороби в неробочі дні й вихідні теж відпочивають», — говорив хірург К. Бернард. «Я не знаю більшої переваги, ніж доброта», — писав Л. ван Бетховен. Добро, зроблене людям, ніколи не минає безслідно. Віддавна серед усіх народів існує заслужена повага до людей у білих халатах. Кожен хворий має право вимагати, щоб його недуга була в центрі уваги. Часто хворі люди страждають не стільки від серцевої недостатності, скільки від браку сердечності. У лікаря завжди дефіцит часу, але не повинно бути дефіциту милосердя. «У лікарняній палаті, біля ліжка хворого лікарі майже рівні богам. Але над ними є вищий суд — їхня совість», — писав А. Моруа.

У світлі стосунків лікаря та хворої людини лікареві необхідно постійно вдосконалювати свою кваліфікацію, бути висококультурною людиною. Загальна ерудиція — один із засобів впливу лікаря на хворого. Труднощі лікарської діяльності можуть бути компенсовані покликанням до обраної спеціальності, любов’ю до хворої людини. Шлях лікаря устелений не тільки трояндами, але й терном, й останнього часто більше.

Лікар повинен стати опорою, отим єдиним «мисом доброї надії» та порятунку. Адже, як уже було відзначено, «нема ліків, сильніших за надію» (А. Мунте).

Місія лікаря — не пройти повз людину понівеченої долі, не дати їй поринути у вир нескінченних страждань, підтримувати оптимізм. Відомо багато випадків, коли невиліковні хворі не збідніли душею, залишили слід у пам’яті багатьох поколінь. «Ні, я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні...» (Леся Українка). А Тарас Шевченко! А Л. ван Бетховен, великий глухий, який зачарував своєю музикою людство на віки!.. Художник-каліка Анрі Тулуз-Лотрек створив шедеври світового масштабу...

Стосунки лікаря та хворого будуються з різнобічних компонентів професійного, психологічного, морального, етичного, економічного й юридичного характеру. Якщо в інших вишах відповідно до профілю читаються курси «Педагогічна майстерність», «Майстерність актора», «Дипломатичний етикет» та ін., то в системі вищої медичної освіти подібні дисципліни представлені недостатньо.

Складнощі в спілкуванні з хворими людьми зумовлені й тим, що їх психіка травмована в результаті хвороби. Однак реакція лікаря на грубість хворого не повинна будуватись за принципом бумеранга. Ми не поділяємо постулату «Хворий завжди правий». Ми стикаємося з явищами нашої дійсності на ниві соціально-правової нестійкості держави, що проголосила прекрасні ідеї, але не зуміла запровадити їх у життя. Лікар не має права особисті проблеми привносити у свою професійну діяльність, бо це може примножити біль, страх і відчай хворих людей, які чекають від медицини якщо не зцілення, то полегшення власних страждань.

Необхідно завжди бути «якнайближче до хворої людини» (Ф.Г. Яновський), пам’ятати про людину та її страждання, боротися за людське життя, сповідуючи девіз: «Світячи іншим, згораю сам». Знаменита клятва Гіппократа, пізніше багаторазово модифікована залежно від конкретних історичних та соціальних умов, класових і державних інтересів, і сьогодні, більше ніж через дві тисячі років, читається як сучасний, нестаріючий, повний моральної енергії документ. Повчальні слова Гіппократа: «Добитися в хворобах подвійного — приносити користь або не шкодити». Характерно, що учасники ІІ Всесвітнього деонтологічного конгресу в Парижі (І967) знайшли можливим доповнити клятву Гіппократа єдиною фразою: «Клянусь навчатися все життя».


Щоб виправдати надії хворих, не досить просто працювати: слід трудитися стільки, скільки необхідно хворому. Медицині потрібні свої Прометеї. Недарма голландський лікар Ван Тульпіус у XVII столітті запропонував як емблему для медицини запалену свічку з девізом: «Світячи іншим, згораю сам». І в ХХІ столітті важко уявити собі більш промовистий символ самовідданої лікарської праці.  


Similar articles

Роздуми про охорону здоров’я і медицину
Authors: Петро Ляшук - доцент медицини, журналіст, м. Чернівці
"News of medicine and pharmacy" 18 (472) 2013
Date: 2013.11.29
Sections: In the first person
Етичність поведінки медичного персоналу
Authors: Аким Літвак,
доцент кафедри гуманітарних та соціально-політичних наук ОРІДУ НАДУ при Президентові України, кандидат медичних наук

"News of medicine and pharmacy" №1 (678), 2019
Date: 2019.02.21
Sections: Specialist manual
Authors: О.М. Ковальова, д.м.н., професор, завідувач кафедри внутрішньої медицини № 1; В.М. Лісовий, ректор Харківського державного медичного університету, д.м.н., профессор; Т.М. Амбросова, к.м.н., доцент Кафедра пропедевтики внутрішньої медицини № 1 Харківського державного медичного університету
"Internal medicine" 4(4) 2007
Date: 2008.05.30
Categories: Family medicine/Therapy, Therapy
Sections: Medicine. Doctors. Society
Розвиток етичної думки в медицині
Authors: Аким Літвак,
доцент кафедри гуманітарних та соціально-політичних наук ОРІДУ НАДУ при Президентові України, к.м.н.

"News of medicine and pharmacy" №11 (698), 2019
Date: 2019.10.24
Sections: Specialist manual

Back to issue