Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

"News of medicine and pharmacy" 14 (552) 2015

Back to issue

Особливості медико-санітарних втрат і організації екстреної медичної допомоги населенню та військовослужбовцям в зоні проведення антитерористичної операції

Authors: Кочін І.В. - ДЗ «Запорізька медична академія післядипломної освіти МОЗ України», кафедра цивільного захисту та медицини катастроф

Categories: Medicine of emergency

print version

Статья опубликована на с. 16-18 (Укр.)

 

Вступ

Існуючі тепер у Службі медицини катастроф (СМК) і Службі швидкої медичної допомоги (СШМД) організаційні засади та методологічні основи розробки планів функціонування цих служб розраховані на надання екстреної медичної допомоги (ЕМД) населенню в мирний час. Основною причиною потреби у подальшому реформуванні СМК, СШМД та Військово-морських сил (ВМС) Збройних сил України (ЗСУ) є необхідність якомога скоріше забезпечити взаємодію між ними та пристосувати їх до ефективної спільної діяльності з організації та надання ЕМД населенню і військово–службовцям в зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів, а також нагальна потреба проведення змін у медичному секторі сфери національної безпеки, збалансованому з можливими соціально-економічними та кадровими ресурсами держави для забезпечення здатності функціонально об’єднаних медичних служб у виконанні нових місій і завдань, що випливають з умов проведення антитерористичної операції (АТО), політики підтримання безпеки в регіоні та національних інтересів [2, 8].

Мета роботи — проаналізувати матеріали офіційної статистики та експертних висновків стосовно безповоротних та санітарних втрат (отриманих поранень і загибелі) серед мирного населення та військовослужбовців, визначити організаційні та методологічні основи удосконалення спільної діяльності СМК, СШМД та ВМС ЗСУ з організації та надання ЕМД у зоні бойових дій і локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій –областях.

Матеріали та методи

Проаналізовано наукові публікації та офіційну інформацію з Інтернету про медико-санітарні втрати мирного населення та військовослужбовців ЗСУ, стан організації й надання ЕМД СМК, СШМД та ВМС ЗСУ з урахуванням особливостей ме–дичного забезпечення в зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях. Аналітико-експертним методом та методом контент-аналізу проведено дослідження медико-санітарних втрат і організації надання ЕМД мирному населенню та військовослужбовцям ЗСУ. Проте інформація про медико-санітарні втрати та стан організації і надання ЕМД, що містилась у доступній вітчизняній та зарубіжній літературі з даних питань й Інтернеті, має дещо розрізнений характер, але дає можливість зрозуміти загальний стан справ, закономірності та тенденції і виявити специфічні особливості досліджуваних явищ і процесів, зробити обґрунтовані висновки. За науковими історичними джерелами проаналізовані загальні втрати особового складу військ у війнах і збройних конфліктах ХХ ст., організаційні та медичні аспекти надання медичної допомоги населенню та військовослужбовцям, постраждалим від воєнних дій [3, 7, 10, 12].

Результати та обговорення

Аналіз практики міжнародних відносин переконує, що воєнна сила сьогодні має репутацію інструмента, що дозволений і застосований зовнішньою та внутрішньою політикою багатьох держав. Згідно з воєнною доктриною України, імовірного противника щодо жодної країни світу не вбачалося, що було, як виявилося на практиці, хибним і легковажним припущенням. Але, за свідченням стратегічних досліджень і висновків військових експертів, воєнна загроза для України завжди існувала, що демонструє збройна окупація Криму Росією, провокування та здійснення збройних дій у східних областях України [5]. Наявність на озброєнні російської армії різноманітних засобів збройної боротьби, збільшення їх можливостей зумовлюють складний, високоманеврений та винищувальний характер бойових дій. Велика напруженість, рішучість, значний просторовий розмах воєнних дій значно збільшують величину безповоротних та санітарних втрат військ і цивільного населення. За висновками військових експертів, вищенаведені особливості сучасної вій–ни спричиняють не тільки збільшення величини та ускладнення структури медико-санітарних втрат, а й збільшення серед них частки смертельно поранених [4, 6, 9].
Збройний конфлікт у Донецькій і Луганській областях між незаконними збройними формуваннями (за прямої активної їх підтримки й участі армії Росії) та ЗСУ призвів до потрапляння у зону бойових дій як військовослужбовців, так і великої кількості мирного населення, які гинуть та зазнають поранень різного ступеня тяжкості [1, 6, 11, 15].
Розвиток військової техніки й озброєння, способи та методи його бойового використання тягнуть за собою загальні втрати особового складу військ (безповоротні та санітарні), чималу кількість загиблих, величину та специфіку медико-санітарних втрат серед мирного населення, що визначає особливості наслідків бойових дій та локальних воєнних конфліктів на щільно заселених територіях інтенсивної промислової діяльності зі значною кількістю потенційно небезпечних об’єктів (ПНО). ПНО — це об’єкти, на яких використовують, виробляють, переробляють, зберігають або транспортують радіоактивні, вибухо- та пожежонебезпечні, небезпечні хімічні та біологічні речовини, що створюють реальну загрозу виникнення джерел техногенних надзвичайних ситуацій (НС) внаслідок обстрілів та руйнування ПНО. Це, у свою чергу, визначає особливості організації та надання у дошпитальний період загальної медичної та ЕМД, а також шпитальної кваліфікованої та спеціалізованої медичної допомоги як цивільними установами галузі охорони здоров’я країни, так і військово-медичними закладами ЗСУ на етапах лікувально-евакуаційного забезпечення (ЛЕЗ) [2, 6, 8, 13].
Бойові дії, що розгорнулися на теренах Луганської і Донецької областей, спровоковані збройним нападом Збройних сил Росії з використанням найманців, є найтяжчими в Україні з часів Другої світової війни [2, 5, 14]. Як вважають військові експерти, аналогів цій війні немає у світі, оскільки одночасно використовуються збройні формування українських сепаратистів, різноманітних найманців сусідніх країн, які підтримані державним керівництвом Росії, забезпечуються зброєю та боєприпасами, а її збройні сили беруть безпосередню участь у бойових діях та окупації території України, що визначає рівень безповоротних і санітарних втрат військовослужбовців ЗСУ та населення.
Станом на січень 2015 р., за офіційною статистикою, в зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях співвідношення кількості вбитих українських бійців до поранених становить 1 : 3,8. Більш несприятливе це співвідношення 1 : 2 було у травні — червні 2014 р. Майже третина смертей на передовій відбуваються через те, що не надана або неправильно надана перша медична допомога в золоту годину. Значна частина військовослужбовців потрапила до зони бойових дій, не знаючи елементарних правил та не маючи навичок надання першої медичної допомоги [3, 5, 14, 15].
Слід зазначити, що під час Другої світової вій–ни кількісне співвідношення вбитих та поранених бійців Червоної армії становило 1 : 2, тоді як під час війни в Іраку (2003–2011 рр.) серед збройних сил США таке співвідношення становило 1 : 8. Станом на квітень 2009 р. втрати військ США в Іракській вій–ні становили: загиблих — 4266 осіб, поранених — 31 153 особи. Наведені дані серйозно розходяться з інформацією іракського відомства з прав людини. Згідно зі звітом відомства, жертви серед мирного населення, армії і поліції в Іраку з початку 2004 р. по кінець жовтня 2008 р. становили 85 694 людини. Число поранених за цей час оцінюють у 147 195 осіб. Дії військових і загроза тероризму змусили понад 2,5 млн іракців покинути свою батьківщину, основний потік біженців припав на Йорданію та Сирію. Згідно з даними Пентагону, в перебігу бойових дій безповоротні втрати серед військовослужбовців ЗС США становили 4487 осіб. Крім того, на території Іраку було вбито 2097 американських цивільних службовців. Бойові та небойові санітарні втрати США пораненими становили 31 921 і 40 350 осіб відповідно. В перебігу кампанії загинули 174 журналісти, які висвітлювали конфлікт. За даними американської некомерційної організації National Priorities Project, війна обійшлася національному бюджету США більше ніж у 805 млрд доларів [4].
На початку АТО в Луганській і Донецькій областях великою була кількість смертей на полі бою — 1159 бійців (95 %). За офіційною статистикою Організації Об’єднаних Націй (ООН), в Україні за час конфлікту загинуло 5486 бійців і 12 972 було поранено. Серед поранень найбільше зустрічаються травми кінцівок (62,6 %) та голови (37,4 %). Очевидно, що кевларові шоломи ще недостатньо добре захищають бійців від мін та куль снайперів. Окрім того, часто трапляються комбіновані поранення. При медичній евакуації поранених автотранспортом нерідко автомобілі потрапляють під обстріл і перевертаються, а поранені бійці додатково отримують травми від наслідків аварії та обстрілу [5, 6, 15]. Окрім фізичних травм, бійці отримують ще й травми психологічні. Близько 80 % військовослужбовців і цивільного населення в зоні бойових дій мають психолого-психічні порушення — від бойової втоми до гострих психічних травм. Найбільший вражаючий фактор — це недосипання, і з цим важко боротися, оскільки особливо вночі відбуваються тривалі гарматно-мінометні обстріли як бойових позицій, так і населених пунктів із мирними мешканцями. За останні 5 місяців понад 900 осіб отримали психолого-психіатричну допомогу. Близько 9 % були виписані у здоровому психічному стані, а 10 % залишилися на лікуванні з психічними порушеннями. Львівський шпиталь прийняв 1339 поранених бійців. За час конфлікту загинуло 25 медичних працівників, серед яких 6 військових та 19 цивільних [1, 3, 8].
До шпиталів надходять військовослужбовці та цивільні особи, поранення яких більше ніж у 60 % становлять осколкові, отримані внаслідок обстрілів з «Градів» і мінометів. Ще близько 30 % — вогнепальні поранення, решта — опіки від застосування бойових засобів. Найбільше ушкоджуються кінцівки — близько 57 % поранень, серед них 39 % — поранення ніг [1, 3].
За інформацією ООН, із середини квітня 2014 р. до 27.03.2015 р. на Донбасі вбиті 6083 особи, 15 397 осіб зазнали поранень. Водночас в ООН припускають, що реальна кількість загиблих та поранених може перевищувати ці цифри. У своїх звітах ООН послуговується тільки відкритими даними, що оголошує влада України та Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ). Інформація стосовно кількості загиблих серед українських силовиків у зоні АТО змінюється дуже швидко. Так, 02.03.2015 р. у Генштабі ЗСУ повідомили, що на Донбасі загинув 1541 військовий, а 6226 — зазнали поранень. Вже 22.03.2015 р. у МО України заявили про 1750 загиблих військових. Швидку зміну у даних пояснюють процесом ідентифікації тіл загиблих. Багато загиблих бійців перебувають у списках зниклих безвісти. На 02.03.2015 р. у лавах ЗСУ та Національної гвардії 376 осіб перебувають у такому переліку (324 — ЗСУ, 52 — Нацгвардії). За час дії нових Мінських угод (від 15.02 до 02.04.2015 р.) загинуло 75 українських військових, близько 400 бійців поранено. Згідно з інформацією СБУ станом на початок квітня 2015 р., за час війни на Донбасі у полоні бойовиків побувало понад 2500 осіб, близько 400 українців досі перебувають у полоні. За інформацією ООН станом на 17.04.2015 р., в Україні налічують 1198 млн переселенців із Донбасу, з яких 154 635 дітей. За цей час у нещасних випадках загинуло 65 дітей, а 174 зазнали поранень. За оцінками ООН, війна так чи інакше зачепила 5 млн осіб. Відновлення тільки звільнених територій Донбасу коштуватиме $1,5 млрд, крім того, додатково необхідні витрати на утримання переселенців, допомогу постраждалим та родичам жертв війни [5, 9, 11, 13].
Окремі лікарі хірургічного профілю з власної ініціативи перейшли на роботу до районних лікарень зони бойових дій, до яких у першу чергу надходять поранені з поля бою. Під впливом практичної роботи в хірургічних відділеннях лікарі дійшли висновків, що надто важливим аспектом збереження життя поранених є навчання бійців надання першої невідкладної медичної допомоги, тому частина лікарів стала інструкторами з тактичної медицини. Навчання бійців дуже важливе тому, що першим, хто опиниться поряд із пораненим і буде спроможним надати допомогу, буде такий же боєць. Саме бійцю треба надати медичні знання, які допоможуть врятувати життя і самому собі, і пораненому поряд. За статистикою Міністерства оборони України, під час бойових дій у зоні АТО загинуло близько 1000 українських військових, з яких кожного п’ятого-шостого можливо було врятувати при вмінні самих бійців надавати першу невідкладну медичну допомогу [5, 6, 14].
Військові медичні експерти ЗС США, за результатами оцінки санітарних втрат особового складу військ майже 20 років тому, дійшли висновку, що 90 % бійців під час боїв помирали до зустрічі з військовим медиком. Тепер, за стандартами НАТО, кожен боєць повинен бути навчений і зобов’язаний вміти надавати першу невідкладну медичну допомогу. На додаток до цього у кожному військовому підрозділі ЗС США є декілька бійців-парамедиків, які вміють надати більш кваліфіковану і в більшому обсязі першу невідкладну медичну допомогу, що дозволяє підтримати пораненому життєво важливі функції організму до прибуття військових медиків та евакуації до шпиталю. Застосування такої перевіреної у бойових діях військово-медичної технології у ЗС США з надання першої невідкладної медичної допомоги пораненим самими бійцями та бійцями-парамедиками, вміла підтримка вітальних функцій організму на полі бою, своєчасна медична евакуація поранених за призначенням сприяли досягненню медичної і соціальної ефективності, що відбилося у показниках дуже низької летальності в історії бойових дій ЗС США — 9 загиблих на 100 поранених [9, 14, 15].
Розвідка Федеративної Республіки Німеччина оцінює ймовірну кількість загиб–лих в бойових діях, що розгорнулися на теренах Луганської і Донецької областей, у 50 000 осіб, що майже у десятеро перевищує дані про загиблих ЗСУ та ООН. На думку військових експертів, офіційні цифри загиблих занадто занижені та не заслуговують на довіру. Виступаючи напередодні Мюнхенської конференції, Президент України П. Порошенко за–явив, що кількість загиблих становила 1200 військових і 5400 мирних мешканців. За даними ООН від 03.02.2015 р., жертвами бойових дій стали 5358 осіб, поранено понад 12 235 осіб [3, 5, 11].
За повідомленням головного лікаря СШМД м. Донецька, щоденно отримують поранення близько 20 мирних мешканців, які потрапляють під артилерійські та мінометні обстріли. Отримують поранення й медичні працівники, які виїжджають на виклики для надання ЕМД пораненим і хворим. На окупованій території Донецької області цілодобово працює 209 бригад СШМД [6].
Умови перебігу воєнних дій на Сході України вимагають організації ЛЕЗ за евакуаційним типом, що зумовлено неможливістю здійснювати організацію та надання ЕМД достатньо великій кількості поранених і хворих, як військово–службовців, так і цивільних осіб, у зоні постійного обстрілу системами залпового вогню, артилерією, танками, мінометами, стрілецькою зброєю, перш за все у зв’язку з підвищенням небезпеки повторного ураження ушкоджених, необхідністю забезпечити високу рухомість транспортних засобів медичних служб, збереження життя та безпеку медичних працівників. У зв’язку з цим виникла (особливо при великих санітарних втратах військ і цивільного населення) необхідність евакуації значної частини поранених і хворих до лікувально-профілактичних установ (ЛПУ), що розташовані не тільки в зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів, а й поза їх ме–жами, тобто там, де можна створити належні умови для їх повноцінного лікування, що відповідає вимогам медичної науки та воєнно-медичної польової доктрини [2, 3, 6, 8].
Досвід медичного забезпечення збройних сил СРСР у період Радянсько-фінської війни (1939–1940) та Другої світової війни (1939–1945), а також досвід організації медичного забезпечення 40-ї армії ЗС СРСР під час війни в Афганістані (1979–1989) та інших збройних конфліктів (Північний Кавказ, Чеченська Республіка) переконливо доводить, що добре і чітко організоване проведення ЛЕЗ є фактором, що значною мірою визначає ефективність діяльності ВМС щодо забезпечення бойових дій військ [2, 7, 12].
У наш час СМК, СШМД та ВМС ЗСУ повинні бути готовими до будь-якого розвитку воєнних подій. Значну увагу необхідно приділяти системі ЕМД і шпиталям СШМД, яких обмаль у зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях. Тому потрібно визначити міські та центральні районні лікарні, в яких багатопрофільність, особливо в хірургічному плані, є вагомою складовою, посилити їх обладнанням і кваліфікованими кадрами, перепрофілювати роботу приймальних відділень у приймально-сортувально-діагностичні відділення, щоб вони були цілодобово готові до масового прийому поранених бійців та цивільних мешканців. Приймально-сортувально-діагностичні відділення повинні бути гарантовано забезпечені обладнанням і медикаментами, перев’язувальним матеріалом і запасами кисню, що є першочерговим завданням у сучасній суспільно-політичній ситуації, в якій перебуває Україна. При посиленні бойових дій або виході їх за межі Східного регіону система охорони здоров’я України не зможе надати ЕМД відразу всім. СМК і СШМД, систему ЕМД, шпиталі інтенсивної терапії та багатопрофільні лікарні потрібно посилити, маючи на увазі ще й те, що нині служба СМК перебуває і працює в режимі незавершеного реформування. Планувалося, що в результаті переформатування малих лікарень (на 5–7 ліжок), що є економічно витратними й мають низький рівень медичної допомоги (відсутність лабораторії, рентген-кабінету, УЗД, лікарів-спеціалістів), вивільнені медичні працівники підсилять СМК і СШМД [1, 2, 5, 8, 15].
Виявляється, найважливіша та найочіку–ваніша допомога пораненим бійцям — це автомашини СШМД, але спеціалізований медичний транспорт на фронті — рідкість, а без нього медичні працівники СМК, СШМД та ВМС ЗСУ не в змозі надати ЕМД у золоту годину. Навіть зусилля медичної бригади, укомплектованої найкваліфікованішими медичними працівниками та за наявності в них комплексу реанімаційного обладнання і медикаментів, стають марними, якщо не має змоги евакуювати пораненого. Тільки при достатньому забезпеченні спеціалізованим медичним транспортом, обладнаним сучасною апаратурою, медичні бригади можуть своєчасно дістатися до поранених бійців або цивільних мешканців, стабілізувати їх стан, надати ЕМД і доставити до шпиталю. Тому проблема забезпечення СМК, СШМД та ВМС ЗСУ броньованим спеціалізованим медичним транспортом у зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях залишається актуальною і чекає на своє вирішення на державному рівні [5, 6, 9, 13].
Аналізуючи результати реформування системи ЕМД в Україні, можна погодитись, що вона функціонує, але робити висновок про високу ефективність ЕМД у випадках бойової –політравми, при дорожньо-–транспортних пригодах, масових медико-санітарних втратах при НС не можна.
В першу чергу в зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях бракує броньованого спеціалізованого медичного транспорту з достатнім оснащенням, кваліфікованих медичних кадрів та повної укомплектованості медичних бригад. Згідно з чинним законодавством, лікарська бригада СШМД повинна складатися з лікаря, двох фельдшерів і водія, а фельдшерська — зі старшого фельдшера, медсестри і водія. Як мінімум — три особи. Тепер до 90 % фельдшерських бригад по всій Україні складаються з фельдшера і водія. Частково укомплектовані медичні бригади СШМД у неускладнених випадках у мирний час якось справляються з наданням ЕМД, але в зоні бойових дій при наявності поранених бійців та мешканців своєчасне надання медичної допомоги неукомплектованою лікарською або фельдшерською бригадою стає проблематичним [4–6, 9, 13].
Система етапного лікування з евакуацією за призначенням вимагає єдиної, з чітко визначеною алгоритмізацією воєнно-медичної польової доктрини, особливо для пересувних польових медичних закладів, які дозволяють здійснювати поза зоною бойових дій всю хірургічну допомогу з обов’язковою шпиталізацією поранених і хворих, яким вона життєво необхідна; шпиталізації поранених після хірургічних втручань; організованого забезпечення начальника медичної служби зони АТО, бойових дій та локальних воєнних конфліктів лікувальними закладами та транспортом для здійснення маневру; спеціалізації ліжкового фонду; відповідності складу ліжкового фонду за кількістю та структурою тилових етапів медичної евакуації до потреб даного етапу ЛЕЗ. Без комплексу цих організаційно-медичних заходів не можна вважати повноцінною систему етапного лікування з «евакуацією за призначенням». Особливістю медичного забезпечення військовослужбовців і населення зони бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях слід визнати активну спільну участь одночасно військової медицини ЗСУ з формуваннями СМК і СШМД та волонтерів у наданні ЕМД пораненим внаслідок бойових дій. Система етапного лікування з евакуацією за призначенням передбачає швидку доставку поранених до шпиталю, де їм може бути надана кваліфікована і спеціалізована ЕМД, проводитись лікування до визначеного результату, пропускаючи при цьому проміжні етапи, з подальшим направленням до реабілітаційних центрів [2, 3, 11].
Досвід надання ЕМД пораненим військово–службовцям і цивільному населенню зони бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях показує винятково велику залежність конкретних форм організації ЛЕЗ від бойової, тилової та медичної обстановки, достатньої кількості підготовленого кваліфікованого медичного персоналу, забезпеченості медичним, санітарно-господарським та спеціальним майном, медичним броньованим автотранспортом і авіаційним транспортом. Така залежність у співвідношенні змісту й обсягу ЕМД на етапах медичної евакуації військовослужбовців і цивільного населення полягає в тому, що в польових умовах зони бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях обсяг медичної допомоги та вибір хірургічного втручання й лікування визначаються, головним чином, активністю бойових дій, кількістю поранених і хворих, їх станом, кількістю лікарів, особливо хірургів, наявністю автотранспортних засобів, використанням вцілілих місцевих ЛПУ, додатково розгорнутих лікувальних закладів і медичного оснащення, пори року і погодних умов. Отже, серйозним недоліком роботи військової і цивільної медичної служб у зонах бойових дій та локальних воєнних конфліктів є проблема своєчасної евакуації поранених і хворих, що, в свою чергу, призводило до пізнього їх надходження до ЛПУ, затримки з наданням кваліфікованої та спеціалізованої ЕМД [1, 8, 9, 13]. Однією з причин цього є невідповідність штатних евакуаційно-транспортних засобів характеру бойових операцій, санітарним втратам і через це — обсягів фактичної медичної евакуації. Недостатня рухомість сил і засобів військової та цивільної медичних служб, обмеженість у кількості спеціального медичного броньованого автотранспорту перешкоджає перегрупованню медичних формувань та закладів, виконанню ними оперативного маневру відповідно до бойової обстановки та кількості санітарних втрат. Суттєвою перешкодою для своєчасного надання ЕМД та евакуації поранених військовослужбовців ЗСУ і цивільних осіб є навмисне гальмування цього процесу особовим складом військових підрозділів бойовиків та збройних сил Російської Федерації, що є брутальним порушенням міжнародних угод та Гуманітарного права стосовно поранених [3, 9, 14, 15].
У наш час надання ЕМД та здійснення ЛЕЗ на передовій покладено на медичні служби бойових підрозділів, а також на мобільні лікарсько-сестринські бригади, які сформовані на базі військових шпиталів. Наступний рубіж ЛЕЗ — це чотири мобільні шпиталі, з яких два розгорнуті в зоні АТО, а два перебувають у резерві, в пунктах постійної дислокації [1, 2, 8].
Найближчими до зони АТО виявилися Харківський і Дніпропетровський шпиталі, на які зорієнтовані два лікувально-евакуаційні потоки, для чого розгорнуті два мобільні шпиталі в зоні бойових дій, які забезпечують евакуацію поранених із поля бою. Застосована організація ЛЕЗ виявила медичну ефективність. Рівень летальності на етапах медичної евакуації становив усього 0,8 %, що в три рази нижчий, ніж під час останньої війни США в Іраку, і такий же, як під час бойових дій США в Афганістані [7, 12, 13–15].
Актуальною у ЗСУ і зоні бойових дій залишається проблема зупинки крово–течі, особливо серед військовослужбовців. У ЗСУ від кровотечі загинули 24 особи, але це не свідчить про те, що вони б вижили, якщо б на оснащенні був кровоспинний засіб, наприклад целокс. При масивному розтрощенні тканин організму, особ–ливо коли ушкоджується стегно, кровотечу дуже важко зупинити. Фахівцями військово-медичної служби проводиться аналіз і вирішується питання про ефективність окремих кровоспинних засобів та ліків, необхідних для зупинки кровотечі. Досвід військових лікарів НАТО дозволив дійти висновку про негативний вплив кровоспинних засобів, що спричинюють опіки тканин організму. Замість цього в них діє правило золотої години — протягом години після накладення джгута поранений повинен потрапити до лікаря. В ЗСУ військові медики намагаються вирішити цю проблему у такий же спосіб: до кожної батальйонно-тактичної групи прикріплена мобільна лікарсько-сестринська бригада. Лікарі знаходяться разом із бійцями і практично відразу можуть надати ЕМД, у тому числі зупинити кровотечу [1, 2, 4, 14]. Різниця між організацією надання ЕМД у ЗСУ і НАТО полягає в тому, що у них лікар перебуває за 100 км від поля бою і порятунок пораненого залежить від самого бійця і його товаришів. Оскільки медичне постачання ліками й перев’язувальними засобами не було достатнім, тим більше у війська не постачалися сучасні кровоспинні засоби, то військові лікарі ЗСУ, згідно з вимогами ЛЕЗ, перебували поряд із бійцями під час бойових дій [1, 3, 5, 6, 15].
Для забезпечення кваліфікованої, спеціалізованої та високоспеціалізованої ЕМД залучаються медичні установи Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) та Академії медичних наук (АМН). Сього–дні всі найбільш кваліфіковані медичні працівники, включаючи вчених, надають медичну допомогу пораненим у 28 установах АМН. ЗСУ не вистачає броньованого санітарного автотранспорту і медичних гелікоптерів, залучення яких для реалізації своєчасної медичної евакуації в системі ЛЕЗ значно покращить надання ЕМД військовослужбовцям і цивільному населенню в зоні АТО [1, 5, 6].
До недоліків надання ЕМД пораненим військовослужбовцям і цивільним особам у зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях слід зарахувати необхідність повторного надання хірургічної допомоги пораненим, що обумовлено неможливістю проведення вичерпних хірургічних втручань у польових умовах зони бойових дій у вцілілих місцевих ЛПУ та розгорнутих пересувних шпиталях. Цьому перешкоджають не тільки умови воєнної обстановки, а й недостатня в деяких випадках кваліфікація хірургів, що певним чином пов’язано з повним нехтуванням протягом тривалого часу керівництвом держави, оборонного відомства та галузі охорони здоров’я постійною систематичною підготовкою медичних працівників (лікарів, фельдшерів, медичних сестер, студентів) у вищих медичних навчальних закладах додипломної і післядипломної освіти з питань військової медицини, суттєвим зменшенням кількості студентів на кафедрах військової медицини, ліквідацією кафедр військової підготовки у вищих медичних навчальних закладах [4, 6, 7, 12].
Ускладнена організація ЕМД військовослужбовцям і цивільному населенню СМК і СШМД у зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях, оскільки діяльність служб, згідно з чинним законодавством, передбачена винятково в умовах мирного часу для ліквідації медико-санітарних наслідків НС та надання ЕМД, що потребує законодавчого та нормативно-правового вирішення на державному рівні. Тому актуальною проблемою є наукове обґрунтування напрямів удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, розробка проектів правових актів, організаційно-правових засад й конкретних заходів державного управління СМК і СШМД для їх переорієнтації щодо діяльності як для ліквідації медико-санітарних втрат НС мирного часу, так і в умовах бойових дій та локальних воєнних конфліктів і співпраці з формуваннями військової медицини ЗСУ [2, 8].
У зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів відбувається руйнування житлових будинків, соціальної інфраструктури, систем життєзабезпечення, закладів охорони здоров’я (лікувальних, санітарно-епідеміологічних, аптечних), скорочення кількості медичних і фармацевтичних працівників внаслідок поранень, захворювань, загибелі та полишення зони збройного конфлікту. Ситуація, що склалася, унеможливлює організацію й надання ЕМД військовослужбовцям і цивільному населенню медичними установами, СМК і СШМД на засадах роботи в повсякденних мирних умовах. В обставинах, що склалися в південно-східних областях України внаслідок збройної агресії Росії, істотне значення має об’єднання та співпраця СМК, СШМД та військової медицини ЗСУ для досягнення організаційного і медично-клінічного мультиплікаційного ефекту в організації та наданні ЕМД військовослужбовцям і цивільному населенню [8, 9, 13, 14].

Висновки

1. Велика напруженість, рішучість, значний просторовий розмах воєнних дій у Луганській і Донецькій областях значно збільшують величину безповоротних та санітарних втрат не тільки військ, а й цивільного населення. Особливості сучасної війни спричиняють не тільки збільшення величини та ускладнення структури медико-санітарних втрат, але й збільшення частки смертельно поранених.
2. Поранення військовослужбовців і цивільних осіб більше ніж у 60 % є осколковими, отримані внаслідок обстрілів, близько 30 % — це вогнепальні поранення, решта — опіки від застосування бойових засобів. Найбільше ушкоджуються кінцівки — близько 57 % поранень, серед них 39 % — поранення ніг.
3. Актуальною у зоні бойових дій залишається проблема своєчасної зупинки кровотечі у військовослужбовців і цивільного населення. Важливим аспектом збереження життя поранених бійців і цивільного населення є їх навчання надання першої невідкладної медичної допомоги.
4. Наявність великої кількості потенційно небезпечних об’єктів у Луганській і Донецькій областях створює реальну загрозу виникнення джерел техногенних НС внаслідок їх руйнування при бойових діях.
5. Особливістю організації та надання ЕМД у дошпитальний і шпитальний періоди як цивільними установами галузі охорони здоров’я країни, так і військово-медичними закладами ЗСУ на етапах ЛЕЗ є одночасне виникнення санітарних втрат внаслідок поранення під час бойових дій та техногенних надзвичайних ситуацій у результаті руйнування ПНО.
6. Умови перебігу воєнних дій на Сході України вимагають організації ЛЕЗ за евакуаційним типом, що зумовлено неможливістю здійснювати організацію і надання ЕМД достатньо великій кількості поранених і хворих, як військовослужбовців, так і цивільних осіб, у зоні постійного обстрілу, а також необхідністю збереження життя та безпеки медичних працівників. Захист медичного персоналу при виконанні професійних обов’язків є важливим елементом організації та надання ЕМД у зоні бойових дій.
7. Серйозним недоліком роботи військової і цивільної медичної служб у зонах бойових дій та локальних воєнних конфліктів є проблема своєчасної евакуації поранених і хворих, що призводить до пізнього їх надходження до ЛПУ, затримки з наданням кваліфікованої та спеціалізованої ЕМД. Однією з причин цього є невідповідність штатних евакуаційно-транспортних засобів характеру бойових операцій, санітарним втратам і обсягам фактичної медичної евакуації.
8. В зоні бойових дій та локальних воєнних конфліктів у Луганській і Донецькій областях бракує броньованого спеціалізованого медичного транспорту з достатнім оснащенням, кваліфікованих медичних кадрів та повної укомплектованості медичних бригад. Залучення санітарного авіаційного транспорту для своєчасної медичної евакуації в системі ЛЕЗ значно покращить надання ЕМД військовослужбовцям і цивільному населенню в зоні АТО.
9. Необхідно визначити міські й центральні районні лікарні, в яких багатопрофільність, особливо в хірургічному плані, є вагомою складовою, посилити їх обладнанням і кваліфікованими кадрами, перепрофілювати роботу приймальних відділень у приймально-сортувально-діагностичні відділення.
10. До недоліків надання ЕМД пораненим військовослужбовцям і цивільним особам у зоні бойових дій слід зарахувати необхідність повторного надання їм хірургічної допомоги, що обумовлено неможливістю проведення вичерпних хірургічних втручань у польових умовах зони бойових дій у вцілілих місцевих ЛПУ та розгорнутих пересувних шпи–талях.
11. Суттєвим недоліком вищої медичної освіти в Україні є нехтування протягом тривалого часу керівництвом держави, МО та МОЗ постійною систематичною підготовкою медичних працівників (лікарів, фельдшерів, медичних сестер, студентів) у ВМНЗ додипломної і післядипломної освіти з питань військової медицини, значного зменшення кількості студентів на кафедрах військової медицини, ліквідація кафедр військової підготовки.
12. Актуальною проблемою залишається наукове обґрунтування напрямів удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази, розробки проектів правових актів, організаційно-правових засад і конкретних заходів державного управління СМК і СШМД для їх переорієнтації на ліквідацію медико-санітарних втрат НС мирного часу і в умовах бойових дій та співпраці з формуваннями військової медицини ЗСУ.

Bibliography

1. Андронатий В. 80  % раненых солдат из зоны АТО имеют психологические нарушения / В. Андронатий // Новое время. — 2014. — № 22. Режим доступу: http://nv.ua/publications/nauka-vyzhivat-16240.html

2. Бадюк М.І. Військово-медична підготовка: Підручник / М.І. Бадюк, В.П. Токарчук, В.В. Солярик та ін. / За ред. М.І. Бадюка. — К.: МП «Леся», 2007. — 484 с.

3. Булах О.Ю. Аналіз надання першої допомоги на полі бою в сучасному воєнному конфлікті / О.Ю. Булах // Зб. наук. праць УВМА МО України. — К., 2006. — Вип. 16. — С. 349-354.

4. Війна в Іраку. Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki

5. Війна на Донбасі у цифрах: тисячі жертв, мільйон переселенців та міль–ярдні збитки. Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/134646/

6. Главврач «скорой»: ежедневно в ДНР получают ранения около 20 мирных жителей, в том числе и медики. Режим доступу: http://www.rusdialog.ru/news/15762_1423553742

7. Гуманенко Е.К. Хирургическая помощь раненным в контртеррористических операциях на Северном Кавказе: первая, доврачебная и первая врачебная помощь в зоне боевых действий (Сообщение второе) / Е.К. Гуманенко, И.М. Самохвалов, А.А. Трусов, К.П. Головко // Военно-медицинский журнал. — 2005. — № 3. — С. 4-13.

8. Котуза А.С. Основи розробки концепції медичного забезпечення військ (сил) Збройних сил України на засадах ризик-орієнтованого підходу / А.С. Котуза // Зб. наук. праць УВМА МО України. — К., 2006. — Вип. 16. — С. 365-374.

9. Курдиль Н.В. Экстренная медицинская помощь при острых отравлениях у взрослых: практические рекомендации для догоспитального этапа / Н.В. Курдиль, И.С. Зозуля, О.В. Иващенко // Український медичний часопис. — 2014. — № 1(99). — С. 128-131.

10. Медицинское обеспечение Советской Армии в операциях Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. / Под общей ред. Э.А. Нечаева. — М.: Воен–издат, 1993. — Т. 1. — 341 с.; Т. 2. — 415 с.

11. Реальные потери никому неизвестны. Режим доступу: http://monavista.ru/news/realnye_poteri_nikomu_neizvestny/

12. Синопальников И.В. Санитарные потери Советских войск во время войны в Афганистане (Сообщение первое) / И.В. Синопальников // Военно-медицинский журнал. — 1999. — № 11. — С. 4-10.

13. Спасение жертв противостояния в Киеве: очерки военно-городской медицины // Український медичний часопис. — 2014. — № 1(99). — С. 4-7.

14. Струк Е. Волонтеры переводят медслужбу армии на стандарты НАТО / Е. Струк // Фокус. — 2015. Режим доступу: http://focus.ua/society/323340/

15. Сучасна бойова травма: найчастіше бійці АТО страждають від поранення кінцівок та голови. Режим доступу: http://galinfo.com.ua/news/185032.html    


Back to issue