Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

"Internal medicine" 3(9) 2008

Back to issue

Лицар педіатрії — професор Петро Степанович Мощич

Час плине швидко, в життєвих клопотах забуваєш про нього. Уже більше двох років із нами немає Петра Степановича Мощича — доктора медичних наук, професора, лауреата Державної премії України, заслуженого діяча науки й техніки України, академіка Академії наук вищої школи України, завідувача кафедри дитячих інфекційних хвороб, кафедри факультетської педіатрії № 3 Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. У ці дні виповнилося б 80 років із дня народження Вчителя.

До 80-річчя з дня народження Петра Степановича за редакцією Ю.В. Марушка та О.П. Мощича у видавництві «Вища школа» надрукована книга «Корифей української педіатрії професор Петро Степанович Мощич». У книзі подані відомості про творчий та життєвий шлях П.С. Мощича, основні монографії, підручники, навчально-методичні посібники, наукові праці. Подано багато фотографій та документів.

Своїми спогадами поділилися багато вчених, колег, друзів. Свої теплі слова сказали Ю.Г. Антипкін — д.м.н., професор, академік АМН України, директор ДУ «Інститут педіатрії, акушерства і гінекології АМН України», президент Асоціації педіатрів України; М.А. Андрейчин — член-кореспондент АМН України, д.м.н., професор, завідувач кафедри інфекційних хвороб, епідеміології, шкірних і венеричних хвороб Тернопільського державного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського, голова Асоціації інфекціоністів України; В.Г. Коляденко — д.м.н., професор, академік АНВШ України, президент Асоціації дерматовенерології й косметології, завідувач кафедри шкірно-венеричних хвороб із курсом проблем СНІДу НМУ імені О.О. Богомольця, проректор із наукової роботи НМУ імені О.О. Богомольця; В.Д. Братусь — д.м.н., професор, член-кореспондент НАН України, член-кореспондент АМН України, професор кафедри факультетської хірургії НМУ імені О.О. Богомольця; І.С. Чекман — член-кореспондент НАН і АМН України, д.м.н., професор; Любомир Пиріг — д.м.н., професор, академік АМН, член-кореспондент НАН України; Галина Менкуш — народна артистка України; Неоніла Клюкова — народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка; Діана Петриненко — народна артистка України, народна артистка СРСР, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, професор Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського; Ніна Матвієнко — народна артистка України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, Герой України; Дмитро Павличко — поет, перекладач, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка, Герой України, інші.

Петро Степанович пройшов довгий шлях до широкого визнання. Народився в селі Волосате Ліського повіту (району) Жешовського воєводства (області) в Польщі (на Лемківщині) 27 квітня 1928 року в хліборобській сім’ї.

Село Волосате (перша офіційна згадка від 1557 року) розташоване у Високих Карпатах біля Словаччини на захід від річки Сяну. Тепер це територія Польщі (унаслідок насильницького переселення десятків тисяч корінного українського населення з власних земель у 1946 році — так званої операції «Вісла»). Лемківщина протягом дуже багатьох років належала до Київської Русі (ще при Володимирі Святому), у довколишніх селах поселялися княжі ратники, а потім і їхні нащадки. Лемки сучасними дослідниками-науковцями віднесені до білих хорватів. Але потім ці споконвічні руські (українські) землі були завойовані польськими королями і належали Польщі протягом багатьох років, хоча основна маса селян були саме українцями (лемками). Вони називали себе «русинами», ідентифікуючи себе водночас як українців.

Волосате (звідки простежується родовід Франка по батьковій лінії) — це велике (1260 хат), дуже гарне й мальовниче село, тут є високі гори Тарниця та Галич, величезні ліси та поля, на яких господарювали селяни. У ті часи в селі протягом багатьох років не було школи, але батьки виховували дітей на високому культурному рівні. Деякі діти вчилися читати та писати в людей, які приїжджали туди з інших місць. Люди визначалися високою культурою та дуже добрим ставленням як один до одного, так і до тих людей, які туди приїжджали.

П.С. Мощич почав вчитися читати в 5 з половиною років. Батько знайшов у сусідньому селі Устриках Горішних чоловіка Миколу Габуду, який добре вмів читати та писати по-українськи. Він погодився вчити дитину письму. Батько взяв його до своєї хати, бо той сім’ї не мав. Через півроку в селі відкрилася початкова школа для дітей, і Петро Мощич у 6 років почав вчитися в школі. Труднощі були великі, бо навчання проводив польський вчитель, який викладав по-польськи. Але до викладання в школі приєднався священик села Волосате Василь Ковальчик, який навчав учнів українською мовою. Петро Степанович, який вчився на «відмінно», закінчив три класи, що були організовані в цій школі.

У 9 років Петро Степанович почав вчитися у священика за матеріалами 4-го та 5-го класів і після їх закінчення продемонстрував свої знання в найближчому місті Лютовиська.

Священик Василь Ковальчик вирішив влаштувати Петра Степановича в гімназію. Він узяв ще одного учня Луку Біганича (його далекого родича) і їх двох після підготовки повіз до Перемишля (Надсяння), що колись за часів Галицької держави був навіть столицею малої частини Галичини. Обидва хлопці на «відмінно» склали вступний іспит до гімназії, де викладання проводилося українською мовою (це була українська гімназія). Але в цей час гітлерівська Німеччина напала на Польщу, і гімназія перестала існувати.

Згодом священик Василь Ковальчик повіз хлопців до міста Ярослава, розташованого на північ від Перемишля (на відстані 60 км), де також була українська гімназія. Обидва хлопці поступили в гімназію і вчилися дуже успішно (постійно на «5»). Вони закінчили 5, 6 і 7-й класи, були переведені до 8-го класу гімназії, але зі сходу наближався радянсько-німецький фронт, і гімназію закрили. Юнакові залишалося довчитися в гімназії останній рік, після якого здавали випускний екзамен, але з об’єктивних причин йому знову довелося змінювати місце навчання. Петро Мощич поїхав до Волосатого, а звідти вимушений був виїхати до Ужгорода, де проживала родичка матері, у якої він поселився, і поступив до 10-го класу Ужгородської школи, яку закінчив на «відмінно».

У гімназії П.С. Мощич оволодів англійською, німецькою, польською мовами, що давало йому можливість надалі в житті спілкуватися з викладачами закордонних медичних вузів та зі спеціалістами-медиками цих країн. Ще в гімназії дуже добре вивчив латинську мову. Завдяки цьому він міг читати книги, що видавалися в Іспанії, Португалії, Румунії та Італії.

У 1946 році Петро Степанович Мощич поступив на медичний факультет Ужгородського державного університету, який закінчив із відзнакою в 1952 році. Три роки П.С. Мощич працював у педіатричній секції студентського наукового гуртка.

Трудовий шлях П.С. Мощича розпочався в 1952 році в санаторії № 3 курорту Моршин (Стрийський район). Там він дуже активно працював, підвищував власний професійний рівень, вчився організаторській роботі, був відзначений керівництвом курортного управління і рекомендований до вступу в аспірантуру комісією МОЗ із Києва.

У 1953 році П.С. Мощич вступає до аспірантури Київського медичного інституту (зараз Національний медичний університет імені академіка О.О. Богомольця) при кафедрі факультетської педіатрії (тепер кафедра педіатрії № 3 четвертого медичного факультету). У ті роки кафедрою завідувала професор В.Г. Балабан.

Після аспірантури успішно захистив кандидатську дисертацію. З 1956 року працює асистентом, а після успішного захисту кандидатської дисертації з 1960 року — доцентом.

Кандидатська дисертація Петра Степановича Мощича «Особенности клиники и церебральной жидкости при комплексном лечении туберкулезного менингита у детей» виконувалася під керівництвом завідувача кафедри, доктора медичних наук, професора В.Г. Балабан і була захищена в 1958 році. Уперше було проведено порівняння ефективності різних комплексів лікування туберкульозного менінгіту.

Шляхом багаторічних спостережень Петром Степановичем було доведено, що введення в лікувальну практику фтивазиду (з 1954 року) та інших препаратів ГІНК привело до змін клініки туберкульозного менінгіту. Так, перебіг тяжких форм став більш сприятливим, а частота ускладнень та рецидивів значно зменшилася. Хронічні форми туберкульозного менінгіту стали спостерігатися значно рідше. Скоротилося число летальних наслідків до 1–3 %.

Лікування туберкульозного менінгіту з використанням фтивазиду значно покращило клініку та лабораторні показники ліквору порівняно з хворими, які отримували стрептоміцин та ПАСК. Проведені спостереження показали, що комплексне лікування хворих із включенням фтивазиду значно скоротило кількість ендолюмбальних пункцій, ефективно впливало на перебіг запального процесу та сприяло більш швидкому та повному одужанню й санації ліквору, а також запобігало ускладненням.

У 60-х роках значно зросла зацікавленість клініцистів малосимптомними формами ревматизму, що й визначило для доцента кафедри факультетської педіатрії П.С. Мощича напрямок наукової роботи. Докторська дисертація «Особенности вяло текущего ревматизма у детей (материалы по клинике, диагностике и дифференциальной диагностике)», науковими консультантами якої були доктор медичних наук, професор І.М. Руднєв та доктор медичних наук, професор В.Г. Балабан, виконувалася протягом 8 років та була захищена в 1967 році.

Петро Степанович першим із педіатрів поставив питання про складність діагностики первинного ревматизму в дітей із мінімально вираженими клінічними симптомами (з млявим та латентним перебігом). За його даними, основою особливостей клініки, показників гематологічних, імунологічних та біохімічних обстежень дітей із ревматизмом, особливо з млявим перебігом, є послаблений ексудативний компонент запального процесу. Наявність ознак кардиту (ендоміокардиту або міокардиту) або його наслідків (мітральної недостатності та міокардіосклерозу) є важливим моментом, що підтверджує діагноз.

У дисертації подані критерії трьох варіантів латентної форми ревматизму, а також три типи наслідків цього перебігу захворювання. Результати порівняльного вивчення лабораторних та інструментальних показників Петро Степанович пропонував широко використовувати для проведення диференціальної діагностики.

У своїй роботі докторант П.С. Мощич уперше вивчив та описав особливості вібраційних систолічних шумів серця, що були частою причиною помилкового діагнозу недостатності мітрального клапана. Ним запропонована проба з амілнітратом, що сприяла диференціації функціональних систолічних шумів серця та органічних.

За оцінкою педіатричної спільноти, Петро Степанович Мощич у своїй дисертаційній роботі досконало вивчив малосимптомні форми ревматизму та особливості його перебігу, а також розробив методи диференціальної діагностики ревматичних та неревматичних кардитів.

З 1969 року Петро Степанович Мощич працює в МОЗ України головним дитячим інфекціоністом. Надалі його робота була пов’язана з кафедрою дитячих інфекційних хвороб.

Петро Степанович, очолюючи протягом 12 років (1970–1983 рр.) кафедру дитячих інфекційних хвороб, виявив талант педагога, широку клінічну ерудицію та великі організаторські здібності. Його блискучі лекції назавжди запам’ятовувалися студентам та були в повсякденній практиці орієнтиром для лікарів-педіатрів у складних випадках диференціальної діагностики. Завдяки такій активній роботі ця кафедра стала однією з найкращих в Україні. У цю клініку направлялися діти з усіх дитячих лікарень як інфекційних, так і педіатричних клінік при підозрі на інфекційну патологію. На базі клініки завдяки зусиллям П.С. Мощича було відкрито реанімаційне відділення для дітей з інфекційною патологією.

З 1972 року професор П.С. Мощич призначений головним педіатром МОЗ УРСР, а з 1971 по 1974 рр. обраний головою Київського наукового товариства дитячих лікарів. У період 70-х — до кінця 80-х років Петро Степанович обирався членом правління наукових товариств — всесоюзного і республіканського — дитячих лікарів, членом правління республіканського товариства кардіологів і членом правління товариства інфекціоністів УРСР.

У 1982 році помер завідувач кафедри факультетської педіатрії П.Н. Гудзенко, і завідувачем кафедри був обраний у 1983 році професор П.С. Мощич. Завідував кафедрою педіатрії № 3 до 1996 року, потім обіймав посаду професором кафедри до 2001 року, знову завідував у 2001–2003 роках. З 2003 року професор кафедри.

Повернувшись на рідну кафедру педіатрії № 3 в 1983 році, П.С. Мощич очолив її та дав новий поштовх її діяльності. Великий досвід Петра Степановича як вченого та організатора дозволив його кафедрі стати в Україні базою з удосконалення та контролю педагогічного процесу студентів IV курсу педіатричних факультетів. Міжнародні професійні зв’язки кафедри та особисто її завідувача, зокрема з Мюнхенським, Рочестерським, Альбертським, Празьким, Варшавським, Вільнюським університетами, сприяли обміну досвідом та впровадженню нових методів навчання студентів із педіатрії.

Періодично на кафедрі проводилися наради й конференції викладачів вищих медичних закладів України.

За весь період завідування кафедрою П.С. Мощич дуже багато зробив для удосконалення викладання педіатрії, і в ці роки кафедра стала однією з найсильніших в Україні, тим більше що П.С. Мощич як головний педіатр МОЗ України постійно був у роз’їздах по всіх вищих медичних установах України, де проводив перевірку роботи працівників цих вузів та докладав зусиль для вдосконалення педагогічного процесу в них.

П.С. Мощич за 53 роки роботи в Київському медичному інституті, пізніше — Національному медичному університеті, докладав максимум зусиль до проведення наукової роботи. За роки завідування кафедрою він підготував 8 докторів та 26 кандидатів медичних наук, 5 із них — завідувачі кафедр педіатрії в Україні й Білорусі. Автор та співавтор 50 монографій, підручників та навчальних посібників, 670 наукових праць (журнальних статей і монографій), 1267 публікацій (матеріалів і тез наукових конференцій, конгресів, з’їздів), 15 винаходів (патентів), 63 методичних рекомендацій та 56 інформаційних листків. Має також понад 100 опоненцій за кандидатськими та докторськими дисертаціями.

Визнанням заслуг П.С. Мощича є обрання його членом правління Всесоюзного наукового товариства педіатрів, заступником голови Українського товариства педіатрів, членом правління наукових товариств ревматологів і кардіологів, членом Всесвітньої асоціації педіатрів.

Наукові праці П.С. Мощича присвячені найбільш важливим і складним питанням дитячої інфекційної патології та захворювань серця у дітей, дитячої пульмонології, гастроентерології, медичного обслуговування дитячого населення, а також питанням удосконалення викладання педіатрії в медичних вузах.

Багато праці вклав П.С. Мощич у вивчення менінгококової інфекції, дифтерії, епідемічного паротиту, методів удосконалення діагностики ускладнень цих хвороб, чому присвячено ряд монографій. Результати наукових робіт експонувалися на ВДНГ СРСР. Спосіб профілактики грипу, запропонований професором П.С. Мощичем у співавторстві з науковцями кафедр інфекційних хвороб і дитячих інфекцій, був відзначений бронзовою медаллю ВДНГ СРСР.

Важливе практичне значення мали роботи П.С. Мощича, у яких вирішувалися питання лікування й профілактики імунодефіцитних та дисбіотичних станів у дітей.

Дослідження фізіологічних процесів адаптації немовляти до мікробного світу дозволило розробити спосіб профілактики бактеріальних інфекцій у групах ризику, максимально наближений до природних механізмів захисту дитини в ранньому неонатальному періоді. Метод спрямованої колонізації немовлят спеціально підібраними за  антагоністичною активністю ацидофільними паличками визнаний винаходом (П.С. Мощич, Л.І. Чернишова). Цей метод упроваджений МОЗ УРСР і включений у наказ МЗ СРСР.

Проведено ряд робіт з оцінки контактної термографії за допомогою термоіндикаторних плівок у діагностиці ряду захворювань у дітей (П.С. Мощич, Н.С. Бойко, Л.І. Чернишова).

Особливе значення мають його роботи, у яких із нових позицій висвітлювалися питання диференціальної діагностики ревматизму, неревматичного кардиту, набутих і вроджених пороків серця та легеневої гіпертензії.

П.С. Мощич активно співробітничав із працівниками Науково-дослідного інституту кардіології та Науково-дослідного інституту серцево-судинної хірургії АМН України (член-кореспондент АМН України М.Ф. Зіньковский), що дало можливість вивчати уроджені, набуті пороки серця, аритмії, проводити діагностику та лікування аритмічних станів у дітей.

Високу оцінку здобули наукові праці, присвячені методам діагностики ревматизму за показниками імуноглобулін-антитіл, гіпертрофії передсердь і шлуночків, а також легеневої гіпертензії за даними диференціально підсиленої електрокардіографії.

Дуже важливе значення для дитячої кардіології має метод диференціально підсиленої електрокардіографії. Апарат був привезений із Вільнюса від професора Жвіронайте. При записі цей апарат дає можливість установити діагноз легеневої гіпертензії, що часто прогресує та призводить до смерті дітей з уродженими пороками. Він дає чіткі дані для розпізнавання гіпертрофії відділів серця — передсердь та шлуночків вже на самому ранньому етапі його розвитку (П.С. Мощич, О.В. Чабанович). Це дозволяє виявити формування пороків серця на найбільш ранніх фазах розвитку. За допомогою цього методу були вивчені питання розвитку та ранньої діагностики легеневої гіпертензії (Г.Г. Шеф), аритмії у дітей (Т.В. Гищак).

Під керівництвом П.С. Мощича аспірант В.Л. Дембіцький висвітлив значення нового методу діагностики ревматизму — визначення вмісту імуноглобулін-антитіл.

Петром Степановичем Мощичем та М.І. Борисенко вивчена роль хронічної вогнищевої інфекції носоглотки, імунної системи та ліпідного обміну в патогенезі функціональних розладів гастродуоденальної зони, хронічного гастродуоденіту в дітей. Доведена ефективність у лікуванні даних хвороб імуномодуляторів системного та місцевого імунітету, а також комбінованого проведення імуномодуляції та корекції порушень у ліпідному обміні.

У науковій роботі значна увага приділялася проблемі дітей, які часто хворіють (П.С. Мощич, Ю.В. Марушко). Уперше на достатньому клінічному матеріалі були вивчені особливості формування групи дітей, які часто хворіють (ДЧХ), на фоні хронічного тонзиліту, фарингіту, аденоїдиту з використанням сучасних клінічних методів бактеріологічного, імунологічного, мікроморфологічного та інструментального дослідження. Уперше встановлено, що в ДЧХ залежно від ступеня запальних змін у мигдаликах погіршується стан колонізаційної резистентності.

Уперше було визначено рівень молочнокислих бактерій, що становлять основу колонізаційної резистентності тонзил, у здорових та ДЧХ із хронічним тонзилітом.

Розроблений новий підхід до вивчення проблеми лікування та реабілітації хворих із частими респіраторними захворюваннями верхніх дихальних шляхів, що дозволяє з урахуванням клініки, стану колонізаційної резистентності тонзил, показників імунітету виділити клінічні, етіологічні та патогенетичні варіанти частих респіраторних інфекцій у дітей, у тому числі з хронічним тонзилітом, і сприяє індивідуальному лікуванню цих пацієнтів. Уперше був розроблений метод корекції дисбіозу тонзил.

Був удосконалений диференціальний підхід до лікування ДЧХ , у тому числі на фоні хронічного тонзиліту, з використанням імуномодулюючих препаратів, антибіотиків, інформаційно-хвильової терапії, концентратів лактобактерій, що достовірно знижує клінічні прояви, покращує стан колонізаційної резистентності мигдаликів, показники імунітету, запобігає рецидивам хронічного тонзиліту, сприяє переведенню більшості ДЧХ з хронічним тонзилітом та без нього в групу дітей, які хворіють епізодично.

П.С. Мощич досить часто їздив за кордон. У 1986 році П.С. Мощич у складі медичної делегації (першим у такому представницькому складі від України) відвідав Таїланд, де в Бангкоку як делегат взяв участь у роботі Всесвітнього конгресу дитячих кардіологів виступав із доповіддю англійською мовою.

У 1992 році була поїздка до Мюнхена (Баварія, Німеччина), де, досконало володіючи німецькою мовою, професор П.С. Мощич детально ознайомився з викладанням педіатрії студентам, брав участь в випускному іспиті студентів із педіатрії.

Три рази П.С. Мощич їздив до Польщі. Добре знання польської мови дало йому можливість активно спілкуватися з польськими вченими, клініцистами-педіатрами, обмінюватись досвідом із викладачами педіатрії в медичних університетах.

Організаторські здібності та високий професіоналізм дозволили професору П.С. Мощичу майже 20 років працювати в МОЗ України: на посаді головного дитячого інфекціоніста (3 роки), а потім головним педіатром МОЗ України (до 1989 року). На цих посадах професор П.С.Мощич проявив увесь свій талант організатора та вміння поєднувати наукові й практичні інтереси, що позитивно впливало на стан педіатричної служби в Україні. Така робота, зокрема, сприяла зниженню смертності немовлят у 80-х та 90-х роках з 21 до 12,6 ‰. Активна діяльність професора П.С. Мощича як головного педіатра України дозволяла йому бути в курсі справ щодо різних проблем педіатрії в кожному регіоні України.

За роки своєї роботи він взяв участь як автор і співавтор у виданні 50 монографій, підручників та навчальних посібників. Підтвердженням плідної наукової діяльності професора П.С. Мощича є його найважливіші монографії, такі як «Кардіологія дитячого віку» (1986), «Практична кардіологія дитячого віку» (1968), «Малосимптомні форми ревматизму» (1975), «Інфекційно-алергічні полірадикулоневрити в дітей» (1978), «Профілактичні щеплення в дітей» (1978) та інші серії посібників та підручників. За перший вітчизняний підручник «Дитячі хвороби» П.С. Мощич та його співавтори, провідні українські вчені-педіатри, були нагороджені Державною премією України в галузі науки і техніки.

Увійшов також у славну історію педіатрії 6-томний посібник «Медицина дитинства», який уперше під редакцією професора П.С. Мощича вийшов у світ в 1994 році. За цей час він вже набув великої популярності серед педіатрів, які щоденно користуються ним як важливим джерелом сучасної інформації про всі можливі порушення стану здоров’я дітей, їх діагностику, профілактику й лікування.

У 2004 році вийшов навчальний посібник «Неонатологія» за редакцією професорів П.С. Мощича та О.Г. Сулими. У книзі вміщені матеріали 46 авторів. Усі розділи писали спеціалісти, які чудово обізнані з питань неонатології.

Останні роки свого життя П.С.Мощич присвятив новій книзі «Кардіологія дитячого та підліткового віку». Разом і професором Ю.В. Марушко він працював над розділами, редагував розділи окремих авторів, готував наочні матеріали. Однак раптова смерть П.С. Мощича перервала його роботу, і книга вийшла через два місяці після смерті, до 78-річчя від дня його народження.

П.С. Мощич у 2002 році введений у книгу видатних діячів «Хто є хто в Європі», 1999 року — у книгу «Хто є хто у світі», 1997 року — «Хто є хто в Україні», а крім цього в аналогічні книги в Україні його ім’я було уведено 6 раз. У 1993 році енциклопедія видатних вчених України була видана англійською мовою (Торонто, Канада — І том).

Професор П.С. Мощич був активним членом Асоціації педіатрів України, його також обрано членом Асоціацій ревматологів, кардіологів, Всесвітньої асоціації педіатрів. Він активно працював як член редколегій багатьох науково-практичних журналів: «Педіатрія, акушерство і гінекологія», «Лікарська справа», «Ревматологічний журнал», «Інфекційні хвороби», «Мистецтво лікування», «Український науково-медичний молодіжний журнал» та інших видань.

П.С. Мощич брав участь в організації Академії наук вищої школи України, її медичного відділення. За вагомий внесок у розвиток педагогічної та медичної науки П.С. Мощич був обраний академіком цієї академії (1992), майже 8 років очолював відділення фундаментальних проблем медицини, залишався до останніх днів життя почесним головою відділення. Професор П.С. Мощич був обраний академіком Української академії оригінальних ідей (1993), дійсним членом Нью-Йоркської академії наук (1996).

П.С. Мощич — заслужений діяч науки й техніки, ветеран праці, лауреат Державної премії України, має нагороди Св. Володимира і Ярослава Мудрого, почесні звання європейських інституцій за науковий внесок у європейську педіатрію. Міжнародним бібліографічним інститутом у Кембриджі (Англія) в 1998 році він включений до групи 2000 видатних людей світу ХХ століття, у 2001 році визнаний Людиною року, а в 2003 році за особистий внесок в розвиток європейської педіатрії зарахований до групи 2000 видатних людей Європи. У 2003 році Американським бібліографічним інститутом нагороджений Світовою медаллю пошани (World medal of honor).

За заслуги в галузі науки та охорони здоров’я дітей пожиттєвого президентського стипендіата професора П.С. Мощича було відзначено урядовими нагородами: орденом «Знак пошани», орденом «За заслуги» ІІІ-го ступеня, відзнакою президента України — медаллю «Захиснику Вітчизни», медаллю ім. академіка М.Д. Стражеска, медаллю «Ветеран праці», трьома медалями «Изобретатель СССР», відзнакою «Відмінник охорони здоров’я»; Асоціацією навчальних закладів України нагороджений нагрудним знаком «За розбудову освіти».

Життєвий шлях Петра Степановича, його стосунки з колегами, учнями є гарним взірцем для молоді, що вчить ставити на перше місце людяність та професіоналізм. Він був невідмовним, його плече ми всі відчували в тяжкі хвилини. Номер телефону Петра Степановича знали практично всі пацієнти. Вони знали, що, зателефонувавши йому, отримають необхідну допомогу.

10 лютого 2006 року перестало битися серце Петра Степановича Мощича.

Людина живе, поки її пам’ятають.

Нам бракує Петра Степановича як турботливого та безвідмовного, мудрого та доброзичливого порадника, батька і вчителя. Ми сумуємо за ним. Петро Степанович назавжди залишиться професіоналом своєї справи. Збережемо світлу пам’ять про безкорисливу душу, чудового лікаря, науковця, педагога, патріота й справжню людину.

Ю.В. Марушко,
завідувач кафедри педіатрії № 3
Національного медичного університету
імені О.О. Богомольця, д.м.н., професор



Back to issue