Журнал «Медицина неотложных состояний» №8(103), 2019

Вступ. Аналгезія — один з основних компонентів загальної анестезії. Зазвичай аналгетичний ефект під час проведення знеболювання забезпечується застосуванням агоністів опіоїдних рецепторів, що порівняно з іншими анальгетиками мають абсолютні переваги щодо аналгетичного ефекту, але водночас не позбавлені недоліків і побічних дій, таких як, наприклад, післяопераційна нудота, блювання, спазм гладкої мускулатури сфінктерів (сечового міхура й жовчовивідних шляхів), пригнічення дихання. Зменшення дози опіоїдних анальгетиків за рахунок введення лідокаїну дозволяє запобігти розвитку побічних ефектів. Загальноприйнята тенденція в усьому світі — відмова від використання опіоїдних анальгетиків. Дослідження є актуальним з огляду на набуття популярності протоколом ERAS, одним із напрямків якого є впровадження малоопіоїдної аналгезії.

Мета дослідження: довести, що внутрішньовенне введення лідокаїну гідрохлориду в інтраопераційному періоді під час проведення загальної анестезії дозволяє зменшити сумарну дозу агоністів опіоїдних рецепторів без втрати аналгетичного ефекту.

Матеріали та методи. Було проведено динамічне активне проспективне дослідження на базі анестезіологічного відділення КУ «Сєвєродонецька міська багатопрофільна лікарня». Дослідження проводилося під час забезпечення анестезії пацієнтам, яким виконувалася лапароскопічна холецистектомія з приводу жовчнокам’яної хвороби, хронічного калькульозного холециститу в стадії загострення. Усі пацієнти, які брали участь у дослідженні, характеризувалися такими параметрами: вік 50–68 років, маса тіла 70–96 кг, відсутність порушень серцевого ритму й провідності, відсутність супутньої патології з боку інших органів і систем (окрім гіпертонічної хвороби 1–2-го ступеня в стадії компенсації), відсутність алергічних реакцій на місцеві анестетики. Порівнювалися дві статистично однорідні групи пацієнтів. Першій групі проводилася анестезія з використанням як анальгетика лише фентанілу, а другій — фентанілу й лідокаїну гідрохлориду. Використовувалася премедикація на столі із застосуванням 10 мг сибазону, 0,1 мг фентанілу, 0,01 мг/кг атропіну. Індукція анестезії — пропофол у дозі 1–2 мг/кг маси тіла. Індукція релаксації — атракуріум у дозі 0,5–0,6 мг/кг маси тіла. Підтримка анестезії — севофлуран у стандартних вікових дозах. Підтримка релаксації — атракуріум у дозі 0,3 мг/кг маси тіла повторними болюсами через 20–30 хвилин. Для аналгезії в першій групі застосовувалося введення фентанілу, у другій — фентанілу й лідокаїну гідрохлориду 1% повторними болюсами. За 3 хвилини до розрізу шкіри в першій групі вводився фентаніл у дозі 0,2 мг, у другій — фентаніл у дозі 0,2 мг і лідокаїну гідрохлорид 1% у дозі 1–1,5 мг/кг маси тіла. Підтримка аналгезії в першій групі — фентаніл повторними болюсами. У другій групі — фентаніл і лідокаїну гідрохлорид 1% у дозі 0,5–0,75 мг/кг повторними болюсами. Інтервали введення лідокаїну гідрохлориду — через кожні 20 хвилин. Загальна тривалість анестезії з моменту індукції до накладання останнього шва на шкіру коливалася від 45 до 85 хвилин. Моніторинг адекватності аналгезії проводився за клінічними ознаками: ширина зіниці та її фотореакція, інтенсивність лакримації і потовиділення, відтінок шкірних покривів, коливання пульсу, частота серцевих скорочень і артеріальний тиск, концентрація CO₂ на видиху, сатурація кисню артеріальної крові. З метою аналізу отриманих даних використовувався пакет програм IBM SPSS Statistics. Попередньо проводилася перевірка кожного з показників на нормальність розподілу за критерієм Колмогорова — Смирнова в модифікації Лільєфорса: було доведено нормальність розподілу. Наступним кроком був порівняльний аналіз показників параметричним методом — за критерієм Стьюдента. Для нашої вибірки з допустимим відхиленням у 5 % критичне значення t-критерію за даними стандартних таблиць відповідало числу 2,086. Отримана середньоквадратична похибка різності для кожної пари показників порівнювалася з критичним значенням t-критерію.

Результати та обговорення. У результаті проведення дослідження було встановлено, що використання лідокаїну гідрохлориду паралельно з фентанілом дозволяє суттєво скоротити сумарну дозу останнього. Сумарна доза фентанілу в першій групі становила в середньому 8,61 ± 0,72 мкг/кг/год, тоді як у другій групі вдалося зменшити дозу до 6,28 ± 0,44 мкг/кг/год для досягнення адекватної аналгезії. Наведені дані ілюструють те, що в обох групах були порівнянні значення середньої маси тіла пацієнта й тривалості анестезії, але в групі з використанням лідокаїну спостерігалося зменшення середньої дози фентанілу на ~27 %. Також у групі лідокаїну середня вартість аналгетичного компоненту знизилася на 167,5 грн. Отримана середньоквадратична похибка для всіх показників, окрім систолічного артеріального тиску, була меншою за критичне значення t-критерію, що доводило відсутність відмінностей у двох групах за ефективністю аналгезії. Крім того, у пацієнтів із другої групи значно прискорювалося післянаркозне пробудження й відновлення спонтанного дихання, зменшувалися суб’єктивні больові відчуття в ділянці післяопераційної рани в ранньому післянаркозному періоді, рідше виникали нудота й блювання.

Висновки. Дослідження довело раціональність і доцільність методики внутрішньовенного введення лідокаїну гідрохлориду в інтраопераційному періоді з метою потенціювання аналгезії і зменшення сумарної дози опіоїдних анальгетиків. Перше болюсне введення лідокаїну в дозі 1–1,5 мг/кг маси тіла за 3 хвилини до розрізу шкіри з повторними болюсами в дозі 0,5–0,75 мг/кг кожні 20 хвилин дозволяє досягнути адекватного рівня аналгезії, що порівнянний з таким при застосуванні лише опіоїдних анальгетиків у більших дозах. До переваг даного методу також належить прискорення післянаркозного пробудження, більш раннє відновлення спонтанного дихання пацієнта, зменшення його суб’єктивних больових відчуттів у ділянці післяопераційної рани й зниження частоти виникнення нудоти й блювання в ранньому післяопераційному періоді.