Газета "Новини медицини та фармації" №2 (779), 2022

Закінчення. Початок у № 15–16, 2021

«Не мстися і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе. Я Господь» (Левит 19: 18)

Це, мабуть, один із найвідоміших біблійних висловів, тільки зазвичай він асоціюється у нас із Новим Завітом, де ці слова промовляє Христос, називаючи їх до того ж новою заповіддю. Але останнім висловом він хотів наголосити, що люди у своїй гордині та самоправедності настільки відійшли від Бога, що цей один із найголовніших принципів духовного життя був ними повністю забутий.

Зазначимо, що ближнім тут є будь-яка людина, навіть наш недруг. Це проілюстрував в одній із своїх притч сам Христос: «На це сказав Ісус: один чоловік ійшов з Єрусалиму до Єрихону і попався розбійникам, які зняли з нього одяг, поранили його та пішли, залишивши його ледве живим. Випадково один священик ійшов тією дорогою і, побачивши його, пройшов повз. Також і левит, бувши на тому місці, підійшов, подивився і пройшов повз. Один же самарянин, проїжджаючи, знайшов його та, побачивши його, зглянувся і, підійшовши, перев’язав йому рани, підливаючи олію та вино; і, посадивши його на свого осла, привіз його в готель і поклопотався про нього; а другого дня, від’їжджаючи, вийняв два динарії, дав господарю готелю і сказав йому: подбай про нього; і якщо витратиш більше цього, я, коли повернуся, віддам тобі. Хто з цих трьох, думаєш ти, був ближчий до розбійників? Він сказав: той, хто вчинив йому милість. Тоді Ісус сказав йому: іди і ти чини так само» (Лука 10: 30-37).

«Уставів Моїх дотримуйтесь; худоби твоєї не зводи з іншою породою; поля твого не засівай двома родами насіння; в одяг з різнорідних ниток, з вовни та льону, не одягайся» (Левит 19: 19)

У цьому невеликому вірші закладені наукові закони, які офіційна наука відкриє лише за 3500 років. Справді, зведення худоби різних пород (наприклад, коня та віслюка) призводить або до появи мула, нездатного давати потомство, або, частіше, до появи нежиттєздатного потомства. Посіяні на одному полі різні сільськогосподарські культури перешкоджають взаємному росту, а одяг, зшитий із різних тканин, є негігієнічним для людського тіла.

«Якщо хтось переспить із жінкою, а вона раба, заручена чоловікові, але ще не викуплена, або свобода ще не дана їй, то має покарати їх, але не смертю, тому що вона невільна: нехай приведе він до входу скинії зборів жертву повинності, овна на жертву повинності своєї; і очистить його священик овном повинності перед Господом від гріха, яким він згрішив, і буде прощено йому гріх, яким він згрішив» (Левит 19: 20-22)

У Стародавньому Ізраїлі існували найнезвичайніші постанови щодо рабства в усьому Стародавньому світі, що зовсім не вписуються в існуючі тоді погляди і звичаї.

По-перше, в Ізраїлі як ізраїльтяни, так і прибульці користувалися рівними правами. «Один закон нехай буде і для природного жителя, і для прибульця, що оселився між вами» (Вихід 12: 49). «Для вас, громада Господня, і для приходька, що живе у вас, втомившись один, втомлений вічний у родини ваші: що ви, то і приходь нехай буде перед Господом; Закон один і одні права нехай будуть для вас і для пришельця, що у вас живе. Якщо ж один хто згрішить через незнання, то нехай принесе однорічну козу в жертву за гріх; і очистить священик душу, що зробила помилково гріх перед Господом, і буде очищена, і буде прощено їй. Нехай буде один закон для вас, як для природного жителя з Ізраїлевих синів, так і для прибульця, що живе у вас, якщо хто зробить що помилково» (Числа 15: 15, 16, 27-29).

По-друге, і юдеї, і елліни, і будь-які прибульці повинні були поклонятися Богу в одному святилищі, за тими самими приписами.«І синів чужинців, що приєдналися до Господа, щоб служити Йому та любити Ім’я Господа, бути рабами Його, усіх, що зберігають суботу від осквернення її та твердо тримаються завіту Мого, Я приведу на святу гору Мою і потішу їх у Моїм домі молитви; цілопалення їх та жертви їх будуть сприятливі на жертовнику Моєму, бо дім Мій назветься домом молитви для всіх народів» (Ісая 56: 6-7). «Якщо і чужинець, що не від Твого народу Ізраїля, прийде з землі далекої заради імені Твого, — бо і вони почують про Твоє ім’я велике і про Твою руку сильну і про витягнене рамено Твоє, — і прийде він і помолиться біля храму цього, почуй з неба, з місця проживання Твого, і зроби все, що буде кликати до Тебе чужинець, щоб усі народи землі знали ім’я Твоє, щоб боялися Тебе, як народ Твій Ізраїль, щоб знали, що ім’ям Твоїм називається цей храм, який я збудував» (3 Царств 8: 41-43).

«Так говорить Господь про всіх злих Моїх сусідів, що нападають на спадок, який Я дав у спадок народові Моєму, Ізраїлю: ось Я вирву їх із землі їх, і дім Юдин вирву з-поміж них. Але після того, як Я вирву їх, знову поверну і помилую їх, і приведу кожного в спадок його і кожного в землю його. І якщо вони навчаться шляхам народу Мого, щоб присягатися ім’ям Моїм: «живий Господь!», як вони навчили народ Мій присягатися Ваалом, то оселяться серед народу Мого» (Єремія 12: 14-16).

Це вже потім, відходячи поступово від самої сутності релігії та постанов Біблії — любові до ближнього та проповіді Євангелія всім народам, юдеї часів Христа у храмі для язичників, що прийняли істину, відвели окреме місце.

По-третє, на відміну від інших народів, якщо ізраїльтянин потрапляв до ізраїльтянина в раби, він мав дуже істотні права. Так, після 6-річного перебування у рабстві він отримував волю і мав право залишити свого хазяїна. «Якщо купиш раба єврея, нехай він працює шість років, а сьомого нехай вийде на волю задарма» (Вихід 21: 2).

Понад те, при цьому господар був зобов’язаний забезпечити його всім необхідним. «Якщо продасться тобі брат твій, єврей, або євреянка, то шість років він повинен бути рабом тобі, а сьомого відпусти його від себе на волю; коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, але забезпеч його від стад твоїх, від гумна твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій: пам’ятай, що (і) ти був рабом у єгипетській землі, і визволив тебе Господь, Бог твій, тому я сьогодні й заповідаю тобі це» (Повторення Закону 15: 12-15).

Також якщо раб до свого рабства мав дружину та дітей, то він мав повне право взяти їх із собою. «Якщо він прийшов один, нехай один і вийде; а якщо він одружений, нехай вийде з ним і його дружина» (Вихід 21: 3). Особливе ставлення передбачалося до раби — дівчини/жінки. «Якщо хтось продасть дочку свою в рабині, то вона не може вийти, як виходять раби; якщо вона не угодна хазяїну своєму і він не заручить її, нехай дозволить викупити її; а чужому народу продати її не владний, коли сам знехтував нею; якщо він заручить її синові своєму, нехай надійде з нею по праву дочок; якщо ж іншу візьме за нього, то вона не повинна позбавлятися їжі, одягу та подружнього співжиття; а якщо він цих трьох речей не зробить для неї, нехай вона відійде даремно, без викупу» (Вихід 21: 7-11). Про такі права не могла навіть мріяти жодна рабиня Стародавнього світу.

По-четверте, ізраїльські закони суворо забороняли жорстоке ставлення до раба незалежно від його національності. «Коли збідніє в тебе брат твій і проданий буде тобі, то не накладай на нього роботи рабської… не пануй над ним із жорстокістю і бійся Бога твого… Він має бути у нього, як найманець, у всі роки; він не повинен панувати над ним з жорстокістю в очах твоїх» (Левит 25: 39, 43, 53).

По-п’яте, раби та рабині незалежно від національної приналежності мали повний відпочинок у суботу. «Шість днів роби діла твої, а сьомого дня спочивай, щоб відпочив віл твій і осел твій, і заспокоївся син раби твоєї та прибулець» (Вихід 23: 12). «А день сьомий — субота Господу, Богу твоєму. Не роби ніякого діла, ні ти, ні син твій, ні дочка твоя, ні раб твій, ні раба твоя, ні віл твій, ні осел твій, ні всяка худоба твоя, ні прибулець твій, який у тебе, щоб відпочив твій раб, і твоя раба, як і ти» (Повторення Закону 5: 14). Вони мали право брати участь у жертовних бенкетах: «І веселіться перед Господом, Богом вашим, ви і сини ваші, і дочки ваші, і раби ваші, і рабині ваші, і левит, що серед ваших оселей, бо немає йому частки й спадку з вами» (Повторення Закону 12: 12), і у святкових веселощах: «І веселись перед Господом, Богом твоїм, ти, і син твій, і дочка твоя, і раб твій, і раба твоя, і левит, що в оселі твоїй, і прибулець, і сирота, і вдова, що серед тебе, на місці, яке вибере Господь, Бог твій, щоб перебувало там ім’я Його... і веселись у свято твоє ти і син твій, і дочка твоя, і раб твій, і раба твоя, і левит, і прибулець, і сирота, і вдова, що в оселях твоїх» (Повторення Закону 16: 11, 14).

По-шосте, за вбивство раба незалежно від його національності його господар зазнавав смерті (Вихід 21: 20), а у разі скалічення раба раб відпускався на волю (Вихід 21: 26).

По-сьоме, якщо раб утік від господаря, його не можна було віддавати назад, і він мав право оселитися в Ізраїлі, де йому було завгодно. «Не видавай раба хазаїну його, коли він прибіжить до тебе від свого хазяїна; нехай він у тебе живе, серед вас на місці, яке він вибере в якійсь із осель твоїх, де йому сподобається; не утискай його» (Повторення Закону 23: 15-16).

По-восьме, згідно з ізраїльським законодавством, ретельно охоронялися права полонених ізраїльтянами під час війни жінок з інших народів. «Коли вийдеш на війну проти ворогів твоїх, і Господь Бог твій віддасть їх у руки твої, і візьмеш їх у полон, і побачиш між полоненими жінку, гарну виглядом, і полюбиш її, і захочеш узяти її собі за жінку, то приведи її в дім свій, і нехай вона стриже голову свою, і обріже нігті свої, і зніме з себе полонянську одежу свою, і живе в домі твоїм, і оплакує батька свого та матір свою протягом місяця. І після того ти можеш увійти до неї та стати її чоловіком, і вона буде твоєю жінкою; якщо ж вона не сподобається тобі, то відпусти її, куди вона захоче, але не продавай її за срібло і не звертай її в рабство, тому що ти впокорив її» (Повторення Закону 21: 10-14).

По-дев’яте, у Біблії існувало поняття особливого ювілейного року. «Якщо брат твій збідніє і занепаде в тебе, то підтримай його, чи пришлець він, чи поселенець, щоб він жив із тобою; не бери від нього зросту та прибутку, і бійся Бога твого; щоб жив твій брат з тобою; срібла твого не віддавай йому в ріст, і хліба твого не віддавай йому на отримання прибутку. Я Господь, Бог ваш, Який вивів вас із єгипетського краю, щоб дати вам землю Ханаанську, щоб бути вашим Богом. Коли збідніє в тебе брат твій і буде проданий тобі, то не накладай на нього роботи рабської: він має бути в тебе як найманець, як поселенець; до ювілейного року нехай працює в тебе, а тоді нехай відійде він від тебе, сам і діти його з ним, і повернеться до свого племені, і знову прийде до володіння батьків своїх, бо вони Мої раби, яких Я вивів із єгипетського краю. Не слід продавати їх, як продають рабів; не пануй над ним з жорстокістю і бійся Бога твого. А щоб раб твій та рабиня твоя були в тебе, то купуйте собі раба та рабиню у народів, що навколо вас; також і з дітей поселенців, що оселилися у вас, можете купувати, і з їхнього племені, яке у вас, яке в них народилося в землі вашій, і вони можуть бути вашою власністю; можете передавати їх у спадок і вашим синам по собі, як маєток; завжди володійте ними, як рабами. А над вашими братами, Ізраїлевими синами, один над одним не пануйте з жорстокістю. Якщо прибулець чи поселенець твій матиме достаток, а брат твій перед ним збідніє і продасться прибульцеві, що поселився в тебе, або комусь із племені прибульця, то після продажу можна викупити його; хтось із братів його повинен викупити його, або дядько його, або син дядька його, повинен викупити його, або хтось із споріднення його, з племені його, повинен викупити його; або, якщо матиме достаток, сам викупиться. І він повинен розрахуватися з тим, хто купив його, починаючи від того року, коли він продав себе, до року ювілейного, і срібло, за яке він продав себе, слід віддати йому за кількістю років; як тимчасовий найманець він має бути в нього; і якщо ще багато років, то в міру їх він повинен віддати у викуп за себе срібло, за яке він куплений; якщо ж мало залишається років до ювілейного року, то він має порахувати і в міру років віддати за себе викуп. Він має бути в нього, як найманець, у всі роки; він не повинен панувати над ним із жорстокістю в очах твоїх. Якщо ж він не викупиться таким чином, то в ювілейний рік відійде сам і діти його з ним, бо Ізраїлеві сини Мої раби; вони Мої раби, яких Я вивів із єгипетського краю. Я Господь, Бог ваш» (Левит 25: 35-55).

Це справді унікальні постанови про соціальні взаємини.

Насамперед зобов’язувалося матеріально підтримувати збіднілих, яких Бог називає братами, підкреслюючи цим, що всі вони є братами один одному. При цьому слід підтримати будь-якого збіднілого незалежно від його соціального походження і того, чи був він природним ізраїльтянином або прибульцем. При цьому при особливій нужді ухвалювалося, що необхідно було взяти збіднілого брата до свого дому (Левит 25: 36), але жодною мірою не користуватися його тяжким становищем, допомагаючи йому з користю і даючи кошти в ріст (Левит 25: 36). Подібного не було і немає в жодному законодавстві. Це воістину божествена любов і гуманність. Більше того, навіть якщо твій одноплемінник буде проданий тобі в рабство (причому слово «німкар», перекладене як «проданий буде», дослівно означає, що він добровільно продавався), то на нього заборонялося накладати рабську працю. «Коли збідніє в тебе брат твій і буде проданий тобі, то не накладай на нього роботи рабської» (Левит 25: 39).

Статус цієї людини має розглядатися не як статус раба, а як статус найманця (Левит 25: 40). Причому на сьомий рік він отримував визволення, а в ювілейний рік — і втрачений наділ землі. У зв’язку з цим часто не розуміють два біблійні тексти, що, на перший погляд, суперечать один одному. Розглянемо їх.

«Якщо купиш раба єврея, нехай він працює шість років, а сьомого нехай вийде на волю задарма» (Вихід 21: 2). «Він має бути в тебе як найманець, як поселенець; до ювілейного року нехай у тебе працює» (Левит 25: 40).

Отже, у книзі Вихід Бог говорить про те, що раба-єврея необхідно звільняти кожного сьомого року, а в книзі Левит — у ювілейний рік. Що ж тут мається на увазі? Справа в тому, що сьомого року людина отримувала звільнення від рабства, але оскільки вона не мала землі, то певний термін аж до ювілейного року вона жила в будинку свого колишнього господаря, але вже не на правах раба, а маючи самостійне господарство, для чого їй виділялося все потрібне. «Якщо продасться тобі брат твій, єврей, або євреянка, то шість років він повинен бути рабом тобі, а сьомого відпусти його від себе на волю; коли ж будеш відпускати його від себе на волю, не відпусти його з порожніми руками, але забезпеч його від стад твоїх, від гумна твого і від точила твого: дай йому, чим благословив тебе Господь, Бог твій» (Повторення Закону 15: 12-14).

Після настання ювілейного року він отримував свій спадковий земельний наділ, повертаючись туди. Після цих гуманних постанов, які не мають аналогів, ідуть вірші, що регулюють ставлення євреїв до рабів-неізраїльтян. «А щоб раб твій та рабиня твоя були в тебе, то купуйте собі раба та рабиню у народів, що навколо вас; також і з дітей поселенців, що оселилися у вас, можете купувати, і з їхнього племені, яке у вас, яке в них народилося в землі вашій, і вони можуть бути вашою власністю; можете передавати їх у спадок і вашим синам по собі, як маєток; завжди володійте ними, як рабами. А над вашими братами, Ізраїлевими синами, один над одним, не пануйте з жорстокістю» (Левит 25: 44-46). На перший погляд, ставлення до них прямо протилежне тому, що було до рабів-євреїв.

Але, по-перше, як ми розглядали вище, для природного мешканця та прибульця має існувати один закон. «Один закон нехай буде і для природного жителя, і для прибульця, що оселився між вами» (Вихід 12: 49); «Один суд має бути у вас як для прибульця, так і для тубільця; бо Я Господь, Бог ваш» (Левит 24: 22). Також ухвалювалося, що ставлення до них має бути таке саме, як до своїх одноплемінників. «Пришлець, що оселився у вас, нехай буде для вас те саме, що тубілець ваш; люби його, як себе; бо й ви були прибульцями в єгипетському краї. Я Господь, Бог ваш» (Левит 19:34).

Для того, щоб іноплемінник отримав права, рівні з ізраїльтянином, він повинен був зректися язичництва і прийняти істинного бога. Прийнявши його, він прирівнювався у правах до ізраїльтянина, і, отже, на нього поширювалися і закони про рабство, які застосовуються до природних ізраїльтян. Отже, у суботній рік вони також отримували звільнення з рабства. Таким чином, вічне рабство поширювалося лише на іноплемінників, які не бажали розлучатися з язичницькою релігією. «Так що встановлення щодо «вічного рабства» мало певну мету — наочно показати завзятим ідолопоклонникам, як невигідна позиція, що робить їх потомственими рабами. Рабами — аж до того моменту, коли вони, нарешті, духовно прозріють» (Щедровицький. Вказ. твір. С. 733).

Необхідно також зазначити, що закон забороняв захоплювати людей у рабство і займатися перепродажем рабів. Це докорінно відрізнялося від принципів суспільства того часу, що базувалося на работоргівлі. При цьому також ізраїльтянам зобов’язувалося викуповувати своїх побратимів, які потрапили, насамперед внаслідок воєн, до навколишніх народів (Левит 25: 47-49).

Все це, з одного боку, об’єднувало націю, а з іншого — привчало до милосердя щодо всіх людей. Поняття рабства, як ми бачимо, існувало в Іудеї лише формально і більше відповідало поняттю найманої праці, причому в найгуманнішій формі.

Щоб зрозуміти, наскільки вражаючим був приклад Стародавньої Іудеї щодо рабства, необхідно згадати про те становище, яке раби мали в сусідніх із давніми ізраїльтянами державах.

Так, згідно з законами вавилонського царя Хаммурапі (1792–1750), господар мав право відрізати своєму рабу вухо за втечу (Закони Хаммурапі. Параграф 282).

У Стародавньому Римі, «коли переможні війни викидали на ринок величезні натовпи дешевих рабів, а самі раби утримувалися в полуказарменому становищі, рабовласник був мало зацікавлений у доброму поводженні з ними: він намагався якнайшвидше вичавити зі своїх невільників більший додатковий продукт. Знесиленого або хворого раба продавали або просто залишали напризволяще, оскільки на рабському ринку можна було дешево купити нового раба... Безнадійно хворих рабів господарі вивозили на острів Ескулапа (на річці Тибр) і кидали там напризволяще» (Історія Стародавнього Риму. За ред. В.І. Кузіщина. М.: Вища школа, 1993. С. 250-251).

Історія залишила нам страшні описи становища рабів у Римі. Поряд із жорстокістю іншою характерною рисою римського суспільства була розбещеність, породжена рабством. Адже існували не тільки раби-робітники, а й раби для задоволення, раби, звичним обов’язком яких було задовольняти забаганки і хтивість господарів, або навіть добувати їм гроші в місцях ганьби, або шукати серед оргій привід для розпусти чи розбещення. Це звичайне, всім відоме, визнане законом явище (Валлон А. Історія рабства в античному світі. М.: ОДВИД; Держполітвидав, 1941. С. 398).

Особливо вродливих рабів і рабинь господарі або залишали собі як сексуальні іграшки, або... віддавали у храми як жриць або жерців любові. Бо «сама релігія в багатьох храмах опікувалася і наказувала такі жертви хтивості, начебто це були почесті, віддані богам» (Валлон. Вказ. твір. С. 191). Під час розкопок у Помпеях, які були свого роду містом-притоном для римської знаті, знайдено багато написів, що свідчать про гомосексуальні насильства над рабами. Закони імператорів Адріана й Авреліана дозволяли господарям використовувати рабів як повій та наложниць незалежно від статі пана та раба (Там же. С. 647, 648).

Символом рабства стали і звірячі гладіаторські бої, де раби гинули тисячами для розваги римських патриціїв. Раб був просто річчю, яку можна було продати, спотворити, принизити, нарешті просто вбити. У Стародавній Греції раб розглядається і законодавством, і громадською думкою як обдароване мовою знаряддя виробництва, як істота нижчого порядку, як напівлюдина.

У IV ст. до н.е. була створена відповідна рабовласницька теорія, особливо повно розроблена Аристотелем. Відбиваючи загальнопоширену практику свого часу, Аристотель обґрунтував необхідність рабства потребами життя і виробництва, вважаючи рабів істотами з іншою фізичною та психічною організацією, ніж у вільних людей. «Природа влаштувала так, — писав Аристотель, — що і фізична організація вільних людей відмінна від фізичної організації рабів: в останніх тіло потужне, придатне для виконання необхідних фізичних робіт, вільні люди тримаються прямо і непридатні для виконання подібних робіт: зате вони придатні для політичного життя… Одні люди за своєю природою є вільними, інші — рабами, і цим останнім бути рабами і корисно, і справедливо». Раб був власністю хазяїна, останньому належали його час, його життя. Користуючись безконтрольною владою, господарі могли морити своїх рабів голодом, наражати їх на будь-які покарання, аж до вбивства. Але, з іншого боку, купити раба, заплатити за нього певну (і чималу) суму грошей, а потім убити його або вморити голодом було невигідним для гаманця. Щоб раб міг нормально працювати, його треба було нагодувати та одягнути. Господар мав дбати про своїх рабів, так само як і про свою худобу, як про свої робочі інструменти. В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив більший прибуток своєму господарю, ніж голодна та хвора людина. Підвищення ступеня експлуатації рабів у товарних господарствах, погіршення загального соціального становища рабів аж до низведення їх до рівня напівлюдини призводили до загострення антагонізму між рабами та їхніми власниками. Раб є потенційним ворогом господаря — такою була загальноприйнята думка. Розроблялася система заходів, щоб запобігти спалахам незадоволення. Господарям рекомендували старанно охороняти рабів, регулювати кількість представників однієї народності, сіяти ворожнечу в рабському колективі, виділяти довірених рабів, зайвий раз не озлоблювати їх (Історія Стародавньої Греції. За ред. В.І. Кузищина. М.: Вища школа, 2000. С. 162-163).

Необхідно також відзначити, що рабство не відійшло в небуття з падінням Стародавнього світу. Ні, рабство процвітало в середньовічних і нових мусульманських країнах, які стали протягом багатьох століть центрами работоргівлі. Успішно велася і заохочувалася работоргівля в середньовічній католицькій Іспанії, першій колоніальній імперії. Заохочувалося рабство й у XVIII і XIX століттях урядами Англії, Франції, які вивозили негрів у рабство в Америку. Не померло воно, як відомо, і в наші дні, ставши страшною невід’ємною частиною сучасного суспільства. І це не дивно, бо завжди і скрізь, де суспільство відходить від Бога, з’являється рабство на чолі з головним рабовласником людських душ — сатаною, який намагається не тільки фізично, а й духовно закабалити кожну людину.

Так, у дні книги Левит рабство в ізраїльському суспільстві не було скасовано повністю, оскільки це було неможливо через звичаї та особливості всієї економіки давнини, але водночас рабство в Ізраїлі принципово відрізнялося від рабства в усіх інших народів, та й взагалі поняття раба в ізраїльтян було рівносильне поняттю найманого робітника. Ізраїль став і однією з перших держав давнини, де зникла практика продажу в рабство.

«Коли прийдете в землю, яку Господь Бог дасть вам, і посадите якесь плодове дерево, то плоди його почитайте за необрізані: три роки слід почитати їх за необрізані, не слід їх їсти; а на четвертий рік усі плоди його мають бути присвячені для свят Господніх; а п’ятого ж року ви можете їсти плоди його і збирати собі всі твори його. Я Господь, Бог ваш» (Левит 19: 23-25).

Тут надані перші у світі закони про збереження навколишнього середовища, що також є невід’ємною частиною любові до ближнього. Наприклад, у наші дні, незважаючи на катастрофічні прояви екологічної кризи, досі багато економічно розвинених країн (і насамперед США) не бажають підписувати Токійську угоду щодо підтримки екологічного середовища та обмежень викидів відходів в атмосферу.

Розглядаючи історію медицини епохи Стародавнього світу та Середньовіччя, ми бачимо панування в ній містичних та окультних понять щодо розуміння як самої хвороби, так і методів її діагностики та лікування. Єдиною з усіх стародавніх книг, що виступає категорично проти містики та окультизму, була Біблія.

«Не їжте з кров’ю; не ворожіть і не гадайте» (Левит 19: 26)

У цьому вірші пов’язані між собою вживання крові в їжу, ворожба та гадання, і це не випадково.

Справа в тому, що в язичництві крові приписувалась особлива сила. Вважалось, що, використовуючи кров, людина отримує силу того, кому вона належала. Саме тому в давнину було так поширено вживання людської крові. «Для того, щоб отримати властивості загиблих ворогів, первісні народи найчастіше вживають у їжу їхнє серце, а також з’їдають руки та ноги вбитих ворогів, вірячи, що через них набувають мужності та інших якостей. Щоб зміцнити власні руки та коліна, об’їдали кисті рук та коліна вбитого ворога… щоб набратися хоробрості, випивають кров та з’їдають мозок своїх жертв… Усі намагалися стати могутніми. Тому ставили собі за правило приєднувати до своєї душі души інших людей. Коли, наприклад, воїн вбивав вождя, він одразу ж видавлював йому очі і ковтав їх, бо в цьому органі нібито ховається його божественість. Таким чином, він не тільки вбивав ворога, а й ставав володарем його душі» (Фрезер Д. Золота гілка. М.: Політвидав, 1986. С. 521-522). Недарма лікар Честертон пише: «Люди їдять людей зовсім не тому, що не бачать тут нічого поганого. Вони чудово знають, що це жахливо, і тому їдять» (Честертон Г. Цит. за: Світлов Є. Магізм і єдинобожжя. Брюссель, 1971. С. 67).

Вживання в їжу крові пов’язане з магією, спіритизмом. Таким чином, канібалізм породило саме антибіблейське вчення про безсмертя душі, вчення про те, що можна заволодіти після смерті душею іншої людини. Пройдуть століття, і державна церква, яка прийняла це антибіблейське вчення про безсмертя душі, почне за гроші продавати індульгенції, розпоряджаючись душами померлих людей, виводячи або вводячи їх у пекло.

Цікаво, що слово «ворожити», наведене в цьому тексті (Левит 19: 26), перекладене з єврейського «нахаш» (буквально «шепотіти»). І саме цим словом, «нахаш», названий у Біблії змій, який спокусив Єву. Змій, в образі якого з’явився сам сатана. І це невипадково, бо це був перший у світі спіритичний сеанс. Сатана використовував змія як медіума, через якого і спілкувався з Євою. Саме сатана є засновником спіритизму, засновником вчення про безсмертя душі. Нехушим (від «нахаш»), або ворожба, — це вид чаклунства, що полягає у проголошенні заклинань для викликання злих духів.

Дієслово «гадати» (Левит 19: 26) є перекладом давньоєврейського слова «анан», що буквально означає «обволікати, затуманювати». І справді, під час гадання розум людини огортається, затуманюється і їй більше не належить, надходячи у відання злої сили. Сьогодні ці сили намагаються увійти до нашого світу в наукоподібній формі, у вигляді парапсихології, хілерства, медитацій, натуропатії, екстрасенсорики, біополів, але суть їх залишається незмінною. Біблія чітко говорить: «Не звертайтеся до тих, хто викликає мертвих, і до чарівників не ходіть, і не доводьте себе до осквернення від них. Я Господь, Бог ваш» (Левит 19: 31). «Боязливих і невірних, і поганих, і вбивць, і любодеїв, і чарівників, і ідолослужителів, і всіх брехунів доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга» (Об’явлення 21: 8).

«Не стрижіть голови вашої навколо і не псуй краю бороди твоєї. Заради померлого не робіть нарізів на вашому тілі» (Левит 19: 27-28).

У давнину похоронні обряди були дуже тісно пов’язані з магією та окультизмом, супроводжуючись вистриженням волосся та нанесенням собі каліцтв. Розглянемо це на прикладі народів давнини.

Скіфи. «Жителі області, куди привозять тіло царя, відрізають шматок свого вуха, обстригають волосся на голові, роблять кругом надріз на руці, роздряпують лоб і ніс і проколюють ліву руку стрілами» (Геродот. Історія. М.: Ладомир, АСТ, 1999. Книга IV, 71. С. 257).

Ассирія та Вірменія. «Жінки Ассирії та Вірменії в давнину також мали звичай роздряпати собі щоки на знак печалі» (Фрезер Д. Фольклор у Старому Завіті. М.: Політвидав, 1985. С. 415).

Стародавня Греція. «У Стародавній Греції жінки, які оплакують своїх близьких родичів, зрізали своє волосся і дряпали собі нігтями до крові обличчя, інколи ж і шию. Чоловіки теж обстригали волосся на знак поваги до померлого та скорботи про нього». Гомер розповідає, як грецькі воїни під стінами Трої покрили тіло Патрокла зрізаним волоссям, а Ахілл вклав у руку мертвого друга пасмо волосся (Фрезер. Вказ. твір. С. 414-415; Гомер. Іліада. М., 2008).

Гунни. Гунни після смерті свого царя Аттили «обрізали, за своїм звичаєм, частину волосся і спотворили і без того потворні обличчя свої глибокими ранами» (Пріск Панійський. Сказання Пріска Панійського. Рязань: Олександрія, 2005. С. 516).

Африка. В Африці, якщо не рахувати випадків обрубування пальців, самокатування на знак жалоби практикується порівняно рідко. Ефіопи на знак глибокої жалоби за кровним родичем мають звичай остригати волосся, посипати попелом голову і дряпати до крові шкіру на скронях. Коли вмирає людина з племені ваньіка у Східній Африці, її родичі та друзі збираються разом, голосно ридають, зрізають волосся на голові та роздряпують свої обличчя. У кисі, племені на кордоні Ліберії, жінки під час жалоби покривають своє тіло, особливо голову, товстим шаром бруду і роздирають собі нігтями обличчя та груди.

Північна Америка. Індіанці тінне, або дені, після смерті родича робили собі на тілі надрізи, обстригали волосся, рвали свій одяг і каталися по землі в пилюці. А в племені кністено, або крі, що займало велику територію Західної Канади, у подібних випадках «піднімали гучний плач, а у разі особливої жалоби близькі родичі голили волосся, встромляли стріли, ножі тощо в руки та стегна і мазали обличчя вугіллям».

Південна Америка. У патагонських індіанців у разі чиєїсь смерті плакальники, щоб висловити своє співчуття, приходили до вдови або інших родичів померлого і починали найвідчайдушнішим чином ридати, вити і співати, вичавлюючи з очей сльози і встромляючи собі в руки і стегна гострі шипи, щоб ішла кров. За такий прояв горя їх винагороджували скляними намистами та іншими дрібницями. Тубільці Вогненної Землі, дізнавшись про смерть родича або друга, відразу вибухають пристрасними криками та риданнями, роздирають собі обличчя гострими краями раковини і голять маківки на голові.

Полінезія. Звичаїв такого роду, мабуть, дотримувались всі гілки полінезійської групи народів, що широко розселилася на островах Тихого океану. Так, на острові Таїті тіло померлого поміщали у спеціально для цієї мети збудований будинок або хатину тупапоу, де його залишали гнити, поки все м’ясо не відвалиться від кісток. «Щойно тіло перенесене в тупапоу, церемонія оплакування відновлюється. Жінки збираються разом і вирушають у тупапоу на чолі з найближчою родичкою покійного, яка кілька разів проколює маківку своєї голови зубом акули; рясно витікаюча кров ретельно збирається на шматочки полотна, які потім кидають у труну. Інші жінки наслідують її приклад».

Нова Зеландія. «Дружини та близькі родичі, головним чином жінки, виявляли своє горе розрізами на обличчі та на лобі за допомогою раковин або ножів. Вони давали рясним струмкам крові підсихати на обличчі, і чим більше було на ньому таких струпів, тим вірнішим вважався доказ їх поваги до покійного; волосся завжди обрізали на знак скорботи; чоловіки зазвичай остригали одну половину голови, від чола до потилиці».

Австралія. Але ніде цей звичай самокатування живих на честь померлих не практикувався з більшою систематичністю та суворістю, ніж у первісних мешканців Австралії, що стоять на нижньому щаблі громадських сходів. Так, у племен Західної Вікторії вдівець оплакував свою дружину протягом трьох місяців. Щоночі він ридав, перераховуючи всі її добрі якості, і роздирав собі нігтями лоба, доки кров не починала текти по щоках; крім того, він обмазував білою глиною обличчя та голову (Фрезер Д. Фольклор у Старому Завіті. М.: Політвидав, 1985. С. 416-425).

Як же пояснити ці звичаї нанесення ран на тіло та остриження волосся під час поховання, поширені, як ми бачили, у всіх без винятку народів давнини і заборонені лише в юдеїв, які отримали від Бога заборону це робити?

Отже, ці звичаї ґрунтувались на поглядах, що мали своєю підставою все те ж саме страшне вчення про безсмертя душі.

По-перше, роздряпування обличчя в кров і нанесення собі кривавих ран було своєрідним жертвопринесенням живих духу покійного. Кров’ю, що стікає з їхніх тіл, живі розраховували задобрити дух померлого, вступити з ним у договір.

По-друге, ця кров, що стікає з тіла, служила, згідно з уявленнями того часу, їжею для духів померлих, життя яких триває після смерті. Недарма Гомер пише про те, що тіні стародавніх кіммерійців (плем’я, що населяло Крим) жадібно п’ють кров.

По-третє, у розумінні язичницьких народів волосся має особливу силу (Фрезер. Вказ. твір. С. 431), і тому, зрізуючи його в дар покійному, вони тим самим нібито забезпечують його дух джерелом енергії. Як бачимо, всі звичаї просякнуті вірою в безсмертя душі, і тому найзвісніший етнограф світу доктор Джеймс Фрезер, роботи якого стали класикою, пише: «…скрізь, де панують ці звичаї, можна вважати доведеними віру цього народу в посмертне існування людської душі та його прагнення зберегти з нею відносини» (Фрезер. Вказ. твір. С. 431).

«Не безчесть своєї дочки, і не роби її блудливою, щоб не стала блудливою ця земля, і не наповнилась земля розпустою» (Левит 19: 29)

Цей вірш безпосередньо пов’язаний із попередніми віршами, де йшлося про служіння іншим богам і чаклунство, і це невипадково, бо язичницькі культи на той час супроводжувалися як магією та спіритизмом, так і священною проституцією.

Стародавній Єгипет. «На святах Ісіди (одна з богинь Єгипту. — Прим. авт.) відразу ж за коровою йшла група молодих дівчат, Cystophores, з містичним міхуром у руках, тут же йшла жриця із золотою скринькою на грудях, а в скрині знаходився Фалос, який, за висловом Апулея, був священним зображенням верховного божества та знаряддям таємних насолод. У культі подібного роду священна проституція відігравала, звичайно, дуже помітну роль… тут відбувалося повне змішення статей і найжорсткіший розгул пристрастей» (Дюпу Е. Проституція в давнину. Кишинів: Logos, 1991. С. 35).

Стародавній Вавилон. Розглядаючи медицину Стародавнього Вавилону, ми вже говорили про вкрай низькі моральні закони, згідно з якими кожна жінка Вавилонії повинна була раз у житті пожертвувати своєю честю та принести зароблені цим гроші у храм (Геродот. Вказ. твір. Книга I, 199. С. 87-88).

Стародавня Лідія. Ця країна, що розташовувалась у Малій Азії, увібрала у свій релігійний культ розпусту і Сходу, і Європи. Особливою популярністю користувався культ Аттіса та Кібели, який святкувався протягом кількох днів. «Третій день називався Кривавим. Цього дня архігал (першосвященик) розкривав собі вени на руці. Жерці нижчого рангу, збуджені неприборканою, варварською музикою — боєм кімвалів, гуркотінням барабанів, гудінням рогів і вереском флейт, з тремтячими головами і майорілим волоссям кружляли в танці до тих пір, поки, нарешті, привівши себе в стан сказу і втративши чутливість до болю, не починали наносити собі рани глиняними черепками і ножами, забризкуючи вівтар і священне дерево своєю кров’ю... Потім один за одним вони скидали з себе одяг і з серцем, що шалено билося від музики, з блукаючим від видовища крові, що ллється, поглядом вистрибували з натовпу, хапали приготовлені спеціально для цієї мети мечі і при всіх кастрували себе і кидали відрізані частини тіла в статую жорстокої богині… Наступного дня, 25 березня (цей день вважався днем весняного рівнодення), на честь воскресіння бога віруючі вдавалися до нестримних веселощів. Цього дня дозволялося все. Кожен міг діяти і висловлюватися, як йому заманеться» (Фрезер Д. Золота гілка. М.: АСТ, 1998. С. 366-368).

Стародавня Греція. «Храми Венери зводилися часто коштом куртизанок, які в епоху священної проституції вважали себе істинними жрицями богині. Проте основні доходи вівтаря надходили до рук жерців, яким вони (куртизанки) були лише помічницями. У коринфському храмі роль священнослужительок виконували куртизанки, яких утримували правовірні та шанувальники божества. Вони називалися гієродулами, або присвяченими, і виконували всі обов’язки священнослужительок (публічні молитви богиням, процесії і т.ін.), що є незаперечним доказом існування релігійної проституції» (Дюпуї Е. Проституція в давнину. Кишинів: Логос, 1991. С. 55-59).

Стародавній Рим. У цій великій цивілізації давнини існували спеціальні свята релігійних повій — Ігри Флори, названі так на честь богині садів Флори. Ось що вони собою являли: «Куртизанки виходили зі своїх будинків цілим кортежем, якому передували трубачі, одягнені в просторий одяг на оголеному тілі, прикрашені всіма своїми коштовностями; вони збиралися в цирку, де їх оточував з усіх боків народ; тут вони скидали з себе одяг і здавались зовсім оголеними, охоче виставляючи напоказ все, що завгодно було глядачам, і вся ця безсоромна виставка супроводжувалася непристойними рухами тіла. Вони бігали, танцювали, боролися, стрибали, наче атлети чи блазні; щоразу нова хтива пара викликала крики та оплески з вуст шаленого народу. І раптом на арену при звуках труб кидався натовп голих чоловіків; тут же, публічно, при нових захоплених криках натовпу відбувалася жахлива оргія розпусти.

Страшним аморальним святом були знамениті римські вакханалії, загальна назва яких збереглася й досі. Головна церемонія полягала у ході, під час якого носили посудини, наповнені вином і прикрашені виноградними лозами. Прийшовши в призначене місце — чи то в тихому лісі, чи в глибокій долині, оточеній скелями, весь цей натовп розпусних і фанатично налаштованих людей витягав з особливого ящика зображення Бахуса. За цим слідувало щедре частування фруктами та вином. Поступово під впливом щедрих винних виливів, криків, непомірного захвату, спілкування осіб обох статей з’являлось чуттєве збудження, і безумство охоплювало жерців цього мерзенного божества. Кожен із присутніх чинив на людях так, ніби він був один у цілому світі, найганебніші акти розпусти відбувалися на очах кількох сотень глядачів. Голі жінки бігали туди-сюди, збуджуючи чоловіків рухами тіла і безсоромними пропозиціями. Чоловіки в ці моменти не дбали про те, що робили в цих зборах їхні дружини, сестри та дочки; безчестя не чіпало їх, тому що воно було взаємним — словом, немає жодного виду розпусти, який не культивувався б тут з новою витонченістю» (Dulaur. Les divinites generatrices ou le culte de Phallus. Paris, 1805).

Стародавня Індія. Дуже значно релігійна проституція була поширена і в Стародавній Індії, де існували спеціальні класи жінок — баядери, які займалися нею на славу бога Шиви. «Ці індійські жінки виконували балетні танці; звуки співу і музики, аромати есенцій і квітів, чарівність, що відчувається глядачами,  — все це помалу розпалювало і п’яніло почуття жінок. Подібно до авлетрид Греції, їх раптом ніби пронизував якийсь невідомий вогонь. Здивовані, збуджені, тремтячі, вони знемагали під тяжкістю нових невідомих переживань. Жести, експресивні пози, пристрасні й приглушені зітхання, погляди, повні вогню чи розніженої втоми, — ось прийоми, якими вони висловлювали спочатку сором’язливість, потім бажання, нетерпіння, надії, нарешті загрози і трепет хтивості» (Дюпуї. Вказ. твір. С. 19-21).

Ми спеціально зупинилися докладніше на розборі цього питання, щоб показати:

- що поняття релігійної проституції існувало в кожного народу давнини;

- це була саме релігійна проституція;

- державні закони всіх народів давнини не лише не забороняли, а заохочували її чи, у крайньому випадку, намагалися просто обмежити;

- лише в біблійному законодавстві містилася повна заборона будь-якої проституції і загроза смертного покарання тим, хто братиме в ній участь (Левит 20). Це ще раз наголошує на унікальності релігії давніх євреїв, яка перебувала в повній суперечності з розпусними приписами язичницьких культів.

Говорячи про релігійну проституцію, необхідно зазначити, що вона не зникла з кризою язичницької ідеології та загибеллю Стародавнього світу. Справа в тому, що саме релігійна проституція стала першою проституцією як такою і саме релігійна проституція породила сучасну нерелігійну проституцію, що також почала формуватися ще в Стародавньому світі (Дюпуї. Вказ. твір. С. 59). Уперше афінський державний діяч VI ст. до н.е. Солон створює інститут легальної нерелігійної проституції (Дюфур П. Історія проституції. К.: Інтербук, 1991. С. 53). Причому він це робить з метою хоч якось обмежити релігійну проституцію, що стала загрожувати моральним падінням грецького народу, розпадом сімей, кровозмішенням (Там же. С. 54-55).

Люди завдяки тому заступництву, яке надавала релігія проституції, взагалі перестали бачити у розпусті зло. Вона ставала нормою поведінки навіть малолітніх дітей. І ось, щоб якось приборкати це, Солон намагається звільнити саме поняття проституції від покриву релігії і тим самим захистити одружених людей і дітей від занять нею. Він знімає з храмових повій ореол духовності, відокремлюючи їх від цивільного населення і позбавляючи їх багатьох прав (Дюфур. Вказ. твір. С. 54). Але це мало що дало. Незабаром після смерті Солона стала знову процвітати і релігійна, і світська проституція, що дожила до наших днів і панує й сьогодні.

Релігійна проституція породила такі явища, як куртизанки на Заході та гетери на Сході (Дюфур. Вказ. твір. С. 90-91), що стали ганебною сторінкою історії всіх без винятку держав Середньовіччя та Нового часу. Куртизанки ставали найвпливовішими людьми у суспільстві, визначаючи часом історію багатьох країн. Релігійна проституція породила поняття цивільного шлюбу (який бере свій початок у «релігійному» поєднанні чоловіка та жінки у стародавньому храмі). Сьогодні поняття «цивільний чоловік» або «цивільна дружина» стали нормою для суспільства. Цього вже ніхто не соромиться, і навіть на офіційні прийоми таких партнерів запрошують разом.

Релігійна проституція породила вар’єте, нічні клуби, оскільки це аж ніяк не винахід нового часу, а просто невелика модифікація стародавніх язичницьких храмів — центрів розпусти, виконання хтивої музики, еротичних танців, названих сучасним терміном «стриптиз». Все це не тільки руйнувало мораль людей, а й завдавало величезної шкоди фізичному здоров’ю.

Релігійна проституція породила і, якщо можна так сказати, освятила гомосексуалізм і лесбіянство. Саме вона вперше в історії заявила, що це є нормою (Дюфур. Вказ. твір. С. 94-95).

Релігійна проституція вперше стала винаходити лікарські засоби та зілля збудливого характеру (Дюфур. Вказ. твір. С. 93-94). При цьому ні куртизанки, що продають їх, у давні часи, ні робітники аптек сьогодні не замислювалися над тим, якими небезпечними можуть бути ці препарати, особливо для людей старшого покоління або тих, хто страждає від захворювань серцево-судинної системи. Головне — це хтиве задоволення, головне — відчути оргазм. Недарма древні автори писали: «Споживання зілля небезпечне. Часто воно буває фатальним. Але не має значення! Важливо жити з любов’ю чи від любові померти» (Дюфур. Вказ. твір. С. 94).

Релігійна проституція породила та поширила масу венеричних захворювань, що широко процвітають і сьогодні. Вона безпосередньо сприяла не тільки духовній, а й фізичній деградації людини, і саме вона є однією з провідних причин падіння всього Стародавнього світу, зникнення цілих народів, що знищили себе своїм гріхом, своєю розпустою. Так виповнилися біблійні слова про те, що розпуста веде до осквернення всієї землі. «Не безчесть своєї дочки, і не роби її блудливою, щоб не стала блудливою ця земля, і не наповнилась земля розпустою» (Левит 19: 29).

Стародавнього світу

Для розглядання питання про дивовижні відмінності та найвищий рівень медичних знань Стародавнього Ізраїлю необхідно звернутися до аналізу особливостей його релігії, у догматах якої, викладених у Біблії, і надані розглянуті нами вище медичні уявлення та рекомендації.

Характер Бога

Поняття Бога є одним із основних для будь-якої релігії. Ось як Біблія описує Бога: «Бог людинолюбний і милосердний, довготерпеливий і багатомилостивий і істинний, що зберігає [правду і виявляє] милість у тисячі родів, прощає вину і гріх, але не залишає без покарання, карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до третього та четвертого роду» (Вих. 34: 6, 7). Тепер розглянемо, як репрезентовані боги в релігіях того часу.

Фінікія. «Анату — пані земної родючості, народження земних плодів і водночас богиня земної любові та втілення жіночої краси. Але водночас вона дуже войовнича та кровожерлива, готова завжди боротися. Іноді здається, що насильство подобається їй саме собою, поза зв’язком із будь-якими загрозами їй чи тим, кого вона захищає чи кому заступається. Навіть повернувшись до свого палацу після чергового побиття людей, вона, все ще не заспокоївшись, починає трощити власні меблі, ніби це її живі вороги. Анату — мстива богиня, що суворо карає за найменшу відмову їй у її домаганнях. Боги знають це і бояться її гніву» (Циркін Ю. Міфи Фінікії та Угаріта. М.: Астрель: АСТ, 2000. С. 52). Верховний бог фінікійців Ваал постає у вигляді вельми аморальної істоти, що регулярно чинить перелюб зі своєю рідною сестрою (Там же. С. 106). Інший головний бог фінікійців, Ел, убив свого сина та дочку, оскопив свого батька, скинув у глиб землі рідного брата (Там же. С. 140). Не відрізнялися від них інші боги фінікійського пантеону, наприклад Асирату, що спокусила власного брата (Там же. С. 108).

Бог Ілу дуже любив сильно випити: «Вставши з-за бенкетного столу, попрямував він до своїх покоїв. Але не міг іти сам. Шукомуна і Шунама підтримували його, а бог Хаббай з рогами і хвостом допомагав їм. Так дістався Ілу до своїх покоїв і впав там мертвим, і голова його розколювалася від болю. І лише пізніше, випивши сік ранніх олив, вилікувався Ілу» (Там же. С. 111, 112).

Стародавня Греція. З міфів нам добре відомі боги Олімпу, які відрізнялися підступністю, розбещеністю, жорстокістю, мстивістю, заздрістю.

Стародавній Єгипет. Ми вже писали про те, що єгиптяни зображували свої божества у вигляді тієї чи іншої тварини. Причому характер бога часто відповідав характеру цієї тварини. Говорили ми і про розбещений характер Ісіди. Тому тут торкнемося лише деяких богів. Дочка бога Ра, богиня Сехнет, одного разу «в образі левиці стала вбивати і пожирати людей, їхнє винищення прийняло такі розміри, що Ра вирішив зупинити її. Проте богиня, розлютована смаком крові, не вгамувалася. Тоді її хитрістю напоїли червоним пивом, і вона, сп’янівши, заснула і забула про помсту» (Міфи народів світу. Енциклопедія в 2 т. М.: Радянська енциклопедія, 1980. Т. 1. С. 425). Бог Сет ненавидів бога Осіріса і врешті-решт убив його. Однак боги Ісіда і Гор воскресили Осіріса і перемогли Сета (Там же. С. 425, 426). Інша єгипетська богиня, Нут, щодня поїдала своїх дітей (Коростовцев М.А. Релігія Стародавнього Єгипту. СПб.: Нева: Літній сад, 2000. С. 98). Богиня Хатхор дуже любила пити вино, під впливом якого змінювала свої рішення (Там же. С. 155).

Держава Мітанні. Міфологія стародавніх хурітів сповнена оповідань про боротьбу за владу між богами. Ось одне з них: «У давні часи на небі царював бог Алалу, і навіть могутній бог неба Ану служив йому. Через дев’ять років правління Алалу Ану виганяє його на землю і царює на небесах. Йому прислуговує Кумарбі, але за дев’ять років повстає проти нього. Ану з переляку біжить, злітаючи на небо, але Кумарбі наздоганяє його і оскопляє» (Вільхельм Г. Стародавній народ хурріти. М.: Наука, 1992. С. 101). Тим часом Ану був батьком Кумарбі. Кумарбі, у свою чергу, скидає бог Тешуб, і так далі. Богиня Шавушка для перемоги над своїми ворогами жертвує всякою сором’язливістю, оголюючись, і зваблює їх своїми непристойними діями на смерть (там же. С. 103).

Хети. У міфології хетів є цілий цикл, присвячений боротьбі богів за престол, що супроводжується змовами, каструванням один одного, всілякими непристойностями (Герні О. Хети. М.: Наука, 1987. С. 167-169). Богиня Інара використовувала для боротьби зі своїми ворогами людей: «Богиня Інара задумала нескладну хитрість. Вона приготувала великий бенкет з діжками всілякого пиття. Потім вона запросила на допомогу людину на ім’я Хупасія. Той відповів: «Якщо ти дозволиш мені поспати з тобою, я прийду і зроблю, що ти захочеш». І вона спала з ним» (Там же. С. 160).

Стародавній Вавилон. Однією з найпопулярніших богинь Вавилону була Іштар. «Спокусливо прекрасна жінка, вона зачаровувала чоловіків, часто накликаючи при цьому на них нещастя. В одному з давньовилонських гімнів вона оспівується наступним чином: «…Будь оспівана, Іштаре, особливо шанована серед богинь! Вона сповнена сили, чарівності, плодючості, спокусливої краси, пишної краси. Солодкі, як мед, її губи, вуста її життя, образ її народжує радість» (Кленгель-Брандт Е. Подорож в Стародавній Вавилон. М.: Наука, 1979. С. 164-165). Спочатку Іштар була наложницею бога Ану, ставши згодом його дружиною. Багато легенд присвячено зв’язку Іштар із її коханцем Таммузом (Там же. С. 164, 165).

Отже, боги сусідніх із Ізраїлем країн у своєму повсякденному житті нічим не відрізнялися від людей. Вони ненавиділи і любили, вбивали і перелюбничали, зраджували і крали.

Ставлення людей до богів

Безумовно, описані вище язичницькі боги не вселяли у своїх прихильників і не могли навіювати їм ні любові, ні поваги, викликаючи лише страх.

Хети. «Для хетів було характерним те, що вони без вагань приписували своїм богам і богиням таку поведінку, яку, на наш погляд, треба було б визнати непристойною. Бог для його шанувальників був тим самим, чим пан був для його рабів. Його годилося годувати, обслуговувати, утихомирювати і лестити йому. Але навіть при цьому не можна було сподіватися, що він буде на варті інтересів своїх слуг; частину свого часу він проводить у розвагах, або в подорожах, або уві сні, або займається іншими справами, і в цей час благання його шанувальників залишаються марними… Навіть тоді, коли він виконував свої обов’язки, його дії часом не відрізнялися мудрістю і могли спричинити непередбачувані наслідки; у таких випадках його вірний слуга повинен був вказати йому на це, і можна було очікувати, що бог виправить свою помилку... «Що ж ви наробили, о боги? — молиться цар Мурсілі. — Ви впустили мор, і вся країна Хатті, вся вона вмирає, тож ніхто не готує приношень їжі та пиття. І ви приходите до нас, о боги, і звинувачуєте нас за це… і що б ми не робили, ми перед вами не маємо рації». Тут цар відверто заявляє богам, що такий недогляд з їхнього боку зрештою шкодить їм, оскільки боги позбавляються послуг своїх шанувальників» (Герні. Вказ. твір. С. 140, 141).

Стародавній Вавилон. «Уявляючи богів у вигляді людей, їм приписували людські якості. Хоча вони вважалися безсмертними, вони могли все ж таки померти… Подібно до людей, вони любили смачно поїсти, супроводжуючи їжу вином та іншими хмільними напоями, пили при цьому надміру і гойдалися, як п’яні. Вони користувалися зручними ліжками та стільцями. На ніч служителі роздягали і клали в ліжко статуї богів, а вранці їх чисто вмивали і зачісували. Між богами виникали сварки, які мав залагоджувати верховний бог. Їм були притаманні заздрість, зарозумілість та інші людські якості. Вони постійно намагалися перехитрити один одного і зовсім не були всюдисущими» (Кленгель-Брандт. Вказ. твір. С. 170, 171).

Держава Мітанні. «Людина підпорядкована божеству, як раб своєму панові... і має робити все необхідне для його благополуччя. Проте ідея do ut des («даю, щоб і ти мені дав»), що лежить в основі жертвопринесення, може перетворити його на засіб тиску на божество — адже без культових дій людей богам довелося б самим піклуватися про свою їжу, і їх пануванню було б тим самим завдано шкоди… Якби ви знищили людство, воно перестало б шанувати богів, і нікому стало б приносити вам у жертву хліб та питво. І дійде до того, що бог Бурі, могутній цар Куммії, сам візьметься за плуг; і дійде ще до того, що Іштар та Хепат самі візьмуться за зернотерки. Звідси випливає, що відносини людини і божества — це відносини того, хто дає і бере» (Вільхельм. Вказ. твір. С. 107).

Стародавній Єгипет. «Боги і душі людей розглядалися єгипетською релігією як щось цілком матеріальне, хоч і невидиме, невловиме; боги могли хворіти, старіти, вмирати» (Коростовцев М.А. Релігія Стародавнього Єгипту. СПб.: Нева: Літній сад, 2000. С. 380).

Отже, ставлення стародавніх людей до богів ґрунтувалося на страху, розрахунку та зневазі.

Ставлення Бога до людини

У Біблії чітко показано ставлення Бога до людини: «Господь, Господь, Бог людинолюбний і милосердний, довготерпеливий і багатомилостивий та істинний…» (Вихід 34: 6); «Але Ти, Господи, Боже щедрий і благосердний, довготерпеливий і багатомилостивий та істинний…» (Псалтир 85: 15). У всіх же давніх релігіях, як ми вже зазначили, люди для богів були рабами, які задовольняли їхні потреби, забаганки, а часто й похіть. Боги через забаганки вбивали людей, мучили їх, сміялися з них. Боги ґвалтували жінок, а богині переслідували чоловіків.

Служіння істинному Богу засноване на добровільному принципі любові та вдячності і неможливе без такого ставлення людини до людини (Левит 19: 18). Релігії інших народів, сучасних Ізраїлю, будували своє служіння богам на прямо протилежних принципах жорстокості та розпусти.

Фінікія. Служіння богу Молоху (правильніше — Баал-Хаммон), одне з найпопулярніших і поширених, викликає жах навіть сьогодні. «Особливо відома практика принесення в жертву дітей, головним чином первістків — хлопчиків, але часто й дівчаток… Більшість жертв були молодшими за шість місяців, нерідко це були новонароджені, але іноді вік таких нещасних досягав і чотирьох років. Дитину… спалювали на бронзових руках статуї бога. Відбувалося це вночі при звуках флейт, тамбуринів та лір. Фінікійці вважали, що внаслідок цього душа жертви піднімалася безпосередньо до Бога» (Циркін. Вказ. твір. С. 247-248).

Фригія. Центральне місце у Фригії займав культ богині Кібели і Аттіса, який потім набув значного поширення і популярності в Стародавньому Римі (Фрезер. Вказ. твір. С. 373, 374) та й по всій території Римської імперії, зберігаючи популярність протягом кількох століть. Ось що являв собою цей культ: «У Провансі, Лангердоні та Ліоні користувався великою пошаною Св. Футен, послідовник Пріапа. Св. Футену приписувалася сила наділяти плодючістю... Відповідно до ритуалу йому підносили зображення ослаблених або хворих членів. У Puyne-Valay шанування Св. Футена тривало до XVIII століття. Статуя його мала вигляд величезної фалічної гілки» (Фреймарк Р. Магія та сексуальність. М., 1992. С. 47, 48).

«У культі Великої Богині-Матері існував один ізуверський культ — кастрування… на третій день великих весняних свят на честь Кібели і Аттіса первосвященик розкривав собі вени на руці, а жриці нижчого рангу, збуджені неприборканою, дикою музикою, з тремтячими головами і майорілим волоссям кружляли в танці доти, поки, нарешті, привівши себе в стан екстазу і втративши чутливість до болю, не починали завдавати ран глиняними черепками і ножами, забризкаючи кров’ю вівтар. Цей день називався Кровавим. Довівши себе до найвищого ступеня релігійного збудження, жерці оскопляли себе і кидали відрізані частини тіла до статуї жорстокої богині» (Смирнова. Вказ. твір. С. 247).

Кастрували себе не тільки жерці, їм наслідував також простий народ. Люди, що брали участь у цих урочистостях, до того збуджувалися хтивою музикою і жахливими картинами страждань Аттіса, що без жодних вагань йшли на кастрування. «Один за одним вони скидали з себе одяг і з серцем, що шалено б’ється від музики, з блукаючим від видовища крові, що ллється, поглядом вистрибували з натовпу, хапали приготовлені спеціально для цієї мети мечі і при всіх оскопляли себе. Новопосвячений пробігав через все місто, тримаючи в руці закривавлений шматок м’яса, а потім запускав їм в один із будинків» (Фрезер. Вказ. твір. С. 329).

Стародавній Рим. Дуже часто у підручниках з історії релігія римлян зображується дуже аскетичною та моральною, головними принципами якої були любов до родини та батьківщини. Однак це було не так. Ось як описує один із стародавніх культів, присвячених Бахусу, найвидатніший давньоримський історик Тіт Лівій: «Спочатку в його таїнства були посвячені небагато, але потім доступ до них ставав все ширшим і для чоловіків, і для жінок, а щоб залучити ще більше людей, обряди стали супроводжувати пияцтвом і бенкетами. І оскільки вино розпалювало бажання, а змішення під покровом ночі чоловіків з жінками і підлітків з дорослими дозволяло забути про сором’язливість, стала набирати силу всіляка розпуста, залежно від смаків і нахилів кожного. Але справа не обмежувалася розбещенням жінок і благородних юнаків; з тієї ж майстерні пороку стали поширюватися лжесвідчення, підроблені печатки та заповіти, наклепницькі доноси, отруєння та вбивства рідних — такі, що часом не залишалося для поховання навіть трупів… Як тільки туди вводять посвяченого, його, немов жертовну тварину, передають жерцям, а ті відводять його в приміщення, де звідусіль звучать зойки і завивання, спів і музика, кімвали і тимпани, щоб заглушити крики ґвалтуємого... Участь в обрядах і чоловіків, і жінок, та ще й під покровом ночі, неминуче спричинила розпусту і всі мерзоти, які тільки можна уявити. Чоловіки там більше займалися одне одним, ніж жінками, а тих, хто ухилявся від цих огидних обійм або йшов на них неохоче, таких вбивали як жертовних тварин. Терпимість до будь-яких злочинів і блюзнірств у них вважається верхом благочестя» (Тіт Лівій. Історія Риму від заснування міста. У 3 т. М.: Наука, 1994. Книга 39, 8, 10, 13. С. 324-327).

Стародавня Греція. Культ богині Афродіти, що користувався серед греків величезною популярністю, включав насамперед священну проституцію і святкування на кшталт описаних вище. Святкування на честь Венери та Адоніса були тотожні щодо проведення з культом Кібели та Аттіса, описаним вище.

Стародавня Індія. Служіння індуським богам нерозривно пов’язане зі всілякими статевими проявами. В індуських храмах «групові, рідше індивідуальні скульптури представляють нескінченну низку мислимих і немислимих проявів еротичної практики… У цьому еротична скульптура в індуїзмі не пов’язана з якоюсь специфічною релігійної сектою, вона зустрічається у храмах майже всіх індійських божеств — Шиви, Сур’ї… досить часто зустрічаються зображення пристрасного злягання, групового сексу і навіть зв’язку з тваринами… Фігури деяких аскетів і жінок зображені в стані аутоеротики та демонстрації своїх геніталій» (Релігії світу: енциклопедія. У 2 т. М.: Аванта плюс, 1996. С. 582, 583). Невід’ємною частиною культу є священні танці, які виконували голі дівчата. Процвітала при храмах і священна проституція.

Таким чином, у всіх релігіях та культах давнини ставлення богів до людей нагадувало ставлення рабовласників до рабів, і лише в Біблії Бог постає як той, хто заради спасіння людей віддає свого власного сина. Примітно також, що саме слово «бог» у Стародавньому Ізраїлі, з одного боку, та інших стародавніх народів — з іншого мало зовсім різне значення. Так, давньосемітське слово «бог» означає мету, а в давньохамітських мовах — жах. На давньосемітському слово «гріх» означає «потрапити повз мету», тобто те, що знаходиться поза Богом (Делич. Біблія та Вавилон).

Релігійні постанови

Основні релігійні постанови, що регулюють як ставлення людини до Бога, так і відносини між людьми, відображені в Десяти заповідях. Нічого подібного не було в жодного народу давнини. Аморальні за своєю сутністю релігії Стародавнього світу пропонували відповідні правила взаємин для своїх прихильників. Це регулярні принесення богам жертв — від тварин до людей, суворе формальне за своєю суттю та формою дотримання релігійних свят та обрядів. Ні про які моральні вимоги не йшлося, а якщо вони й були, то мали або чисто абстрактний, або фанатично-аскетичний характер. Взагалі саме життя розумілося давніми релігіями як можливість задоволення всіх бажань та забаганок. Існуючі ж закони були покликані охороняти інтереси правлячого класу і підтримувати елементарні необхідні для цього норми поведінки.

Отже, релігія Стародавнього Ізраїлю суперечила всім нормам та поняттям, що панували в ті часи. Проголошені нею піднесені духовні критерії пережили всі давні язичницькі царства та імперії, будучи еталоном моральності й сьогодні.

І справді, досить простого погляду на релігії давнини, з одного боку, і релігію Ізраїлю — з іншого, щоб побачити в останній божествене, а не людське походження. Релігія Стародавнього Ізраїлю, на думку видатного вченого академіка Б.А. Тураєва, була справді революційною для свого часу. «Отже, Єгова є Богом усього світу і всіх народів. Він вимагає не обрядів культу, які іноді навіть можуть бути йому мерзотністю, а правди. Етика вища за культ; Єгова — не стільки природний захисник Ізраїлю, скільки правосудний і добрий Владика миру, який не зупиниться перед знищенням Свого народу, якщо останній виявиться недостойним Його. Це були абсоютно нові ідеї, і тим більше для нас незрозуміло, як міг Амос і пророки, які йшли за ним, так сміливо йти з ними, мабуть, абсолютно не припускаючи, що вони провіщають не те, що розуміється само собою, а щось нечуване і неприйнятне. Проповідь Амоса може бути з повним правом названа щаблем до християнства» (Тураєв Б.А. Історія Стародавнього Сходу. У 2 т. Л.: ОДВИД, 1935. Т. 2. С. 68, 69).

Саме ця релігія і визначила найвищі принципи в галузі медицини, що містяться в Біблії, і дозволила перемогти правильному, науковому підходу до розглядання цілісності людського організму з урахуванням його душевної, духовної та фізичної сторони; сприяла визначенню поняття хвороби та здоров’я; встановленню ролі спадковості у формуванні захворювань; розробленню принципів профілактики інфекційних захворювань; встановленню ролі харчування у формуванні як духовного, так і фізичного здоров’я; високим критеріям особистої та суспільної гігієни; ролі стресу у формуванні захворювань внутрішніх органів. Все це на багато століть випередило розвиток медичної науки та практики.