Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"News of medicine and pharmacy" 10(245) 2008

Back to issue

«Євроремонт» у вищій школі, або Ще раз про Болонську систему навчання в медичному вузі

Authors: О.Й. БАКАЛЮК, професор кафедри внутрішньої медицини, Тернопільський державний медичний університет ім. І.Я. Горбачевського

Sections: Medical education

print version

Вагомі здобутки минулої радянської системи підготовки лікарів є беззаперечними, і вони захисту не потребують. Підтвердженням цього є те, що окремі ланки системи продовжують функціонувати дотепер. Інша річ, що соціальні причини не дали змоги повністю реалізувати її переваги. Для прикладу візьмемо такі показники, як тривалість життя та смертність населення. Коріння низької тривалості життя були сформовані подіями принаймні піввікової давності, коли поступово почав виявлятися глибокий розрив у тенденціях смертності та тривалості життя населення колишнього СРСР та економічно розвинених країн. У цей період домінування суспільного над особистим в ідеології практично прирекло радянське суспільство власне на такий розвиток подій. Перші негативні наслідки виявилися вже на початку 60-х років, однак на тлі загальних успіхів (підкорення космосу, відкриття нових джерел енергії, успіхи в протиракетній обороні) зростання рівнів смертності не привернуло належної уваги науковців. До того ж можна було очікувати, що це короткотривале зростання не перевищить звичайних флуктуацій. Помилилися, тенденція стала стабільною.

В Українській РСР тривалість життя чоловіків була на 5–7 років нижчою, ніж у розвинених країнах Європи. З часу проголошення незалежності у хвилеподібних тенденціях смертності населення виділяються три етапи: перший — прискорене зростання смертності припадає на 1991–1995 роки, другий — помірне зниження смертності — упродовж періоду найглибшої економічної кризи 1996–1998 рр., третій — нове, суттєве зростання смертності населення середнього та старшого віку — упродовж 1999–2005 років.

Отже, демографічні прогнози є доволі невтішними — практично за будь-якого варіанту розвитку тенденцій народжуваності та смертності населення України скорочуватиметься, оскільки потенціал демографічного зростання практично вичерпаний, процес переважання вимирання над народжуваністю триватиме ще не менше 20 років і навіть міграційний приплив буде не в змозі його відновити. За даними Інституту демографії НАН України у 2026 році населення України скоротиться до 36 млн осіб (!).

Ситуація є дійсно тривожною, однак чиновники від медицини та освіти тут же «знайшли» ще одну її глобальну причину — виявляється, що наша система навчання у вищих навчальних закладах не відповідає європейським! А якщо це так, то давайте її ламати, тобто адаптувати під світові стандарти. При цьому ніхто не згадав, що система підготовки лікаря в Україні забезпечувала достатньо високий рівень клінічного мислення випускника вузу і давала змогу (за бажання студента добре вчитися, засвоювати певні навички та уміння під час навчання) відразу після закінчення вузу успішно самостійно працювати навіть за умов дефіциту обладнання та можливості провести певні клініко-біохімічні обстеження. Уявіть собі лікаря з «великої європейської сімки», який за відсутності рентгенівського апарату зможе у селі діагностувати пневмонію у пацієнта похилого віку із серцевою недостатністю. Уявили собі це жалюгідне видовище? От і добре.

А тут ще розмови про вступ України до Євросоюзу і про необхідність визнання наших дипломів у країнах цієї структури. І ось — Болонський процес — перероблення системи навчання на європейський лад. А чому на європейський? Обгрунтування нібито солідне — забезпечити можливість продовження навчання наших студентів у їхніх вузах, а також можливість визнання наших дипломів. А при чому тут Євросоюз? Адже вступ у цю структуру вимагає реалізації певних стандартів соціуму та економіки, серед яких «кредитно-модульний» принцип підготовки спеціаліста не значиться! Але Міністерство освіти швидко ставить воза перед конем — і поїхали! І що ж ми маємо сьогодні? Виявилося, що ми взяли кальки з Болонської системи і намагаємося натягнути їх на нашу реальність.

Давайте ще раз розберемося у цій системі. Згідно з Болонською декларацією, її основою є кредитно-модульна система. Програма кожної дисципліни — це окремі, відносно самостійні за змістом та об'ємом частини — модулі. Останні включають у себе набір певної кількості залікових кредитів. Технологія системи — відхід від понять «семестр», «рік», «курс», «сесія», а оцінка з дисципліни є рейтинговою і визначається як середнє арифметичне за кожний модуль. З точки зору розробників, така система стимулює студентів до більш активної самостійної роботи з відповідним зменшенням кількості лекцій та практичних занять, запроваджує здорову конкуренцію та можливість складання кожним студентом індивідуального плану підготовки, у який він може включати ті предмети, які найбільш цікавлять його з точки зору майбутньої професії.

Так, Болонська система передбачає пророблення частини матеріалу самостійно. Але і робота професора (300–400 годин на рік) на 80 % полягає в індивідуальній роботі зі студентами — йому за це платять гроші; платять і за те, скільки студентів виберуть курс його лекцій (не покинуть раніше строку) і не підуть до іншого професора. У нас же (чомусь як завжди, бажаючи зробити якнайкраще), взявши за основу принцип, вихолостили суть системи. І володіючи своєю системою підготовки лікаря-спеціаліста, на порядок вищою від «болонської», ми з головою кинулися її реформувати, так і не зрозумівши змісту й мети такої реформи.

А тепер давайте відділимо зерна від полови. Підкреслимо лише три моменти.

Перший. Можливість навчання нашого студента в Європі (не обмін студентськими делегаціями, а власне навчання). Це ж химера. Хто може заперечити, що лише одиниці з сотень і тисяч наших студентів-медиків можуть дозволити собі навчатися за кордоном з урахуванням матеріальних статків? А той, хто може (а ми добре знаємо тих, хто може), може (вибачте за тавтологію) вчитися у престижних університетах за кордоном і без Болонської системи.

Другий. Легалізація дипломів. Не секрет, що у кожній країні існують свої особливості даної професії (страхування, жорсткі стандарти діагностики та лікування, взаємини між лікарями тощо), і що вивчення цих особливостей жодна Болонська система не гарантує. Тобто завжди наших випускників за кордоном буде чекати перепідготовка і здавання відповідних екзаменів (тестів). А ще слід пам'ятати, що наших випускників (енергійних та ділових) просто ніхто там не чекає, бо хто ж любить конкуренцію? А чекають чорну робочу силу, типу домашніх няньок, будівельників, нехай навіть з вищою освітою. То, можливо, у цьому пункті, власне, і закопана собака про необхідність легалізації дипломів?

Третій. Знання іноземної мови. Хто з теперішніх студентів може похвалитися відмінним знанням іноземної мови, отриманим у школі та удосконаленим у вузі, яке б дозволило вільне побутове та професійне спілкування? Знову ж таки одиниці.

Четвертий. Захопившись перебудовою системи вищої освіти, ентузіасти «болонізації» просто забули, де ми знаходимося. Виявилося, що клінічна і методична бази більшості медичних вузів знаходяться в дуже плачевному стані. Ніхто ж не порівняв, скільки коштів витрачають на свої навчальні структури середньоєвропейський університет і наші — мабуть, порівняння буде аналогічне з рівнем зарплати. Те, що у країнах Європи робить комп'ютер і два лаборанти, у нас переклали на плечі професорів і доцентів. І вони недарма скаржаться, що творче спілкування зі студентами натепер зменшилося до мінімуму, й усі свої сили вони витрачають на оформлення документації, перевірку нікому не потрібних модулів, рефератів та інших студентских опусів. З іншого боку, молодий викладач, зіткнувшись з такою формою навчального процесу, швидко втрачає цікавість до своєї роботи і починає підшукувати собі місце за межами вузу. У результаті викладачі роблять вигляд, що вчать, а студенти — що вчаться. За даними соціологічних досліджень, лише 10–15 % студентів вчаться на совість. Картина безрадісна, якщо врахувати положення на ринку праці і небажання практичних медичних закладів брати на роботу випускників без практичного досвіду роботи. До вищої школи в країнах Європи педагогів вабить можливість спілкування зі студентами, передавання їм своїх знань та досвіду, відносно невелике навчальне навантаження, відносно велика платня й можливість творчої наукової реалізації своїх ідей. Втискування української вищої школи в прокрустове ложе Болонської системи фактично усе це ліквідувало.

А тут ще незалежне тестування як об'єктивний критерій для відбору у вузи. Хто, коли і де провів дослідження, які могли б відповісти на запитання:

— чи не вплине таке щорічне тестування на долю тисяч школярів, перш за усе випускників сільських шкіл — трудолюбивих, прагнучих до знань, але не отримавших їх у сільській середній школі в силу усім відомих причин;

— хіба боротьба з корупцією може бути вирішальним аргументом у такій справі;

— а хто сказав, що таким способом її можна перемогти;

— а хто довів, що «контроль пам'яті» визначає «якість знання», а не «якість роботи з інформацією»;

— чому випускників шкіл вже не відрізняють від комп'ютерів, просто («по умолчанию», рос.), бездоказово і тихо зіставляючи «знання» та «інформацію».

Так навіщо обдурювати себе і обіцяти золоті гори від термінового упровадження Болонської системи? Цікаво, хто вирішив, що вільне формування студентом навчального плану за суттєвого обмеження лекцій і практичних занять у медичних вузах (ми не компетентні обговорювати таку доцільність у технічних, гуманітарних чи інших вузах) забезпечить кращі результати? Поспілкуйтеся з теперішніми студентами будь-якого медичного вузу, і вони скажуть вам, що для них основне — це отримати позитивну оцінку за тести, здати усі кредити — й усе! Запитайте, хто із них прийшов у клініку наступного дня і поцікавився станом пацієнта, якого він курував для написання історії хвороби, бачив під час заняття у палаті інтенсивної терапії в агональному стані або асистував при операції? Одиниці! А інших це не цікавить, і доля пацієнта для них така сама, як і доля морської свинки в інституті моделювання патологічних процесів. Можливо, що це сказано занадто жорстоко, але іншого годі й чекати. Хто доведе студенту уже з першого курсу, що професія лікаря — це самовіддана праця, без вихідних і спокою, у невідступній тривозі за життя людини, яка вимагає постійного (упродовж життя і самостійного) навчання. Ну як можна оволодіти професією лікаря без належного спілкування з пацієнтами, без бачення патології наживо, а не на пробірках, без вироблення лікарської інтуїції, адже медицина — це не тільки знання, але ще й інтуїція, мистецтво, любов, людяність. Впевнений, що ніякі модулі цього не зможуть, оскільки немає там тестів для розвитку співчуття, любові і людяності, рис, так необхідних в медицині! Це ще квіточки, а плоди ми будемо пожинати пізніше, коли такі «спеціалісти» почнуть нас же лікувати.

А хто навчить студента, як і чому йому слід вчитися усе життя? Болонська система? Ніколи! Це зможе зробити тільки справжній Вчитель, лікар-професіонал, особистість, з яким студент спілкується під час обходів, операцій, консультацій, слухає, дискутує, і з рис якого він творить свій ідеал лікаря-професіонала. А ще є багато зваб, турбот, проблем у молодому віці, і нам потрібно ще навчити їх розбиратися у справжніх людських цінностях.

А що робити?

А починати слід зі школи! Не секрет, що вже з початкових класів діти бачать, як потрібно вчитися. Усе починається з «невеликих» сум на потреби класу, школи; подарунків класному керівникові, екзаменаторам, потім суми зростають і стають обов'язковими, бал за знання (браво дванадцятибальній системі!) прямо пропорційно «зеленіє», і на момент закінчення школи за мінімуму знань ми отримуємо у своїй більшості егоїстичних, недолугих і цинічних молодих людей, для яких слова «любов до Батьківщини», «чесність», «гуманізм», «повага до батьків, старших, вчителів» — пусті слова, і тому, як сказав відомий політичний класик, «маємо те, що маємо». І це «як» дуже важко викорінити й у вищій школі. І якщо молода людина бачить, що охоронець у ювелірному бутіку або прибиральниця у банку за свою каторжну працю отримують удвічі-утричі більше, ніж сімейний лікар або викладач у вузі, то які аргументи можуть переконати її в необхідності добре вчитися? Тим більше, що маючи певний (батьківський) стартовий капітал, впливових родичів, вона завжди зможе влаштуватися на престижну роботу незалежно від рівня отриманих у вузі знань.

Зрозуміло, що система підготовки лікаря-спеціаліста вимагає удосконалення, інтенсифікації. Але для цього не потрібно ламати до основи усе позитивне, що було раніше. Не слід проводити безкінечні конференції, семінари-наради з упровадження засад Болонської системи в навчальний процес. Це даремна трата часу і коштів, джерело напруги і конфліктів, тому що опонентів огульного знищення старої системи підготовки лікарів не чують, блокують і наклеюють на них тавро ретроградів. Дійсно, слід узгодити найменування окремих дисциплін, правила написання підручників, пооб'єднувати і вірно назвати кафедри, обмежити тижневе навантаження на студента і викладача, посилити контроль за рівнями самостійної підготовки студента, його знань та умінь (але не тестами, а біля ліжка пацієнта!). І можливо, потрібно проводити лише одне тестування — студентів-неуків, яких до знань тягнуть за усі виступаючі частини тіла, слід безжально відраховувати з усіх курсів, а після третього курсу остаточно визначити, чи може цей студент в силу своїх психофізіологічних особливостей і бажання вчитися стати вершителем людської долі, чи ні. І кількість відрахованих студентів повинна свідчити про принциповий підхід до навчання студентів у даному вузі, а не навпаки. Ось вам і адаптована до теперішніх соціуму та економіки України Болонська система!

І головне! Паперовим чиновникам від медицини та освіти не слід забувати, що наша молодь — це правонаступники всесвітньо відомих педагогів — лікарів, які власне й упровадили таку систему підготовки в медичних вузах. Ця система довела свою життєздатність, тому визнання наших дипломів у країнах Європи — це справа дипломатів і політиків, університети не повинні працювати як посольства для видання віз в інші країни. Саме дипломати і політики повинні довести, що наша система підготовки лікаря-спеціаліста є ефективною і наш лікар здатен лікувати пацієнта не гірше, а можливо, і краще, оскільки він вкладає у цей процес крім знань ще й душу. У чому ми щиро бажаємо успіху новим міністрам.


Similar articles

Situation in dominant motives of students’ training at the department  of propaedeutic pediatrics
Authors: Ільченко С.І., Мишина Н.В., Єфанова А.О.
ДЗ «Дніпропетровська медична академія МОЗ України», м. Дніпро, Україна

"Child`s Health" Том 12, №2, 2017
Date: 2017.05.10
Categories: Pediatrics/Neonatology
Sections: Medical education
Authors: О.И. Бакалюк, д.м.н., професор Тернопільський національний економічний університет, медичний центр І.Є. Давидович, к.е.н., доцент Тернопільський національний економічний університет, кафедра обліку у виробничій сфері
"News of medicine and pharmacy" 6 (357) 2011
Date: 2011.05.05
Проблеми підготовки лікарів і покращення навчання студентів 6-го курсу шляхом розвитку творчості та удосконалення клінічного мислення з внутрішньої медицини
Authors: Денисюк В.І., Іванов В.П., Коцута Г.І., Колесник О.М., Денисюк О.В., Осядла Е.С., Шмалій В.І., Білонько О.Ф., Белоконна Н.С., Сизова М.П., Олійник О.В., Афанасюк О.І., Масловський В.Ю., Хребтій Г.І., Нюшко Т.Ю., Ковальчук О.В., Кафедра внутрішньої медицини № 3 Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пирогова
"News of medicine and pharmacy" 5 (449) 2013
Date: 2013.04.05
Categories: Family medicine/Therapy, Therapy
Sections: Medical education
Authors: О.О. ДОБРИК, С.Л. НЯНЬКОВСЬКИЙ, Л.П. ДЕДИШИН, Ю.Я. КРИВКО, С.В. ГЕРАСИМОВ, Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького
"Child`s Health" 3(6) 2007
Date: 2007.10.02
Categories: Pediatrics/Neonatology

Back to issue