Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

"News of medicine and pharmacy" 10(245) 2008

Back to issue

Проект Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я»

Продовження. Початок в № 9(244) 2008 р.

Стаття 20. Господарська діяльність в галузі охорони здоров'я

1. Провадження видів господарської діяльності в галузі охорони здоров'я, які відповідно до закону підлягають ліцензуванню, дозволяється лише за наявності ліцензії.

Стаття 21. Система стандартів в галузі охорони здоров'я

1. Систему стандартів в галузі охорони здоров'я складають державні соціальні стандарти та галузеві нормативи подання медичної допомоги.

2. Державними соціальними стандартами в галузі охорони здоров'я є нормативи і норми, визначені законодавством.

Державні соціальні нормативи в галузі охорони здоров'я є основою для розрахунку видатків на охорону здоров'я під час формування бюджетів усіх рівнів для задоволення потреб громадян у безоплатній медичній допомозі. Державні соціальні нормативи у галузі охорони здоров'я затверджуються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

3. Галузевими нормативами подання медичної допомоги є:

1) клінічні протоколи;

2) лікарські формуляри;

3) табелі матеріально-технічного оснащення закладів охорони здоров'я.

4. Галузеві нормативи подання медичної допомоги розробляються і затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 22. Фінансування охорони здоров'я

1. Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування, добровільного медичного страхування здоров'я та інших джерел у встановленому законом порядку.

2. Кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, асигновані на охорону здоров'я, та кошти відповідних фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування використовуються для забезпечення подання громадянам безоплатної медичної допомоги. Перелік медичних послуг для забезпечення населення безоплатною медичною допомогою, що подаються за рахунок державних коштів, та умови подання цих послуг встановлюються законом. Асигновані на охорону здоров'я кошти Державного бюджету України використовуються також для фінансування загальнодержавних програм та фундаментальних наукових досліджень у сфері охорони здоров'я, а кошти бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів — для фінансування відповідних місцевих програм у сфері охорони здоров'я.

3. Безоплатна медична допомога може подаватися громадянам у державних і комунальних медичних закладах, що мають статус бюджетних установ, а також іншими постачальниками медичних послуг — одержувачами бюджетних коштів, які уповноважені на подання безоплатних медичних послуг населенню на основі договорів про державну закупівлю таких послуг.

4. Щорічні державні видатки відповідних бюджетів на відшкодування витрат, понесених постачальниками медичних послуг у зв'язку з поданням громадянам гарантованої законом безоплатної медичної допомоги, визначаються на основі прогнозованих обсягів подання відповідних медичних послуг, що визначаються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

5. Для забезпечення закладів охорони здоров'я, що подають населенню безоплатну медичну допомогу на основі договорів про державну закупівлю відповідних медичних послуг, обіговими коштами замовники можуть авансувати цим закладам частину коштів, призначених для оплати відповідних договорів в порядку, встановленому законом. Інші особливості укладання та фінансування договорів про державну закупівлю медичних послуг встановлюються законом.

6. Державні та комунальні заклади охорони здоров'я мають право приймати, зобов'язані обліковувати та можуть самостійно використовувати для розвитку й підвищення якості своєї основної діяльності кошти, передані підприємствами, установами, організаціями і окремими громадянами у вигляді благодійних внесків, а також у вигляді оплати за послуги, що не входять до визначеного законом переліку послуг для забезпечення населення безоплатною медичною допомогою. Перелік таких платних послуг, умови їх подання та порядок державного регулювання цін на ці послуги встановлюються Кабінетом Міністрів України.

7. Заклади охорони здоров'я Збройних Сил України, інших державних воєнізованих формувань та їх медичні служби, які забезпечують подання медичної допомоги у надзвичайних ситуаціях, фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

8. Інші заклади охорони здоров'я, ніж зазначені у частині сьомій цієї статті, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Стаття 23. Медичне страхування

1. Медичне страхування в Україні здійснюється у формі загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування та добровільного медичного страхування.

2. Загальнообов'язкове державне соціальне медичне страхування є складовою системи загальнообов'язкового державного соціального страхування та здійснюється на основі принципів солідарності та справедливості відповідно до вимог закону.

3. Держава сприяє розвитку системи добровільного медичного страхування здоров'я.

Стаття 24. Матеріально-технічне забезпечення галузі охорони здоров'я

1. Держава організує матеріально-технічне забезпечення охорони здоров'я в обсязі, необхідному для надання населенню гарантованого рівня медико-санітарної допомоги. Всі заклади охорони здоров'я мають право самостійно вирішувати питання свого матеріально-технічного забезпечення.

2. Ввезення, вивезення, виробництво, застосування, утилізація лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, і медичних виробів, визначається Законами України.

3. Органи виконавчої влади відповідно до своїх повноважень сприяють виробництву лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, медичних виробів, також розвиткові торгівлі цими виробами. З цією метою забезпечується реалізація відповідних державних цільових програм, заохочуються підприємництво і міжнародне співробітництво з питань матеріально-технічного забезпечення галузі охорони здоров'я.

4. Застосовування лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, медичних виробів, дозволяється лише після обов'язкової реєстрації, що здійснюється у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 25. Наукове забезпечення галузі охорони здоров'я

1. Держава сприяє розвиткові наукових досліджень та впровадженню їх результатів у системі охорони здоров'я. Фінансування фундаментальних та прикладних досліджень у сфері теоретичної, профілактичної та клінічної медицини, що виконуються науково-дослідними установами та науковими підрозділами вищих медичних навчальних закладів III, IV рівнів акредитації і закладів післядипломної освіти, здійснюється на основі програмно-цільового методу.

2. Програмно-цільове фінансування в галузі охорони здоров'я та наукове супроводження першочергових заходів здійснюються на конкурсній основі.

3. Всі державні цільові програми у галузі охорони здоров'я та найважливіші заходи щодо їх здійснення підлягають науковій експертизі.

4. Академія медичних наук України є науковою медичною організацією в сфері охорони здоров'я, яка бере участь у формуванні та реалізації державної і галузевої науково-технічної політики.

Стаття 26. Інформаційне забезпечення галузі охорони здоров'я

1. Держава сприяє впровадженню сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у діяльність постачальників послуг охорони здоров'я та органів управління охороною здоров'я всіх рівнів. З цією метою у порядку, встановленому законодавством, розробляються та затверджуються відповідні місцеві та державні цільові програми.

2. Фінансове забезпечення державних та місцевих цільових програм інформатизації галузі охорони здоров'я здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, місцевих бюджетів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

3. Загальні обов'язкові вимоги щодо розробки та впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в галузі охорони здоров'я встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 27. Податкові та інші пільги в галузі охорони здоров'я

1. Юридичні і фізичні особи, що здійснюють медичну практику, а також суб'єкти господарювання, що виробляють, а також провадять господарську діяльність з торгівлі лікарськими засобами та виробами медичного призначення, користуються податковими та іншими пільгами, передбаченими законодавством.

Стаття 28. Державний контроль і нагляд в галузі охорони здоров'я

1. Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров'я, державних соціальних стандартів, галузевих нормативів подання медичної допомоги, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, ліцензійних умов впровадження господарської діяльності в сфері охорони здоров'я, якості лікарських засобів, в тому числі лікарських засобів біологічного походження, і виробів медичних.

Стаття 29. Участь громадськості в управлінні охороною здоров'я

1. Органи та заклади охорони здоров'я, інші органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані сприяти реалізації права громадян на участь в управлінні охороною здоров'я та в проведенні громадської експертизи з цих питань.

2. При органах управління охороною здоров'я та органах місцевого самоврядування створюються громадські консультативні ради, а при державних та комунальних закладах охорони здоров'я — громадські наглядові ради, завданням яких є сприяння організації належної діяльності цих органів та закладів, інформованості населення про діяльність цих органів та закладів, забезпечення громадського контролю в сфері охорони здоров'я.

3. У визначенні змісту та шляхів виконання державних цільових та місцевих програм охорони здоров'я, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі, в порядку, встановленому законодавством, можуть брати участь громадські організації, що представляють пацієнтів та постачальників послуг охорони здоров'я — фізичних та юридичних осіб.

4. В порядку, встановленому законом, в Україні здійснюється професійне самоврядування, що представляє всіх осіб, зайнятих у медичній професії. З метою забезпечення та захисту інтересів суспільства зазначене самоврядування в порядку, встановленому законом, сприяє належному провадженню діяльності в медичній професії, визначає норми професійної медичної етики та здійснює громадський контроль за дотриманням цих принципів. Це самоврядування не повинно порушувати свободу здійснення медичної професії та обмежувати свободу підприємницької діяльності в зазначеній сфері.

5. З метою захисту своїх професійних прав та інтересів, сприяння розвиткові медичної та фармацевтичної діяльності медичні працівники різних профілів та спеціальностей, фармацевтичні працівники та інші працівники галузі охорони здоров'я в порядку, встановленому законодавством, мають право створювати фахові асоціації, що об'єднують представників конкретної спеціальності. В порядку, встановленому законодавством про громадські організації, зазначені фахові асоціації з метою представлення спільної консолідованої точки зору фахівців конкретної спеціальності мають право розробляти та подавати на розгляд спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері охорони здоров'я та інших органів державної влади пропозиції щодо:

— здійснення заходів, спрямованих на забезпечення здорового довкілля та поліпшення санітарно-епідемічного благополуччя населення;

— вдосконалення організації системи охорони здоров'я, управління цією системою в цілому та управління на рівні закладів охорони здоров'я зокрема;

— розробки та вдосконалення клінічних рекомендацій та клінічних протоколів, медичних технологій та матеріалів, вимог Державної фармакопеї України;

— розробки та вдосконалення програм професійної додипломної та післядипломної підготовки, підвищення кваліфікації медичних працівників відповідних спеціальностей, фармацевтичних працівників та інших працівників галузі охорони здоров'я.

Представники зазначених фахових асоціацій в порядку, встановленому спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я, беруть участь в проведенні атестації працівників галузі охорони здоров'я відповідних спеціальностей.

Розділ IV

Забезпечення здорових і безпечних умов життя та праці

Стаття 30. Підтримання необхідного для здоров'я життєвого рівня населення

1. Держава забезпечує життєвий рівень населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, необхідний для підтримання його здоров'я.

Стаття 31. Збереження генофонду народу України

1. В інтересах збереження генофонду народу України та з метою запобігання демографічній кризі, забезпечення здоров'я майбутніх поколінь і профілактики спадкових захворювань держава здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що негативно впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організовує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню і поширенню наукових знань в галузі генетики і демографії.

2. Забороняється пропаганда товарів та медичних втручань, які можуть викликати розлад генетичного апарату людини.

Стаття 32. Охорона довкілля

1. Держава забезпечує охорону довкілля як важливу передумову життя і здоров'я людини шляхом забезпечення екологічної та радіаційної безпеки, захисту людей від негативного екологічного впливу, досягнення гармонійної взаємодії особи, суспільства та природи, раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

2. Відносини у сфері охорони довкілля регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 33. Створення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку

1. З метою забезпечення сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту та відпочинку, високого рівня працездатності, профілактики травматизму і професійних захворювань, отруєнь та запобігання іншій можливій шкоді для здоров'я встановлюються єдині санітарно-гігієнічні вимоги до організації виробничих та інших процесів, пов'язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, обладнання, будівель, товарів споживання та інших об'єктів, які можуть чинити шкідливий вплив на здоров'я. Всі державні стандарти, технічні умови і промислові зразки обов'язково погоджуються з органами охорони здоров'я у встановленому законодавством порядку.

2. Власники і керівники підприємств, установ та організацій зобов'язані забезпечити в їх діяльності виконання вимог безпеки праці, додержання вимог виробничої санітарії та інших вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством України про працю, не допускати шкідливого впливу на здоров'я людей і довкілля.

3. Держава забезпечує нагляд і контроль за створенням сприятливих для здоров'я умов праці, навчання, побуту і відпочинку, сприяє громадському контролю з цих питань.

Стаття 34. Забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення сприятливих умов життєдіяльності людини

1. Санітарне та епідемічне благополуччя населення забезпечується шляхом впровадження комплексу організаційно-правових, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню та поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію та дотриманням суб'єктами господарювання, фізичними та юридичними особами, громадянами України, іноземцями, особами без громадянства за участі органів місцевого самоврядування (їх виконавчих органів) державних санітарних норм, а також санітарних та протиепідемічних (профілактичних) заходів і регулюється законодавством.

2. З метою забезпечення сприятливих для здоров'я життя людини умов життєдіяльності встановлюються єдині медичні вимоги (критерії) безпеки (далі — санітарні норми) щодо середовища життєдіяльності та окремих його факторів, недотримання яких створює загрозу здоров'ю і життю людини та майбутніх поколінь, а також загрозу виникнення та розповсюдження інфекційних хвороб та масових неінфекційних захворювань (отруєнь) серед населення, здійснюються державна санітарно-епідеміологічна експертиза, дозвільна діяльність, гігієнічна регламентація та державна реєстрація небезпечних факторів.

3. Суб'єкти господарювання, юридичні та фізичні особи зобов'язані забезпечити дотримання вимог санітарного законодавства, вимог щодо охорони праці, передбачених законодавством про працю.

4. Держава забезпечує нагляд і контроль за дотриманням вимог санітарного законодавства, за створенням сприятливих умов життєдіяльності людини. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється виключно з вимогами санітарного законодавства України.

Стаття 35. Запобігання небезпечним для населення інфекційним хворобам

1. Держава забезпечує запобігання, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних хвороб.

2. Особи, які є носіями збудників інфекційних хвороб (бактеріоносіями), небезпечних для населення, відсторонюються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, і підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних хвороб здійснюються обов'язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в установленому законами порядку.

3. У разі загрози виникнення або поширення епідемій чи особливо небезпечних інфекційних хвороб Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України може вводитися карантин у встановленому законодавством порядку. На цей період можуть вводитися тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та покладатися на них на всій території України або в окремих її адміністративно-територіальних одиницях додаткові обов'язки, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих хвороб.

4. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування зобов'язані активно сприяти здійсненню протиепідемічних заходів.

5. Перелік особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб та умови визнання особи інфекційно хворою або носієм інфекційного збудника визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

6. Правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від неінфекційних хвороб визначаються актами санітарного законодавства.

Стаття 36. Обов'язкові медичні огляди

1. З метою охорони здоров'я населення організуються обов'язкові профілактичні медичні огляди дітей, вагітних жінок, працівників підприємств, установ та організацій із шкідливими і небезпечними умовами праці або таких, що потребують професійного добору, та інших встановлених законодавством категорій осіб.

2. Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності несуть згідно із законодавством відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов'язкових медичних оглядів і допуск їх до роботи без наявності необхідного медичного висновку. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок проведення цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 37. Сприяння здоровому способу життя населення

1. Держава сприяє утвердженню здорового способу життя населення шляхом поширення знань з питань охорони здоров'я, екологічного і фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов для підвищення індивідуального рівня фізичного та психічного здоров'я, занять фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі центрів здоров'я, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів на протидію розвитку залежності від алкоголю, тютюну та наркотичних засобів, а також боротьбу з надлишковою вагою.

2. Органи виконавчої влади організовують і здійснюють боротьбу із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлюють систему соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

3. В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв.

4. З метою запобігання шкоди здоров'ю населення застосування гіпнозу, навіювання, інших методів психологічного і психотерапевтичного впливу дозволяється лише у місцях та в порядку, встановлених спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Розділ V

Медична допомога

Стаття 38. Забезпечення медичною допомогою

1. Медична допомога в Україні подається зареєстрованими у порядку, встановленому законом, юридичними та фізичними особами, які мають відповідну ліцензію. Номенклатура типів закладів охорони здоров'я та перелік лікарських спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка фахівців та медична практика, встановлюються та переглядаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

2. Медична допомога надається в амбулаторних та стаціонарних умовах у вигляді первинної, вторинної та третинної медичної допомоги.

3. Нормативний зміст понять первинної, вторинної та третинної медичної допомоги та основні засади взаємозв'язку між ними встановлюються цим Законом. Порядок розподілу коштів для фінансування первинної, вторинної та третинної медичної допомоги між бюджетами різних рівнів визначається Бюджетним кодексом України.

4. Результативність медичної допомоги визначається за допомогою індикаторів, що входять до складу затверджуваних спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я клінічних протоколів.

5. Порядок організації подання медичної допомоги населенню лікарями та іншими медичними працівниками встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 39. Лікуючий лікар

1. У процесі подання пацієнту первинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар загальної практики/сімейний лікар, обраний пацієнтом чи його законним представником у порядку, встановленому частиною 3 цієї статті.

2. У процесі подання пацієнту вторинної та третинної медичної допомоги функцію лікуючого лікаря виконує лікар, призначений у порядку, встановленому частиною 4 цієї статті.

3. Кожна дієздатна особа, яка досягла віку 14 років, може самостійно здійснювати вільний вибір і змінювати особистого лікаря загальної практики/сімейного лікаря, відповідального за подання їй первинної медичної допомоги. Вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря для осіб, які не досягли віку 14 років або в порядку, встановленому законом, визнаних недієздатними, здійснюється їх законними представниками. Список пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря формується на основі права пацієнтів на вільний вибір лікаря з урахуванням нормативів виробничого навантаження на зазначених фахівців, що затверджуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

4. Лікар, відповідальний за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, визначається керівником відповідного закладу охорони здоров'я або уповноваженим ним на прийняття таких рішень керівником структурного підрозділу закладу охорони здоров'я. При прийнятті рішення про призначення лікаря, відповідального за подання особі планової чи екстреної вторинної або третинної медичної допомоги, по можливості має бути враховано бажання пацієнта чи його законного представника, якщо таке бажання було офіційно висловлене, і якщо врахування цього бажання є можливим з огляду на ступінь поточного завантаження конкретного лікаря у зв'язку з поданням ним медичної допомоги іншим пацієнтам.

5. Пацієнт має право вимагати заміни призначеного йому лікаря. Рішення про заміну такого лікаря за наявності обґрунтованих підстав може бути прийнято після розгляду відповідного звернення пацієнта чи його законного представника етичним комітетом при відповідному закладі охорони здоров'я, що створюється і функціонує в порядку, встановленому законом.

6. Лікар має право відмовитися від подальшого ведення пацієнта, якщо останній не виконує медичних приписів або правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, за умови, що це не загрожуватиме життю хворого і здоров'ю населення. Лікар не несе відповідальності за здоров'я пацієнта в разі відмови останнього від медичних приписів або порушення пацієнтом встановленого для нього режиму.

Стаття 40. Первинна медична допомога

1. Первинна медична допомога подається в амбулаторних умовах лікарями загальної практики/сімейними лікарями, які працюють на рівні відповідної територіальної громади, і передбачає консультацію лікаря, діагностику та лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання вторинної медичної допомоги та санаторно-курортного лікування. До подання первинної медичної допомоги можуть залучатися також інші професійні медичні працівники, які працюють під керівництвом лікаря загальної практики/сімейного лікаря.

2. Обсяги та порядок подання первинної медико-санітарної допомоги встановлюються центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

3. Фінансове забезпечення подання первинної медичної допомоги здійснюється відповідно до сформованого з урахуванням вимог частини другої статті 38 цього Закону списку пацієнтів кожного конкретного лікаря загальної практики/сімейного лікаря на основі встановлюваних місцевими радами при затвердженні відповідних місцевих бюджетів річних нормативів фінансування послуг первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця. Порядок визначення річних нормативів фінансування первинної медичної допомоги з розрахунку на одного мешканця встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я та Міністерством фінансів України.

Стаття 41. Вторинна медична допомога

1. Вторинна (спеціалізована) медична допомога передбачає спеціалізовані медичні послуги, що в плановому порядку та у невідкладних (екстрених) випадках подаються в амбулаторних умовах та в лікарнях загального профілю і не включають високоспеціалізовані та високотехнологічні стаціонарні медичні послуги, що належать до рівня третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги.

2. Первинний доступ пацієнта до послуг вторинної медичної допомоги забезпечується за наявності відповідного направлення служб первинної медичної допомоги. Зазначене направлення не є обов'язковим:

— для звернення будь-якого пацієнта за отриманням медичної допомоги до акушера-гінеколога, стоматолога;

— для вирішення питання про подання медичної допомоги у невідкладних та екстремальних ситуаціях.

3. З метою забезпечення відповідної якості та доступності вторинної медичної допомоги населенню в лікарнях загального профілю та ефективного використання ресурсів системи охорони здоров'я, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, створюються лікарняні округи.

Стаття 42. Третинна медична допомога

1. Третинна медична допомога передбачає недоступні на рівні первинної та вторинної допомоги високоспеціалізовані діагностичні та лікувальні медичні послуги, що подаються з використанням високотехнологічного та високовартісного обладнання за направленням служб вторинної медичної допомоги.

2. Перелік послуг, що подаються населенню в рамках третинної медичної допомоги, та перелік державних і комунальних закладів охорони здоров'я, що подають зазначені послуги, встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я. До переліку таких закладів охорони здоров'я можуть бути включені також заклади охорони здоров'я приватної форми власності, що подають послуги третинної медичної допомоги населенню на основі договорів про державну закупівлю зазначених послуг.

Стаття 43. Екстрена медична допомога

1. Екстрена медична допомога — вид медичної допомоги, що подається хворому або постраждалому в разі раптового гострого захворювання, травми або отруєння, які загрожують здоров'ю та життю людини.

2. Екстрену медичну допомогу зобов'язані подавати всі медичні працівники і заклади охорони здоров'я незалежно від підпорядкованості та форми власності.

3. У невідкладних станах, коли подання медичної допомоги на місці через відсутність медичних працівників неможливе, першу екстрену допомогу повинні подавати працівники органів і підрозділів цивільного захисту, співробітники міліції, пожежної охорони, аварійних служб, водії транспортних засобів та представники інших професій, на яких цей обов'язок покладено законодавством і службовими інструкціями. У таких випадках підприємства, установи, організації та громадяни зобов'язані надавати транспорт для перевезення хворого або постраждалого до відповідного лікувально-профілактичного закладу.

4. У разі загрози життю хворого або постраждалого медичні працівники мають право використати будь-який наявний транспортний засіб для проїзду до місця перебування хворого з метою подання екстреної медичної допомоги або транспортування його до відповідного закладу охорони здоров'я з метою надання належної медичної допомоги.

5. Складовою системи екстреної медичної допомоги є служба швидкої медичної допомоги, що забезпечує подання послуг екстреної медичної допомоги на догоспітальному етапі. До компетенції служби швидкої медичної допомоги належить подання своєчасної та кваліфікованої медичної допомоги пацієнтам у невідкладних станах на місці події та під час транспортування таких пацієнтів до відповідних закладів охорони здоров'я.

6. Швидка медична допомога подається самостійними станціями швидкої допомоги та відділеннями швидкої допомоги, що входять до складу закладів охорони здоров'я в якості структурних підрозділів. З метою створення належних умов для подання екстреної медичної допомоги служба швидкої медичної допомоги забезпечується відповідним обладнанням та спеціальними засобами наземного, повітряного, а при необхідності водного транспорту.

Стаття 44. Подання медичної допомоги у разі надзвичайних ситуацій

1. У разі надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в залежності від рівнів надзвичайної ситуації та масштабів санітарних втрат організація подання медичної допомоги потерпілому населенню та рятувальникам забезпечується Кабінетом Міністрів України, місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

2. Першу екстрену допомогу постраждалим від надзвичайної ситуації безпосередньо в зоні проведення аварійно-рятувальних робіт подають спеціальні рятувальні підрозділи в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Подання подальшої медичної допомоги постраждалим від надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру поза межами зони проведення аварійно-рятувальних робіт покладається на Державну службу медицини катастроф, положення про яку затверджується Кабінетом Міністрів України.

3. Відшкодування витрат, пов'язаних з ліквідацією медико-санітарних наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та поданням медичної допомоги постраждалим внаслідок таких ситуацій, забезпечується за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України та місцевих бюджетів в порядку, встановленому законодавством.

4. Особливості організації медичної допомоги населенню в умовах воєнного стану регулюються відповідними законами.

Стаття 45. Паліативна допомога

1. На останніх стадіях перебігу невиліковних захворювань пацієнтам та членам їх сімей подається паліативна допомога, яка включає комплекс заходів, спрямованих на поліпшення якості життя пацієнта, полегшення його фізичних та емоційних страждань, надання психосоціальної і моральної підтримки сім'ї хворого.

2. Порядок подання паліативної допомоги визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 46. Медична допомога сільському населенню

1. Медична допомога сільському населенню подається з урахуванням специфіки розселення, умов праці та побуту, що зумовлює принцип етапності організації та подання медичної допомоги. За рішенням районних рад створюється мережа відповідних закладів охорони здоров'я, в яких подається долікарняна та первинна медико-санітарна допомога.

Стаття 47. Обов'язок подання медичної інформації

1. Пацієнт, який досяг чотирнадцятиліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров'я.

2. Батьки (усиновлювачі), опікун, піклувальник мають право на отримання інформації про стан здоров'я дитини або підопічного.

3. Медичний працівник зобов'язаний в доступній формі надати пацієнтові інформацію про стан його здоров'я, роз'яснити мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я.

4. У разі смерті пацієнта члени його сім'ї або інші уповноважені ними фізичні особи мають право бути присутніми при дослідженні причин його смерті та ознайомитися з висновками щодо причин смерті, а також право на оскарження цих висновків до суду.

Стаття 48. Таємниця про стан здоров'я

1. Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел стало відомо про стан здоров'я фізичної особи, факт звернення її за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законом випадків.

2. Забороняється вимагати та подавати інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта за винятком випадків, передбачених законом. У разі використання інформації про стан здоров'я, що становить таємницю, у навчальному процесі, науково-дослідній роботі, у тому числі у випадках її публікації в спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта. Незаконне розголошення таємниці про стан здоров'я тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Стаття 49. Звільнення від роботи

1. На період тимчасової непрацездатності громадянам надається звільнення від роботи у встановленому законодавством порядку.

Стаття 50. Загальні умови медичного втручання

1. Медичне втручання допускається лише за наявності письмової згоди інформованого дієздатного пацієнта.

2. Щодо пацієнта віком до 14 років, а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

3. Порядок отримання інформованої згоди визначається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

4. Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов'язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання — засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

5. У невідкладних випадках, при наявності реальної загрози життю пацієнта та неможливості отримання згоди пацієнта або його законних представників на медичне втручання медичні працівники мають діяти виключно в інтересах врятування життя пацієнта.

6. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

7. Якщо відмову дає законний представник пацієнта і вона може мати для пацієнта тяжкі наслідки, лікар повинен повідомити про це органи опіки і піклування.

Стаття 51. Застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів

1. У медичній практиці застосовуються методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, дозволені до застосування спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

2. Нові методи профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарські засоби, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, можуть використовуватися в інтересах вилікування особи лише після отримання її письмової згоди. Щодо особи віком до 14 років зазначені методи та засоби можуть використовуватися за наявності письмової згоди її батьків або інших законних представників, а щодо особи віком від 14 до 18 років — за її письмовою згодою та письмовою згодою її батьків або інших законних представників; щодо особи, цивільна дієздатність якої обмежується, — за її письмовою згодою та письмовою згодою її піклувальників; щодо особи, визнаної у встановленому законом порядку недієздатною, — за письмовою згодою її законного представника. При отриманні згоди на застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді в установленому порядку, але ще не допущені до застосування, особі та/або її законному представнику повинна бути надана інформація про цілі, методи, побічні ефекти, можливий ризик та очікувані результати.

3. Порядок застосування методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, зазначених у частині другій цієї статті, встановлюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері охорони здоров'я.

Стаття 52. Медико-біологічні випробування на людях

1. Застосування медико-біологічних випробувань на людях допускається із суспільно-корисною метою за умови їх наукової обґрунтованості, переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, гласності застосування випробувань, досягнення повноліття дієздатною фізичною особою, щодо якої проводиться випробовування, повної інформованості особи та вільної згоди щодо вимог його застосування, а також за умови у будь-який час безперешкодно відкликати свою згоду на випробовування та збереження лікарської таємниці про стан здоров'я. Забороняється проведення науково-дослідних випробувань на ув'язнених або військовополонених.

2. Порядок проведення медико-біологічних випробувань на людях регулюється законом.

Продовження в наступному номері


Similar articles


Back to issue