Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

International journal of endocrinology 4(22) 2009

Back to issue

Досвід використання продуктів функціонального призначення в комплексному лікуванні хворих на цукровий діабет 1-го типу

Authors: Паньків В.І., Відділ профілактики ендокринних захворювань Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, м. Київ

Categories: Endocrinology

print version

Поняття «продукти функціонального призначення» використовується з 1991 року після законодавчого прийняття вимог до виробництва харчових продуктів зі специфічною лікувальною дією (FOSHU — Food of Specific Health Use). Функціональну спрямованість харчових продуктів визначають такі умови: виготовлення з натуральних інгредієнтів; постійне вживання у складі щоденного раціону; наявність певної дії шляхом регулювання окремих процесів в організмі (наприклад, посилення механізмів біологічного захисту, профілактика конкретних захворювань, уповільнення процесу старіння та ін.). У 1999 р. була створена Європейська комісія для дій у рамках науки про функціональні харчові продукти (FUFOSE), завдання якої полягало у розробці та затвердженні науково обгрунтованого підходу щодо розвитку виробництва харчових продуктів, здатних позитивно впливати на певні фізіологічні функції, а також поліпшувати стан здоров’я, знижувати ризик виникнення захворювань.

У монографії «Технологія продуктів харчування функціонального призначення» [1] наводиться розгорнуте формулювання: «Продукти функціонального харчування — це такі продукти природного або штучного походження, які призначені для систематичного щоденного споживання і мають регулюючу дії на фізіо­логічні функції, біохімічні реакції та психосоціальну поведінку людини за рахунок нормалізації її мікроекологічного статусу».

До функціональних харчових продуктів можна віднести 4 групи продуктів [2]: збагачені вітамінами, мікроелементами, харчовими волокнами та ін.; продукти, з яких вилучені певні речовини, не рекомендовані за медичними показаннями (амінокислоти, лактоза, сахароза та ін.); продукти, у яких вилучені речовини замінені на інші компоненти; продукти, отримані з нетрадиційної сировини, які визначаються певним біологічним впливом на окремі ланки метаболічних процесів в організмі людини.

Із внесенням змін до Закону України «Про якість та безпеку харчових продуктів та продовольчої сировини» (06.09.2005 р., № 2809-IV) законодавчо закріплене визначення функціонального харчового продукту як такого, що містить як компонент лікарські засоби та/або пропонується для профілактики або пом’якшення хвороби людини.

На сьогодні ефективно використовуються 7 основних видів функціональних інгредієнтів [3]: харчові волокна (розчинні та нерозчинні), вітаміни, мінеральні речовини (кальцій, йод, селен, залізо та ін.), антиоксиданти (β-каротин, біофлавоноїди, α-токоферол та ін.), поліненасичені жирні кислоти, пребіотики (інулін, лактоза, молочна кислота та ін.), пробіотики (біфідо- та лактобактерії та ін.).

За останні роки в Україні запропоновано окремі продукти, які містять функціональні інгредієнти. У процесі клінічних спостережень за хворими на цукровий діабет (ЦД) нами здійснено аналіз клінічної ефективності і безпечності продукту функціонального призначення БіоСЕСС.

БіоСЕСС визначається як білково-рослинний продукт без консервантів та хімічних домішок, має гігієнічний висновок МОЗ України, що засвідчує його безпечність. Основою продукту є прісноводні двостулкові молюски роду Apodonta, родини Pisidiate, Euperidae з довжиною черепашки до 2,5 см. Результати дослідження хімічного складу цих прісноводних двостулкових молюсків (F. Maccari, 2005) засвідчують, що одним з основних компонентів є хондроїтинсульфат (до 38 %). Експериментальні дослідження вказують, що складові молюсків роду Anodonta (ганглії нервової системи) містять пептиди — ферменти, здатні позитивно впливати на вуглеводний обмін [4].

ЦД 1-го типу як хронічна автоімунна патологія належить до соціальних захворювань, враховуючи його частоту в дитячому, юнацькому й ранньому віці, ранню інвалідизацію. При цьому відбувається деструкція інсулінопродукуючих β-клітин острівців Лангерганса. Сучасна концепція надання допомоги таким хворим передбачає замісну терапію препаратами екзогенного інсуліну, що не можна вважати патогенетичним способом лікування ЦД 1-го типу. Значна частина таких хворих перебуває в стані тривалої декомпенсації ЦД. Такий підхід принципово виключає можливість вилікування або профілактики розвитку ЦД 1-го типу. Неодноразово робилися спроби терапії автоімунного інсуліту за допомогою антиоксидантів, цитостатиків, протизапальних засобів, моноклональних антитіл, однак повідомлення про доведену ефективність і безпечність зазначених способів лікування відсутні [5].

Тому пошук методів досягнення і підтримання керованої ремісії ЦД 1-го типу шляхом зниження агресивності автоімунного процесу залишається надзвичайно актуальним.

Метою даного дослідження є підвищення ефективності комплексного лікування ЦД 1-го типу шляхом використання дієтичної добавки БіоСЕСС.

Матеріали і методи

Під спостереженням перебувало 11 хворих на ЦД 1-го типу (основна група) віком від 19 до 34 років із давністю захворювання до одного року. Діагноз ЦД 1-го типу було підтверджено характерною клінікою (діабетичний кетоацидоз на момент маніфестації), низьким рівнем продукції інсуліну (за рівнем С-пептиду). Усім хворим здійснювалося стандартне комплексне лікування, що включало інсулінотерапію (препарати інсуліну короткої і тривалої дії, 5 ін’єкцій щоденно) та дієтотерапію. Рівень глікемії вимірювали до 5 разів на добу і більше за допомогою індивідуальних глюкометрів. Пацієнти пройшли курс навчання самоконтролю з метою корекції інсулінотерапії залежно від рівня глікемії.

БіоСЕСС призначали по 4 капсули двічі на день (ранком та ввечері) під час або після вживання їжі впродовж 10 днів. Через 20 днів після закінчення першого курсу призначали другий за аналогічною схемою, ще через 20 днів — третій курс.

До групи порівняння ввійшли 14 хворих на ЦД 1-го типу віком від 20 до 29 років із давністю захворювання до одного року, які не отримували в комплексному лікуванні БіоСЕСС.

Обстеження хворих проводилося до початку приймання БіоСЕСС, а потім періодично (від 1 до 3 місяців) протягом одного року. При цьому, крім визначення біохімічних показників крові, оцінювали потребу в інсуліні (мінімальна доза інсуліну, достатня для підтримання нормоглікемії), якість компенсації за рівнем глікозильованого гемоглобіну (HbA1c), інсулінопродукуючу здатність β-клітин за рівнем С-пептиду за умов стимуляції стандартним сніданком.

Статистична обробка результатів здійснена за загальноприйнятими методами варіаційної статистики за допомогою програми BioStat для IВM PC.

Результати дослідження та їх обговорення

Динамічне спостереження за хворими дозволило за допомогою об’єктивних критеріїв оцінити ефективність комплексного лікування ЦД 1-го типу на підставі зміни потреби пацієнтів в екзогенному інсуліні, значень С-пептиду і параметрів якості життя.

У хворих основної групи до початку дослідження середня потреба в інсуліні становила 0,66 ОД/кг (мінімальна доза — 0,4 ОД/кг, максимальна — 0,9 ОД/кг). Після комплексного лікування з використанням трьох курсів БіоСЕСС спостерігалося незначне зниження потреби в інсуліні, у середньому доза екзогенного інсуліну становила 0,57 ОД/кг (мінімальна — 0,4 ОД/кг, максимальна — 0,8 ОД/кг). Через 6 місяців від початку комплексної терапії вдалося досягти вираженого зниження потреби в інсуліні: у середньому доза становила 0,32 ОД/кг (мінімальна — 0,1 ОД/кг, максимальна — 0,5 ОД/кг). У двох пацієнтів при збереженні нормоглікемії було відмінено інсулін терміном на 16 днів і 19 днів відповідно. Надалі при підвищенні рівня глікемії до 8 ммоль/л цим хворим призначали інсулін у добовій дозі до 4–6 ОД (менше 0,1 ОД/кг). Упродовж наступних 6 місяців у хворих основної групи середня потреба в інсуліні залишалася 0,3 ОД/кг (мінімальна — 0,1 ОД/кг, максимальна — 0,5 ОД/кг). До 11-го місяця спостереження ще одному пацієнту з цієї групи при збереженні стану нормоглікемії було відмінено інсулін терміном на 14 днів. Надалі цьому хворому ін’єкції інсуліну було відновлено в добовій дозі 3–4 ОД/кг (менше 0,1 ОД/кг).

Середня потреба в інсуліні у пацієнтів групи порівняння до початку дослідження становила 0,65 ОД/кг (мінімальна — 0,3 ОД/кг, максимальна — 1,1 ОД/кг). Якщо через 3 місяці спостереження відзначалося деяке зниження потреби в інсуліні (середнє значення 0,53 ОД/кг, мінімальне — 0,4 ОД/кг, максимальне — 0,8 ОД/кг), то через 6 місяців потреба в інсуліні збільшилася до середнього значення 0,59 ОД/кг (мінімальна доза — 0,3 ОД/кг, максимальна — 0,9 ОД/кг). До 12-го місяця спостереження в середньому потреба в екзогенному інсуліні в пацієнтів групи порівняння становила 0,78 ОД/кг (мінімальна доза — 0,4 ОД/кг, максимальна — 1,1 ОД/кг).

Середні значення потреби в інсуліні до початку дослідження (основна група — 0,66 ОД/кг, контрольна група — 0,65 ОД/кг) свідчать про можливість зіставлення груп спостереження за цією ознакою (p > 0,05).

Через 3 місяці від початку терапії у двох групах відзначається несуттєве зниження доз екзогенного інсуліну: в основній групі — до 0,57 ОД/кг, у контрольній — до 0,53 ОД/кг. Відмінності між групами не були статистично значущими (p > 0,05). Описане явище (його називають також «медовим місяцем» або спонтанною ремісією) спостерігається на початкових етапах захворювання і пояснюється деяким відновленням залишкової секреції інсулярним апаратом підшлункової залози на фоні нормалізації вуглеводного обміну при грамотно підібраній інсулінотерапії.

Однак уже через 6 місяців спостереження виявлено статистично значущі відмінності між групами спостереження за середніми значеннями потреби в інсуліні. Якщо в групі порівняння це значення зростає до 0,59 ОД/кг, що властиве для перебігу ЦД 1-го типу з поступовою руйнацією β-клітин внаслідок автоімунної агресії, то в основній групі на фоні комплексної терапії середнє значення цього показника розпочинає знижуватися (до 0,32 ОД/кг), що можна пояснити відновленням пулу функціонуючих β-клітин. Статистично підтверджується значущість відмінностей між двома групами (p < 0,05). Тимчасову відміну інсуліну у хворих на ЦД 1-го типу з основної групи при давності перебігу ЦД 6, 8 та 11 місяців також можна пояснити як проявом спонтанної ремісії, так і ефективністю проведеної терапії.

Надалі в пацієнтів контрольної групи потреба в інсуліні зростає і до 12 місяців дослідження стабілізується на досить високому рівні (0,78 ОД/кг), що свідчить про абсолютну інсулінопенію, що властиве для завершального етапу руйнації практично всіх β-клітин внаслідок реалізації автоімунних механізмів. У хворих основної групи середня потреба в інсуліні впродовж дослідження перебувала на низькому рівні, характерному для неповної ремісії. До 12-го місяця середня потреба в інсуліні в основній групі становила 0,31 ОД/кг, що вірогідно відрізняється від аналогічного показника в групі порівняння (p < 0,05).

Структурний аналіз засвідчує: до 6-го місяця спостереження у 7 з 11 пацієнтів основної групи відзначалося виражене зниження потреби в інсуліні (0,3 ОД/кг і нижче), що відповідає фазі неповної ремісії ЦД 1-го типу, тоді як у групі порівняння таке зниження зареєстровано лише у двох пацієнтів.

До 12-го місяця у 4 з 11 хворих основної групи залишається низька потреба в інсуліні (0,3 ОД/кг і нижче), тоді як у групі порівняння лише один пацієнт мав потребу в інсуліні нижче 0,3 ОД/кг).

С-пептид — фрагмент білкового ланцюжка, щовідщеплюється при активації проінсуліну. Його кількість еквімолярна кількості ендогенного інсуліну, що продукується β-клітинами підшлункової залози, тому визначення рівня С-пептиду в сироватці крові радіоімунним методом може слугувати маркером оцінки функціонального стану цих клітин. Рівень С-пептиду у здорової людини становить 0,3–1,2 пмоль/л.

На момент дослідження середній рівень С-пептиду в основній групі становив 0,18 пмоль/л, у групі порівняння — 0,21 пмоль/л. Статистично значущих відмінностей між групами не встановлено (p > 0,05).

Упродовж перших 6 місяців відзначався приріст середнього значення С-пептиду у двох групах, що можна пояснити відновленням пулу функціонуючих β-клітин внаслідок призначення екзогенного інсуліну і нормалізації вуглеводного обміну.

Однак надалі відзначалося збільшення середнього значення С-пептиду лише в пацієнтів, які отримували комплексне лікування (основна група). До 12-го місяця спостереження цей показник становив 0,29 пмоль/л. У той же час в контрольній групі середнє значення С-пептиду зменшилося до 0,18 пмоль/л, що свідчить про настання абсолютної інсулінопенії. Відмінності між групами статистично вірогідні (p < 0,05).

Ступінь компенсації ЦД визначали за рівнем HbA1c до терапії і через 3, 6, 9 і 12 місяців після її проведення. На момент дослідження всі хворі основної групи перебували у стані суб- і декомпенсації вуглеводного обміну (HbA1c > 8 %). Через 3 місяці від початку терапії у 9 з 11 пацієнтів показники HbA1c були нижчими за 8 %, ця тенденція відзначалася впродовж усього періоду спостереження. Через 12 місяців показник HbA1c < 7 % відзначено у 5 з 11 пацієнтів (45,5 %).

У групі порівняння на початок дослідження в жодного пацієнта рівень HbA1c не був нижчим за 8 %. Через 3 місяці таких пацієнтів було 4 з 14, а через рік показник HbA1c < 8 % спостерігався у 9 з 14 хворих (64,3 %).

Аналізуючи середні значення HbA1с, слід відзначити чітку тенденцію до зниження цього показника у всіх групах, що пояснюється правильно підібраною дієто- та інсулінотерапією і ретельним контролем показників глікемії з подальшою корекцією доз екзогенного інсуліну. Статистично значущих відмінностей показника HbA1c між групами впродовж всього дослідження не виявлено (p > 0,05).

Оскільки нормалізація показника HbA1c серед хворих основної групи може свідчити як про нормоглікемію впродовж останніх 2–3 місяців, так і про часті епізоди гіпоглікемії, нами здійснювалось опитування пацієнтів із метою виключення версії про гіпоглікемічні стани. При цьому нами зареєстровано лише поодинокі випадки легкого гіпоглікемічного стану (рівень глікемії від 2,8 ммоль/л до 3,3 ммоль/л), які самостійно усувалися хворими шляхом приймання вуглеводів. Подальшого різкого підвищення рівня глікемії, характерного для тяжких гіпоглікемій, не спостерігалося.

У пацієнтів основної групи відзначено кращі показники, які характеризують якість життя: менше число ін’єкцій інсуліну (розпочинаючи від 6-го місяця на фоні зниження потреби в інсуліні зменшувалася частота ін’єкцій: 4 з 11 пацієнтів отримували 2 ін’єкції на добу, ще три пацієнти — 3–4 ін’єкції на добу), більша свобода в харчуванні, менше число вимірювань рівня глікемії за умов компенсації ЦД.

Упродовж періоду спостереження нами не зареєстровано побічних ефектів від призначення БіоСЕСС, а також відхилень показників загального та біохімічного аналізів крові. В одного з пацієнтів основної групи із супутнім псоріазом настала тривала ремісія шкірного захворювання.

Проведене дослідження дозволяє зробити попередній висновок (зважаючи на невелику кількість пацієнтів, включених у дослідження) про позитивний вплив БіоСЕСС на функціональний стан β-клітин підшлун-кової залози, що підтверджується зростанням рівня С-пептиду.

Тому можна рекомендувати комплексну терапію із включенням БіоСЕСС хворим з уперше виявленим ЦД 1-го типу, а також із невеликою тривалістю захворювання. Протипоказанням до призначення БіоСЕСС є індивідуальна підвищена чутливість до компонентів препарату. Перед початком комплексного лікування із включенням БіоСЕСС хворі повинні пройти навчання принципам самоконтролю ЦД. Критеріями ефективності комплексної терапії можна вважати: зниження потреби в інсуліні до 6-го місяця лікування, приріст рівня С-пептиду або підтримання його на початковому рівні (не менше 0,1 пмоль/л) до 6-го місяця терапії.

Слід ураховувати, що наведені рекомендації грунтуються на результатах дослідження, здійсненого на невеликій кількості хворих, тому можлива їх модифікація після проведення додаткових клінічних досліджень. На сьогодні проводяться дослідження ефективності БіоСЕСС у комплексному лікуванні хворих на ЦД 2-го типу, а також на автоімунний тиреоїдит та інші захворювання автоімунного генезу.

Висновки

1. Комплексна терапія ЦД 1-го типу із включенням БіоСЕСС призводить до посилення функціональної активності β-клітин підшлункової залози у хворих (за рівнем С-пептиду).

2. Додаткове призначення БіоСЕСС до дієто- та інсулінотерапії сприяє досягненню у багатьох випадках ремісії захворювання (зменшення потреби в інсуліні нижче 0,3 ОД/кг).

3. Використання продуктів функціонального призначення (БіоСЕСС) у комплексному лікуванні цукрового діабету 1-го типу сприяє поліпшенню якості життя хворих.


Bibliography

1. Технологія продуктів харчування функціонального призначення: Монографія / М.І. Пересічний, М.Ф. Кравченко, Д.В. Федорова та ін. / За ред. М.І. Пересічного. — К.: Національний торг.-екон. ун-т, 2008. — 718 с.

2. Продукти функціонального призначення та проблеми щодо їх визначення / П.О. Карпенко, С.М. Пересічна, В.С. Михайлик, Н.О. Мельничук. —К.: Національний торг.-екон. ун-т, 2008.

3. Чернуха И.М. Функциональные продукты — методологические, технологические и трофологические аспекты производства // Мясная индустрия. — 2002. — № 2. — С. 21-22.

4. Шипилов В.Н. — Институт эволюционной физиологии и биохимии им. И. Сеченова РАН, 2004.

5. Волков И.Э., Демина Е.С., Пашанов Е.Д., Румянцев А.Г. Управляемая ремиссия сахарного диабета 1 типа у детей // Детская больница. — 2004. — № 1(15). — С. 27-31.

Similar articles

Authors: Паньків В.І., відділ профілактики ендокринних захворювань Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, м. Київ; Колотило О.Б., Буковинський державний медичний університет, м. Чернівці
International journal of endocrinology 1 (25) 2010
Date: 2010.08.07
Categories: Endocrinology
Продукти функціонального призначення в комплексному лікуванні пацієнтів із метаболічним синдромом
Authors: Паньків В.І., Юрчак С.М. - Відділ профілактики ендокринних захворювань Українського науково-практичного центру ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин МОЗ України, м. Київ
International journal of endocrinology 3 (51) 2013
Date: 2013.06.21
Categories: Endocrinology
Sections: Specialist manual
Latent autoimmune diabetes in adults: a modern look at the problem
Authors: Пашковська Н.В.
ВДНЗ України «Буковинський державний медичний університет», м. Чернівці, Україна

International journal of endocrinology Том 15, №3, 2019
Date: 2019.07.10
Categories: Endocrinology
Sections: Specialist manual

Back to issue