Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

 

Газета «Новости медицины и фармации» 22 (350) 2010

Вернуться к номеру

Становлення та розгром української національної медицини в ХХ столітті

Особливе значення для розвитку української науки і культури мало формування на початку XX ст. перших українських національних наукових медичних осередків і організацій, перших наукових медичних видань українською мовою. Після опублікування у 1905 р. записок Імператорської академії наук «Об отмене стеснений малорусского печатного слова» царський режим, наляканий революційними виступами, послабив заборони української мови; стало можливим почати друкувати науково-медичні праці українською мовою. Сприяв цьому також вихід у світ «Словаря української мови» Бориса Грінченка, який містив багато термінів щодо людського тіла і його діяльності, хвороб та їх лікування. 1907 року у Києві засновано Українське наукове товариство (УНТ), яке очолив Михайло Грушевський — голова Наукого Товариства ім Шевченка у Львові; сформовано 3 секції, у тому числі математично-природничу. Серед перших 16 членів-засновників були лікарі О. Черняхівський, М. Галин, О. Корчак-Чепурківський. Пізніше (1908) сформовано природничо-лікарську, а згодом (1911) окрему медичну секцію, головою якої став Мартирій Галин.

17 лютого 1908 р., після більш як 200-літньої деспотичної русифікації, на засіданні природничо-лікарської секції УНТ у Києві голова її д-р Мартирій Галин, головний хірург Київського військового шпиталю, виголосив вперше українською мовою наукову медичну доповідь на тему «Симуляції в хірургії». Праця була в тому ж році опублікована в «Записках УНТ в Києві» і стала першою науковою медичною публікацією українською мовою в Наддніпрянщині. Згодом О. Корчак-Чепурківський доповів про мальтузіанство і неомальтузіанство з погляду соціальної гігієни, Ф. Вовк — про палеолітичні знахідки.

Українські лікарі Києва, які прагнули до розбудови української медицини, активно горнулися до участі в роботі УНТ. Протягом 1909 р. відбулося 30 засідань природничо-лікарської секції. З медичної тематики заслухано 8 доповідей, зокрема М. Галина про хірургію та походження гриж, Є. Черняхівського — з проблем діабету та експериментальних методик, А. Каковського — про вплив деяких ліків на серце в умовах експерименту, П. Блонського — про діяльність очних летючок, О. Черняхівського — про клітини центральної нервової системи з подвійним ядром, М. Шмигельського — про лікування хореї лікарською гімнастикою. Члени секції працювали над українською медичною термінологією, готували матеріали для медичних словників.

1910 р. у Києві вийшов друком «Збірник Медичної секції УНТ в Києві», книга 1 (121 с.) — перша наукова медична книга українською мовою в Наддніпрянській Україні. У збірнику, що вийшов за редакцією М.А. Галина і О.Г. Черняхівського, опубліковані праці М. Галина, Є. Черняхівського, А. Каковського, П. Блонського, М. Шмигельського. Праці виконані й подані на європейському рівні, широко цитується література німецькою та французькою мовами. Ще дві книги за царського режиму видано у 1912 та 1913 рр. Ці праці започаткували розвиток української медицини як частини української національної культури. Однак у 1915 р. царський режим повернув утиски української мови, науково-медичні видання УНТ було заборонено.

З розпадом Російської імперії та початком Української національної революції почався новий етап розвитку української медицини. Було впроваджено і утверджено саме поняття «українська національна медицина». Уперше це зробив Овксентій Корчак-Чепурківський. У січні 1918 р. у першому числі українського медичного часопису «Українські медичні вісті» в передовій статті «Наші завдання часу» він писав: «Найголовніше наше завдання утворити українську національну медицину як науку і як практичну галузь наукового знання». Для цього він вважав необхідним утворити власні наукові і культурно-просвітницькі медичні установи; пошукати зерна емпіричної народної медицини; сприяти утворенню національно об’єднаної верстви лікарів-громадських діячів, скористатися силами прихильних до нас лікарів й іншого медичного персоналу неукраїнського походження, повернути на Україну всі розпорошені на далекій чужині українські лікарські сили.

У серпні 1918 р. гетьманом Павлом Скоропадським приймається закон про утворення Українського державного університету, до складу якого увійшов створений дещо раніше український медичний факультет. Деканом цього факультету і одночасно професором кафедри гігієни затверджено О. Корчака-Чепурківського. Гігієна охоплювала різні підрозділи, в тому числі й соціальну гігієну. Викладання на факультеті, як і в усьому університеті, велося українською мовою, створено низку кафедр, які очолюють сподвижники О. Корчака-Чепурківського, українські патріоти: В.М. Константинович (патанатомія), А. Тржецієвський (фармакологія), Є.Г. Черняхівський (клінічна хірургія), М.П. Нещадименко (бактеріологія), О.Г. Черняхівський (гістологія), М.І. Вовкобой (нормальна анатомія) та інші. За три роки існування УНР та десять наступних років Українського відродження, що ввійшло в історію під назвою «розстріляного», українські вчені-медики створили українську національну медицину європейського рівня, про необхідність якої вперше заговорив О. Корчак-Чепурківський.

Ще в 1908–1910 рр. О. Корчак-Чепурківський разом із іншими видатними українськими лікарями (М. Галин, Є. Черняхівський) починає працювати над українською медичною термінологією. Згодом він стає головою редакційної комісії зі створення цієї термінології. У двадцяті роки він розробляє і опубліковує «Номенклатуру хороб» українською мовою.

У 1923 р., коли його усувають від викладацької діяльності і він переходить на основну роботу у Всеукраїнську академію наук, О. Корчак-Чепурківський добивається відкриття першої в тодішньому СРСР кафедри гігієни праці, яку доручає своєму учневі професору В. Підгаєцькому. Кафедру загальної гігієни він передає своєму учневі професору В. Удовенку, а виділену окремо з ініціативи О. Корчака-Чепурківського кафедру соціальної гігієни обіймає випускник КМІ С.С. Каган.

О.В. Корчак-Чепурківський був одним із фундаторів Всеукраїнської академії наук, створеної за часів Гетьманату. 7 березня 1921 р. Овксентія Корчака-Чепурківського як найавторитетнішого українського вченого-лікаря та найстаршого професора медицини обирають у числі перших лікарів (одночасно з А.В. Старковим) дійсним членом Академії наук. В цьому ж році на пропозицію О. Корчака-Чепурківського Академія приймає рішення про утворення Інституту експериментальної медицини та епідеміології.

У 1921 р. О. Корчак-Чепурківський створює у ВУАН кафедру народного здоров’я, гігієни та санітарії, яку очолює до 1934 р. Медична секція колишнього Українського Наукового Товариства в складі Академії реорганізується в Медичну секцію ВУАН, яка продовжила плідну роботу в різних напрямках української медичної науки.

Після поразки визвольних змагань деяка частина лікарів і науковців емігрувала, проте більшість із них залишилася працювати на своїх місцях, сподіваючись, що відповідно до своїх лозунгів радянська влада дозволить далі розвивати українську медицину. Незважаючи на складнощі наступного періоду, голодні та важкі роки, не зупинився процес українського відродження. Компартійний режим тільки-но закріплювався, не був досить сильним, щоб перервати бурхливий розвиток української культури і науки, започаткований після розпаду Російської імперії в роки УНР. У серпні 1923 р. керівники уряду УСРР висловили підтримку курсу українізації, запропонованого комуністами-українцями (Скрипник, Хвильовий); це мало великий вплив і на розвиток української медицини. Відбувався інтенсивний розвиток української медичної науки, відкривалися нові наукові, навчальні та дослідні медичні заклади.

Уже у 1921 р. засновано у Харкові Медичний стоматологічний інститут, Харківський фармацевтичний інститут, в Одесі на базі Вищих жіночих курсів відкрито Хіміко-фармацевтичний інститут; у Вінниці створено Фармацевтичний інститут; цього ж року засновано Ялтинський інститут кліматотерапії туберкульозу.

Працювали реорганізовані медичні інститути в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську. Прийом студентів у вищих медичних школах ще не обмежувався. Як у європейських університетах, записувалися всі бажаючі; у 1921 р. навчалося 17 206 студентів, випущено 1432 лікарів. У 1921–1923 рр. відкрито Інститути вдосконалення лікарів у Харкові, Києві та Одесі.

Українські лікарі-науковці Києва добилися збереження на деякий час українського медичного факультету у вигляді так званої української лектури Київського інституту охорони здоров’я (1920), згодом медичного інституту (1921). Євгена Черняхівського призначено першим директором Київського медичного інституту, деканом ще деякий час залишався Овксентій Корчак-Чепурківський.

На українській лектурі викладали професори і доценти: Олександр Черняхівський — гістологію, Володимир Удовенко — гігієну, Володимир Підгаєцький — професійну гігієну, Микола Вашетко — патофізіологію, Павло Кучеренко — патанатомію, Михайло Левітський — очні хвороби, Олександр Пучківський — оториноларингологію, Антін Собкевич — фтизіатрію, Олександр Тижненко — дерматологію, Григорій Іваницький — ортопедію, Олексій Богаєвський — рентгенологію, Олександр Крупський — акушерство і гінекологію, Олексій Івакин — анатомію, Марко Нещадименко — мікробіологію.

Українська лектура як підрозділ Київського медичного інституту проіснувала до 1923 р., у процесі українізації вона посприяла майже повному переходу кафедр КМІ на українську мову викладання. У статті «Українізація Київського медичного інституту» (січень 1925 р.) пишеться, що викладання лекцій українською мовою провадиться на 35 кафедрах із 49. Упродовж 1924 р. переведено на викладання українською мовою 35 кафедр. Із 36 професорів КМІ українською мовою володіє 25; із 39 старших асистентів — 25; із 72 молодших асистентів — 48; із 40 ординаторів — 21. Діловодство п’ятий рік проводилось українською мовою. У статті відзначалось, що «…українізація провадиться нормально й цілком безболісно».

У вищих медичних школах УСРР у 1923 р. навчалося 11 549 студентів, випущений 1631 лікар, у медичних інститутах України навчалося 31,3 % від числа студентів усіх медінститутів СРСР. У Харкові та Дніпропетровську при медичних інститутах відкрито робітничі факультети — робфаки.
Після тривалого періоду пошуку нової системи викладання (відміна лекцій, оцінки знань, зміни програм, строків навчання, характеру спеціалізації) запроваджено єдиний для всіх медичних інститутів навчальний план, відновлено клініки. Влада запровадила систему контингенту студентів та планування кількості набору, тобто ліквідувала вільний запис на студії, тим самим відійшовши від європейських стандартів.

Відбувався бурхливий розвиток нових наукових та науково-дослідних закладів. Упродовж 1922–1924 рр. з ініціативи Т.Г. Яновського відкрито Київський інститут туберкульозу і грудної хірургії, створено Київський фармацевтичний інститут, засновано Інститут мікробіології ВУАН у Києві; на базі існуючого «Будинку покаліченої дитини» створено Всеукраїнський державний дитячий ортопедичний інститут; засновано Київський психоневрологічний інститут. Біологічному інституту ВУАН у Києві, який організовано на базі особистої лабораторії академіка Федора Омельченка, присвоєно його ім’я.

У Харкові в цей час (1922–1924) засновано Український психоневрологічний інститут, Інститут клінічної психіатрії та Інститут соціальної психогігієни; створено Інститут експериментальної дефектології — єдиний у світі науково-дослідний заклад для вивчення особливостей сліпоглухонімих; його організував і очолив проф. І.О. Соколянський, спеціаліст із формування мови в глухонімих; відкрито Український науково-дослідний інститут охорони материнства та дитинства; при кафедрі біохімії Харківського медичного інституту з ініціативи О.В. Палладіна засновано Український біохімічний інститут (1925); в Одесі засновано Український науково-дослідний інститут стоматології.

У 1924 р. у 25 наукових установах Наркомату охорони здоров’я України працювали 1445 співробітників. Необхідно підкреслити, що, як правило, новостворювані наукові заклади очолювалися українськими керівниками, у них панувала українська мова, видавалися праці українською мовою, формувалися традиції української науки.

Українськими за формою і змістом були створені в наступні роки такі науково-медичні заклади, як Патанатомічний інститут (Павло Кучеренко), Київський бактеріологічний інститут (Марко Нещадименко), Інститут мікробіології ВУАН (Ф. Омельченко), Харківський інститут експериментальної медицини.

У 1925 р. професори П. Кучеренко, М. Левітський, О. Тижненко, В. Удовенко, О. Черняхівський, М. Стражеско та С. Каган заснували періодичне видання Київського медінституту — «Українські медичні вісті», назва якого нагадувала про перший такий часопис в Українській державі 1918 р. Упродовж 1924–1925 рр. вийшло 48 видань українською мовою. Інститут наукової мови Всеукраїнської академії наук видав (1925) книгу «Nomina Anatomica Ukrainica. Анатомічний словник. Міжнародна та українська анатомічна номенклатура, прийнята в Базелі на дев’ятих зборах анатомічного товариства» (81 с.) в серії «Матеріяли до української природничої термінології та номенклатури Т.У». Редагували: Ф. Цешківський, О. Черняхівський. Мовний редактор О. Курило.

Якщо Київський медичний інститут з його українською лектурою, а пізніше і з українізованими кафедрами та періодичним медичним виданням став одним центром розвитку української національної медичної науки, то другим таким центром стала ВУАН, її Медична секція та медичні кафедри (нинішні наукові інститути). Медичну секцію ВУАН організував Овксентій Корчак-Чепурківський, що був також довголітнім неодмінним (вченим) секретарем академії. Його обрали почесним довічним головою секції. Понад 10 років (до свого арешту) Медичну секцію очолював проф. Олександр Черняхівський. На засіданнях Медичної секції ВУАН лікарі-науковці доповідали українською мовою свої клінічні та експериментальні праці, демонстрували хворих з цікавими клінічними випадками, заслуховували повідомлення про з’їзди і конференції, зарубіжні наукові відрядження. Члени секції опрацьовували українську медичну термінологію, готували словники, видавали медичні праці. У роботі секції брали участь усі українці-професори медицини, а також М. Стражеско, М. Губергріц та деякі інші.

Отже, у 20-х — на початку 30-х рр. ХХ ст. розвинулися і сформувалися осередки української наукової медицини або наукові школи українських вчених, які на європейському рівні розробляли актуальні питання медицини.

Український народ, не змігши вибороти державну незалежність в 1917–1920 рр., поніс тяжкі наслідки панування чужинецьких правителів та власних перевертнів і манкуртів. Повторилась попередня більш як 200-літня трагедія московського панування на Україні, але в значно масштабніших обсягах.

До початку 30-х років більшовицька влада зміцнила своє становище на теренах СРСР, розвинула потужні каральні органи і приступила до побудови так званого безкласового і безнаціонального соціалістичного суспільства. Початком став 1929 рік , так званий рік великого перелому, коли широким фронтом почала здійснюватись реалізація рішень XV і XVI з’їздів ВКП(б) про індустріалізацію в містах та колективізацію села.

Найбільший опір московські правителі очікували на Україні, пам’ятаючи розмах визвольних змагань українського народу в 1917–1920 рр. та приватновласницьку психологію українського селянина.

Щоб позбавити народ духовних поводирів і керманичів, перший удар було нанесено по інтелігенції, і в тому числі по вчених-медиках. Учасник тих подій проф. М. Міщенко так їх пояснював: «Проблема вивчення людини зайняла поважне місце в післяреволюційний період на Україні і викликала бурхливий гнів Москви. Ідея вивчення природних властивостей людини не відповідала московській комуністичній філософії та політиці комуністичної партії. Погляди партії заперечували значення біологічних і фізіологічних закономірностей в організації діяльності людини. Національні і расові різниці, як продукт виробничих і клясових взаємин капіталістичного суспільства, неодмінно мусіли зникнути в совєтському комуністичному суспільстві. Головним завданням совєтської системи поставлено створення єдиного типу совєтської людини на основі прищеплення їй комуністичної свідомості, ліквідації національних і расових різниць та злиття її з «найдосконалішим і найпрогресивнішим» зразком людської породи, «великим русским народом», який в окресленні московських ідеологів став гегемоном і старшим братом всіх інших народів, народом-месією, носієм високих ідеалів перебудови людського суспільства за московським общинним зразком».

16 квітня 1929 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову про «обрання нових дійсних членів ВУАН із залученням до участі в виборах широких кіл спеціалістів, партійних та радянських організацій». 29 червня 1929 р. відбулися вибори нових членів ВУАН. Серед них висуванцями партійних органів стали М.О. Скрипник та О.Г. Шліхтер (останній відіграв особливо велику роль у розгромі української науки в Академії). Із лікарів академіками було обрано О.В. Палладіна, який 1916 р. переїхав із Петербурга до Харкова (ступінь доктора отримав без захисту дисертації) та О.О. Богомольця — професора кафедри патофізіології другого московського університету (для його обрання влада виділила додаткову вакансію), який наступного року став президентом ВУАН. Нових академіків зобов’язали виїжджати на зустрічі з робітниками Донбасу для встановлення тісних контактів з пролетарськими масами. Одяг шахтаря мусив одягнути і тодішній президент академії Д. Заболотний, у ньому він приймав офіційні делегації.

Дещо пізніше, в 1931 р., на злеті робітників-ударників у Києві О. Шліхтер скаже: «Всеукраїнська Академія Наук — виплеканець класової боротьби. До 1929 р. в Академії, що її утворив Гетьман Скоропадський, сиділи реакційні і навіть одверто контрреволюційні генерали від науки… Вони перетворили ВУАН на штаб контрреволюційної «Спілки визволен­ння України» — СВУ. Пролетаріат та його авангард — комуністична партія — дали 1929 р. до Академії 39 нових радянських академіків, серед них і кілька комуністів. Навесні цього року ми на широких публічних дискусіях розвінчали ідеологів українського шовінізму проф. М. Грушевського, Воблого та ін. Учора на сесії ВУАН ряд колишніх учнів Грушевського публічно відмовлялися від теоретичних принципів школи Грушевського; відверто визнали його науку буржуазною та заявили про своє щире бажання всі свої сили віддати на служіння пролетаріатові. Тепер ВУАН знаходиться коло революційної перебудови всієї своєї тематики, своїх наукових планів».

Влітку 1929 р. ГПУ сфабрикувало справу так званої Спілки визволення України (СВУ) і приступило до арешту її членів. Було ув’язнено 45 найвидатніших представників української науки і культури, серед них і професорів Київського медичного інституту Володимира Підгаєцького, Володимира Удовенка, Олександра Черняхівського, старших асистентів Аркадія Барбара та Володимира Кудрицького. Процес готував спеціально присланий з Москви із центрального апарату ГПУ Горожанін, безпосереднє керівництво здійснював Й. Сталін. Про це свідчить телеграма, надіслана із Москви 2 січня 1930 р.: «Шифром Харьков — Косиору, Чубарю. Когда предполагается суд над Ефремовым и др.? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Нам нечего утаивать перед рабочими грехи своих врагов. Кроме того, пусть знает так назыв. Европа, что репрессии против контрреволюционной части спецов, которые пытаются отравить и зарезать коммунистов-пациентов, имеют полное «оправдание» и по существу дела бледнут перед преступной деятельностью этих контрреволюционных мерзавцев. Наша просьба согласовать с Москвой план ведения дела в суде № 8/ш подпись И. Сталин. 02.01.1930 г. 16.45».

Весь трагікомізм ситуації полягав у тому, що четверо із п’яти заарештованих медиків (окрім Аркадія Барбара) були теоретиками і ніякого відношення не тільки до пацієнтів-комуністів, а й пацієнтів взагалі не мали. Абсурдність судового слідства виявилась, зокрема, і в тому, що в його матеріалах зовсім не було фактичних даних: ні документів СВУ, ні листів, ні списків, ні програми. Були лише словесні зізнання обвинувачених та трактування наукових зібрань як зборів контрреволюційної організації, залучення нових членів до наукового товариства — як вербування змовників, наукових поїздок за кордон — як отримання інструкцій від зарубіжних агентурних центрів тощо.

9 березня 1930 р. у приміщенні Харківського оперного театру розпочався процес за звинуваченням у справі СВУ. Не звиклі ще до подібних інсинуацій, деякі учасники процесу все ще не вірили у реальність, сподіваючись, що розігрується якийсь фантасмагоричний спектакль. Гелій Снєгірьов (1990) на підставі опублікованих матеріалів того часу так описує суд над В. Підгаєцьким: «…Проф. В. Підгаєцький, визнавши себе винним у 20-ти методах і засобах контрреволюційної боротьби, настільки певен був, що всі ці допити і зізнання — весела гра в мишки-котики, що на останнє засідання суду, коли оголошувався вирок, захопив із собою з камери зубну щітку і останній чистий носовичок (всі свої речі), бувши впевненим, що тут таки в залі суду буде звільнений і поїде трамваєм марки «А» ночувати до харківських своїх друзів; коли почув професор, що дали йому 8 плюс 3, — знепритомнів і упав на підлогу». Усі 45 учасників процесу отримали різні строки ув’язнення.

Каральні більшовицькі органи не обмежились безпосередньою судовою розправою над звинуваченими. Їм було важливо показати начебто моральну підтримку народу. Численні збори робітників, перед якими ще вчора виступали осуджені вчені, за вказівками партії вимагали для них якнайсуворішого покарання. Збори професорів і викладачів Київського медичного інституту в квітні 1930 р. «рішуче відмежувались від контрреволюційної купки в «СВУ»… визнали за потрібне провести самоочистку своїх лав від шкідників». Резолюцію зборів підписали 99 професорів, асистентів і викладачів, в тому числі Стражеско, Губергріц, Гаккебуш, Кримов, Нещадименко, ті, хто не один рік пліч-о-пліч працював зі своїми колегами в лабораторіях і навчальних закладах.

Далі буде


Похожие статьи

Авторы: Яворівський О.П., д.м.н., професор, член-кор. АМН України Сахарчук І.М., к.і.н., доцент Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, м. Київ
Журнал «Внутренняя медицина» 3(15)-2009
Дата: 2010.05.03
Рубрики: Семейная медицина/Терапия, Терапия
Авторы: В.Ф. МОСКАЛЕНКО, ректор Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, член-кор. АМН України, д.м.н., професор
Журнал «Внутренняя медицина» 1(1) 2007
Дата: 2007.10.18
Рубрики: Семейная медицина/Терапия, Терапия
Разделы: История медицины

Вернуться к номеру