Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

International neurological journal 7 (29) 2009

Back to issue

Новий метод лікування утворень патологічної вегетативної імпульсації

Authors: Бартош А.П., зав. відділенням відновлювального лікування (реабілітації) ЦРП Печерського р-ну м. Києва, головний фізіотерапевт (спеціаліст) Печерського р-ну, Бартош П.І.

Categories: Neurology

print version

Вегетативній нервовій системі належить надзвичайно важлива роль у життєдіяльності організму. Вона координує й регулює роботу всіх органів і систем, підтримує сталість гомеостазу. Більшого значення роль вегетативної нервової системи набуває при патології. За даними О.М. Вейна, вегетативні порушення мають місце у 80 % людей. Однак на цей час не існує загальноприйнятої класифікації вегетативних порушень. Вважається, що вегетативна патологія як самостійне захворювання розвивається вкрай рідко, зазвичай вегетативні порушення є вторинними, виникають на фоні багатьох психічних, неврологічних і соматичних захворювань, що визначає їх синдромність. Усі вегетативні порушення в організмі О.М. Вейн рекомендує називати узагальнюючим терміном — «синдром вегетативної дистонії».

Увагу авторів цього винаходу привернув факт існування вегетативних порушень у хворих із больовими м’язовими утвореннями. Незважаючи на те що етіологія цих утворень до кінця не вивчена та існує термінологічна плутанина, беззаперечним залишається факт, що ці больові феномени часто супроводжуються вегетативними розладами. Останніми роками значно загострився інтерес до патології м’язів з огляду на значну поширеність остеохондрозу і пов’язані з ним неврологічні, у тому числі вегетативні порушення. Згідно з вертеброгенною теорією, при ушкодженні дегенеративно­дистрофічним процесом міжхребцевих дисків виникають рефлекторні м’язово­тонічні синдроми. Це призводить до появи локальних больових затвердінь у м’язах, які Є.С. Заславський пропонує називати больовими м’язовими синдромами.

Нині запропоновано багато різних термінів для позначення цих утворень: міалгія, міозит, тендоміоз, тригерні зони, локальні м’язові гіпертонуси, вузлики Ланге, Шаде та інші. За даними Є.С. Заславського, у медичній літературі нараховується понад 70 термінів, а згідно з даними Дж. Тревелл і Д. Сіменс, їх існує понад 90. В останнє десятиріччя значного поширення набули терміни «міофасціальні тригерні точки», «міофасціальний больовий синдром», «больові м’язові затвердіння», «локальний м’язовий гіпертонус», «міофасціальний тригерний пункт» (МФТП). Останній термін, на думку Г.О. Іванічева, є найбільш вдалим, і він пропонує вважати МФТП генератором периферичної детермінантної системи.

Найбільш вагомий внесок у вивчення больових м’язових утворень, їх етіологію і клінічну характеристику, у тому числі їх зв’язок із вегетативними порушеннями, вніс Є.С. Заславський. Частота їх формування різна залежно від переважання того чи іншого фактора. Так, у хворих на остеохондроз ці утворення виявляють у 81,4 % випадків, із церебральними розладами — у 49,7 %, вісцерального генезу — 2,5 %, травматичного генезу — 3,85 %, мікротравматичного генезу — 7,6 %. У 20 % випадків провокуючий фактор не виявлений.

Є.С. Заславський запропонував спосіб лікування вегетативних дисфункцій, а саме больових м’язових утворень:

1. У пацієнта виявляють больові м’язові утворення шляхом пальпації.

2. Маркують больові м’язові утворення.

3. Застосовують інфільтраційну терапію (з 1–2% розчином новокаїну або новокаїн у поєднанні з іншими речовинами при проведенні лікувально­медикаментозних блокад у ділянки м’язових затвердінь).

У цьому способі перевага надається інфільтрації лікарськими речовинами у м’язові затвердіння, а не механічній дії на них. Пальпація застосовувалася лише для виявлення таких утворень.

Достатньо повно і глибоко вивчили та описали в своїх працях болі м’язово­фасціального генезу Дж.Г. Тревелл і Д.Г. Сімонс. Автори акцентують увагу на різному характері міофасціальних тригерних утворень та розподілі їх:

— на активні;

— латентні;

— асоціативні;

— сателітні;

— первинні;

— вторинні.

Цей розподіл вказує на те, що можуть бути шкірні, сухожилкові, фасціальні, рубцеві та зв’язкові, тригерні утворення, що вимагає їх ідентифікації за чіткими критеріями. Активна тригерна точка завжди дуже чутлива і, як правило, дає відображений біль (больовий патерн) та часто зумовлює вегетативні явища у зоні больового патерна. Наприклад:

1. Біль у міжлопатковій ділянці у проекції міжпопере­кових волокон трапецієвидного м’яза зумовлює вегетативні прояви в ділянці серця та за грудиною (підвищення ЧСС, аритмії, відчуття болю та печії та ін.).

2. Біль у надплечовій ділянці у проекції верхніх пучків трапецієвидного м’яза зумовлює вегетативні прояви у скроневих ділянках (пульсуючий біль, відчуття пекучості та/або розпирання) і загальні вегетативні симптоми (запаморочення, загальна слабкість та ін.).

Отже, згідно із запропонованим способом лікування, спочатку виявляють ділянки з активними больовими утвореннями на всій поверхні тіла пацієнта шляхом пальпації, маркують ці ділянки і проводять курсове лікування шляхом ішемічної компресії, а саме: розтягують відповідні м’язи пальцями рук, застосовують після цього холодоагент і вологе тепло, після чого розтягують ці м’язи у протилежний бік.

Єдиний недолік цих способів — це ризик позбавлення уваги латентних міофосціальних тригерних утворень, оскільки лікування спрямоване насамперед на зняття болю і, таким чином, здійснюється вплив щодо активних больових утворень.

Запропонований авторами спосіб лікування синдрому вегетативної дистонії здійснюється шляхом поступового нарощування інтенсивності ішемічної компресії усіх больових і небольових утворень (далі «утворення патологічної вегетативної імпульсації» (УПВІ) — термін є узагальнюючим і охоплює усі больові і небольові утворення) та дозволяє нормалізувати тонус вегетативної нервової системи.

Поставлена задача лікування болю вирішується тим, що, згідно з винаходом, виявляють і маркують також ділянки з латентними утвореннями патологічної вегетативної імпульсації, фіксують розташування активних і латентних утворень патологічної вегетативної імпульсації в картці спостережень, з урахуванням функціональної єдності всіх виявлених утворень патологічної вегетативної імпульсації здійснюють процедуру послідовної ішемічної компресії на всі ці утворення, слідкують за динамікою окремих утворень патологічної вегетативної імпульсації та за загальним станом пацієнта і залежно від цього нарощують інтенсивність ішемічної компресії з наступною процедурою до повного зникнення симптомів хвороби.

Згідно з винаходом, тривалість лікування становить переважно від 3 до 12 процедур, кожну з яких проводять один раз на день або через день залежно від індивідуальних особливостей організму пацієнта.

Крім того, згідно з винаходом, ішемічну компресію здійснюють переважно за допомогою напівдорогоцінних каменів, таких як, наприклад, гірський кришталь, агат, сердолік, онікс, що мають сфероподібну робочу поверхню.

15­річний досвід лікування хворих із вегетативними порушеннями дав змогу авторам цього винаходу виявити нові властивості м’язових утворень. З’ясувалося, що навіть латентні м’язові затвердіння, які не супроводжуються болем і які В.П. Веселовський із співавт. [9] та Я.Ю. Попелянський [3, 4] вважають нейроостеофіброзними утвореннями, а їх виникнення пов’язують із остеохондрозом відповідного відділу хребта, об’єднуються в єдину функціональну систему. Сумарна імпульсація зумовлює гемодинамічні зміни і порушує нормальний тонус вегетативної нервової системи.

Функціонування утворень патологічної вегетативної імпульсації практично уособлює штучно створену гангліонарну вегетативну нервову систему, але з патологічними властивостями. Наявність вегетативних розладів в організмі повинна стимулювати лікаря до пошуку УПВІ з подальшою їх інактивацією. Саме їх вважають причиною таких поширених в останній час станів, як синдром хронічної втоми, синдром неспокійних рук і ніг, безсоння, депресії. Це стосується й синдрому метеолабільності, коли йдеться про залежність самопочуття людини від змін погодних умов.

Патологічні утворення мають певну спорідненість дії на м’язову систему — поперечносмугасту або гладеньку. Якщо патологічні імпульси сприймаються поперечносмугастими волокнами, то формується їх спазм, що супроводжується болем. Формується псевдорадикулярний симптом. Якщо ж ці імпульси поширюються на гладенькі м’язи судин, це призводить до їх звуження, порушення роботи відповідного органа за умов зменшення його кровопостачання. З’являються симптоми підвищеної мерзлякуватості, судоми у м’язах, відчуття заніміння у кінцівках та спині. Тобто залежно від спрямованості патологічної імпульсації формуються відповідні симптоми: порушується робота органів зору, слуху, з’являються головний біль, запаморочення, серцебиття, змінюється кров’яний тиск, порушується робота кишечника, сечового міхура, статевих органів. Знання вибірковості дії УПВІ залежно від їх анатомічного розташування дають змогу діагностувати походження тих чи інших симптомів.

Запропонований спосіб лікування здійснюється наступним чином.

Обстеження починають після ретельного опитування хворого та вивчення анамнезу захворювання. Проводять об’єктивне неврологічне та ортопедичне обстеження. При цьому звертають увагу на об’єм рухів у різних відділах хребта, шиї, попереку, сам зовнішній вигляд суглобів, на статуру, ходу. Особливу увагу приділяють наявності обмежень рухів, та зусиллям, які прикладає хворий при виконанні цих рухів. Верхні відділи тулубу (шийний відділ, грудний спереду і ззаду, плечі і передпліччя) обстежують пальпаторно з метою виявлення УПВІ. Хворий при цьому сидить на стільці, роздягнений до пояса. Після обстеження верхньої половини тулуба хворого вкладають на кушетку, досліджують гнучкість хребта, пружистий опір його сегментів і локальну болючість. Потім переходять до пальпаторного обстеження м’яких паравертебральних тканин у ділянці гребенів клубових кісток, сідничних м’язів, крижово­куприкової ділянки і м’язів стегна, тканин колінних суглобів з метою виявлення УПВІ. Під час пошуку УПВІ пальпацію здійснюють подушечкою великого пальця руки, зміщуючи поверхневу шкірно­жирову тканину. Ділянки з виявленими УПВІ маркують по всій поверхні тіла пацієнта звичайною кульковою ручкою. Паралельно вивчають об’єм пасивних рухів у суглобах нижніх кінцівок. Після закінчення досліджень анатомо­топографічне розташування УПВІ фіксують у картці спостережень динаміки лікування хворого.

Лікування починають з дії на УПВІ у верхній або нижній половині тулуба. Якщо в анамнезі пацієнта зазначено підвищений тиск або випадки запаморочення, непритомність, то сеанс лікування починають із нижньої половини тулубу, уважно слідкуючи за реакцією організму й самопочуттям хворого. Лікування проводять шляхом ішемічної компресії УПВІ, посилюючи натискання на подушечку великого пальця руки відповідним пальцем другої руки. У дітей обмежуються натисканням на УПВІ пальцями. У дорослих застосовують напівдорогоцінні камені, робоча поверхня яких (тобто поверхня, що безпосередньо контактує з поверхнею шкіри пацієнта) має гладеньку сфероподібну форму, переважно форму і розміри звичайного качиного яйця. Найбільший ступінь ішемічної компресії, якого можна досягти за допомогою таких мінералів, дає змогу ефективно розминати УПВІ і таким чином переривати патологічну рефлекторну імпульсацію з них.

Якщо УПВІ резистентні до лікування, що проводиться, а їх активність не зменшується, то терапію доповнюють інфільтративним методом дії на ці утворення. Враховуючи підвищену алергізацію населення до медикаментозних засобів, особливо до новокаїну, лідокаїну, бажано використовувати воду для ін’єкцій або 0,85% розчин натрію хлориду. У ці утворення можна вводити й інші лікарські засоби, такі як реопірин, вольтарен, румалон. Якщо переважають ознаки вегетативних порушень надсегментарного рівня, то в усіх хворих переважають головний біль, запаморочення, серцебиття, відчуття жаху, тривоги, нудота, утруднення дихання, тяжкість у шлунку, оніміння в кінцівках, підвищена пітливість, слабкість тощо). У такому випадку перші 2–3 процедури проводять з великою обережністю, постійно аналізуючи стан хворого. Після закінчення процедури хворий, як правило, відчуває легкість у тілі, приплив енергії, зменшення артеріального тиску й більшу гнучкість та рухомість великих суглобів, ­зокрема шиї та попереку.

У ході лікування (до 12 процедур, які проводять одну на день або через добу залежно від індивідуальних особливостей організму пацієнта) поступово зникають симптоми хвороби, нормалізуються порушені функції органів і систем, а УПВІ набувають більше ознак регіонального спрямування. Якщо у хворого мали місце болі в суглобах, черевній порожнині, кінцівках, однак вони були неінтенсивними і не запам’яталися пацієнту, у процесі поточного лікування він може відчути такі симптоми, про які вже забув. Це стосується насамперед хронічного болю внизу живота, що визначається як хронічний аднексит, простатит або хронічний апендицит чи коліт. Рідше виникають ситуації, коли ці утворення залишаються умовно пасивними протягом усього курсу лікування, але прояви вегетативних порушень зникають. Така залежність між впливом на УПВІ та відповідними реакціями організму на них дає змогу прогнозувати ефективність лікування, а також діагностувати ті або інші порушення в організмі.

Таким чином, кожен УПВІ у своїй патологічній імпульсації має певну питому вагу як сегментарного, так і надсегментарного рівня вегетативних порушень. При цьому УПВІ виступають як організована функціонально­патологічна система. Різноманітність вегетативних порушень пояснюється індивідуальними особливостями кожної людини. Тому однакові за формой, величиною і консистенцією УПВІ, у тому числі тотожні за анатомічним розташуванням, у людей однакових віку, статі й давності захворювання мають різні клінічні прояви.

Зазначений спосіб лікування УПВІ використано протягом 6 міс. лише 2009 року вже у 167 хворих. У результаті значне покращання стану визначено у 128 хворих (83 %), покращення — у 22 хворих (14 %), відсутність терапевтичного ефекту — у 5 хворих (3 %). Загострення деяких симптомів після 2–5 процедур спостерігалося у 12 хворих (13 %). Рецидиви захворювання серед пацієнтів, у яких застосовувалася описана методика, мали таку частоту:

— через 2–3 роки лише у 18 % хворих;

— через 4–5 років — тільки у 25 % хворих.

Рецидиви вирізнялися менш вираженою клінічною симптоматикою із переважанням локальних проявів, для їх купірування проводили меншу кількість процедур. Причинами рецидивів частіше були травми, психічні та фізичні перевантаження, вплив патобіокліматичних факторів, інтеркурентні захворювання.

Таким чином, запропонований спосіб лікування синдрому вегетативної дисфункції є ефективним, особливо порівняно з відомими із попереднього рівня техніками.

Висновки

На сьогоднішній день у світовій медицині вважається, що розлад у роботі вегетативної нервової системи вкладається в поняття синдрому (симптомокомплексу). Ми вважаємо, що цей синдром має право бути виділений в окрему нозологічну одиницю, тому що має свою етіологію, патогенез, спосіб ефективного лікування й профілактики за описаною методикою.

Можна говорити про методику лікування знову утвореної гангліонарної патологічної вегетативної системи. Сумарний рефлекс із цих гангліїв викликає різноманітні вегетативні розлади. І тільки комплексно впливаючи на всі вогнища патологічної вегетативної імпульсації, можна домогтися стійкого позитивного результату.

Методика з індивідуальним підходом, що не має протипоказань і вікових обмежень.

Методика може використовуватися як монотерапія без застосування яких­небудь лікарських препаратів.

Завдяки своїй простоті й універсальності методика може бути впроваджена серед фахівців різних профілів (переважно неврологів, терапевтів, ортопедів, гінекологів та ін.).

Оскільки майже в кожної людини є ці вогнища у латентному стані, раннє їхнє виявлення дозволяє запобігти розвитку хвороб.    



Back to issue