Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Child`s Health" 3 (30) 2011

Back to issue

Демографічна політика та соціальне сирітство: аналіз та прогноз сучасної ситуації

Authors: СІРОТЧЕНКО Т.А., ГЄТТА О.М., БОБРИШЕВА А.О., ТОПОРКОВА О.А. Луганський державний медичний університет, кафедра педіатрії з дитячими інфекціями та дитячою хірургією

Categories: Pediatrics/Neonatology

print version


Summary

У роботі висвітлені основні сучасні демографічні зміни дитячої популяції в Україні, у тому числі популяції дітей групи соціального ризику, а саме соціальних сиріт. Дослідниками надана оцінка динаміки розвитку форм сімейного влаштування соціальних сиріт, визначені особливості стану їх здоров’я, виявлені основні причини відмови потенційних прийомних батьків від прийняття дитини в сім’ю.


Keywords

Демографія, соціальне сирітство, стан здоров’я, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу.

Збереження здоров’я підростаючого покоління має найважливіше і найпріоритетніше значення. Суспільство та держава є відповідальними за рівень здоров’я дітей і підлітків та повинні забезпечувати поліпшення умов навчання, побуту й дозвілля, вирішення екологічних проблем і проблем удосконалення медичної допомоги, запроваджувати здоровий спосіб життя [14, 17]. Всесвітня програма щодо збереження здоров’я людства — ЄРБ ВООЗ «Здоров’я для всіх у ХХІ столітті» та державні програми «Здоров’я нації на 2002–2011 рр.», «Здорова дитина, 2008–2012 рр.» наголошують, що на рівень здоров’я дітей та підлітків впливають численні тригери: харчування, фізична активність, статева поведінка, куріння, вживання алкоголю та наркотиків, умови життя, що склалися в найближчому соціальному оточенні (родинному та навчальному) [4, 17]. Також треба приділяти увагу таким чинникам, як медична активність батьків, стан довкілля, несприятлива спадковість, біологічний анамнез тощо [10, 16, 17].

Забезпечення умов для належного формування та розвитку дітей передбачає постійний моніторинг показників їх здоров’я, визначення особливостей і тенденцій його формування з метою планування, організації і контролю/моніторингу здійснення заходів щодо збереження здоров’я дитячої популяції в країні [4, 16, 17]. Моніторинг стану здоров’я та медичний супровід — це система методів і технологій, що дозволяють простежувати та діагностувати індивідуальний рівень здоров’я й адаптації як кожної дитини, так і популяційної групи [4, 12, 14].

Динаміка змін загальної кількості дитячого населення (рис. 1) за останні 5 років свідчить про зменшення дитячої популяції в Україні в 1,13 раза при відносній позитивній динаміці народжуваності.

Аналіз демографічної проблеми [4, 5, 14] довів наявність провідних родинних факторів, що впливають на демографічні показники: економічна та соціальна нестабільність родини (96,5 %); значне поширення серед дорослих і дітей у родині шкідливих звичок — паління (89,9 та 56,7 %), зловживання алкоголем (57,8 та 34,2 %), наркоманія (34,3 та 22,1 %), токсикоманія (12,3 та 21,4 %); недостатнє матеріальне забезпечення родини (67,8 %), дефіцитарне харчування (47,8 %), стрес (45,1 %), депресія (23,4 %), відсутність мотивації дітей у родині до здорового способу життя, особливо серед підлітків (78,9–92,1 % відповідно), негативні зміни в системі сучасної охорони здоров’я дітей, що зумовили недостатню ефективність профілактичних медичних заходів (58,9 %), відсутність бажання мати дітей (47,3 %).

Специфіка депопуляції супроводжується погіршенням якісних характеристик здоров’я дитячого населення та зростанням кількості дітей, яких зараховують до групи соціального ризику (ГСР). Це діти, які набули статусу сироти або є дітьми, які позбавлені батьківського піклування [1, 3, 6, 9]. Кількість дітей групи соціального ризику в Україні зростає щорічно (рис. 2) і досягла найвищого показника в 2010 році — 1,9 % від загальної кількості дітячого населення.

У 2010 році кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за даними Державного комітету статистики, становила 104 693 особи. У 2005 році таких дітей було 97 829 осіб (приріст за 5 років — 6,4 %). Чисельність дійсних сиріт залишається практично однаковою протягом останніх 10 років (8,2–9,3 % від загальної кількості дітей групи соціального ризику відповідно).

Зростання кількості дітей-сиріт у період 2005–2009 рр. було відносно поступовим (на 0,2–0,6 %), але за останній рік популяція дітей ГСР зросла на 3906 осіб, що перевищує щорічні показники 2006–2008 рр. у 14,2–15,8 раза. Аналіз причин соціальної масової депривації родин [14] (за даними ДЗ «Інститут проблем сім’ї та молоді», 2009–2010 рр.) визначив такі провідні деприваційні фактори: алкоголізація членів родини (58,5 %), низький рівень матеріального забезпечення родини (56,9 %), безвідповідальне ставлення дорослих до виконання своїх батьківських обов’язків (56,3 %), жорстоке поводження з дітьми, що становило загрозу дитячому життю та здоров’ю (45,4 %), зловживання з боку батьків наркотичними засобами (32,2 %) тощо.

Однією з причин зростання чисельності дітей-сиріт є зростання кількості позашлюбно народжених дітей [5, 13, 11]. В Україні, за офіційними статистичними даними, кожен п’ятий малюк (21,4 % ) є народженим поза шлюбом (рис. 3).

Найбільше зростання чисельності народжень поза шлюбом (6,7 %) визначалось у 2005–2006 рр. У категорії позашлюбно народженних дітей можна умовно виділити групу дітей, які були народжені від матерів віком молодше 17 років. Діти, народжені матерями цієї групи, в 78,9 % випадків потрапляли до групи соціального ризику та набували статус сироти, оскільки вагітність не була очікувана, бажана та запланована; у 69,9 % випадків реєструвався обтяжений родинний соціальний анамнез; у 76,3 % випадків юні матері самі належали до групи соціального ризику, формуючи  замкнене патологічне коло — подібний народжує ­подібного.

Таким чином, у період економічного спаду спостерігалося значне зростання як кількості сімей із низьким та дуже низьким соціальним статусом (на 35,6 %), так і сімей, де батьки систематично не виконують своїх обов’язків, — на 40,1 %, що призвело до значного приросту кількості дітей, яких можна зарахувати до групи соціального ризику. Частка дітей, батьки яких були позбавлені батьківських прав, за період 2006–2008 рр. зросла на 5,9 %.

Держава відреагувала на цей негативний фактор значним зростанням кількості інституційних закладів — дитячих будинків, притулків, шкіл-інтернатів [5, 9, 12, 14]. Незважаючи на громадські та державні зусилля, вихованці цих закладів (школи-інтернати, дитячі будинки) характеризуються низьким рівнем здоров’я, поліморфізмом його порушень, низькими показниками фізичного розвитку, затримкою або порушеннями нервово-психічного розвитку [3, 7, 11]. Ці зміни формуються за рахунок впливу емоційної депривації (відсутність батьківського піклування, тривале перебування у великому колективі, однотипові умови проживання з обмеженням контактів із зовнішнім оточенням, психоемоційний тривалий стрес). Наявність збалансованого харчування та цілодобового нагляду не забезпечують дитині повноцінного фізичного та психічного розвитку, успішної соціальної адаптації [3, 14]. Запобігти впливу цих негативних факторів можна тільки за допомогою розвитку та підтримку різних форм сімейного проживання — гостьова сім’я, патронат, опіка, прийомна сім’я (ПС) або дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ), усиновлення [1, 6, 10].

Юридично інституція ПС та ДБСТ в Україні була закріплена Законом України № 2401-ІІІ «Про охорону дитинства» (від 26.04.2001 р.) та Сімейним кодексом України № 2947-III (від 10.01.2002 р. у редакції від 04.06.2009 р.), але пріоритетного значення ця проблема набула після прийняття Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (зі змінами та доповненнями, внесеними законами України від 5.10.2006 р. № 230-V та від 7.02.2007 р. № 609-V), що визначив правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа, і є складовою частиною законодавства про охорону дитинства.

Відповідно до постанов Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» від 26.04.2002 р. № 564, «Про затвердження Положення про прийомну сім’ю» від 26.04.2002 р. № 565 та «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини» від 24.09.2008 р. № 866, основними напрямками вирішення проблеми соціального сирітства в Україні є пріоритетна підтримка сімейних форм виховання та проживання дітей ГСР як альтернативних форм виховання, згідно зі світовим стандартом. Також 2008 рік було проголошено Роком національного усиновлення, тобто влада була повинна зробити так, щоб дітей-сиріт у країні стало менше, а точніше, щоб дітей-сиріт усиновлювали більше.

Це був дуже важливий захід, тому що дітей, які набули статусу сироти на кінець 2007 року, нараховувалося вже більше 100 тисяч (102 924 особи), причому 90,8 % із них були соціальні сироти. Найпоширенішими серед причин надання дитині статусу соціальної сироти були такі: відмова матері від немовля в пологовому будинку (47,9 %), позбавлення батьківських прав (42,1 %), діти-втікачі, які не хочуть повертатися додому та не надають інформації про себе (7,8 %), і деякі інші.

Під час аналізу динаміки перебування дітей-сиріт у державних або сімейних формах виховання можна зробити висновок, що, незважаючи на державні заходи, Рік національного усиновлення (2008) не змінив вірогідно динаміку форм улаштування дітей-сиріт — державні показники зменшилися лише в 1,2 раза, а кількість дітей-сиріт, які перебували на сімейних формах виховання, суттєво не зросла (в 1,04–1,18 раза).

Усиновлення було та залишається найоптимальнішою формою виховання дитини та надає їй більше прав і гарантій, але незважаючи на роботу, що постійно проводиться з пропаганди національного усиновлення, кількість українських громадян, бажаючих усиновити дитину, протягом періоду дослідження вірогідно не зросла (р > 0,01) (рис. 4). Ці показники були незмінними і в 2008 році (Рік національного усиновлення), щорічна кількість усиновлених дітей за останні 5 років залишилася в межах 5,23–5,27 тис. осіб на рік.

На нашу думку, це пов’язано в першу чергу як  із зниженням рівня матеріального забезпечення населення, так і з тим, що діти-сироти мають певні проблеми зі здоров’ям та потребують підсиленого медичного нагляду, тривалого медичного супроводу, регулярних профілактичних заходів, що дорого коштують.

Рік національного усиновлення передбачав популяризацію не лише усиновлення, але й іншої форми сімейного виховання, а саме родинної опіки (піклування) — коли родичі/друзі/близькі люди приймають у власну сім’ю осиротілу дитину. За результатами нашого аналізу також визначилася негативна тенденція до зростання кількості відмов опікунів від виконання своїх обов’язків через відсутність порозуміння (16,7 %) або виникнення конфліктної ситуації (23,1%). Це свідчить про те, що такі сімейні форми, як усиновлення й опіка (піклування), в даний час не можуть подолати фактор соціального сирітства.

Одним із напрямків подальшого вирішення проблеми ліквідування соціального сирітства в Україні є впровадження інших інституцій сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а саме прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу як повноцінних альтернативних сімейних форм виховання. Ці альтернативні форми виховання відрізняються від попередніх перш за все тим, що держава гарантує цим формам сімейного виховання дітей ГСР постійну матеріальну та соціальну підтримку [8, 15]. Державна соціальна підтримка та матеріальне забезпечення, що отримують батьки-вихователі, в 70,9 % (за даними соціальних опитувань) стає вагомим аргументом з боку прийомних батьків щодо створення ПС або ДБСТ. Динаміка приросту кількості створених за підтримки держави прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та зростання кількості дітей, що перебувають у цих сімейних формах виховання, подана на  рис. 5.

На перший погляд динаміка є позитивною, кількісні показники щодо створення нових прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу щорічно зростають (1,2–2,1 раза), зростає також і загальна кількість дітей, які виховуються в цих сімейних формах із щорічним приростом (1,2–1,7 раза). Але за нашими даними аналізу динаміки щорічного відсоткового приросту кількості ПС та ДБСТ за останні 5 років визначено (табл. 1), що, незважаючи на підтримку держави та запровадження Року національного усиновлення, показники приросту кількості прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та кількості дітей ГСР, які належать до цих сімейних структур, мають чітку тенденцію до зниження.

Ця тенденція має максимальні прояви протягом останніх двох років: у 2,7–2,1 раза зменшилась активність створення нових прийомних сімей, у 2,9–1,4 раза — дитячих будинків сімейного типу; приріст кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що перебувають у цих сімейних формах влаштування, зменшився в 2,5–1,8 раза.

Однією з основних причин зниження цих показників, на нашу думку, є низький вихідний рівень здоров’я дітей ГСР, обтяжений спадковий і сімейний анамнез, та низька поінформованість потенційних прийомних батьків про дійсний стан здоров’я прийомної дитини [2, 3, 7, 11]. Причиною відмови потенційних прийомних батьків від прийняття дитини в замісну сім’ю в 87,9 % випадків був її стан здоров’я, тяжкі патологічні стани (вади нервово-психічного розвитку, обтяжена спадковість, розумова відсталість) становили 23,4 % випадків. У інших випадках діти, яким прийомні батьки відмовили в прийнятті до ПС або ДБСТ, мали хвороби, що успішно піддаються корекції та реабілітації (аномалії розвитку жовчного міхура, дисбіоз кишечника, порушення постави, пахова грижа, енурез, логоневроз та інші). За нашими даними, в нативних соціально неблагополучних родинах дитина не має можливості отримати повноцінний вчасний як батьківський, так і медичний нагляд, медична активність батьків або членів родин у таких сім’ях практично дорівнює нулю (0,2 %), що, в свою чергу, призводить до частих інфекційних та паразитарних захворювань (67,8–56,7 %) — гострі респіраторні вірусні інфекції, гельмінтози, гострі бронхіти; до формування та загострення хронічної соматичної патології (56,9–52,1 %) — хронічний тонзиліт та аденоїдит, синусити, хронічний гастродуоденіт або гастрит, атопічний дерматит та інші. Діти групи соціального ризику регулярно вживають алкогольні напої (86,7 %), палять (97,4 %), вживають токсичні та наркотичні речовини (45,6–23,4 %), що не може не відбиватися на стані їх здоров’я. Діти з таких родин мають нераціональне дефіцитарне харчування (92,7 %), що, в свою чергу, формує розлади травлення, авітамінози. В нативних соціально неблагополучних родинах реєструються фізичні форми домашнього насильства (73,6 %), діти ГСР в 35,6–44,3 % випадків протягом року переходять до соціальної категорії «дітей вулиці», а потім до категорії дітей, позбавлених батьківського піклування.

За результатами популяційного моніторингу [14], рівень загальної захворюваності дітей, які спочатку виховуються в соціально неблагополучних сім’ях, а потім формують групу дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в середньому дорівнює 3769,8–4123,4 на 1000 осіб, що в 1,6–1,8 раза перевищує аналогічні середньостатистичні державні показники (незалежно від віку та статі).

Таким чином, сімейні форми влаштування (усиновлення, опіка, ПС, ДБСТ) є більш пріоритетними для дітей групи соціального ризику, ніж державні. Діти групи соціального ризику, а саме діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, характеризуються низькими показниками соматичного здоров’я, що в 1,6–1,8 раза гірші за стандартні показники. Низький рівень поінформованості потенційних прийомних батьків щодо вихідного стану здоров’я майбутньої прийомної дитини, можливостей його корекції та реабілітації обумовлює низькі показники приросту чисельності сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Відсутність повноцінної та правдивої інформації про вихідний стан здоров’я прийомної дитини, наявність у неї спадкових та хронічних захворювань, низька поінформованість про обтяжений соціальний та біологічний анамнез, відсутність кваліфікованого медичного супроводу на початковому етапі перебування в прийомній сім’ї призводять до зниження загальної кількості прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, до зростання кількості повернень дітей до державних виховних установ. Найближчим часом повинна бути створена ефективна система медичного контролю та супроводу сімей опікунів або сімей, в яких виховуються прийомні діти, не обмежуючись формальним виконанням існуючих правил.


Bibliography

1. Абросимова Т.С. Медико-социальное обоснование мер профилактики социального сиротства и его последствий: Автореф. дис… канд. мед. наук. — Иваново, 2005. — 22 с.

2. Витрук Е.Л. Влияние соматического здоровья детей-сирот и детей, оставшихся без попечения родителей, на решение приемных родителей о принятии их в замещающую семью / Е.Л. Витрук, О.М. Филькина, Е.А. Воробьева // Российский педиатрический журнал. — 2010. — № 2. — С. 50-53.

3. Ибрагимов А.И. Состояние здоровья и пути оптимизации медико-социального обеспечения детей, оставшихся без попечения родителей: Автореф. дис… д-ра мед. наук. — Москва, 2006. — 40 с.

4. Задачи по достижению здоровья для всех. Политика здравоохранения для Европы. — Копенгаген: ЕРБ ВОЗ, 2000. — 322 с.

5. Канбекова Р.Р. Демографическая политика региона — для решения проблемы социального сиротства / Р.Р. Канбекова, З.М. Султанаева // В сб.: Актуальные проблемы социального сиротства. — Иваново, 2008. — С. 24-26.

6. Конова С.Р. Программный подход к решению проблем социального сиротства в Российской Федерации // Российский педиатрический журнал. — 2003. — № 3. — С. 58-62.

7. Кузнецова Е.Ю. Состояние здоровья воспитанников домов ребенка и методы реабилитации / Е.Ю. Кузнецова, Е.В. Либова // В сб.: Актуальные проблемы педиатрии. — М.: Ресурс, 2007. — С. 357-358.

8. Лещенко М.В. Психолого-педагогическое сопровождение адаптации ребенка в приемной семье. — Ярославль: Ресурс, 2007. — 72 с.

9. Матейчек З. Психическая депривация в детском возрасте. — Прага, 2004. — 183 с.

10. Семья Г.В. Демографическая политика и социальное сиротство: опыт регионов, анализ программ, прогноз ситуации / Г.В. Семья, Г.О. Зайцев, Н.Г. Зайцева. — Москва, 2007. — 60 с.

11. Сіротченко Т.А. Клініко-психологічне дослідження формування девіацій поведінки у дітей соціально-небезпечних груп // Український медичний альманах. — 2000. — Т. 3, № 1. — С. 160-162.

12. Сіротченко Т.А. Кризові стани у дітей та підлітків та особливості виявлення контингенту кризових категорій // Український медичний альманах. — 2000. — Т. 3, № 2. — С. 150-151.

13. Прихожан А.М. Психология сиротства / А.М. Прихожан, Н.Н. Толстых. — СПб.: Питер, 2007. — 416 с.

14. Слабкий Г.О. Характеристика здоров’я дитячого населення України / Г.О. Слабкий, Т.К. Кульчицька, В.В. Лазоришинець, Н.С. Бедій // Современная педиатрия. — 2009. — № 6(28). — С. 35-40.

15. Филькина О.М. Мотивы создания замещающих семей у потенциальных приемных родителей / О.М. Филькина, Т.Г. Шанина, О.Ю. Кочерова // Системная интеграция и здравоохранение. — 2009. — № 4. — С. 54-65.

16. Шарапова О.В. Основные направления деятельности службы охраны материнства и детства // Вопросы современной педиатрии. — 2007. — Т. 3, № 4. — С. 9-12.

17. Еizenberg L. The psychosocial health of the child: a global view // Int. Child Health. — 2006. — Vol. 7, № 3. — Р. 7-18.

Similar articles

Authors: І.А. Марценковський, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності «дитяча психіатрія»; Н.В. Коваль, юридичний радник АПУ
"Journal of Ukrainian psychiatrists Association" (01) 2012
Date: 2012.08.10
Categories: Psychiatry

Back to issue