Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Pain. Joints. Spine." 4 (04) 2011

Back to issue

Гіперурикемія та метаболічний синдром

Authors: Поворознюк В.В., Дубецька Г.С., ДУ «Інститут геронтології НАМН України», м. Київ

Categories: Family medicine/Therapy, Rheumatology, Traumatology and orthopedics, Neurology

print version


Summary

У статті підкреслено роль метаболічного синдрому в розвитку гіперурикемії, яка є одним з діагностичних критеріїв при подагрі. Зроблено акцент на те, що своєчасне лікування гіперурикемії в пацієнтів із метаболічним синдромом зможе попередити ранній розвиток ускладнень з боку серцево-судинної системи та зменшити показники летальності.

Summary. The article deals with role of metabolic syndrome in development of hyperuricemia, which is one of diagnostic criteria in podagra. There was accentuated that early treatment of hyperuricemia in patients with metabolic syndrome can prevent early development of complications in cardiovascular system and reduce the indices of lethality.

Резюме. В статье подчеркнута роль метаболического синдрома в развитии гиперурикемии, которая является одним из диагностических критериев при подагре. Сделан акцент на том, что своевременное лечение гиперурикемии у пациентов с метаболическим синдромом сможет предупредить раннее развитие осложнений со стороны сердечно-сосудистой системы и уменьшить показатели летальности.


Keywords

Метаболічний синдром, гіперурикемія, ускладнення.

Key words: metabolic syndrome, hyperuricemia, complications.

Ключевые слова: метаболический синдром, гиперурикемия, осложнения.

На сьогодні надмірне вживання висококалорійної їжі та гіподинамія стали основними чинниками, які змінюють життя людини та її ставлення до свого організму, що призводить до втрати здоров’я навіть у молодому віці та розвитку різних захворювань. Зокрема, протягом останніх років медики звернули увагу на збільшення кількості пацієнтів із метаболічним синдромом. Якщо раніше дану патологію у більшості випадків лікували терапевти, сімейні лікарі та кардіологи, то зараз метаболічний синдром можна зарахувати до міждисциплінарної проблеми внутрішньої медицини, оскільки все частіше пацієнти звертаються до неврологів, ендокринологів, педіатрів, психотерапевтів та за останні роки — до ревматологів. Адже у пацієнтів з метаболічним синдромом часто виявляють гіперурикемію, яка є одним із діагностичних критеріїв при подагрі, тому й проводиться диференціальна діагностика та визначається подальша тактика лікування й ведення таких пацієнтів.

Метаболічний синдром: поширеність, етіологічні фактори, особливості патогенезу, основні аспекти розвитку та діагностичні критерії

Метаболічний синдром — це патологічний стан, для якого характерний розвиток абдомінального ожиріння, дисліпідемії, артеріальної гіпертензії та порушення вуглеводного обміну (феномен інсулінорезистентності) [5].

 

Поширеність метаболічного синдрому

Епідеміологічні дані свідчать про досить високу поширеність метаболічного синдрому, яка в середньому становить близько 24 % та перевищує 40 % у віковій групі після 60 років [3]. З літературних джерел відомо, що в індустріальних країнах серед населення віком понад 30 років поширеність даної патології коливається від 14 до 24 %. Встановлено, що існують вікові та статеві особливості розвитку метаболічного синдрому. Зокрема, з віком частка хворих з даною патологією зростає. Так, у вікових групах від 20 до 49 років метаболічний синдром частіше спостерігається в чоловіків віком 50–69 років практично однаково в чоловіків і жінок, а у віці понад 70 років — частіше діагностується в жінок. На думку науковців, у жінок старших вікових груп частіше виявляють метаболічний синдром у зв’язку з настанням менопаузи [8].

 

Етіологічні фактори

Важлива роль у розвитку метаболічного синдрому відводиться генетичній схильності, надлишковому вживанню висококалорійної їжі та зниженій фізичній активності. За оцінкою G. Reaven, у 25 % осіб, які ведуть малорухомий спосіб життя, можна ви­явити інсулінорезистентність. Гіподинамія супрово­джується зниженням транслокації транспортерів глюкози (ГЛЮТ-4) у м’язових клітинах. Вживання у надмірній кількості тваринних жирів, які містять насичені жирні кислоти, призводить до структурних змін фосфоліпідів мембран клітин і порушення експресії генів, які контролюють проведення інсулінового сигналу всередину клітини, тобто до розвитку інсулінорезистентності. Генетична природа метаболічного синдрому підтверджується результатами клінічних дослі­джень на однояйцевих близнятах і переважанням даної патології у деяких етнічних групах, наприклад у жителів Індії [5].

 

Особливості патогенезу

З позиції сучасних уявлень, в основі патогенетичних механізмів розвитку метаболічного синдрому лежить порушення пуринового, вуглеводного та ліпідного обмінів (рис. 1) [2, 3, 5, 16]. Як показали дослі­дження останніх років, жирова тканина має авто-, пара- та ендокринну функцію та секретує велику кількість речовин, які справляють різні біологічні ефекти, що можуть викликати розвиток супутніх ускладнень, зокрема інсулінорезистентність. Найбільш вивченими на сьогодні є фактор некрозу пухлини a (ФНП-a) та лептин. Науковці розглядають ФНП-a як медіатор інсулінорезистентності при ожирінні. Доведено, що лептин у печінці може гальмувати дію інсуліну на глюконеогенез шляхом впливу на активність фосфоенолпіруваткарбоксикінази — ферменту, який обмежує швидкість глюконеогенезу. У жировій тканині лептин може пригнічувати стимульований інсуліном транспорт глюкози. Опосередкована інсуліном утилізація глюкози знижується на 30–40 % в осіб із перевищенням маси тіла на 40 %, проте принципове значення мають не стільки центральне ожиріння, скільки вісцеральна або інтраабдомінальна локалізація жиру [5]. Слід зазначити, що глюкоза та інсулін є важливими факторами в гомеостазі сечової кислоти, а дисбаланс цих показників вуглеводного обміну призводить до гіпер­урикемії та гіперурикозурії. Під впливом гіперінсулінемії знижується кліренс сечової кислоти в проксимальних канальцях нирок, чим підтвер­джується зв’язок інсулінорезистентності та гіперурикемії. Гіперінсулінемія здатна також підвищувати активність симпатичної нер­вової системи, що спричиняє підвищення рівня сечової кислоти в сироватці крові. Кристали сечової кислоти викликають мак­рофагальну реакцію. Активовані макрофаги експресують молекули адгезії прозапальних цитокінів (ІЛ-1, -2, -4, -6, -8, ФНП-a), що сприяють фібробластному переродженню клітин інтерстицію нирок із втратою їх синтетичної функції. Відбувається затримка натрію та води, збільшується об’єм циркулюючої крові, загального периферичного опору, активація симпатичної нервової системи і, як наслідок, розвиток артеріальної гіпертензії [3]. Механізми патогенетичного розвитку метаболічного синдрому багатогранні та досить складні, оскільки важко пояснити, на якій ланці патогенезу відбувся збій у роботі організму та що було первинним у розвитку патології, оскільки виникає так зване замкнуте коло. Проте науковці продовжують досліджувати основні механізми розвитку метаболічного синдрому, про що свідчить велика кількість наукових публікацій та статей.

 

Історичні аспекти

1922 р. — Г.Ф. Ланг указав на тісний зв’язок артеріальної гіпертензії з ожирінням, порушенням вуглеводного обміну та подагрою.

1923 р. —E. Kylin описав синдром «гіпертензія — гіперглікемія — гіперурикемія».

1947 р. —J. Vague описав два типи відкладення жиру (андроїдний та геноїдний) та звернув увагу на те, що андроїдне ожиріння частіше поєднується з цукровим діабетом, ішемічною хворобою серця та подагрою.

1948 р. — Е.М. Тарєєв у своїй монографії «Гіпертонічна хвороба» також звернув увагу на частоту поєднання артеріальної гіпертензії та метаболічних порушень, до числа яких зараховував ожиріння, порушення вуглеводного, ліпідного обмінів та гіперурикемію.

1966 р. —J. Camus запропонував виділити «метаболічний трисиндром», до складу якого входили б гіперліпідемія, цукровий діабет та подагра.

1981 р. — M. Hanefeld та W. Leonard запропонували випадки поєднань різних метаболічних порушень у людини позначати терміном «метаболічний синдром».

1988 р. —G. Reaven висунув гіпотезу про те, що резистентність до інсуліну, абдомінальне ожиріння, артеріальна гіпертензія, атерогенна дисліпідемія та ішемічна хвороба серця є проявом одного патологічного стану, який він запропонував назвати «синдром X».

 

Діагностичні критерії

З літературних джерел відомо, що до появи терміна «метаболічний синдром» учені вживали інші назви патології, яка відображала комплекс метаболічних порушень. Зокрема, «метаболічний трисиндром», «синдром Х», «поліметаболічний синдром», «смертельний квартет» [3, 5].

Велика увага протягом останніх років приділялась вивченню порушень пуринового обміну та розвитку гіперурикемії при метаболічному синдромі. У 2002 році Американською асоціацією клінічних ендокринологів (ААСЕ) було запропоновано гіперурикемію розглядати як один з основних критеріїв метаболічного синдрому.

На сьогодні серед світових науковців ведуться численні дискусії щодо діагностичних критеріїв, механізмів розвитку та принципів лікування пацієнтів із метаболічним синдромом. Загальновизнаною є думка, що зручнішими для використання в щоденній лікарській практиці є критерії, запропоновані АТР ІІІ (Adult Treatment Panel III — Третій звіт групи експертів із виявлення, оцінки й лікування гіперхолестеринемії в дорослих у межах Національної освітньої програми США з холестерину), тоді як критерії ВООЗ можуть бути використані в наукових дослідженнях (табл. 1) [3].

На сьогодні виділяють такі компоненти метаболічного синдрому:

— Абдомінальний тип ожиріння.

— Артеріальна гіпертензія.

— Гіпер- чи дисліпідемія.

— Порушення толерантності до глюкози, або цукровий діабет.

— Гіперурикемія.

 

Гіперурикемія: механізми розвитку, поширеність, класифікація та особливості лікування

На сьогоднішній день у літературі існує велика кількість наукових джерел, присвячених вивченню гіперурикемії, яка розвивається не лише при подагрі, а й при інших патологічних станах, зокрема, існує взаємозв’язок між рівнем сечової кислоти та розвитком метаболічного синдрому, ожирінням, інсулінорезистентністю, артеріальною гіпертензією, прийомом діуретиків і низьких доз ацетилсаліцилової кислоти, надлишковим вживанням алкоголю, літнім віком та нирковою недостатністю [1, 2, 6, 9, 12, 16, 23, 25].

Гіперурикемія — підвищення рівня сечової кислоти (СК) понад 360 мкмоль/л у жінок та 420 мкмоль/л у чоловіків [15]. Джерелом утворення сечової кислоти в організмі є пуринові сполуки, які надходять з їжею або утворюються в організмі під час обміну нуклеотидів. У плазмі крові сечова кислота знаходиться у вигляді вільних уратів натрію.

 

Обмін сечової кислоти в нормі

Сечова кислота є кінцевим продуктом розщеплення пуринів і виділяється з організму нирками. Кліренс сечової кислоти характеризує об’єм крові, здатний очиститися в нирках від сечової кислоти за 1 хв. У нормі цей показник дорівнює 9 мл/хв. У нормі метаболізм уратів у нирках визначається 4 механізмами: клубочковою фільтрацією, реабсорбцією, канальцевою секрецією та постканальцевою реабсорбцією. На відміну від нирок реабсорбція уратів у шлунково-кишковому тракті пасивна й залежить від їх концентрації в просвіті кишечника [7].

Синтез пуринів починається в організмі з того, що з молекул фосфорибозилпірофосфату та глутаміну під впливом ферменту амінотрансферази утворюється фосфорибозиламін. Далі з цієї сполуки утворюється перший пуриновий нуклеотид — інозинова кислота, значна частина якої перетворюється в пуринові нуклеотиди нуклеїнових кислот — аденілову та гуанілову, які є будівельним маркером нуклеїнових кислот. Однак частина аденілової та гуанілової кислот катаболізується, перетворюючись у прості пурини: гуанін, ксантин і інші, які під впливом ферменту ксантиноксидази трансформуються в сечову кислоту. Значна їх частина за участі ферменту гіпоксантин-гуанін-фосфорибозил-трансферази знову утворює гуанілову кислоту. Таким чином, безпосереднім попередником сечової кислоти є пурини — гуанін і ксантин [7].

 

Форми порушень обміну сечової кислоти

Виділяють три форми порушення пуринового обміну: 1) метаболічна; 2) ниркова; 3) змішана. При метаболічній формі підвищується синтез сечової кислоти, оскільки в організм з їжею надходить велика кількість субстратів утворення пуринів (сардини, печінка, нирки, сухе вино). Первинна гіперпродукція пов’язана з дефектом ферментного синтезу сечової кислоти. Вторинна гіперпродукція зумовлена підвищеним розпадом клітин при алкоголізмі, гемобластозах, хронічному гемолізі. При нирковій формі зменшена екскреція сечової кислоти пов’язана з низькою канальцевою реабсорбцією. Дефекти екскреції можуть бути зумовлені порушенням функції нирок, зменшенням об’єму позаклітинної рідини, дією алкоголю та лікарських засобів, артеріальною гіпертензією. При змішаній формі одночасно підвищується синтез сечової кислоти та знижується її екскреція [7].

За типом порушення обміну сечової кислоти та пуринів подагра класифікується таким чином: 1) первинне порушення обміну сечової кислоти та пуринів (нормальна екскреція сечової кислоти відзначається в 80–90 % випадків первинної подагри; підвищена екскреція — 10–20 %; ідіопатична подагра становить 99 % первинної подагри); 2) вторинне порушення обміну сечової кислоти та пуринів (дефіцит глюкозо-6-фосфатази — хвороба Гірке; хронічний гемоліз, лімфопроліферативні захворювання); 3) нирковий механізм порушення (ендогенні метаболіти, хронічна ниркова недостатність, тривалий прийом медикаментів) [7].

 

Епідеміологічні дані

Дані щодо поширеності гіперурикемії суперечливі. З літературних джерел відомо, що її поширеність становить від 2 до 20 %. При цьому виявлено регіони з найбільш високою частотою гіперурикемії — 60 % (Філіппіни, Нова Зеландія, острови Тихого океану) [7, 19].

 

Класифікація гіперурикемії

Гіперурикемію прийнято розподіляти на дві групи:

1. Первинна гіперурикемія, що виникає за відсутності будь-якого супутнього захворювання або прийому медикаментів, які порушують обмін сечової кислоти.

2. Вторинна гіперурикемія, яка розвивається внаслідок підвищеної продукції уратів або зниження їх ниркового кліренсу в результаті інших захворювань, порушення дієти, прийому медикаментів, дії токсинів.

 

Фактори, що сприяють розвитку гіперурикемії

— Надмірне вживання продуктів, багатих на пурини.

— Різка втрата рідини (жаркий клімат, сауна).

— Травми різного походження.

— Прийом медикаментів, що сприяють екзогенній гіперурикемії.

— Переохолодження, голодування. Стреси, фізичні навантаження.

— Надмірне вживання алкоголю.

Розвиток гіперурикемії схематично поданий на рис. 2 у вигляді гіперурикемічного каскаду.

 

Безсимптомна та вторинна гіперурикемія

Стан, що супроводжується підвищенням рівня сечової кислоти в крові за відсутності симптомів організації кристалів у будь-якому органі (без наявності  ознак подагри) у літературі відомий як безсимптомна гіперурикемія. Результати Фремінгемського дослі­дження засвідчують, що в кожного шостого чоловіка та кожної третьої жінки при гіперурикемії (сечова кислота в межах 7–7,9 мг%) розвивалась подагра, а при урикемії понад 8 мг% частота розвитку подагри у чоловіків досягала 36,7 % [7].

Вторинна гіперурикемія виникає при багатьох захворюваннях, зокрема при хронічному мієлолейкозі, гемолітичній анемії, мієломній хворобі, нефритах, гіпертиреозі, токсикозі вагітних, артеріальній гіпертензії, хворобі Педжета, нецукровому діабеті, синдромі Дауна. Досить часто гіперурикемія може виникати на фоні прийому лікарських засобів, зокрема, аспірину в низьких дозах, варфарину, діуретиків, леводопи, фруктози, етамбутолу, циклоспорину, нікотинової кислоти та інших.

 

Чи потрібно лікувати гіперурикемію?

На сьогодні серед науковців ведуться численні дискусії, чи потрібно лікувати гіперурикемію у пацієнтів із метаболічним синдромом. Адже препаратами вибору є урикодепресивні засоби, застосування яких може спровокувати розвиток побічних реакцій, особливо у пацієнтів старших вікових груп. Ця ситуація нагадує терези. З одного боку, ризик розвитку серцево-судинної патології, якщо не знижувати рівень сечової кислоти, з іншого боку — ризик побічної дії препарату. Проте численні дослідження підтверджують вищий рівень летальності від інфаркту міокарда та інших серцево-судинних захворювань у пацієнтів з гіперурикемією порівняно з нормоурикемією. Тому доведена необхідність у призначенні невеликих доз препаратів та індивідуальний підхід до кожного пацієнта з урахуванням супутньої патології. Лікування при гіперурикемії полягає у відновленні балансу між продукцією сечової кислоти та її виведенням. Базисна терапія передбачає застосування урикодепресивних і урикозуричних засобів, а за наявності уролітіазу — уриколітичних препаратів. Відповідно до рекомендацій EULAR алопуринол є основним урикодепресивним препаратом для зниження рівня сечової кислоти при хронічній гіперурикемії. Цей препарат блокує фермент ксантин­оксидазу, унаслідок чого пригнічується перетворення гіпоксантину на ксантин і далі — на сечову кислоту [3, 7, 15, 20].

Основна мета уратзнижуючої терапії полягає в підтриманні серологічних рівнів уратів нижче 6 мг/дл, що потребує регулярного моніторингу та за необхідності корекції дози препарату. Інгібітори ксантиноксидази використовують у хворих із надмірним синтезом та зниженою екскрецією уратів, проте їх слід з обережністю використовувати у комбінації з азатіоприном та 6-меркаптопурином, оскільки у їх метаболізмі бере участь ксантиноксидаза.

Алопуринол — препарат першого вибору для проведення урикодепресивної терапії у пацієнтів з гіпер­урикемією та подагрою. Існують певні особливості у його застосуванні. Зокрема, стартова доза становить 50–100 мг per os щоденно. Кожні 2–4 тижні доза збільшується до досягнення цільового рівня уратів у сироватці протягом 2 днів, потім — 25 мг per os три рази на день щоденно протягом 3 днів. Існує альтернативний режим прийому препарату при гострому подагричному артриті для повного завершення атаки: 50 мг per os три рази на день щоденно протягом 3 днів, потім 25 мг per os три рази на день протягом 4–7 днів до завершення атаки. Середня добова доза препарату становить 300 мг. Алопуринол необхідно з обережністю застосовувати у пацієнтів із нирковою недостатністю (за основу береться кліренс креатиніну). Максимальна щоденна доза може досягати 800 мг. Побічні реакції можуть проявлятись висипкою у 2 % хворих, а ризик їх розвитку збільшується при паралельному призначенні ампіциліну, амоксициліну, тіазидних діуретиків або інгібіторів ангіотензинперетворюючого ферменту. Підвищена чутливість до алопуринолу спостерігається рідко (в 0,1 % пацієнтів), проте може бути фатальною (відсоток летальності становить 20 %).

Враховуючи те, що побічні реакції алопуринолу можуть бути дуже серйозними і навіть загрожувати життю пацієнтів, особливо з нирковою недостатністю, виникла необхідність у пошуку альтернативного препарату для застосування у таких пацієнтів.

Фебуксостат (febuxostat) — новий непуриновий селективний антагоніст ксантиноксидази, що застосовується для зниження рівня сечової кислоти. Його ефективність порівнюють з алопуринолом. Вважають, що фебуксостат може бути корисним пацієнтам із хронічною нирковою недостатністю, у яких утримується підвищений рівень сечової кислоти, оскільки він переважно виділяється печінкою. Стартова доза: 40 мг per os щоденно. При необхідності дозу підвищують до 80 мг per os щоденно після 2–4 тижнів терапії до досягнення цільового рівня уратів. Так, американ­ські вчені провели рандомізоване подвійне сліпе багатоцентрове дослідження FACT (the Febuxostat versus Allopurinol Controlled Trial), у якому порівнювали ефективність та безпечність фебуксостату та алопуринолу у хворих із подагрою та гіперурикемією не менше 8,0 мг/дл (480 мкмоль/л). Були відібрані 762 хворі із подагрою, які приймали 80 мг (n = 256) або 120 мг фебуксостату (n = 251) та 300 мг алопуринолу (n = 253). Дослідження проводили з 2002 по 2004 рік у 112 центрах США та Канади. Було встановлено, що фебуксостат у дозах 80 та 120 мг/добу ефективніший за фіксовану дозу алопуринолу 300 мг/добу, оскільки більшою мірою знижує рівень сечової кислоти у хворих із подагрою, сприяє зменшенню площі тофусів та поступовому зниженню частоти загострень захворювання. На сьогодні, незважаючи на високу вартість препарату, фебуксостат рекомендують застосовувати як засіб другої лінії при неефективності та розвитку побічних ускладнень при використанні алопуринолу та урикозуричної терапії у пацієнтів із гіперурикемією та подагрою.

Пробенецид — препарат, що застосовують для урикозуричної терапії. Рекомендована стартова доза становить 250 мг/добу per os. У пацієнтів із нормальною функцією нирок препарат можна застосовувати в дозі 500 мг та протягом місяця збільшувати дозування, доводячи до максимального рівня 2–3 г на добу. Необхідно уникати призначення пробенециду хворим із нефролітіазом та кліренсом креатиніну ≥ 30 мл/хв.

Серед нових препаратів для зниження рівня сечової кислоти та зменшення розвитку тофусів з’явилась пеглотиказа, яку застосовують внутрішньовенно у дозі 8 мг кожні 2 тижні. Препарат потребує попередньої премедикації антигістамінними засобами та глюкокортикоїдами. Серед основних недоліків препарату виділяють: високу вартість, внутрішньовенне введення, утворення антитіл, зниження ефективності у деяких пацієнтів, загальні реакції на проведення інфузії.

На одному з останніх наукових конгресів у Лос-Анджелесі розглядалися сучасні аспекти щодо принципів лікування гіперурикемії та подагри. Вчені дійшли висновку, що на сьогодні потрібно відмовитись від «старої» терапії («old» therapy) даної патології та перейти до «нової» («new» therapy). Було наведено ряд сучасних препаратів, що необхідно впроваджувати в практичну діяльність лікарів та посилено вивчати їх переваги та ефективність. Зокрема, серед них анакінра, рилонасепт, канакінумаб, пеглотиказа та лесинурад. На жаль, висока вартість цих препаратів не дозволяє їх широко застосовувати та вивчати, проте науковці переконані, що майбутнє медицини залежить в першу чергу від упроваджень нового та відмови від старого.

Гіперурикемія та патологія серцево-судинної системи: чи існує зв’язок?

Багатьох науковців хвилюють питання, чи існує залежність між рівнем сечової кислоти та перебігом захворювань серцево-судинної системи, зокрема артеріальною гіпертензією, ішемічною хворобою серця, атеросклерозом та інфарктом міокарда, особливо в пацієнтів старших вікових груп; чи потрібно змінювати рівень сечової кислоти за наявності гіперурикемії та чи можна знизити ризик летальності від серцево-судинної патології шляхом корекції урикемії (рис. 3) [1, 2, 6, 9, 11, 13, 18, 22].

На сьогодні відомо, що серед двох механізмів розвитку гіперурикемії (підвищене утворення сечової кислоти та зниження ниркового кліренсу уратів) переважає останній (90–95 %). Тому деякі дослідники пропонують розцінювати гіперурикемію у хворих на артеріальну гіпертензію перш за все як маркер ураження нирок. При цьому слід враховувати, що зниженню ниркового кліренсу сечової кислоти можуть сприяти запалення, уроджені дефекти канальцевого апарату нирок, інволютивні зміни, порушення уродинаміки, а також медикаментозні заходи (застосування діуретиків та ацетилсаліцилової кислоти при лікуванні артеріальної гіпертензії) [1]. Серед можливих механізмів розвитку артеріальної гіпертензії в осіб із гіперурикемією важливу роль відіграє також здатність сечової кислоти, так само як і інших метильованих похідних пуринів (кофеїну, теофіліну, теоброміну тощо), виявляти виражену стимулюючу дію на центральну нервову систему, пролонгуючи ефекти адреналіну за рахунок блокади фосфодіестерази. У численних дослідженнях доведено, що підвищення рівня сечової кислоти у плазмі крові може передувати появі артеріальної гіпертензії у практично здорових осіб [10, 24]. Так, гіперурикемію зафіксовано у 25 % пацієнтів з артеріальною гіпертензією до призначення лікування, у 50 % хворих, які отримували ді­уретики, та у 75 % пацієнтів зі злоякісною артеріальною гіпертензією. Крім того, артеріальну гіпертензію частіше виявляють в осіб із гіперурикемією (60,7 %), ніж з нормальним рівнем сечової кислоти в плазмі крові (30,5 %) [10]. За даними деяких дослідників, виявлена позитивна кореляція між рівнями діастолічного артеріального тиску та сечової кислоти в крові у хворих на гіпертонічну хворобу й збільшення ступеня гіпертрофії лівого шлуночка у хворих на гіпертонічну хворобу з гіперурикемією порівняно з хворими з нормо­урикемією. В останні роки все більшу увагу привертає гіперурикемія як фактор ризику розвитку серцево-судинної патології та її ускладнень. У декількох сучасних великих епідеміологічних дослідженнях був установлений взаємозв’язок між збільшеним рівнем сечової кислоти у крові та ризиком розвитку серцево-судинних ускладнень як у загальній популяції, так і серед хворих на артеріальну гіпертензію, ішемічну хворобу серця та серцеву недостатність. Отримані дані дали можливість ряду авторів зарахувати гіперурикемію до незалежних факторів серцево-судинного ризику. Але єдиного погляду щодо значення гіперурикемії в розвитку серцево-судинних ускладнень у хворих на артеріальну гіпертензію не існує [1].

 

Гіперурикемія, подагра та метаболічний синдром: сучасний погляд на проблему

З давніх часів науковці помітили, що у хворих на по­дагру часто виявляють артеріальну гіпертензію, надлишкову масу тіла, ішемічну хворобу серця та цукровий діабет [14, 17, 21]. З урахуванням наявності гіперурикемії при по­дагрі та метаболічному синдромі деякі вчені називають ці два патологічні стани братами-близнюками. У клінічній практиці подагра досить часто асоціюється з ожирінням, а саме з андроїдним типом або абдомінальним ожирінням. Встановлено, що 78 % хворих мають 10 % надлишкової маси тіла, а 57 % — понад 30 % [3]. За даними літератури, метаболічний синдром розвивається в 25–60 % хворих на подагру.

Деякі вчені наводять дані, що метаболічний синдром може розвиватися у 90 % хворих на подагру [4]. Окрім гіперурикемії, у 89 % випадків він проявляється гіперліпідемією, у 83 % — надлишковою масою тіла, у 62 % — артеріальною гіпертензією, у 51 % — гіперінсулінемією, у 22 % — цукровим діабетом типу 2; може поєднуватись із розвитком периферичних тофусів та остеокістозу. Встановлено також, що на тяжкість його перебігу впливають вік хворих та тривалість захворювання. Порушення метаболізму пуринів пов’язані зі станом вуглеводного й ліпідного обмінів та впливають на кістково-деструктивні зміни з боку параартикулярних тканин. У хворих із метаболічним синдромом частіше виникає уролітіазний тип ниркової патології, знижуються рівні урикемії та урикозурії, що визначається тяжкістю метаболічного синдрому, ступенем ожиріння та інсулінорезистентності й пов’язане з особливостями в таких пацієнтів нефропатії, гіперурикемії та гіперліпідемії [4].

Як уже відомо, при метаболічному синдромі порушується вуглеводний, ліпідний та пуриновий обмін. При цьому важливими факторами в гомеостазі сечової кислоти є глюкоза та інсулін, адже дисбаланс цих показників вуглеводного обміну призводить до гіперурикемії та гіперурикозурії. Зв’язок рівня сечової кислоти з надмірною масою тіла, показниками ліпідного обміну, особливо тригліцеридів, відмічається не тільки у пацієнтів з подагрою, але й при артеріальній гіпертензії, цукровому діабеті, ішемічній хворобі серця. Саме це дає підставу розглядати концепцію щодо гіперурикемії та подагри як компонентів метаболічного синдрому [3].

 

Висновки

Своєчасне лікування гіперурикемії в пацієнтів із метаболічним синдромом зможе попередити ранній розвиток ускладнень із боку серцево-судинної системи та зменшити показники летальності. Профілактичні заходи, а саме раціональне збалансоване харчування, активний спосіб життя, відмова від шкідливих звичок та своєчасний відпочинок, необхідно здійснювати з метою попередження появи метаболічного синдрому.


Bibliography

1. Коваль С.М., Рєзнік Л.А., Божко В.В., Замазій А.Є. Взаємозв’язок гіперурикемії з клінічними, гемодинамічними та метаболічними показниками у хворих на гіпертонічну хворобу // Артеріальна гіпертензія. — 2009. — 6(8). — С. 25-29.

2. Джанашия П.Х., Дибенко В.А. Является ли гиперурикемия компонентом метаболического синдрома? // Российский кардио­логический журнал. — 2002. — № 1. — С. 15-17.

3. Дзяк Г.В., Хомазюк Т.А. Подагра: «Капкан» метаболічних проблем: Наукове видання. — Дніпропетровськ: ООО «Роял Принт», 2010. — 112 с.

4. Синяченко О.В. Метаболічний синдром при подагрі // Внутрішня медицина. — 2007. — № 3(3). — С. 22-25.

5. Целуйко В.І., Чернишов В.А., Малая Л.Т. Метаболічний синдром Х. — Харків: Гриф, 2002. — 250 с.

6. Барскова В.Г., Насонова В.А. Подагра и синдром инсулинорезистентности // РМЖ. — 2005. — Т. 23, № 11. — С. 30-41.

7. Максудова А.Н., Саліхов И.Г., Хабіров Р.А. Подагра. — М.: МЕДпресс-информ, 2008. — 96 с.

8. Поворознюк В.В., Мартинюк Л.П. Мінеральна щільність кісткової тканини у жінок з метаболічним синдромом в постменопаузальному періоді // Новини медицини і фармації. — 2008. — 8(242).

9. Коваль С.Н., Божко В.В., Мисниченко О.В. Нарушение пуринового обмена и артериальная гипертензия // Український ревматологічний журнал. — 2009. — № 4(38). — С. 75-80.

10. Паньків В.І., Зуєв К.О. Гіперурикемія у хворих із високим серцево-судинним ризиком і шляхи її корекції // Здоров’я України. — 2007. — 10(1). — С. 66-67.

11. Ogbera A.O., Azenabor A.O. Hyperuricaemia and the metabolic synd­ro­me in type 2 DM // Diabetol. Metab. Syndr. — 2010. — 2. — P. 24.

12. Yang T., Chu C.H., Bai C.H. et al. Uric acid level as a risk marker for metabolic syndrome: a Chinese cohort study // Atherosclerosis. — 2012. — 220(2). — Р. 525-531.

13. Shah A., Keenan R.T. Gout, hyperuricemia and the risk of cardiovascular disease: cause and effect? // Curr. Rheumatol. Rep. — 2010. — 12(2). — Р. 118-124.

14. Tomiyama H., Higashi Y., Takase B. et al. Relationships among hyperuricemia, metabolic syndrome, and endothelial function // Am. J. Hypertens. — 2011. — 24(7). — Р. 770-774.

15. Zhang W., Doherty M., Pascual E., Bardin T., Barskova V., Canaghan P. EULAR evidence based recommendation for gout // Ann. Rheum. Dis. — 2006. — 10. — Р. 1301-1311.

16. Chiou W., Wang M., Huang D., Lee Y., Lin J. The Relationship between Serum Uric Acid Level and Metabolic Syndrome: Differences by Sex and Age in Taiwanese. // J. Epidemiol. — 2010. — 20(3). — P. 219-224.

17. Hara S., Tsuji H., Ohmoto Y. et al. High serum uric acid level and low urine pH as predictors of metabolic syndrome: a retrospective cohort study in a Japanese urban population // Metabolism. — 2012. — 61(2). — Р. 281-288.

18. Johnson R.J., Rideont B.A. Uric acid and diet — insights into the epidemic of cardiovascular disease // N. Engl. J. Med. — 2004. — 350(11). — P. 1071-1073.

19. Lai S.W., Tan C.K. Ng К.С. Epidemiology of hyperuricemia in the elderly // Yale J. Biol. Med. — 2007. — P. 151- 157.

20. Gaffo A.L., Saag K.G. Febuxostat: the evidence for its use in the treatment of hyperuricemia and gout // Core Evidence. — 2009. — 4. — P. 25-36.

21. Zhang Q., Lou S., Meng Z., Ren X. Gender and age impacts on the correlations between hyperuricemia and metabolic syndrome in Chinese // Clin. Rheumatol. — 2011. — 30(6). — Р. 777-787.

22. Kuwahata S., Hamasaki S., Ishida S. et al. Effect of Uric Acid on Coronary Microvascular Endothelial Function in women : Association with eGFR and ADMA // Journal of Atherosclerosis and Thrombosis. — 2010. — 3(17). — Р. 259-269.

23. Alderman M.H. Podagra, Uric Acid, and Cardiovascular Disease // Circulation. — 2007. — 116. — P. 880-883.

24. Kanbay M., Afsar B., Covic A. Uric acid as a cardiometabolic risk factor: to be or not to be // Contrib. Nephrol. — 2011. — 171. — Р. 62-67.

25. Zoppini G., Targher G., Bonora E. The role of serum uric acid in cardiovascular disease in Type 2 diabetic and non-diabetic subjects: A narrative review // J. Endocrinol. Invest. — 2011. — 34(11). — Р. 881-886.


Back to issue