Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Journal of Ukrainian psychiatrists Association" (01) 2012

Back to issue

Державна політика у сфері контролю за наркотиками: стан та проблеми. (Аналітичний огляд)

Authors: В.А. Тимошенко, голова Державної служби України з контролю за наркотиками, доктор юридичних наук, професор; В.А. Ященко, радник голови Державної служби України з контролю за наркотиками, доктор юридичних наук, професор

Categories: Psychiatry

print version

Політика України у сфері контролю за наркотиками є важливою складовою частиною всієї діяльності держави щодо стабільного, надійного функціонування суспільства і його безпечного існування. Ця політика зумовлена усвідомленням особливої небезпеки загроз, які включає в себе й несе суспільству наявне і потенційне незаконне наркоспоживання та пов’язана з ним наркозлочинність.
Перш за все йдеться про шкоду здоров’ю нації, загрозу національній безпеці, що обумовлені ескалацією тіньової економіки, серйозними людськими та матеріальними втратами.
Нагальна потреба розробки й реалізація державної політики у сфері конт­ролю за наркотиками в Україні зумовлена потребою вжиття рішучих, ефективних заходів проти поширення наркоманії та зростання пов’язаної з нею наркозлочинності, що вже набули глобального виміру і вважаються мало не найнебезпечнішими для суспільного розвитку.
Незаконні наркотики мають не лише небезпечні наслідки для здоров’я, але й сприяють зростанню злочинності. Вони поступово стають основним видом діяльності та джерелом прибутку для організованих злочинних угруповань.
Усе це диктує потребу переходу від окремих кампаній та акцій у сфері боротьби з наркотиками до науково зваженої, єдиної державної політики, спрямованої на подолання одного з найнебезпечніших загрозливих викликів сучасності.
Основи державної політики, методологічні засади якої пропонуються в цій роботі, є тим єдиним комплексом політичних, економічних, медико-соціальних, профілактичних та інших заходів, що спрямовані на подолання негативних тенденцій у розвитку наркоситуації як нині, так і на віддалену перспективу.

Головна мета антинаркотичної політики — сконцентрувати антинаркотичні сили держави та громадськості України на здійснення докорінних змін у сфері протидії наркоманії і боротьби з нарко­злочинністю, спрямованих на створення безпечного існування суспільства, реалізації прав і свобод людини, оздоровлення нації. Кардинально новим тут пропонується інтегрований підхід до розв’язання нагальних проблем у цій сфері. Він передбачає поєднання змістовних (лікувально-профілактичних, реабілітаційних) та організаційних (розширення доступу до лікування, зменшення шкоди) складників у боротьбі за повернення наркозалежного до нормального життя. Це — з одного боку, а з іншого — у боротьбі з незаконним обігом наркотиків зробити все, щоб в Україні знизити незаконну пропозицію наркотиків і відповідний попит на них. Цим удасться досягти докорінних змін у поліпшенні наркоситуації. Такий підхід позитивно вплине на ставлення до України інших держав, які реалізовують власні національні стратегії.

Реалізація цілеспрямованої державної політики сприятиме підвищенню рівня контролю за обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, координації діяльності компетентних органів щодо боротьби з наркозлочинністю, подальшому вдосконаленню нормативно-правових актів України, заходів, спрямованих на виконання зобов’язань відповідно до міжнародних договорів України у зазначеній сфері і, як наслідок, сприятиме припиненню зростання рівня наркоманії в Україні та її загрозливих викликів.

Проблемні питання наркополітики. Серед основних причин зловживання нар­котиками — соціальні ризики, напружені стосунки в сім’ї, насильство, безробіття, поширення наркотичної субкультури в молодіжному середовищі, неефективність здійснюваних профілактичних, лікувальних, реабілітаційних заходів тощо.

Відомчі підходи до організації обліку осіб, які зловживають наркотиками, з використанням розрізнених баз даних МВС, МОЗ України призвели до того, що в державі ще не створено належної системи моніторингу, яка б максимально об’єктивно характеризувала наркоситуацію на загальнонаціональному рівні. Пройдено тільки шлях моніторингу від нульового до базового рівня: урядом схвалено Концепцію створення системи моніторингу ситуації у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів. Це дає основу для прогнозування негативних наслідків поширення наркоманії та нар­козлочинності, вироблення адекватних заходів боротьби з цією загрозою.

Аналіз статистики поширення наркоманії свідчить, що однією з об’єктивних причин епідемічного розвитку цієї хвороби є наркобізнес, тобто система незаконного виробництва й розповсюдження наркотиків із метою одержання надприбутку. Наркобізнес завдає відчутної шкоди економіці України, зумовлюючи розширення її тіньового сектора, зростання корупції, у тому числі й у право­охоронних органах, погіршення криміногенної обстановки у країні.

При цьому значно більш ефективними мають стати економічні важелі протидії наркозлочинності: боротьба з відмиванням грошей, штрафні санкції тощо.

Існує нагальна потреба у зміні пріоритетів у лікувально-реабілітаційному комплексі. Посилення тут соціального аспекту. Особливу увагу слід приділити узагальненню досвіду, накопиченого за роки незалежності України. Йдеться, зокрема, про неефективність лікувально-профілактичних заходів (1–3 %), застарілі теоретичні підходи та недостатньо активне впровадження нових методів, обмаль досліджень у цій сфері, низьку кваліфікацію працівників реабілітаційних центрів і наркологічних установ.

Засадничі положення наркополітики. Як механізм виходу на більш високий рівень діяльності ДСКН пропонує нові підходи до здійснення всього комплексу антинаркотичних заходів, а отже, і формування нової політики у сфері контролю за наркотиками.

Українська наркополітика має узгоджуватися з європейськими стратегічними орієнтирами, зокрема щодо зменшення шкоди від уживання наркотиків, зниження суспільних ризиків, оздоровлення нації, широкого залучення громадськості до створення своєрідного антинаркотичного альянсу органів влади і неурядових організацій, інститутів громадянського суспільства. Також не можна забувати, що деякі наркотичні речовини, зокрема опіоїди, є й досі найбільш потужними знеболювальними засобами. Вкрай суворий контроль їх обігу безпідставно обмежує доступ значної кількості хворих до цих ліків.

Нагальною є потреба в нових концептуальних розробках, узагальнення практики боротьби з наркобізнесом, врахування новітнього досвіду протидії організованій злочинності на ґрунтовній методологічній основі прогнозування дальшої еволюції цих загрозливих суспільних явищ.

Потреба вироблення нових політичних підходів зумовлена також тим, що Кабінет Міністрів України 2010 року схвалив Концепцію реалізації державної політики у сфері протидії поширенню нар­команії, боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів на 2011–2015 роки, а також План реалізації цієї Концепції, які є засадничими для визначення цієї політики.

Слід зазначити також, що реалізація схваленої свого часу Програми реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003–2010 роки, термін дії якої вже сплив, не сприяла істотному поліпшенню наркоситуації в Україні, оскільки Програма обмежувалася переважно виконанням тактичних завдань, стратегічних же цільових установок їй бракувало.

З огляду на динаміку зміни наркоситуації світова практика пропонує два напрями, що конкурують у концептуальних підходах до формування політики у сфері контролю за обігом наркотиків.

Перший — так званий ліберальний підхід, основний аргумент якого — толерантно-примиренне ставлення до «легких» наркотиків. Як відомо, цей підхід має місце в деяких країнах (Нідерланди, Швейцарія, Португалія), але, як відомо, у цих країнах наркозалежних не стало менше. Натомість, наприклад, у Швеції у 1970-х роках експеримент щодо масового виписування рецептів на нарковмісні ліки призвів до різкого збільшення кількості наркоспоживачів, тож від цього нововведення довелося відмовитися.

Другий — діаметрально протилежний підхід, так званої «нульової терпимості» до наркозалежних, заснований на каральних принципах, а саме забороні якомога більшого числа речовин і посиленні кримінальної відповідальності за незаконне вживання наркотиків. Він, на нашу думку, теж є крайністю, оскільки поро­джує боязнь наркохворих звертатися по допомогу до закладів охорони здоров’я і зрештою призводить до різкого збільшення летальних випадків (в Україні у 2009 році — 7,5 тис. осіб).

Як ліберальний, так і каральний підходи в їх нинішньому вигляді навряд чи можуть бути підтримані в Україні. Вважаємо, що тут потрібен інший методологічний підхід, який, зокрема, враховував би й переосмислював набутий останніми роками досвід протидії наркоманії та боротьби з наркозлочинністю (як позитивний, так і негативний).

З огляду на те, що наркозалежність і наркозлочинність є поліфункціональними соціальними феноменами зі своїми складними закономірностями, переплетіннями різнопланових тенденцій, протидія їм також має бути багатоаспектним комплексом заходів. У принципі, ми наголошуємо на двох відносно самостійних і водночас тісно пов’язаних стратегічних підходах.

Один із них базується на соціальному портреті наркозалежного, який є досить різнобарвним.

По-перше, і це основне, на відміну від інших громадян країни наркозалежний об’єктивно поставлений в умови неможливості повноцінної реалізації свого особистісного потенціалу. У цьому плані він ізгой суспільства.

По-друге, наркозалежний — людина хвора. Але його хвороба такого роду, що самостійно вирватися з її полону він не може. Наркозалежність — унікальне явище, що не зважає ні на вимоги законодавства, ні на норми суспільної моралі. Наркохворий, щоб задовольнити свою потребу, не спиниться ні перед загрозою покарання, ні перед громадським осудом.

Із цим пов’язана третя ознака, суто психологічна — параліч волевиявлення, послаблена, а то і зведена нанівець його воля до самоіснування. Тож контролювати правомірність власної поведінки наркозалежному складно, що й призводить врешті до скоєння ним правопорушень.

Вважаємо, що формувати й реалізовувати наркополітику у сфері контролю за наркотиками нині потрібно на нових методологічних засадах, зумовлених цивілізаційними змінами. До цих змін належать: глобалізація суспільних процесів, ускладнення життєдіяльності, потреби її гуманізації, що поставили в центр сьогодення людину, особистість як найвищу цінність. Саме цей людиноцентристський підхід вимагає розглядати наркозалежну особу як людину, що потребує суспільної допомоги.

Другий рівнозначно важливий підхід — рішуча безкомпромісна боротьба з наркозлочинністю.

У зв’язку із зазначеним вважаємо неприйнятними найменші поступки в легалізації наркотиків і психотропів на зразок марихуани, що практикуються останнім часом у деяких країнах (до цього намагаються підштовхувати й Україну).

Наркологічна практика свідчить, що навіть вживання так званих «легких» нар­котиків спричиняє необоротні зміни в мозку людини і є прелюдією до вживання «важких» наркотиків. Тому державна політика має передбачати комплекс активних заходів протидії незаконному розповсюдженню будь-якого різновиду наркотичних засобів, що зумовлюють психічну і фізичну залежність.

Водночас ми наполягаємо на гарантованому забезпеченні доступності наркозасобів для медичних і наукових цілей, створенні належних умов підтримання життя паліативних хворих, зняття після­операційного болю тощо.

Важливим, на нашу думку, є й те, що нові підходи мають розширити альтернативні можливості лікування для наркозалежних, які скоїли незначні правопорушення. При цьому сучасна державна політика має орієнтуватися на досягнення компромісу між контролем і сприянням господарській діяльності, пов’язаній з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів.

Основи наркополітики мають базуватися на принципах:

— гуманного ставлення до наркозалежного як до особистості, з урахуванням її потреб, інтересів та можливостей, що сприятиме його поверненню до здорового способу життя;

— створення надійного нормативно-правового бар’єра на шляху витоку наркотиків у незаконний обіг та посилення діяльності державних установ, що виконують контрольні та правоохоронні функції;

— єдності дій державних органів та інститутів громадянського суспільства, що передбачає розширення соціальної бази реалізації політики у сфері контролю за наркотиками;

— врахування соціальної мімікрії нар­кобізнесу, який зрощується з іншими небезпечними злочинами — тероризмом, корупцією, організованою злочинністю, відмиванням коштів, одержаних незаконним шляхом.

 

Організаційні складники наркополітики

Масштаб загроз і викликів нині такий, що саме координаційна функція держави в цій політиці виходить на перше місце. Вона не може здійснюватися через окремі відомства. Координація має бути надвідомчою і здійснюватись у масштабах усієї країни.

Стрижнем формування і реалізації національної наркополітики, головним координатором діяльності у цій сфері органів виконавчої влади є Державна служба України з контролю за нар­котиками (ДСКН), утворена Указом Президента України в квітні 2011 року. Вона організовує роботу через свій центральний апарат та міжрегіональні територіальні органи.

ДСКН має стати таким інтегрованим координаційним органом, що представлятиме інтереси всіх зацікавлених сторін як міжгалузевий і міжінституційний орган. Він має залучати представників різних державних установ, а також інститутів громадянського суспільства для участі в діалозі щодо вироблення національної наркополітики, внесення поправок до чинного законодавства України, підготовки інформаційних матеріалів та бути уповноваженим органом з питань, пов’язаних з наркотиками, для міжнародних організацій.

Своє покликання ДСКН нині бачить у тому, щоб змінити ставлення суспільства до однієї з найнебезпечніших загроз, а саме до поширення наркоманії та нарко­злочинності. Цій загрозі може протистояти лише безпечне, надійне функціонування суспільства, члени якого є повноцінними, працездатними, свідомими громадянами, носіями сталого імунітету проти цього виклику сучасності. Очевидно, це має бути головним, визначальним методологічним орієнтиром усієї філософії та політики держави у сфері контролю за наркотиками.

Важливою умовою і запорукою функціонування й нарощування цього потенціалу безпеки є здоров’я нації. Звідси випливає головна місія всіх суб’єктів цієї політики — безпеково-захисна. Вона реалізовується в багатьох напрямах і, відповідно, різними методами. Звичайно, тут насамперед ідеться про повернення наркозалежних до повноцінного життя.

Дієвість заходів є другим функціональним напрямом реалізації безпекоохоронності в цій сфері. На часі є вироблення й реалізація наступальної правоохоронної політики проти наркобізнесу, наркоділків — на них лежить основна відповідальність за поширення наркоманії.

 

Змістовні складники антинаркотичної державної політики

Власне, ця політика будується навколо двох векторів: скорочення незаконної пропозиції наркотиків і зниження попиту на них.

Традиційно баланс цих двох векторів був основною організаційною засадою проведення антинаркотичних заходів.

В Україні протягом останніх 20 років переважав ухил на скорочення незаконної пропозиції, що давало локальні ефекти, однак ситуації в цілому не змінювало на краще. Тому останнім часом виникла нагальна потреба змінити співвідношення цих векторів у бік активізації заходів зі зменшення незаконного попиту. Це політично важливо, оскільки орієнтує суб’єктів антинаркотичної політики на зміну пріоритетів у системі практичних заходів і застосовуваних засобів. Зокрема, зростає роль профілактики й ефективності лікування, яким має надаватися перевага. За умови обмеженого фінансування є потреба перерозподілу коштів з правоохоронної сфери на лікувальну.

Головне, що досягається при цьому підході, політичний виграш, а саме скорочення відтворення наркозлочинності, її рецидивів, що позитивно впливає на здоров’я населення.

Друга проблема — вирішення оптимального співвідношення між медичною та соціальною складовими частинами антинаркотичної політики держави.

В експертному середовищі це питання постає дилемою: або — або (надавати перевагу тій чи іншій стороні). Вважаємо, що дилеми тут не повинно бути. Навпаки, тут аксіома: такі соціальні детермінанти, як особистість споживача наркотиків, його очікувана мотивація, сподівання, свідчать про загальний зв’язок цього явища, де охорона здоров’я є невід’ємною складовою частиною державної соціальної політики. Більше того, у нинішніх умовах медична складова частина повинна трансформуватися — від вузькопрофесійного статусу до більш значущого — соціального.

Контроль за легальним обігом наркотиків. Насамперед потребують розв’язання проблеми легального обігу наркотиків, контроль за яким, на жаль, здійснюється не завжди ефективно.

А саме не відрегульовано механізм і критерії зарахування речовин до наркотичних (безпідставна заборона певних речовин шкодить терапевтичній практиці), негнучкою залишається система регламентації обігу наркотичних засобів у закладах охорони здоров’я, не підлягає контролю на практиці система виробництва й реалізації нарковмісних лікарських засобів (що призвело до різкого збільшення кількості так званих «аптечних наркоманів») тощо.

Очевидно, для концептуального вирішення цих питань виникає потреба створення моделі регулювання легальної пропозиції та попиту, впровадження якої дасть змогу сформувати цілісну ефективну систему обігу наркотиків і контролю за ними.

Головна методологічна спрямованість цієї системи — забезпечення характеру та масштабів обігу наркотиків відповідно до потреб суспільства, суб’єктів господарської діяльності та лікарської практики, сприяння розвитку виробництва луб’яних культур із низьким або взагалі відсутнім умістом тетрагідроканнабінолу, розширення наукових досліджень у цих сферах, зокрема винайдення нових нар­котичних препаратів лікування наркозалежних.

Відмова від застарілих соціально-психологічних стереотипів тотального контролю за наркотиками й наповнення цієї політики новим гуманістичним змістом має стати особливістю сучасної антинаркотичної політики в Україні: з одного боку, розширення доступу до новітніх засобів і технологій зняття болю із застосуванням підконтрольних речовин, що нині в Україні є недоступними для чималої кількості осіб, стимулювання розробки нової нормативної бази, спрямованої на створення умов ефективного застосування лікарських засобів з умістом підконтрольних речовин. А з іншого боку — переборення синдрому нерішучості, зайвої (надмірної) боязкості медичних працівників застосовувати такі препарати в лікувальній діяльності, що є наслідком небажання ускладнень у їхній професійній діяльності.

Узгодженість політики щодо легальних і нелегальних наркотиків передбачає врахування в антинаркотичній політиці не лише медичних, психологічних, кримінологічних та інших чинників, а й більш широких соціальних, економічних, законодавчих, етнічних та інших проблем і здійснення їх взаємозв’язку як елементів єдиної системи заходів, спрямованих на забезпечення здоров’я нації.

Ця потреба узгодження політики зумо­влена насамперед динамічністю процесів у цих сферах і взаємопроникненням їх елементів. Тому практичні заходи з реа­лізації антинаркотичної політики мають містити інноваційні підходи і спрямовуватися на вироблення у суспільства готовності протистояти ризикам.

У профілактичній сфері це вимагає формування негативного ставлення до наркотиків, неприйняття наркотичної субкультури, формування здорового способу життя.

У лікуванні — впровадження комплексного підходу в єдності терапевтичних, психіатричних, соціально-реабілітаційних заходів.

У правоохоронній сфері — пошук і застосування принципу випередження, спрямованого на недопущення поширення незаконного обігу наркотиків.

Удосконалення національного законодавства у сфері контролю за наркотиками. Окреме коло питань пов’язане з дальшим законодавчим регулюванням системи наркообігу і боротьби з нарко­злочинністю. Вважаємо, що тут потрібна зміна основних ідеологічних акцентів. А саме орієнтації не тільки на покарання за скоєне, а й на недопущення повторення (рецидиву) аналогічних злочинів у майбутньому, розширення альтернативних можливостей лікування від наркотичної залежності і, звичайно, посилення відповідальності наркоділків, для яких незаконна торгівля наркотиками є надприбутком.

У зв’язку з цим доцільно внести зміни й доповнення до чинних законодавчих актів щодо посилення відповідальності за незаконне розповсюдження наркотиків, можливо, введення до КК України положення щодо підвищення кримінальної відповідальності за незаконне розповсюдження наркотиків поблизу шкіл та інших навчальних закладів, у місцях культурного відпочинку, незаконний збут наркотиків неповнолітнім.

Водночас потребує більш глибокого наукового опрацювання та практичного вирішення питання декриміналізації ч. 1 ст. 309 КК України щодо зберігання невеликої кількості наркотиків для власного споживання, замінивши кримінальне покарання штрафом, альтернативним лікуванням.

Але декриміналізація не може бути самодостатньою метою, оскільки самої проблеми наркоманії вона не знімає і не допомагає наркозалежному. Він і далі вживатиме наркотики, тільки тепер напівлегально, що неминуче призведе до істотного збільшення кількості наркозалежних. Тому наш підхід передбачає нарівні з декриміналізацією ч. 1 цієї статті обов’язкове супроводження її посиленням профілактичної діяльності, підвищенням ефективності лікування та реабілітації наркохворих. Тобто й тут, на нашу думку, інтегрований підхід відіграє свою позитивну роль.

Існує нагальна потреба законодавчого регулювання питання обов’язкового лікування наркозалежних.

Необхідне також законодавче визначення системи повноважень і функцій суб’єктів контролю та протидії незаконному обігові наркотиків, яка охоплювала б усю ієрархічну будову органів влади (як центральних, так і місцевих), з чітким визначенням функцій у цій сфері кожної структури.

Особливої уваги потребує надання на законодавчому рівні права неповнолітнім самостійно звертатися до лікувальних установ і реабілітаційних центрів з питань, пов’язаних з наркозалежністю, оскільки чинна система звернення по допомогу надає це право лише їхнім батькам і піклувальникам.

Багато виграла б організаційна складова частина профілактичної роботи в разі її чіткого законодавчого регулювання, особливо в частині визначення повноважень і відповідальності суб’єктів профілактики.

Профілактика. Серед новацій у профілактичній діяльності є те, що вона, власне, має бути покликана не лише формувати негативне сприйняття суспільством наркотиків, а й має озброювати людину (і це не менш важливо!) готовністю та реальною спроможністю переборювати труднощі свого життя. Отже, першочергове завдання профілактики — обмежити використання наркотичних і психотропних лікарських засобів винятково медичними й науковими потребами. Але при цьому слід дотримуватися певних вимог і умов. З одного боку, це вживання не повинно переростати у зловживання, що призводить до залежності, а з іншого — потрібно посилити контроль за порядком відпуску цих препаратів через аптечну мережу.

Чинний механізм контролю ви­явився в Україні недосконалим і малоефективним — це спричинило істотне збільшення кількості осіб, залежних від немедичного безконтрольного вживання психотропних речовин. З’явився навіть відповідний термін — «аптечні наркомани».

Крім того, є чималий перелік ліків, які відпускаються без рецепта; зловживання ними так само може спричинити залежність. Профілактика й передбачає своєчасне виявлення таких препаратів та створення відповідного механізму конт­ролю за їх використанням. У першу чергу це інформування населення про небезпечність зловживання наркотичними лікарськими засобами, а також підвищення самовідповідальності осіб (фармацевтів), які відпускають ці ліки.

Звичайно ж, мета профілактики — вберегти людину від шкідливих звичок або хоча б відстрочити можливе заро­дження в неї цих звичок. І що доросліша людина, то більше в неї сил і можливостей протистояти небезпекам. Профілактика, власне, має створювати безпечне середовище, особливо для дітей і молоді. Обстановка в школі, родині, на робочому місці має бути такою, коли ризику вживання наркотиків або немає взагалі, або його зведено до мінімуму.

Об’єктивно це дає змогу кваліфікувати профілактику як комплекс дій, що охоплює виховні, соціально-реабілітаційні, адміністративно-правові та інші заходи. Важливим є також принцип цілеспрямованості профілактики, який стратегічно орієнтує на диференційований підхід як щодо типів осіб, які вживають наркотики, і різновидів наркозасобів, так і щодо вікових, статевих, професійних, психологічних та інших ознак споживачів наркотичних засобів і психотропних речовин.

Звідси профілактика — не тільки комплексний, але й поетапно здійснюваний процес. Її перший етап має бути пов’язаний зі школою, де діти перебувають тривалий час. Традиційно профілактика здійснюється позаурочно. Але найбільший ефект профілактики досягається у процесі вивчення навчальних предметів, і не лише, приміром, курсу валеології, що само собою зрозуміло, а й усьо­го комплексу природничих і суспільних дисциплін. У кожній із них у тій чи іншій формі присутня тема безпеки існування та поведінки людини.

Як стратегічний підхід пропонується розглядати профілактику не тільки в тому сенсі, що наркотики — зло, але насамперед як інструмент створення умов безпечного існування — у школі, сім’ї, на роботі, у місцях масового відпочинку. Як показує світовий досвід, цей підхід є найбільш ефективним у профілактичній роботі.

Принципово важливою тут є відповідна підготовка вчителів — формування у них знань і умінь висвітлювати гострі питання, знаходити спільну мову з підлітками та іншими групами дітей, впливати на них.

Мова йде про інноваційно-педагогічне явище — суб’єкт-суб’єктні стосунки між учителем і учнем, довірчі стосунки між ними як реалізацію педагогіки взаєморозуміння. Очевидно, саме цей підхід може здійснити важливу герменевтичну місію — зняти завісу закритості, латент­ності і цим створити певну атмо­сферу, що сприятиме усвідомленню згубності наслідків від уживання наркотиків.

Зрозуміло, що сама лише школа цієї проблеми не розв’яже, тут треба діяти спільно з батьками, соціальними працівниками, психологами тощо.

У вищій школі особливістю профілактики є те, що вона здійснюється в середовищі підготовки майбутніх фахівців. Тому профілактика у ВНЗ має орієнтуватися на професійну діяльність. Тобто її зміст значною мірою базуватиметься на застереженні щодо згубності шкідливих звичок безпосередньо для тих чи інших професій, надто — для високотехнологічних. Важливим є і психологічний складник профілактики, а саме — формування інтересу до професії, мотивації оволодівати нею, просуватися на службі, робити кар’єру тощо.

У систему попередження наркозалежності входить також етап виявлення ранньої стадії вживання наркотиків, коли процес звикання ще не став необоротним. Цей етап особливо відповідальний, оскільки людина тут перебуває «на межі»: з одного боку, відчуває вплив наркотиків, а з іншого — ще не усвідомлює всієї згубності шкідливої звички.

Зазначеною суперечністю треба тактично грамотно користуватися всім суб’єктам профілактики: органам виконавчої влади, громадським і релігійним об’єднанням, фахівцям медичних, культурних, освітніх закладів і установ, батьківським громадам тощо. Бо саме на початковому етапі ще зберігаються сприятливі умови для позбавлення людини згубної звички, тож важливо цим шансом скористатися.

Не менш значущим у профілактиці є етап реабілітації. Він специфічний, оскільки це, по-перше, прикінцева стадія лікування, а по-друге (і головне!), цей етап має бути соціально конструктивним, тобто таким, що передбачає ресоціалізацію особи, її повернення до повноцінного життя. Тому тут дуже важливі і педагогічні, і психологічні заходи, і сприяння у працевлаштуванні, і взагалі допомога людині, яка спіткнулася, знайти своє місце в соціальному середовищі. Проблемою є відсутність стандартів та визначених державою вимог щодо діяльності реабілітаційних центрів, перевірених методик, що можуть застосовуватися, наявності відповідної підготовки співробітників цих центрів, належної матеріально-технічної бази та відповідного контролю за їх діяльністю, у тому числі щодо її ефективності.

Основна ж мета реабілітації — не збереження фізичного тіла наркозалежного, а його ресоціалізація, повернення до активного життя.

На жаль, на національному і регіональному рівнях нині немає скоординованих цільових профілактичних програм, що враховували б демографічні, географічні, економічні, етнічні особливості профілактичної роботи. Бракує також науково обґрунтованих методик проведення запобіжних заходів, немає критеріїв контролю їх ефективності, що мінімізує позитивні аспекти профілактичної роботи.

Крім того (і, можливо, це слід вважати пріоритетним у національній наркополітиці), профілактика не повинна розглядатися як одна з рядових функцій, нарівні з іншими, а має бути обов’язковим компонентом усіх антинаркотичних заходів протидії наркозлочинам, запобіганню незаконному вживанню наркотиків, реабілітації наркозалежних тощо.

При цьому профілактику не можна прив’язувати лише до скорочення попиту на незаконні наркотики. Адже попит органічно залежить від пропозиції. Тому профілактика має спрямовуватися на скорочення незаконної пропозиції, в чому й полягає, власне, основна стратегічна функція правоохоронних органів.

Зрозуміло, що цей підхід не виключає, а, навпаки, передбачає пріоритетність реальних практичних дій щодо виявлення й розкриття злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків.

Моніторинг наркоситуації. Інноваційним елементом антинаркотичної політики має бути нова технологічно сучасна модель її моніторингової складової частини. А саме вивчення, відстеження та прогнозування розвитку наркоситуації з адекватною реакцією на її швидкоплинні зміни, оцінку впливу заходів на розвиток наркоситуації, а також кваліфікований експертний супровід наркополітики.

У такому разі моніторинг є обов’язковим атрибутом підвищення ефективності всієї антинаркотичної політики держави.

Нині в Україні ця робота здійснюється фрагментарно — переважно в частині правопорушень і лікування наркохворих, що не дає змоги скласти цілісної картини процесів у зазначеній сфері. Одна з вимог державної політики в ній — розширення масштабів моніторингу наркоситуації. Йдеться про дотримання принципу об’єктивності як всебічного врахування всіх елементів наркоситуації. При цьому доцільно звертати увагу на ключові позиції, без яких основні її компоненти неможливо розкрити. Це зумовлює потребу перегляду, ревізії наявних індикаторів моніторингу і вироблення нового стратегічного підходу до відстеження наркоситуації в загальнонаціональному вимірі.

Звідси й перша вимога до запрова­дження моніторингу — формування загальнонаціональних індикаторів як достовірних свідчень реальних процесів у сфері наркообігу. Друга вимога — масштабність, всеохопність відображення наркоситуації у двох її основних складових частинах: легального й нелегального обігу. Так, ця система має включати відстеження постачання та вживання лікарських засобів, вибіркове дослідження вживання психотропів без призначення лікаря тощо. Приміром, тенденція до сталого збільшення вживання того чи іншого лікарського засобу може свідчити про виникнення залежності від нього.

У частині нелегального обігу наркотиків найвідповідальнішим є виявлення самих фактів незаконних дій, а результатом тут має бути вірогідна інформація про наркотрафік, практику розповсюдження наркотиків і психотропів у певному регіоні, державі в цілому.

Звичайно, ці дві складові частини ви­значають і систему суб’єктів здійснення моніторингу: центральні і місцеві органи виконавчої влади, медичні установи, громадяни, релігійні об’єднання та організації, соціологічні служби та інститути, правоохоронні органи та спецслужби.

Впровадження зазначеної системи висуває нові вимоги й до методики моніторингу та всіх його складників. Традиційного опитування (анкетування) певних категорій громадян, що досить часто практикується, вочевидь, недостатньо. Потрібне змістовне оновлення методики моніторингу, типу дослідження проблеми, тобто розкриття причинно-наслідкових зв’язків, виявлення глибинних процесів.

Лише в такому разі, на нашу думку, моніторингова картина буде максимально повною і вірогідною.

Єдність національного і міжнародного аспектів у протидії наркобізнесу має бути визначальною рисою такої системи, що є, по суті, вирішальним методологічним принципом її функціонування. Оскільки наркобізнес є глобальною загрозою, державна політика передбачає бачення України в міжнародній системі протидії цій небезпеці і, відповідно, будується з урахуванням вимог міжнародних Конвенцій (1961, 1971, 1988).

Важливе місце в цій протидії має посідати національна складова частина (хоча Україна й не очолює список держав у виробництві та збуті наркотиків, а також у їх споживанні, проте вона істотно наблизилася до «здобуття пальми першості» в їх транспортуванні та контрабанді).

Чим визначається ця особлива функція наркодистриб’ютора? Насамперед геополітичними процесами на пострадянському (загалом постсоціалістичному) європейському просторі. Але слід зазначити, що функція наркотрафіку сприяє стрімкому зростанню злочинності.

З наведеного можна дійти висновку: ця небезпечна тенденція прогнозується й надалі, що висуває на перший план потребу спільної боротьби в міжнародному масштабі.

Що для цього робилося раніше? Ратифіковано конвенції ООН з питань контролю за наркотиками та протидії їх незаконному обігу. Деякі країни у тому числі й Україна, ухвалили законодавчі акти, що регламентують порядок виробництва, збуту наркотичних засобів та прекурсорів, створюються профільні лікувальні установи тощо. Водночас усі ці заходи на всіх рівнях мають лише локальні позитивні наслідки у тривалій боротьбі людства за зменшення наркозалежності. Якщо ж брати глобальний вимір, наркоманія поширюється.

Причинами, на наш погляд, є розпорошеність зусиль як у світовому, так і в національному вимірі на певні аспекти протидії, замість того, щоб зосередити їх на головному соціальному (асоціальному) чиннику, що зумовлює «прогрес» наркозалежності, а саме — на наркобізнесі. Тобто на незаконному виробництві, транспортуванні та збуті наркотичних речовин. Хоча, слід віддати належне, правоохоронні органи, спецслужби вживали і вживають заходів протидії деяким складникам наркобізнесу, але досі не створено єдиної ефективної системи протидії цьо­му загрозливому явищу, системи, яка функціонувала б у єдності національного і міжнародного складників. Більше того, цієї системи не розроблено концептуально. А її розбудова має здійснюватися на науково зважених засадах.

Гальмує розв’язання проблеми імплементації форм міжнародного законодавства в національне те, що наркобізнес існує не лише, так би мовити, в чистому вигляді. Він інтегрувався в інші небезпечні різновиди злочинності — корупцію, тероризм тощо. З одного боку, наркобізнес став джерелом, що живить організовану злочинність, а з іншого — наркозалежні особи більш масово використовуються як суб’єкт вчинення злочинів. Гроші, одержані від збуту наркотиків і вилучені з офіційного обігу, переростають у відносно самостійні види злочинів: відмивання брудних грошей, хабарництво тощо. Хоча їх сутність різна, але функції (зміст злочину) однотипні. Це ще раз підтверджує зумовленість принципу адекватності в протидії наркобізнесу. Ідеться про те, що система протидії має бути спроможною протистояти, тобто ефективно відповідати на дії об’єкту.

Зменшення шкоди від вживання наркотиків є невід’ємним елементом сучасної національної антинаркотичної політики.

Зменшення шкоди— це прагматичний та гуманний підхід, спрямований на зменшення індивідуальної та суспільної шкоди, пов’язаної з уживанням наркотиків, — зокрема ризику інфікування ВІЛ. Базується вона на розумінні того, що немедичне використання психоактивних речовин — неминуче явище в будь-якому суспільстві, що має доступ до них, та безумовно спричиняє соціальну та індивідуальну шкоду; споживачі наркотиків — інтегральна частина суспільства.

При цьому підході проблеми, пов’язані зі зловживанням наркотиків, вирішуються за допомогою методів, що зберігають гідність і загальнолюдські права споживачів наркотиків.

Стратегія зменшення шкоди — це система політичних, медичних та соціальних підходів до профілактики негативних медичних, соціальних, економічних та правових проблем серед споживачів ін’єкційних наркотиків (СІН), які не можуть або не готові відмовитися від уживання наркотиків.

Основна мета — попередження або зменшення негативних медичних, соціальних, економічних та правових наслідків вживання наркотиків як для СІН, так і для суспільства в цілому. Впрова­дження заходів зменшення шкоди забезпечує встановлення контактів із представниками цільової групи (СІН), сприяння налагодженню та підтримці їх контактів з медичними та соціальними службами. Як наслідок, дає можливість змінити ставлення СІН до проблеми вживання нелегальних наркотиків, сформувати у них навички менш ризикованої поведінки щодо інфікування ВІЛ, вірусами парентеральних гепатитів В і С.

Особливістю реалізації політики зменшення шкоди має бути не розпорошення дій владних структур, а підпорядкованість відомчого підходу загальнодержавній політиці як пріоритетній у всій антинаркотичній діяльності, у тому числі й щодо зменшення шкоди.

Скорочення пропозиції і попиту. Новий стратегічний підхід пропонується і щодо основних засад боротьби з нар­козлочинністю і протидії наркоманії — скорочення пропозиції та попиту на незаконні наркотики через використання насамперед соціально-економічних важелів.

Враховуючи, що нині однією з істотних причин різкого зростання кількості наркозалежних осіб є доступність, відносна дешевизна, легкість придбання наркотиків і психотропних речовин, головною змістовною складовою частиною державної наркополітики має бути комплекс, з одного боку, політичних, соціальних, правових, економічних заходів з посилення контролю за виробництвом нарковмісних препаратів і, з іншого боку, заходів, поєднаних із суворою законодавчою регламентацією розподілу наркозасобів як необхідних ліків. Цим закладаються основи запобіжної системи появи зловживань наркотичними засобами. Тому в деяких країнах, зокрема у Великобританії, Австрії, основним принципом скорочення пропозиції є економічна складова частина — ніхто не повинен одержувати прибуток від незаконного обігу наркотиків.

Насамперед ідеться про досягнення оптимального співвідношення (своєрідного балансу) між офіційним попитом на потреби виробництва, лікування, наукових досліджень і адекватним задоволенням зазначених потреб. У цьому стратегічному напрямі важливе постійне додержання оптимальних пропорцій, оскільки держава, з одного боку, не може відмовитися від використання психоактивних речовин як ліків та від вирощування сировини для виробництва товарів, продуктів харчування (маку снодійного, коноплі тощо). З іншого боку, підтримання оптимального співвідношення є засадним у формуванні квотної політики держави. Але головне, що цей баланс і пов’язаний з його забезпеченням моніторинг виконують випереджувальну функцію щодо можливості витоку психоактивних речовин у незаконний обіг.

Водночас збільшується питома вага і підвищується роль самої квотної політики як інструменту забезпечення зазначеної адекватності: вивіреність, обґрунтованість квот на ті чи інші речовини й препарати дає змогу підтримувати рівновагу між потребами, попитом і пропозицією.

Тут багато залежить від технологічної формули визначення квот, впровадження науково обґрунтованих методик визначення потреб у наркотичних засобах та прекурсорах.

У наркополітиці мало не найважливішим інструментом контролю є ліцензування господарської діяльності, пов’язаної з використанням підконтрольних речовин. У цій сфері однією з прогалин залишається обмеженість механізмів контролю за суб’єктами ліцензійної діяльності. Йдеться про пошук і впровадження нових підходів до організації контролю із застосуванням технічних засобів, активніше залучення до цього контролю громадськості.

Як відомо, однією з причин зростання пропозиції наркотиків у незаконному обігу є перенасиченість законного ринку цих засобів. Приміром, перевиробництво в Україні трамадолу об’єктивно призвело до збільшення масштабів розповсюдження цього препарату.

У цій системі є також нагальна потреба в посиленні контролю не тільки за ввезенням-вивезенням наркоречовин, але й за їх внутрішнім обігом. Так, з огляду на поширеність в Україні опіатів та канабіноїдів доцільно встановити контроль за переміщенням у країні перманганату калію та ангідриду оцтової кислоти — основних прекурсорів, без яких названі вище наркотики не абсорбуються.

Разом із тим слід проводити зважену економічну політику щодо оптимального обсягу вирощування маку снодійного та конопель для особистих і виробничих потреб, оскільки нераціональне скорочення їхнього виробництва неодмінно призведе до розширення площ незаконних посівів, які значно тяжче виявити і знищити. Приміром, якщо в 2008 році в Україні було виявлено і знищено 800 га незаконних посівів цих культур, то у 2009-му — 1500 га.

Підхід, заснований на правах людини.Переорієнтування державної політики на зменшення шкоди і є реальним, а не просто декларативним внеском держави в забезпечення прав людини, оскільки спрямоване на повернення наркозалежних до повноцінного життя.

Неперервність надання допомоги. Сьогодні це — інноваційний підхід в антинаркотичній політиці, який поки що не реалізується у повною мірою в Україні.

Він передбачає зв’язок усіх послідовних (попередніх і наступних) етапів лікування і, відповідно, усіх залучених до цих заходів суб’єктів антинаркотичної політики.

Тут особливо важливою є відмова від одноразовості (фрагментарності) лікувального впливу, поєднання його з соціально-реабілітаційним комплексом заходів формування в суб’єктів лікувального процесу не тільки вузькопрофесійної, а й більш широкої, соціальної заінтересованості в одужанні наркохворого й повернені його до повноцінного життя, у розумінні того, що залежність від наркотиків — це хронічне захворювання з можливими рецидивами.

Очевидно, що відповідно повинна змінюватися й політика системи наркологічної служби, і критерії оцінки її роботи.

Крім цього, безперервність передбачає і постійний, неослабний контроль як за наркоситуацією в цілому, так і за дотриманням законодавства суб’єктами ліцензування, що висуває нові завдання перед ДСКН і, відповідно, пошук шляхів і засобів їх розв’язання.

Пропонується з урахуванням міжнародного досвіду запровадити в Україні інтегрований підхід лікування наркозалежних у єдності медичної (у тому числі забезпечення доступності лікування для осіб, залежних від опіоїдів, своєчасного їх обстеження на виявлення ВІЛ-інфекції/СНІДу, туберкульозу, захворювань, що передаються статевим шляхом, тощо), соціальної, психіатричної, сімейної допомоги.

Основою державної наркополітики в лікуванні наркозалежнихмає стати науково розроблена та впроваджена концепція «єдиного лікувального закладу» зі скоординованим набором послуг наркозалежним. Практичний спосіб реалізації цієї концепції пропонується розпочати з упровадження пілотних проектів, мета яких показати, як діє комплексна, все­охопна й безпечна модель лікування наркотичної залежності. Таким чином вона може бути реалізована в Україні.

Водночас незалежно від вузькопрофесійного чи соціального підходу до наркоманії гуманістичний зміст антинаркотичної політики не підлягає жодному сумніву, а несе в першу чергу турботу про соціально незахищені групи. Зокрема, ми підтримуємо позицію групи Помпіду Ради Європи, що «антинаркотична політика повинна приділяти особливу увагу групам населення, що вважаються особливо незахищеними у виховних закладах, учні і студенти з академічною заборгованістю, підлітки з неблагополучних сімей чи регіонів, а також люди з груп ризику та наркотизованих груп». Підсумки досліджень вказують на те, що для зазначених груп характерними є високий ризик розпочати вживання наркотиків у ранньому віці та швидкий перехід до їх проблемного вживання порівняно з іншими категоріями підлітків.

Доцільним є вивчення й запозичення позитивного досвіду реалізації програм реабілітації наркозалежних, запобігання рецидивам наркоманії, що дасть змогу виробити (синтезуванням цього досвіду) власні стандарти надання допомоги наркохворим. Лікувальні заходи з детоксикації та подолання фізичних проявів залежності реалізуються у спеціалізованих наркологічних закладах, є прецеденти надання інтегрованої, багатопрофільної допомоги. Проте реабілітаційний, перш за все соціальний фрагмент реабілітації, усе ще залишається без достатньої підтримки держави. Є лише поодинокі випадки, коли соціально-психологічна допомога надається бюджетним коштом. Потрібні також нові підходи щодо реалізації програм зменшення шкоди від уживання наркотиків, з урахуванням кращих світових практик та вітчизняного досвіду.

Вважаємо, що досягти позитивних результатів у профілактично-реабілітаційній сфері допоможе належним чином сформована й реалізована регіональна профілактична політика. Оскільки безпосереднє життєсередовище створює умови для постійного контролю за поведінкою наркозалежного, а отже, дає можливість своєчасного коригування лікувально-профілактичних заходів. Організація цієї роботи в місті, районі, в органах місцевого самоврядування, тобто перенесення безпосередньої реалізації цієї політики на місця, є інноваційним стрижнем наркополітики в країні. Як громадянин наркозалежна особа має право на отримання необхідної допомоги й має бути впевненою в гарантованому соціальному захисті.

Інноваційність стосується і право­охоронної системи, у якій дедалі більше важать нові, більш гуманістичні кроки у вирішенні долі наркозалежних, які скоїли правопорушення.

Наприклад, у ФРН практикується обов’язкове лікування наркозалежного в досудовий період, що дає з одного боку, можливість наркозалежному усві­домити тяжкість скоєного, а з іншого — сприяє оздоровленню ситуації в пенітенціарних закладах.

Водночас зростає роль правоохоронної діяльності як одного з важливих засобів протидії незаконному обігу наркотиків. Мова йде про підвищення ефективності виявлення контрабанди наркотиків, недопущення зрощування з міжнародним наркобізнесом, припинення корупційних зв’язків.

Нагальними є:

— розробка комплексних заходів правоохоронних органів на всіх ланках поставок незаконних наркотиків: від запобігання ввезенню через державний кордон до цільових точок поставки споживачам; від вирощування, виробництва наркотиків до їхнього незаконного розповсюдження;

— посилення контролю за торгівлею обладнанням, хімічними речовинами, що використовуються в процесі виробництва наркотиків;

— виявлення фактів незаконного обігу наркотиків за рахунок узагальнення набутого досвіду роботи правоохоронних органів, виявлених способів приховування наркотиків, застосування нових технологій доступу до відповідної інформації;

— розвиток співробітництва між правоохоронними органами, промисловістю, закладами охорони здоров’я, фармації з метою запобігання витоку прекурсорів у незаконний обіг;

— збирання інформації про всі аспекти ринку нарковмісних лікарських препаратів, виявлення нових препаратів, що використовуються як компоненти наркотичних засобів;

— забезпечення внесення своєчасних змін до законодавства України з урахуванням динамічного характеру незаконного розповсюдження наркотиків.

Потребують перегляду та зміни стратегічні орієнтири в боротьбі з незаконним обігом наркотиків, а саме: враховуючи особливості вітчизняного наркобізнесу, слід зазначити, що нині він складається з таких груп осіб: які завідомо скоюють протиправні дії з метою отримання економічної вигоди (частина з них утворює мережі з добування наркосировини, виготовлення та розповсюдження наркотиків); які перепродають наркотики для отримання коштів на чергову наркопайку; які з метою отримання прибутку вирощують нарковмісні рослини (переважно сільське населення).

Під час організації кримінально-правових заходів є доцільним:

1. Зосередити зусилля правоохоронних органів на виявленні злочинних угруповань, що становлять найбільшу загрозу суспільству (йдеться про вжиття системних кримінально-правових заходів не так щодо «вуличних наркоманів», як щодо структур, які контролюють наркотрафіки, незаконне виробництво, збут наркотиків тощо).

2. Перенести правоохоронні зусилля на виявлення й документування протиправної діяльності вищих рівнів організованої злочинності (наркобізнес злочинний у всіх його проявах і без корупційних зв’язків на найвищому рівні існувати не може). Розбазарювання бюджетних коштів на кримінальне покарання наркозалежних і дрібних дилерів наркоситуації в цілому не поліпшує.

3. Забезпечити своєчасне оперативне реагування на швидкоплинні зміни в тактиці діяльності наркоугруповань, встановлення контролю над новими різновидами наркотиків, маршрутами їхнього транзиту та розповсюдження. За формою це заходи тактичного рівня, але втілюють вони стратегічний зміст, оскільки є довгостроковою програмою, спрямованою на підвищення ефективності правоохоронної діяльності в зазначеній сфері.

4. Здійснити стратегічні зміни й організаційну складову частину право­охоронної діяльності. Насамперед має бути більш тісною координація діяльності всіх правоохоронних суб’єктів, вона має вийти на якісно новий рівень — взаємодії, взаємоспівробітництва, взаємної підтримки. Для цього актуальним є створення спільних оперативних груп, відновлення на нових організаційних засадах діяльності відповідних координаційних центрів і штабів, розширення контактів з Інтерполом, Європолом та іншими правоохоронними структурами.

5. Здійснити спільно з органами місцевого самоврядування та громадськості комплексні правоохоронні, соціальні, медичні заходи в районах з досить високою концентрацією незаконного обігу наркотиків, що є причиною серйозних соціальних проблем і може призвести до послаблення влади.

Особливу увагу в умовах сьогодення слід приділити забезпеченню гласності правоохоронних антинаркотичних заходів з метою розширення соціальної бази протидії наркозлочинності. 


Similar articles


Back to issue