Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Child`s Health" 1 (44) 2013

Back to issue

Роль Haemophilus influenzae у формуванні інфекційної патології в дітей

Authors: Леженко Г.О., Пашкова О.Є. - Запорізький державний медичний університет; Пантюшенко Л.І. - КУ «Запорізька обласна клінічна дитяча лікарня» ЗОР

Categories: Infectious diseases, Pediatrics/Neonatology

Sections: Specialist manual

print version


Summary

У роботі проведені аналіз та узагальнення сучасних поглядів на роль Haemophilus influenzae у формуванні інфекційної патології в дітей. Також наведений власний досвід у визначенні частоти поширення Haemophilus influenzae при патології дихальних шляхів у дітей та визначення чутливості та резистентності даного патогену до антибактеріальних препаратів. Обґрунтовано доцільність застосування цефалоспоринів ІІ–ІІІ покоління в лікуванні інфекцій, викликаних Haemophilus influenzae, у дітей.

В работе проведены анализ и обобщение современных взглядов на роль Haemophilus influenzae в формировании инфекционной патологии у детей. Также приведен собственный опыт в определении частоты встречаемости Haemophilus influenzae при патологии дыхательных путей у детей и определении чувствительности и резистентности данного патогена к антибактериальным препаратам. Обоснована целесообразность применения цефалоспоринов II–III поколения в лечении инфекций, вызванных Haemophilus influenzae, у детей.

The paper contains an analysis and synthesis of current views on the role of Haemophilus influenzae in the formation of infectious diseases in children. Own experience in determining the incidence of Haemophilus influenzae in respiratory pathology in children and determining the sensitivity and resistance of this pathogen to antibiotics are demonstrated. Expediency of using II–III generation cephalosporins in the treatment of infections caused by Haemophilus influenzae in children are substantiated.


Keywords

Haemophilus influenzae, антибіотикорезистентність, цефподоксиму проксетил, цефуроксиму аксетил.

Haemophilus influenzae, антибиотикорезистентность, цефподоксима проксетил, цефуроксима аксетил.

Haemophilus influezae, antibiotic resistance, cefpodoxime proxetil, cefuroxime axetil.

Наприкінці XX століття в багатьох країнах відзначено зростання інфекцій, викликаних H.influenzae, ускладнення перебігу раніше відомих захворювань, появу нових клінічних форм із летальним кінцем. Захворюваність на інфекції, що викликані H.influenzae, у США й Канаді становила від 40 до 100 випадків на 100 000 дітей до 5-річного віку. У європейських країнах у довакцинальний період показник захворюваності на Hib-менінгіт становив 11,5–30,3 на 100 000 у дітей віком до 5 років [35].

Уперше гемофільна паличка була виділена з мокротиння хворих на грип у 1889 р. М.І. Афанасьєвим, а потім у 1892 р. Р. Пфейффером і С. Кітасато, що й визначило її назву (паличка Афанасьєва — Пфейффера), вона була помилково прийнята за етіо­логічну причину грипу. У 1920 р. Вінслоу і співавт., які відкрили необхідність для росту мікроорганізму еритроцитарних факторів, була перейменована в Haemophilus («любляча кров»). У 1933 р. була відкрита вірусна природа грипу, проте назва influenzae збереглася. Мікробіологічні та імунологічні властивості H.influenzae були відкриті М. Піттман у 1930 р. У 1933 р. Фотергілл і Райтом була виявлена залежність захворюваності на гемофільну інфекцію від віку [33]. Рід Haemophilus належить до сімейства Pasteurellaceae і являє собою дрібні (1 ґ 0,3 мкм) поліморфні нерухомі споронеутворюючі палички овоїдної форми. Потребу в ростових факторах, що містяться в еритроцитах, відображає назва роду (від гр. haima — кров, philos — любити). Бактерії роду Haemophilus є факультативними анаеробами [35].

На сьогодні відомо 9 видів гемофілів, що викликають захворювання у людини (табл. 1) [13, 31].

Основним збудником захворювань у людини є Haemophilus influenzae. Штами Haemophilus influenzae можуть бути капсульними або безкапсульними (нетиповані — nontypeable Haemophilus influenzae, NTHi). Капсульні штами поділяються на 6 серотипів залежно від складу цукрів, що входять у капсулу: а, b, с, d, e, f [36]. Найбільш частий збудник захворювань — Н.influenzae серотип b. За здатністю ферментувати триптофан, сечовину та декарбоксилювати орнітин у межах виду Н.influenzae розрізняють 8 біотипів (I–VIII). За результатами досліджень, на різних територіях домінують різні біотипи (I і II, I і IV тощо) [40]. При цьому різні біотипи мають зв’язок із певними типами інфекцій. За даними Л.Г. Бороніної (2007), на слизовій носоглотки здорових дітей зустрічаються переважно штами всіх нетипованих біотипів. У той же час штами H.influenzae, виділені при первинно-локалізованих та інвазивних інфекціях, мали різні біоваріанти. Інвазивні форми, у тому числі менінгіт, сепсис, остеомієліт, були викликані біотипами I, II, рідше III та IV. Первинно-локалізовані форми інфекції, такі як середній отит та інші ЛОР-інфекції, кон’юнктивіт, кератит, ендофтальміт, хронічні запальні захворювання легень були викликані I, II, III біотипами, а також VII, рідше VIII [2, 21]. Більшість штамів Hib належить до біотипу I, а нетиповані штами — до біотипів II та III. Біотип 3 (Haemophilus aegyptius) є збудником бразильської геморагічної гарячки. Біотип IV частіше викликає інфекції в акушерській та гінекологічній практиці, перинатальні та неонатальні інфекційні захворювання.

Нетиповані штами Haemophilus influenzae колонізують слизові верхніх дихальних шляхів у 75–80 % здорових людей. У деяких випадках дані штами можуть виявлятися на кон’юнктиві та слизових статевих шляхів. Доведено, що діти, у яких на першому році життя виявляються нетиповані штами H.influenzae, мають більш високий ризик розвитку гострого отиту [28].

Згідно з даними Л.Г. Бороніної, частота носоглоткового носійства гемофільної палички в дітей віком від 4 місяців до 4 років становить 2,2 %; у дітей більш старшого віку (4–8 років) — 26–37,7 %; у дорослих, які перебувають у стаціонарі, — від 20 до 87 % [2]. У Франції при дослідженні здорових дітей, які відвідували організовані колективи, частота виділення H.influenzae становила 43 % [32], у дослідженнях, проведених Л.С. Страчунським із співавт. (2002), даний показник був 44 % [17]. За іншими даними, частота назофарингеального носійства гемофільної палички в дітей віком від 3 до 12 років була дещо нижчою і становила у Швейцарії 39,1 % [34], у Пакистані — 28,6 % [36], в Коста-Риці — 27,9 % [36]. У дослідженнях, проведених О.І. Поліщук та І.Г. Маркович у 2005 році, установлено, що рівень носійства Hib серед здорових дітей м. Києва був від 6,8 до 16,7 % [14].

Джерелом і резервуаром інфекції є тільки людина. Ворота інфекції — слизова оболонка носоглотки. Передача Haemophilus influenzae відбувається повітряно-краплинним шляхом, у маленьких дітей шлях передачі може бути контактним. Інкубаційний період невідомий. Збудник може тривалий час персистувати в ділянці воріт інфекції у вигляді латентної безсимптомної інфекції. Наявність супутніх вірусних інфекцій або підвищення мікробної маси збільшує ризик переходу інапарантного носійства Haemophilus influenzae в маніфестні форми [7, 33].

Основні нозологічні форми, що викликаються H.influenzae, наведені в табл. 2.

Більшість неінвазивних інфекцій викликається нетипованими штамами, для яких наявність протеїну Р2 зовнішньої мембрани є основним фактором вірулентності [28].

Найбільш патогенним є штам H.influenzae типу b (Hib), до складу капсули якого входить полірибозилрибітолфосфат (ПРФ), що містить як мономер пентозу (рибозу), на відміну від інших типів, що містять гексозу. Це, ймовірно, і є найбільш важливим фактором вірулентності, бо захищає мікроорганізм від фагоцитозу, опсонізації й комплементопосередкованого лізису. На його частку припадає понад 95 % усіх інвазивних захворювань у дітей і половина хвороб у дорослих, викликаних бактеріями роду Haemophilus, у тому числі бактеріємія, менінгіт, епіглотит. Низька частота розвитку інвазивних інфекцій у дітей перших двох місяців життя обумовлена наявністю материнських антитіл до ПРФ. Із ростом популяції людей, які мають антитіла до ПРФ, частота інвазивних інфекцій знижується [1, 31].

H.influenzae тип b — основний збудник бактеріальних менінгітів у США (близько 11 000 випадків щорічно). Захворюваність на Hib-менінгіт у дітей віком до 5 років до початку планової вакцинації в ряді країн варіювала від 23 випадків на 100 000 дітей на рік у розвинених країнах Європи до 60 на 100 000 у країнах, що розвиваються. До введення вакцинації проти Hib-інфекції у світі щорічно реєструвалося 370 000 випадків Hib-менінгіту, із них близько 100 000 із летальним кінцем (в основному в країнах, що розвиваються, на частку яких припадало 97 % випадків із летальним кінцем). В Україні, за даними аналізу, проведеного експертами ВООЗ у 2002–2003 рр., захворюваність на Hib-менінгіт становить 4–12 випадків на 100 тис. дитячого населення віком до 5 років, або 79–237 випадків на рік [3, 9]. Загальноприйнято, що тільки серовар b викликає інвазивні інфекції. Тим часом описано безліч випадків інфекцій, викликаних іншими сероварами і нетипованими за капсулою штамами різних біотипів [35].

Нетиповані штами Haemophilus influenzae є другим за поширеністю (після Streptococcus pneumoniae) збудником позалікарняних бактеріальних пневмоній у дорослих. Найчастіше вони викликають пневмонію у хворих на хронічне обструктивне захворювання легень та СНІД. Нетиповані штами Haemophilus influenzae є одним із трьох основних збудників середнього отиту в дітей (поряд із Streptococcus pneumoniae та Moraxella catarrhalis). Колонізація нетипованими штамами Haemophilus influenzae навколоносових пазух призводить до розвитку синуситів [37]. Підтримка хронічного запалення при таких захворюваннях, як середній отит, синусит та бронхіт, пов’язана з утворенням біоплівок штамами NTHi. Бактеріальна біоплівка NTHi була виявлена в пацієнтів, хворих на муковісцидоз, на апікальній поверхні епітелію дихальних шляхів зі зниженою чутливістю до антибіотиків [35]. Установлено, що нетиповані штами Haemophilus influenzae здатні створювати біоплівки в криптах мигдаликів [23].

Нами було обстежені 657 дітей із захворюваннями дихальної системи, у 210 (32 %) із яких при бактеріологічному дослідженні мазків із носоглотки та мокротиння було виділено Haemophilus influenzae. При цьому частота виділення Haemophilus influenzae залежала від нозологічної одиниці. Так, найчастіше Haemophilus influenzae висівалася з мокротиння в дітей, хворих на змішану форму бронхіальної астми, — 58,3 %, у дітей із гострим бронхітом цей показник становив 43 %, 38 % — у пацієнтів із рецидивуючим бронхітом. На цьому тлі, згідно з нашими даними, застосування в терапії дітей, хворих на гострий бактеріальний та рецидивуючий бронхіти, цефалоспорину ІІ покоління Цефутилу вже з перших днів терапії сприяло позитивній динаміці клінічної картини. На 2–3-й день прийому препарату відбувалося поліпшення загального стану: зменшувалися симптоми інтоксикації, нормалізувалася температура тіла, поліпшувалися сон, настрій, апетит. На тлі нормалізації загального стану з 3–4-го дня аускультативна картина в легенях характеризувалася зменшенням кількості хрипів із повним їх зникненням на ­5–7-й день терапії. Одночасно відбувалося зменшення інтенсивності й полегшення кашлю та покращення реологічних характеристик харкотиння.

На 5–7-й день терапії Цефутилом спостерігалася і позитивна динаміка гематологічних показників із повною нормалізацією гемограми на 8–10-й день лікування. У всіх хворих, які отримували Цефутил, при проведенні контрольного мікробіологічного дослідження після закінчення курсу терапії патогенна флора в значущих концентраціях не визначалася. Після терапії Цефутилом у хворих як на гострий бронхіт, так і рецидивуючий бронхіт відбувалася нормалізація рівня метаболітів оксиду азоту та іNOS у сироватці крові, уміст яких практично не відрізнявся від концентрації в групі здорових дітей

У дітей, хворих на позалікарняну пневмонію та муковісцидоз, частота виділення Haemophilus influenzae з мокротиння становила 12,8 та 9,8 % відповідно.

Діти, хворі на пневмонію, отримували ступінчасту терапію: з 1-го дня госпіталізації внутрішньовенно цефалоспорини ІІІ покоління, з 4-го дня за наявності позитивної клінічної динаміки призначався Цефодокc перорально. Добова доза Цефодоксу становила 10 мг/кг, поділена на 2 прийоми через кожні 12 годин. Тривалість антибактеріальної терапії — 10–14 днів. Ефективність антибіотикотерапії оцінювалася за динамікою скарг, клініко-лабораторних показників та даних рентгенологічного дослідження.

Аналіз результатів проведеного лікування дітей, хворих на пневмонію, показав позитивну динаміку та нормалізацію клінічного стану до кінця курсу терапії в усіх пацієнтів. Температура тіла знижувалася наприкінці 2–3-го дня, а на 7-й день лікування вона була в межах норми в усіх дітей. Одночасно зникали прояви астенічного синдрому: діти були більш активними, підвищувався апетит, зменшувалися слабкість, загальне нездужання. Нормалізація фізикальних змін у легенях відзначалася в середньому на 8–12-й день лікування. Після закінчення терапії задишки не спостерігалося в жодному випадку. Майже в усіх (92 %) дітей на 10–14-й день лікування зникав кашель, у 8 % пацієнтів кашель хоча й залишався, але був незначним і не супроводжувався погіршенням загального стану та самопочуття дитини. Контрольна рентгенограма органів грудної клітки в групі хворих на пневмонію показала значне зменшення інфільтративної тіні на 5–6-й день терапії та повне зникнення вогнища пневмонічної інфільтрації легенів — на 10–12-й день терапії

На 5–7-й день терапії Цефодоксом у хворих на пневмонію дітей спостерігалася позитивна динаміка гематологічних показників, повна нормалізація гемограми відбувалася на 8–10-й день лікування. У всіх хворих, які отримували Цефодокс, при проведенні контрольного мікробіологічного дослідження після закінчення курсу терапії патогенна флора в значущих концентраціях не висівалася. У жодному випадку не спостерігалося клінічних ознак порушень мікробіоценозу кишечника, що підтверджувалося мікробіологічним дослідженням калу.

У хворих на субкомпенсований та декомпенсований хронічний тонзиліт, рецидивуючий ринофарингіт та в дітей із торпідним перебігом риносинуситу частота колонізації Haemophilus influenzae носоглотки сягала 35–38 %.

Пацієнтам, хворим на гострий синусит, як антибактеріальний препарат ми застосовували цефподоксиму проксетил (Цефодокс) у віковому дозуванні (10 мг/кг маси тіла на добу за 2 прийоми, максимальна добова доза — 400 мг). Тривалість лікування — 10 днів. Клінічні ознаки оцінювалися до початку дослідження, на 5-й та 11-й день від початку терапії. Тяжкість симптомів оцінювалася за декількома параметрами: лихоманка, закладеність носа, виділення з носа, риноскопічна картина (С. Рязанцев и соавт., 2009). Сума всіх балів становила загальний клінічний рахунок (ЗКР). Ступінь тяжкості розцінювався як тяжкий при рівні ЗКР понад 8 балів, як середньотяжкий, якщо ЗКР — до 8 балів.

Клінічна ефективність терапії оцінювалася як «значне поліпшення» при повному зникненні ознак захворювання (зниження ЗКР не менше ніж на 90 % або ЗКР на 11-й день, що дорівнював 0); «поліпшення» — при частковому зникненні ознак захворювання без необхідності проведення подальшої антибактеріальної терапії (зниження ЗКР на 60 %); «без ефекту» — за відсутності позитивної динаміки (зниження ЗКР менше ніж на 60 %), що вимагає зміни антибактеріального препарату; «погіршення» — при прогресуванні ознак синуситу, що вимагають зміни антибактеріального препарату.

До початку лікування більшість хворих (74 дитини, або 97,4 %) скаржилися на закладеність носа, головний біль, підвищену стомлюваність, субфебрилітет. У 49 (64,5 %) пацієнтів спостерігалися слизисті виділення з носа, у 16 (21,1 %) — слизистогнійні і в 11 (14,5 %) дітей — гнійні. У частини хворих (47,4 %) батьки відзначали неприємний запах з рота. Риніт у 63 (82,9 %) дітей супроводжувався кашлем, що посилювався після сну. При пальпації і перкусії в 57 % пацієнтів відзначалася підвищена чутливість або болісність у ділянці передньої стінки верхньощелепної пазухи і/або передньої й нижніх стінок лобної пазухи. У всіх хворих діагноз синуситу був підтверджений при рентгенологічному дослідженні навколоносових пазух. За даними ЗКР у 55 (72,4 %) дітей захворювання розцінене як середньотяжке, а у 21 (27,6 %) пацієнта перебіг захворювання був тяжким. У клінічному аналізі крові в більшості дітей (66 пацієнтів, або 86,8 %) у перший день дослідження спостерігалися незначні зміни у вигляді лейкоцитозу, зсуву лейкоцитарної формули вліво, збільшення ШОЕ.

Застосування Цефодоксу приводило до поліпшення стану хворих з перших днів лікування: уже на 2–3-й день прийому препарату нормалізувалася температура тіла, зникали головні болі, із 3–5-го дня терапії поліпшувалося носове дихання, зменшувалися прояви кашлю.

На тлі лікування Цефодоксом спостерігалися значне зменшення ринореї і зміна характеру виділень з носа. На 5-й день терапії в жодного хворого не було гнійних виділень з носа, слизистогнійні виділення зберігалися лише в 7 (9,2 %) хворих, зменшилася кількість дітей із серозними виділеннями з носа до 16 (21,1 %). У 53 (69,7 %) пацієнтів на 5-й день терапії Цефодоксом виділення з носа були відсутні. Дані риноскопії на 5-й день терапії також свідчили про позитивну динаміку: зменшилися гіперемія і набряклість слизової оболонки порожнини носа, а у 26 (34,2 %) пацієнтів риноскопічна картина відповідала нормі.

При обстеженні на 11-й день від початку терапії в 72 дітей (94,7 %) риноскопічна картина нормалізувалася, виділення з носа відсутні. Лише в 4 (5,3 %) хворих спостерігалися слизисті виділення і зберігався помірний набряк слизової оболонки порожнини носа. Цим пацієнтам було продовжено курс лікування до 14 днів до повного клінічного одужання.

При лабораторному дослідженні на 11-ту добу в усіх дітей нормалізувалися показники в аналізах периферичної крові. Слід зазначити добру переносимість препарату Цефодокс, смак, наявність дитячих форм випуску та зручність у дозуванні. Побічних ефектів у хворих, які знаходилися під спостереженням, не було.

Головний метод діагностики інфекцій, викликаних Haemophilus influenzae, — посів крові, ліквору та іншого матеріалу з вогнищ інфекції (суглобової, перикардіальної рідини, гною та інших середовищ). Оскільки Haemophilus influenzae дуже вимоглива до умов культивування, посів проводять відразу при отриманні матеріалу. Проводять мікроскопію із забарвленням за Грамом усіх біологічних рідин, які можуть містити мікроорганізм. Мікроскопія забарвленого за Грамом мазка спинномозкової рідини дозволяє виявити збудника менінгіту приблизно в 90 % випадків і визначити подальшу тактику. У біологічних рідинах (сироватці, сечі, синовіальній рідині, лікворі) можливо виявити капсульний полісахарид Haemophilus influenzae типу b. Для цього частіше за все застосовують три методи: зустрічний імуноелектрофорез, латекс-аглютинацію та реакцію коаглютинації. Зазначені методи особливо цінні для дослідження ліквору в детей, які вже почали отримувати антибіотики, бо посів з них, скоріше за все, буде негативним [6].

Резистентність бактерій до антибіотиків може бути як природною, так і набутою. Природна резистентність є ознакою, притаманною усім штамам, що належать до певного типу або виду, незалежно від того, де вони ізольовані. Природна резистентність обумовлює «дикий» фенотип бактеріальних видів та передається у спадок вертикально, оскільки переноситься хромосомами, горизонтальна передача буває дуже рідко або взагалі відсутня [8]. Набута резистентність зустрічається серед штамів певного типу або виду у варіабельних пропорціях, змінюється в часі і відображає набуття одного або кількох механізмів резистентності, що відсутні в «дикому» фенотипі. Посередником набутої антибіотикорезистентності часто є мобільна ДНК у формі плазмід або транспозонів. Вона може передаватися горизонтально, іноді між різними видами, призводячи до «генної епідемії» [8].

Спектр антибіотикорезистентності Haemophilus influenzae залежить як від географічного місця ізоляції, так і від виду матеріалу, з якого ізольовано штам (мазок із носоглотки, цереброспінальна рідина, кров тощо). У багатьох регіонах світу відзначається збільшення питомої ваги штамів, резистентних до ампіциліну, ко-тримоксазолу, хлорамфеніколу, поява штамів, резистентних до цефалоспоринів [18].

Слід відмітити, що частота розвитку антибіотикорезистентності Haemophilus influenzae варіює в різних регіонах. Так, за даними С.В. Сидоренко із співавт. (2004), у дітей — мешканців Москви та Смоленської області рівень резистентності штамів до ампіциліну становив 2,1 % [16]. У той час як за показниками, отриманими під час багатоцентрового дослідження Alexandеr Project, резистентність до ампіциліну у клінічних штамів Haemophilus influenzae варіювала від 20,6 до 24,3 % [23]. У США при вивченні 1537 клінічних штамів Haemophilus influenzae в 1994–1995 рр. було показано, що резистентність до ампіциліну становила 39 %, а до амоксициліну клавуланату — 4,5 % [22]. В іншому дослідженні в США резистентність Haemophilus influenzae до ампіциліну становила від 15 до 32 % [32]. У Канаді в пацієнтів з інфекціями верхніх дихальних шляхів, викликаних Haemophilus influenzae (1997–2002), було встановлено, що в середньому резистентність до амоксициліну та амоксициліну клавуланату становила 19,3 та 0,1 % відповідно [39]. Основний механізм стійкості Haemophilus influenzae до амінопеніцилінів — продукція плазмідних ферментів ТЕМ-1 (пеніцилінази) b-лактамаз, що становлять понад 90 % від числа всіх b-лактамазопродукуючих штамів [23].

При проведенні міжнародного дослідження PROTEKT (1999–2000), присвяченого глобальному вивченню поширеності продукції b-лактамаз у Haemophilus influenzae, було показано, що вона широко варіює — від 1,8 % (Італія) до 65 % (Південна Корея) [27].

Проведені нами дослідження чутливості Haemophilus influenzae, виділеної з верхніх дихальних шляхів 210 дітей із захворюваннями бронхолегеневої системи, до антибактеріальних препаратів показали, що основна частина бактерій роду Haemophillus (92 %) була здатна до синтезу цефінази, що обумовлювало резистентність мікроорганізмів до амінопеніцилінів, карбоксипеніцилінів та уреїдопеніцилінів. У 24 % випадків виділені штами гемофільної палички проявляли стійкість до амоксициліну клавуланату та в 74 % штамів відмічена резистентність до ампіциліну. При цьому в усіх випадках мікроорганізми, що були виділені, мали високу чутливість до цефалоспоринів ІІ–ІІІ покоління.

Макролідні антибіотики в цілому вирізняються невисоким рівнем активності щодо Haemophilus spp. Низький рівень активності макролідів пов’язаний із наявністю в цього мікроорганізму фонової активності механізмів активного виведення. Переважна більшість штамів Haemophilus influenzae з мікробіологічної точки зору належать до «дикої» популяції, позбавленої додаткових детермінант резистентності до цих антибактеріальних препаратів. Однак in vivo при прийомі в рекомендованих дозах концентрації макролідів в органах і тканинах виявляються недостатніми для забезпечення ерадикації патогену. Враховуючи наведені факти, обґрунтованість критеріїв чутливості Haemophilus influenzae до азитроміцину і кларитроміцину викликає сумніви [6]. Стійкість до фторхінолонів серед Haemophilus influenzae зустрічається рідко.

Таким чином, наведений вище матеріал виступає патогенетичним і клінічним обґрунтуванням того факту, що препаратами вибору в терапії респіраторних захворювань, зумовлених гемофільною інфекцією, у дітей слід вважати цефалоспорини ІІ–ІІІ покоління. Вибір шляху введення та тактики застосування повинен ґрунтуватися в першу чергу на ступені тяжкості захворювання. Тобто при тяжкому перебігу захворювання терапію починають із внутрішньовенного застосування цефалоспоринів із подальшим переходом (за стабілізацією стану) на пероральний шлях введення. Серед цефалоспоринів для перорального застосування в терапії захворювань, викликаних Haemophilus influenzae, у педіатричній практиці препаратами вибору виступають цефалоспорини ІІ та ІІІ покоління цефподоксиму проксетил і цефуроксиму аксетил.

Цефодокс (цефподоксиму проксетил) — антибіотик цефалоспоринового ряду ІІІ покоління, що проявляє високу активність проти грампозитивної і грамнегативної флори [5, 6]. Цефподоксиму проксетил — проліки, які стають активними тільки в стінці тонкої кишки, де вони перетворюються на цефподоксим. Тому Цефодокс практично не впливає на флору кишечника, що має виняткове значення для дітей, які схильні до розвитку дисбіозу кишечника [4]. Добова доза Цефодоксу становить 10 мг/кг, поділених на 2 прийоми через кожні 12 годин.

Цефутил (цефуроксиму аксетил) — цефало­спориновий антибіотик II покоління для перорального застосування, що має бактерицидну дію. Має широкий спектр протимікробної дії. Препарат високоактивний відносно грампозитивних мікроорганізмів, включаючи штами стійких до пеніцилінів (за винятком штамів, резистентних до метициліну) та грамнегативних мікроорганізмів, у тому числі й Haemophilius influenzae, Haemophilus parainfluenzae, включаючи штами, резистентні до ампіциліну.

У травному тракті цефуроксиму аксетил, як і цефподоксиму проксетил, всмоктується як проліки і лише в подальшому він перетворюється на активний метаболіт — цефуроксим [4, 10]. Цефуроксиму аксетил після вживання всмоктується зі шлунково-кишкового тракту і швидко гідролізується неспецифічними естеразами в слизовій оболонці кишечника і крові в цефуроксим, що розподіляється в екстрацелюлярній рідині. Терапевтичні концентрації препарату, які перевищують мінімальну пригнічуючу концентрацію для більшості поширених мікроорганізмів, реєструються в плевральній рідині, жовчі, мокроті, міокарді, шкірі і м’яких тканинах.

Швидке й максимально повне всмоктування активних речовин у верхніх відділах тонкого кишечника забезпечує не тільки швидкий прояв антибіотичного ефекту, але й значне зменшення часу знаходження цефуроксиму аксетилу в кишечнику, зводячи до мінімуму його негативний вплив на кишкову мікрофлору [10]. Цефуроксиму аксетил (Цефутил) у таблетованій формі призначається в дозі 125–250 мг 2 рази на добу.

Власний досвід застосування цефподоксиму проксетилу та цефуроксиму аксетилу в терапії дітей, хворих на пневмонію, рецидивуючий бронхіт, синусит, викликаних Haemophilius influenzae, як ми зазначали раніше, показав високу ефективність препаратів, здатність до повної ерадикації патогену та їх безпечність [11, 12].


Bibliography

Список літератури знаходиться в редакції


Back to issue