Международный эндокринологический журнал 3(21) 2009

Серцево-судинна патологія посідає провідне місце в соціально-демографічній значимості захворюваності населення на цукровий діабет (ЦД) за віддаленими несприятливими для життя ускладненнями [1–5].
Формування державного та регіональних реєстрів хворих на ЦД не тільки відкриває широкі можливості в розкритті основних закономірностей за критерієм фактичної загальної поширеності даної патології серед населення з урахуванням статі, віку, критеріями ризику та ін., але й дає можливість здійснювати оцінку рівня виявлення та надання медичної допомоги хворим, стану ендокринологічної служби, характеру та ефективності різних засобів лікування, що в комплексі відкриває для нашої країни шляхи для створення державної системи управління захворюваністю населення. Цьому сприяє державна система обліку захворюваності населення, а в галузі ендокринології, коли за основними науковими центрами закріплена консультативно-методична та лікувальна допомога усім регіонам, має місце реальне проведення динамічної наукової оцінки реєстрових даних за закріпленими регіонами з метою обгрунтування конкретних напрямків розвитку медичної допомоги, на державному рівні — покращення структурної організації та матеріально-технічної, кадрової забезпеченості на місцях, що дозволяє своєчасно приймати рішення в цьому напрямку [6–7].
Мета дослідження — на прикладі регіональних реєстрів установити особливості поширеності супутньої серцево-судинної патології серед хворих на ЦД 1-го та 2-го типів.
Об’єкт та методи
Дослідження виконані на базі реєстрових даних 71,5 тис. хворих на ЦД 4 обласних регіонів, що містять клінічні показники перебігу ЦД та його ускладнень: ішемічної хвороби серця (ІХС), інфаркту міокарда (ІМ), інсульту. Із них 7,0 тис. хворих на ЦД 1-го типу і 64,5 тис. хворих на ЦД 2-го типу станом на 01.01.2007 р. Розрахунок інтенсивних показників проводився з урахуванням складу населення регіонів з розподілом на вікові групи 7–14; 15–17; 18–29; 30–39; 40–49; 50–59; 60–69; > 70 років та статистичною обробкою даних зі ступенем вірогідності згідно з t-критерієм Стьюдента. Хворі на ЦД 2-го типу були розподілені також на 2 групи залежно від засобів лікування: група, що лікується таблетованими гіпоглікемізуючими препаратами, та група, що знаходиться на інтенсивних методах комплексної терапії, у тому числі з використанням інсулінів.
Результати дослідження
та їх обговорення
Аналіз даних реєстрового обліку хворих на ЦД в регіонах показав, що такий підхід уперше відкриває можливість динамічного спостереження за об’єктивними показниками захворюваності населення в різноплановому вигляді, з використанням сучасних епідеміологічних методів досліджень на всіх рівнях управління медичною допомогою.
Установлено, що поширеність ЦД за загальними показниками у регіонах знаходиться в межах від 1600 до 1800 випадків на 100 тис. населення, в основному за рахунок більш високої захворюваності населення на ЦД 2-го типу (до 92 %). Частота захворюваності населення на ЦД 1-го типу перебуває в межах (в інтенсивних показниках) від 140,0 до 180,0, ЦД 2-го типу — від 1318,8 до 1711,4 випадку на 100 тис. населення. Чоловіки мають більш високі показники захворюваності на ЦД 1-го типу та більш низькі показники захворюваності на ЦД 2-го типу порівняно з жінками (відповідно 160,6–191,8 проти 126,7–159,0 за ЦД 1-го типу та 944,2–1631,1 проти 1633,8–2144,3 за ЦД 2-го типу, р < 0,001).
Різниця в статевих показниках захворюваності населення на ЦД різних типів виявляється в усіх вікових групах та при загальній зростаючій направленості показників із віком чоловіків та жінок.
Зокрема, захворюваність чоловіків на ЦД 1-го типу зростає з віком у результаті накопичення випадків до 50 років (222,4–304,1 випадку на 100 тис. населення) з подальшим зниженням поширеності до 112,9–155,9 випадку на 100 тис. населення (р < 0,001) як наслідок їх підвищеної смертності.
Серед жінок зростання поширеності ЦД 1-го типу з віком досягає піку в 70 років з подальшим різким зниженням показників (відповідно 205,5–250,5 проти 101,7–110,2 випадку на 100 тис. населення, р < 0,001).
Захворюваність населення на ЦД 2-го типу має іншу спрямованість серед чоловіків та жінок. Так, серед жінок показники частоти ЦД 2-го типу в різних регіонах підвищуються до 70 років до рівня 4727,3–6081,0 випадку на 100 тис. жінок, серед чоловіків відповідно до 3289,7–4229,5 випадку на 100 тис. чоловіків, р < 0,001. Після 70 років поширеність ЦД 2-го типу серед жінок знижується в середньому до 3834,1–5123,4 випадку на 100 тис. жінок, серед чоловіків, навпаки, підвищується до 3706,9–5085,4 випадку на 100 тис. чоловіків, р < 0,001.
Відзначені особливості захворюваності населення на ЦД потребують подальшого динамічного спостереження та вивчення.
Аналіз реєстрових даних у плані оцінки загальних показників частоти розвитку ускладнень не за кількісною їх оцінкою, а на рівні хворих осіб показав, що серед хворих на ЦД 1-го типу середні показники частоти ускладнень знаходяться на рівні 85,1–90,3 %, серед хворих на ЦД 2-го типу — у межах 77,2–87,0 % (р < 0,05) та досягають найбільш високого рівня серед хворих з гіпертензією (відповідно 88,7–96,3 та 85,6–91,8 %, р < 0,001). Розвиток ускладнень пропорційно підвищується в динаміці до 5-річного перебігу ЦД у середньому від 69,2 до 91,2 % серед хворих на ЦД 1-го типу та від 69,2 до 84,2 % серед хворих на ЦД 2-го типу, р < 0,05.
З огляду на вищезазначене особливу увагу привертають ускладнення, що розвиваються у хворих на ЦД в серцево-судинній системі, оскільки їх вагомість у віддалених несприятливих для життя пацієнтів наслідках особливо суттєва.
Дані реєстрів хворих на ЦД відкривають можливість проведення аналізу і в цьому напрямку. Результати досліджень показали, що ІХС спорадично проявляється серед хворих як на ЦД 1-го типу, так і на ЦД 2-го типу вже у віці пацієнтів до 30 років (рис. 1). Але частота її проявів має відмінності залежно від типу ЦД, а серед хворих на ЦД 2-го типу різна при початкових та інтенсивних засобах лікування з використанням інсуліну, що пов’язано, на нашу думку, як зі зростаючою в динаміці тяжкістю патології, так і із недостатньою ефективністю лікувальних засобів.
 

Так, частота ІХС серед хворих віком від 18 до 30 років має показники 9,9 % при ЦД 1-го типу, 27,7 % при лікуванні хворих ЦД 2-го типу таблетованими препаратами та 29,2 % серед пацієнтів із ЦД 2-го типу, які лікуються інтенсивними засобами з використанням інсулінів, р < 0,05. З віком хворих частота ІХС зростає в усіх групах, але відзначена особливість у відмінностях показників залежно від типу ЦД та при різних засобах лікування хворих на ЦД 2-го типу залишається.
Так, серед хворих на ЦД віком 30–39 років показники частоти розвитку ІХС мають відповідно для хворих на ЦД 1-го типу, ЦД 2-го типу на таблетованих препаратах та на комплексних засобах лікування такі величини — 11,6; 15,9; 17,8 %; 40–49 років — 21,5; 27,8; 31,8 %; 50–59 років — 42,8; 43,5; 50,4 %; 60–69 років — 64,2; 62,2; 67 %, р < 0,05, і лише після 70 років показники частоти не мають вірогідної різниці, що також, можливо, пов’язано зі смертністю хворих. За узагальнюючими середніми показниками частоти ІХС серед хворих на ЦД різних видів відзначена особливість також підтверджується — 35,5 % при ЦД 1-го типу, 59,9 і 61,0 % відповідно при ЦД 2-го типу з лікуванням таблетованими гіпоглікемізуючими препаратами та на інтенсивних засобах лікування з використанням інсулінів, р < 0,05.
 

Аналогічна залежність між частотою розвитку й такими захворюваннями серцево-судинної патології серед відзначених категорій хворих на ЦД зареєстрована щодо ІМ та інсульту (рис. 2, 3).
Так, середні показники розвитку ІМ серед хворих на ЦД 1-го типу в різних регіонах знаходяться на рівні 3 %, серед хворих на ЦД 2-го типу, які лікуються таблетованими препаратами, — 1,8 % та на інтенсивних засобах лікування з використанням інсулінів — 4,9 %, р < 0,001. При цьому спорадичні випадки ІМ спостерігаються й у вікових групах до 30 років та з віком підвищуються, досягаючи максимальних величин у старших вікових групах (відповідно 1,8; 1,4; 3,0 % у групі віком 40–49 років; 3,3; 2,0; 3,1 % — 50–59 років; 5; 2,3; 5,3 % — 60–69 років і 6,8; 2,4; 6,8 % серед хворих віком понад 70 років, р < 0,001).
Слід відзначити, що як середні, так і вікові показники частоти розвитку інсульту серед зазначених категорій хворих на ЦД більш високі порівняно з показниками розвитку ІМ, що, безумовно, потребує подальшого вивчення.
Так, інсульт зареєстрований серед хворих на ЦД уже віком після 30 років та у віковій групі 30–39 років із частотою 2,8 % серед хворих на ЦД 1-го типу, у групі хворих на ЦД 2-го типу, які лікуються таблетованими препаратами, — 0,4 % та на комплексних засобах лікування з використанням інсулінів — 1,2 %; у віковій групі 40–49 років — відповідно 2,9; 1,9 і 4,3 %; 50–59 років — 5,2; 2,8; 5,8 %; 60–69 років — 7,3; 3,1; 8,5 % і віком понад 70 років — 9,6; 4,4; 10,4 %, р < 0,001. Середні показники частоти розвитку інсульту за регіональними вибірками відповідно мають такі величини — 4,6; 3,4; 7,8 %, р < 0,001.
Отже, дані реєстрів хворих на ЦД дають можливість у динаміці розкривати основні закономірності в розвитку віддалених та несприятливих для життя серцево-судинних ускладнень як основу для профілактичної та лікувальної роботи на всіх рівнях надання ендокринологічної допомоги населенню.
Висновки
1. Частота розвитку серцево-судинної патології серед хворих на цукровий діабет у нашій країні займає одне з провідних місць.
2. Особливої уваги потребують хворі на ЦД 1-го і 2-го типів працездатного віку після 40 років, оскільки частота розвитку ішемічної хвороби серця, інфаркту міокарда та інсульту серед цієї категорії пацієнтів різко зростає.
3. Державний та регіональний реєстри хворих на ЦД в нашій країні при достатній кадровій і технічній забезпеченості їх динамічного функціонування на місцях у поєднанні з консультативно-методичною та науково-аналітичною роботою відкривають пріоритетні напрямки подальшого розвитку ендокринологічної служби.