Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.


Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.

"Actual Infectology" Том 5, №1, 2017

Back to issue

Гість редакції — професор Лариса Володимирівна Пипа

Authors: Г.О. Заславська

Categories: Infectious diseases

Sections: In the first person

print version

Сьогодні в нас у гостях відомий учений, талановитий лікар, професор Лариса Володимирівна Пипа.
 
— Ларисо Володимирівно, ви народилися в селі Писарівка Волочиського району Хмельницької області. Розкажіть нам про своє дитинство.
— Моє дитинство подібне до життя Хариті з однойменного оповідання Михайла Коцюбинського. Народилась я в простій селянській родині. Батько загинув в автодорожній катастрофі, коли мені ще не було 5 років, і я його не пам’ятаю. Мене виховувала мама. Незважаючи на тяжке життя, мама була дуже доброю, лагідною, а ще дуже гарно співала. Вечорами, обнявшись, ми розказували одна одній, як минув день, а потім співали. Відчували наші душі ранню розлуку. Тяжка підступна хвороба передчасно звела мою маму в могилу, і я, 11-річна дівчинка, залишилась одна. За рішенням сільської ради мене відправлено в Орининську школу-інтернат Кам’янець-Подільського району. Напередодні прийшов до мене додому голова сільради Микола Семенович Сальников і на моє небажання їхати в інтернат сказав віщі слова: «Дочка, к родственникам пойдешь — пастушкой будешь, в интернат пойдешь — человеком будешь». І я, якій ще вчора розчісувала й заплітала волосся, співаючи пісню, моя дорога й любима матуся, мусила звикати до казенних чужих стін і чужих людей. В інтернаті виявились дуже хороші вчителі, вихователі — люди від Бога. Однак я постійно плакала за мамою, за друзями, за рідним селом. На перші ж осінні канікули в шостому класі я самостійно добиралась попутнім транспортом до своєї Писарівки (100 км), де мене особливо ніхто і не чекав, але я любила всіх і надіялася, та й зараз надіюсь, що всі люблять мене. 
 
— Які риси характеру ви успадкували від батьків?
— Батько мій був робітником, а мама — селянкою. Мама любила людей. Для неї всі були хороші. У нас завжди збирались увечері сусіди, розмовляли, співали гаївки, справляли в нас свято закінчення жнив. Вона була добра, ніжна й сором’язлива і дуже працьовита. Ці якості якоюсь мірою передались мені, і та любов до своїх дітей і дружба з ними — це все від мами.
 
— Ларисо Володимирівно, що привело вас у медицину?
— Школу закінчила в 1976 році із золотою медаллю і того ж року вступила на педіатричний факультет Вінницького медичного інституту ім. М.І. Пирогова. Взірцем для мене став наш шкільний лікар-педіатр. Григорій Павлович зовні був дуже гарним чоловіком, і душа його була така ж красива. Так ніжно ставитись до нас, знедолених дітей, любити, жаліти нас не всім під силу. Вирішила: буду, як Григорій Павлович. Вивчусь на дитячого лікаря, буду любити дітей, як він, а для їх батьків знаходитиму слова розваги, яких хотіла сама, коли цілий рік провідувала в лікарні свою маму, яка лікувалася з приводу ХНН, і жодного разу ніхто мені не сказав нічого втішного про мамине здоров’я. Його не було, того втішного, але я так хотіла тієї «брехні», щоб легше було переночувати й знову на другий день прийти до мами. 
 
— Студентські роки — одні з найяскравіших у житті людини. А що вам найбільше запам’яталося з тих часів?
— Найкращі студентські роки для мене не були такими. Жила на одну стипендію, була постійно напівголодна, економила на їжі, щоб купити якийсь одяг і найбільш необхідне для дівчини. Дякую милосердю моїх двох одногрупників, які розказали про мене своїм батькам, і ті позичили мені на тривалий термін гроші, щоб я купила пальто й зимові чоботи, оскільки почався грудень, а я була в літніх туфлях і плащі. З першого курсу пішла працювати санітаркою в психіатричну лікарню, оскільки там на 5 карбованців була більша зарплата, а ночами вчила уроки, оскільки мені була потрібна підвищена стипендія (50 карбованців). Інститут я закінчила з відзнакою, без жодної четвірки в заліковій книжці. За все вдячна своїм одногрупникам, які завжди з повагою ставились до мене. 
Були й дуже приємні моменти. У студентські роки я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, після четвертого курсу вийшла за нього заміж, а після шостого курсу в нас народилась наша улюблена донька.
 
— Свої перші трудові кроки ви починали як лікар-інфекціоніст респіраторно-менінгітного відділення. Поділіться найбільш яскравим клінічним випадком.
— Після закінчення інтернатури я була прийнята на роботу в Хмельницьку інфекційну лікарню на півставки, а ще півставки було за рахунок чергувань. Були місяці, коли в мене було по 10–12 чергувань, які починались з 16:00 і тривали до 9:00 наступного дня, і щоденна робота. Практично кожен третій хворий у лікарні був госпіталізований під час мого чергування. Добре запам’ятався випадок, коли під час мого третього чергування запідозрила в п’ятимісячної дитини менінгококову інфекцію на основі поодиноких геморагій на пальчиках ніг. Через декілька годин лікуючий лікар показав мені дитину, яка знаходилась у палаті інтенсивної терапії (ще до створення ВАІТ) з рясним геморагічним висипом на шкірі кінцівок, тулуба. Як я раділа й дякувала Богу за те, що грамотно провела огляд дитини, знявши з неї повністю одяг. Хочу розповісти ще один випадок, що запам’ятався на все життя. У перший рік роботи під час мого чергування о 23:00 госпіталізувала у ВАІТ 2-річну дівчинку з центральної районної лікарні з діагнозом при направленні «ботулізм». Дитина надійшла на 6-й день хвороби й без супроводу батьків, оскільки мама в пологовому будинку, а батько, зі слів медичного персоналу ЦРЛ, хворий. Ботулізму в дитини ні я, ні лікар-реаніматолог (ми обоє випускники 1982 року) не бачили. Клінічні прояви були не такі характерні, як у дорослих. Дівчинка була в медикаментозному сні при надходженні, тому важко було перевірити очні рефлекси, акт ковтання. Значної сухості слизових не було. Був помірний мідріаз, однак огляд проводився при нічному освітленні. Без результатів лабораторного обстеження діагноз відмінити нам було важко, і ми вперше в своєму житті прийняли рішення й ввели протиботуліністичну сироватку за методом Безредки, набрали кров для проведення біологічної проби. Не відходили від дівчинки цілу ніч. Уранці на п’ятихвилинці наші колеги нам вказали на гіпердіагностику й після огляду дівчинки діагноз зняли. А на другий день мишки були мертві — і діагноз був встановлений. Я стала лікуючим лікарем дівчинки після переводу її з ВАІТ у дитяче відділення. Через тиждень дівчинку провідав батько і хотів поговорити зі мною. Я йшла до нього й думала, як я зараз його присоромлю за тривалу відсутність, аж тут побачила молодого чоловіка з двобічним вираженим птозом. Розказав, що захворів, погано бачить, двоїться в очах, тому не міг приїхати, лікується в окуліста. Ми госпіталізували його в інфекційну лікарню, де він знаходився значно довше, ніж його донька. Сироватку не вводили, оскільки минуло близько 2 тижнів з моменту захворювання, але біологічну пробу провели — мишки здохли на 3-й день. Донька з батьком, як з’ясувалося, їли термічно не оброблену тушонку домашнього приготування.
 
— Обравши науковий шлях, ви з успіхом захистили кандидатську й докторську дисертації. Скажіть, що допомагало вам не складати руки при труднощах і рухатися вперед?
— Піти працювати на кафедру наважилась не зразу, хоча мріяла. Мене залишали в аспірантурі в Вінницькому медичному інституті ім. М.І. Пирогова, однак я хотіла піти працювати, щоб не жити в такій матеріальній скруті. 
На кафедру педіатрії ФПО Вінницького медичного університету у 1988 році мене запросив завідувач кафедри, мій майбутній вчитель, професор М.С. Грешило (вічна йому пам’ять). Під його керівництвом у 1994 році на засіданні спеціалізованої вченої ради Інституту педіатрії, акушерства та гінекології АМН України захистила кандидатську дисертацію на тему «Клініко-метаболічні порушення при гострих кишкових інфекціях у дітей першого року життя та методи їх корекції». У 2005 році на засіданні спеціалізованої вченої ради Інституту епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України захистила докторську дисертацію на тему «Токсоплазмозна інфекція у дітей: особливості клініки, діагностики, лікування». Науковими консультантами були д.м.н., проф. С.О. Крамарьов та д.м.н., проф. О.О. Пентюк (вічна пам’ять). 
Займатись науковою роботою, захистити дві дисертації мені допомагала моя дружна сім’я, особливо мій чоловік, який прикривав собою тил, а також думка про маму. Адже я весь час про неї думала й знала, що вона молиться за мене, бачить мої успіхи й радіє їм, як це було за її життя. Я їй завжди казала, що, коли закінчу школу, обов’язково вступлю в інститут, стану лікарем або вчителем. Мама казала, що, напевне, вчителем, бо лікарем дуже важко, але Бог розпорядився так, що я стала лікарем і вчителем одночасно.
 
— Ларисо Володимирівно, ви і талановитий науковець та чудовий керівник, і дуже чарівна жінка. Скажіть, як вам вдається знайти баланс між кар’єрою і сім’єю?
— На жаль, такий баланс жінці знайти важко, особливо тій, яка присвятила себе медицині. Про це свідчить яскравий приклад. Перед складанням кандидатського мінімуму я кожну п’ятницю їздила у Вінницю (120 км від Хмельницького), де знаходиться факультет післядипломної освіти, на заняття з філософії й англійської мови, перед тим протягом тижня переклавши 15 сторінок англомовного тексту. В один четвер я встигла завершити переклад, наварила смачної їжі. І коли наша 11-річна донька прийшла додому і я з радістю її зустріла, обняла, вона вголос заплакала і сказала: «Я йду додому й думаю, що якщо зараз відкрию двері і спина скаже: «Підігрій собі супчик, доню, бо я не встигаю з перекладом», я піду з дому й більше не прийду». З молодшим сином я вже була обачнішою, коли працювала над докторською дисертацією. Вибачте мені, діти мої. Маємо двох прекрасних онучок — Уляну й Соломію, з якими, на жаль, бачусь тільки на вихідних й на літніх канікулах, заздрю чоловікові, який займається їх позашкільним вихованням — водить на різні гуртки, доглядає на канікулах. Вдячна дітям і чоловікові за взаєморозуміння й підтримку, за любов.
 
— Як ви любите відпочивати від роботи у вихідні та під час відпустки?
— Люблю читати, подорожувати, але мало для цього маю часу, а ще люблю працювати у квітнику й на грядці в городі в батьківській садибі. Практично кожні вихідні проводимо в батьківській хаті, яку доглядаємо в пам’ять про наших батьків, дружимо із сусідами, часто запрошуємо їх на шашлик або на запашну юшку, яку дуже смачно готує мій чоловік, провідую своїх старших родичів і маю від цього велике задоволення.
 
— У вас багато нагород: Почесна грамота Міністерства охорони здоров’я України, Подяка від мера міста Нетішина, «Жінка року» в номінації лікар, а також Орден Нестора Літописця. Скажіть, яка з цих нагород для вас найбільш значуща?
— Найбільш значимою нагородою для мене є отримання Ордена Нестора Літописця, оскільки вручений він мені був за підписом і за дорученням митрополита Володимира (Сабодана), якого люблю, щиро поважаю й вважаю надбанням не тільки православних, а й усього християнства.
 
— Ларисо Володимирівно, що б вам хотілося побажати нашим читачам, вашим колегам?
— Шановні друзі, колеги, бажаю всім міцного здоров’я, благополуччя, успіхів у всіх справах та добрих починаннях, професійних здобутків. Нехай світло радості й миру буде в наших серцях і в нашій країні. Від усього серця бажаю, щоб любов і милість Божа ніколи вас не залишали. У цей нелегкий час будьте особливо великодушними, вмійте прощати, забувати зло й пам’ятати добро.
Підготувала к.м.н. Г.О. Заславська 

Similar articles


Back to issue